ГАЗЕТА "ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ" (індекс 06694)

Шановні відвідувачі порталу.

Читайте історії з життя у газеті "Життєві історії". Ви можете використовувати авторські історії з газети лише для власного читання. Передрук історій у інших медіа заборонений без письмової згоди редакції Видавничої групи "Життя".

Історії з життя у газеті - ексклюзивні. Більше цікавих історій ви знайдете у газеті "Життєві історії" (індекс 06694). Предплатити видання можна у будь-якому відділенні "Укрпошта" або у свого листоноші. Видання виходить у світ двічі на місяць.

 

Відлуння минулого

 

Ірина остерігалася цього дня і чекала його з якимось дивним передчуттям, ніби страх, тривога і радість змішалися в одне ціле. Звісно, такого дня хвилюються усі жінки. Принаймні ті, котрі мають дорослих доньок.

Спливають дні за днями. Швидко минають роки. І ось одного ранку твоя дівчинка за сніданком просто так, ніби між іншим, скаже:

– У нас сьогодні будуть гості. Я запросила друга.

А потім, ніби відповідаючи на невимовлене батькове запитання, усміхнеться:

– Так-так. Він більше, ніж друг.

За секунду підбіжить до батька, обніме його за шию, подарує йому поцілунок у щоку і щасливим голосом додасть:

– Він такий чудовий. Мудрий, інтелігентний, начитаний, вродливий. І – основне – чимось схожий на тебе, татусю.

Ірина слухала і не могла усвідомити, що її маленька дівчинка стала вже зовсім дорослою, самостійною.

– Ви ж у мене сучасні люди, – щебетала Аня, – маєте зрозуміти, що різниця у віці вже давно не важлива для закоханих. А ми кохаємо одне одного. Власне, він прийде пропонувати мені руку й серце…

Подальші події Ірина пам’ятає погано…

Готувала вечерю з особливим ентузіазмом. Все продумала до найменших дрібниць. Хотіла вразити майбутнього зятя своїм кулінарним мистецтвом. Так поринула у підготовку до зустрічі з важливим гостем, що навіть не пішла на роботу. І коли курка, фарширована яблуками, опинилася в духовці, жінка вирішила присвятити трохи часу собі.

Ірина ловила мильні бульбашки, слухала музику і чомусь пригадувала своє життя. Мама виховувала її сама, тому важко працювала, щоб дочка була не гіршою за інших. Тоді Ірина цього не розуміла, ображалася, коли мама не давала їй грошей на нову помаду чи блузку. Тепер розуміє: речі – то лише речі, а от її матуся – воістину свята жінка, бо жертвувала власними бажаннями, присвятивши життя дочці.

Ірина зрозуміла, наскільки багато мама робить для неї, коли на четвертому курсі змушена була перевестися на заочне відділення. За один з іспитів отримала трійку і втратила стипендію, а згодом її відрахували з державної форми навчання. Тоді Ірина ще не розуміла, що в цьому житті правда у того, хто сильніший, і не обов’язково фізично. Вона, відмінниця, змушена була працювати прибиральницею, адже кращу роботу студентці знайти було важко. Отримала кімнату в гуртожитку. Обдерті стіни, чорна від грибка стеля, прогнилі віконні рами й тьмяне скло, через яке навіть сонячні промені не завжди могли пробитися. У кімнаті гуляв вітер. Скрипіли на старих іржавих завісах двері. Ірина рідко замикала їх на ключ, адже красти у неї не було чого. Мамі дівчина не зізналася, що відтепер навчається заочно, сказала лише, що знайшла роботу, і категорично заборонила допомагати їй.

Ірина і досі пам’ятає, як ледве зводила кінці з кінцями, ходила у дірявих чоботах і залатаних туфлях. Дуже не любила осінь – адже щойно з’являлися перші калюжі, у неї були мокрі ноги. Навіть коли дівчині вдалося влаштуватися на роботу в туристичне агентство на півставки, легше не стало. Ірина погрузла в боргах, і здавалося, що не вибереться з них ніколи.

Коли дівчина отримала диплом, почала працювати в агентстві повний робочий день. Та роботу прибиральниці не залишила, адже завдяки їй мала дах над головою. Вона навіть звикла до своєї кімнати, особливо любила травневу пору, коли після важкого дня сідала біля прочиненого вікна і вдихала свіже повітря, наповнене солодким бузковим ароматом. Це були гарні вечори, коли Ірина любила життя. Та таких днів було мало. Здебільшого вона сумувала. Ненавиділа саму себе за нестандартну зовнішність, за принциповість характеру, за власну, як їй тоді здавалося, таку безглузду моральність. І за важку жіночу долю. Часом зачинялася у ванні, вмикала воду і вмивалася сльозами, бо розуміла, як важко жити в цьому світі, якщо за спиною ніхто не стоїть, якщо нікому подати руку підтримки, якщо нікому захистити. Вона сама прокладала собі дорогу. Ніби форель.

Чому саме форель? Ірина колись була у горах і бачила, як над спокійною поверхнею води раптово з’являється форель, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. Здається, що тієї миті вона всміхається сонцю, що ця риба щаслива. А потім знову занурюється у воду. Отак Ірина, як та форель, яка не наважилася пробити бар’єр і побачити своє сонце. Вона – форель, яка б’ється об невидиму кригу, намагаючись знайти щастя.

Після таких роздумів дівчині ще дужче ставало жаль себе. Однокурсниці й колеги виходили заміж, а вона була самотня; робота не приносила задоволення, та й грошей було обмаль. Інколи Ірина почувалася так, ніби ґвалтувала власну душу. І тоді вона сідала у ванну, скручуючись у позу ембріона, і ридала. Дівчині хотілося вити від розпачу та болю. Та за порушення порядку в гуртожитку могли вказати на двері, тому вона тихо скавуліла, як старий побитий пес.

Дівчина часто повторювала, що у кожного свій хрест, який, як не крути, ніхто замість тебе не понесе. І тому знову і знову наказувала собі бути смиренною і терплячою…

А потім усе змінилося. У її житті з’явився Владлен. Майже на двадцять років старший від Ірини, двічі розлучений, він відкрив дівчині інший світ. Дорогі подарунки, розкішні букети квітів, романтичні та оригінальні побачення. Хіба вона могла встояти? Чи було це тим шаленим почуттям, від якого біжать мурашки по шкірі й втрачаєш здатність мислити логічно? Мабуть, ні. Та з Владом Ірина почувалася у безпеці. Їй здавалося, що вона знайшла свій затишок.

Коли вони одружилися, у душі оселилося відчуття безпеки та комфорту. Це можна було порівняти з тим відчуттям, коли надворі лютує негода, а ти закутуєшся у теплий плед і дивишся улюблену комедію, розуміючи, що ніяка злива не страшна тобі в рідних стінах.

Хоч би як там було, Ірина любила чоловіка. Інколи вона прокидалася посеред ночі з острахом, що це багате спокійне життя їй лише наснилося. І лише коли торкалася сонного Владлена, з полегшенням зітхала. Жінка повірила, що заслужила своє щастя і більше ніхто й ніколи не зможе його в неї забрати.

Минали роки. Ірина розцвітала. Дочка підростала, а Влад старів. Сімейне життя почало перетворюватися на рутину, яка пригнічувала. Дні минали у чотирьох стінах, за одноманітним приготуванням Владових улюблених страв. Це натирало мозолі на серці. Й жінка вирішила, що годі бути хатньою робітницею.

Роман з Андрієм розпочався якось так несподівано, що Ірина й досі не розуміє, як вона піддалася пристрасті. Пристрасті, яка заледве не зруйнувала її життя. На момент їхнього знайомства жінка вже очолювала своє туристичне агентство. Звісно, відкрити власний бізнес їй допоміг чоловік. Точніше, він придбав це агентство у свого знайомого. Ірина вирішила, що не звільнятиме працівників, основне – щоб якісно виконували свою роботу. Андрій же був їхнім закордонним представником і повернувся назад, коли Ірина уже понад два роки керувала фірмою.

Спочатку їхні стосунки були діловими. Але на одній із нарад жінка впіймала на собі пильний погляд Андрія. І він не відвів його, коли зустрівся з Іриними карими очима. Той погляд змусив жінку зніяковіти і почервоніти.

Чоловік намагався частіше спілкуватися з Іриною, ніби ненароком, завжди сідав поряд із нею на нарадах чи під час обіду в кафе. Для жінки він був цікавим співрозмовником, ініціативним та перспективним молодим співробітником, адже вона вже встигла зазирнути в особову справу молодого чоловіка. Андрієві було лише 27 років. Тому поважала його за наполегливість і прагнення досягти більшого…

Ірина й не помітила, коли дружні почуття переросли у щось більше. Часто ловила себе на думці, що надто багато часу думає про Андрія. А потім на її столі почали з’являтися скромні букети квітів. Минуло трохи часу – і чоловік уже не приховував, що по-особливому ставиться до начальниці. Почав відкрито залицятися і робив недвозначні натяки. Ірина намагалася вдавати, що нічого не відбувається. Боролася сама з собою, бо розуміла, що між ними нічого не може бути. А проте її притягувало до молодого чоловіка. Було в цьому щось таке, що заворожувало.

Якось Ірина затрималася на роботі. Не помітила, як на місто опустилися сутінки. Небо затягнули важкі темні хмари. Час од часу їх розрізувала блискавка, лунав грім. Коли жінка вийшла з офісу, на землю впали перші холодні краплини дощу. Вона майже добігла до зупинки, аж раптом поряд із нею пригальмувало авто. Двері відчинилися і з салону вийшов Андрій. Він зняв піджак і накинув Ірині на плечі.

– Я тебе відвезу, – сказав він і, не дочекавшись відповіді, посадив її в авто.

У машині було тепло. Грала повільна музика. Андрій мовчав. Ірина крадькома спостерігала за ним. Чоловік здавався їй таким мужнім і сильним. Раптом він зупинив авто, повернувся до Ірини і, пильно дивлячись їй в очі, випалив:

– Я кохаю тебе!

Ірина не знала, що відповісти. Хотіла сказати, що це неправильно, бо Андрій значно молодший, а в неї є чоловік і дочка. Та замість цього потягнулася до чоловіка й поцілувала його. І цілком втратила здоровий глузд. Лише дощ, що так наполегливо вистукував по склу автомобіля, був свідком їхнього щастя, їхньої пристрасті, свідком її зради.

Їхній роман тривав понад півроку. Ірина зовсім думала про те, що коїть. Їй здавалося, що чоловік ні про що не здогадується, тому знову і знову шукала тисячу версій, щоб пояснити, чому прийшла додому пізно. Вона брехала так майстерно і легко, що часом сама вірила у те, що казала.

Ірині здавалося, що задихнеться без Андрія, перестане жити, якщо він піде. А він запевняв її у коханні і будував плани на спільне майбутнє. Усе частіше просив, щоб кохана залишила чоловіка. І жінка майже наважилася зруйнувати власну сім’ю, та доля завдала несподіваного удару.

Ірина одягнула свою найкращу сукню, зробила макіяж, зачіску. Уже хотіла вийти з дому, та раптом застигла біля дверей спальні. Влад сидів на ліжку й тримав записку, яку сьогодні вранці написав їй Андрій. Жінка зрозуміла це, адже то була серветка з готелю, де вони винаймали номер. Вона впізнала емблему. Проклятий клаптик паперу виявив її таємницю. А там лише декілька слів, які ще зранку піднімали настрій і змушували душу злітати у небеса: «Ти моя богиня. Кохаю тебе. Твій А.». Три короткі речення на клаптику паперу, які зруйнували її життя.

Серце шалено стукало у грудях. Усе життя промайнуло перед очима. Ірина прагнула провалитися під землю, аби не відчувати себе зрадницею, лицеміркою. Вона кинулася до чоловіка, опустилася на коліна. Чекала, що він кине в обличчя образливі слова чи навіть ударить її. Тоді вона б не почувалася такою винною. Та Влад мовчав. Ірина поглянула на нього й побачила на рідному обличчі гримасу болю й відчаю.

– Ти його кохаєш? – запитав чоловік спокійним голосом.

– Ні! – вона схопила його за руки – Я не знаю, чому так поводилася. Господи, прости мене, прости!

А ще вчора хотіла сказати Владові, що йде від нього до іншого. Як же вона могла бути настільки засліпленою своїми почуттями, що не помічала очевидного: її місце тут, поряд із чоловіком та дочкою. А це шаленство, яке вона прийняла за кохання, обов’язково мине.

– Ірино, якщо ти його кохаєш, то збирай речі і йди. Я все залишу тобі: і будинок, і бізнес, – але Аня житиме зі мною. Але якщо ти вирішиш залишитися, то ми вдамо, що нічого не відбулося, і будемо жити так, як досі.

– Владе, ти й Аня – ви моє життя, моє щастя. Іншого не треба…

Ірина сама не знає, чому згадала ті події. Тоді вона наказала секретарці підготувати документи й перевела Андрія на роботу за кордон. Він, звісно, шукав зустрічі з нею, дзвонив, передавав листи через друзів, та Ірина була непохитною. Чоловік, очевидно, змирився, бо за місяць таки поїхав за кордон, а ще за півроку секретарка принесла Ірині на підпис його заяву про звільнення. Більше вони не бачилися.

Жінка поглянула на годинник. Ось-ось має прийти дочка із майбутнім зятем. Невдовзі клацнув замок вхідних дверей і пролунав голос доньки. За мить вона ввійшла у кімнату з величезним букетом бордових троянд.

– Мамо, я поставлю їх у вазу. Це тобі Андрій приніс, – Аня кивнула на чоловіка, який стояв за її спиною, взяла високу кришталеву вазу і вийшла, залишивши Ірину наодинці з гостем.

Жінка дивилася на майбутнього зятя широко розплющеними очима. Вродливий, широкоплечий, стильно вдягнений. Скронь уже торкнулася сивина. А погляд той самий: пронизливий, торкається самого серця.

– Ти!? – випалила Ірина, забувши, що хтось із рідних може почути її.

– Я, – Андрій залишався спокійним. – Радий тебе бачити.

– А я тебе – ні! Ти… Ти навмисне закохав у себе Аню, щоб помститися мені.

– Що ти таке кажеш? Я не знав, що вона твоя дочка. Я кохаю Аню.

– Іди, просто йди. Я ніколи не дозволю своїй дочці бути з тобою, – Ірина сама не розуміла, що говорить.

Андрій підійшов ближче і твердо сказав:

– Один раз ти вже зруйнувала моє життя. Я тебе відпустив, хоча так кохав. Вдруге не вийде. Я кохаю Аню і хочу з нею одружитися

Ірина нічого не встигла сказати, бо до кімнати зайшли Влад і Аня. Їй довелося весь вечір грати роль привітної господині, приховувати, що в її душі лютує шторм. Вона спостерігала, як ніжно ставиться Андрій до її дочки, розуміла, що він сподобався Владові, бачила, як світяться від щастя Анині очі. Доля знову пожартувала з неї.

Андрій запропонував Ані прогулятися, а Влад сказав, що втомився і йде спати. Залишившись наодинці, жінка полегшено зітхнула й почала прибирати зі столу, намагаючись навести лад в думках. Раптом у двері постукали. На порозі стояв Андрій.

– Я сказав Ані, що забув ключі від машини – почав він розмову, пройшовши в коридор. – З’ясуймо все. Що було – те було. Я впевнений, що ти хочеш, аби Аня була щаслива. Я теж цього хочу. Тому вдаваймо, що в нас нормальні стосунки.

– Це неправильно. Так не має бути, – Ірина не знала, як пояснити те, що відбувалося у її душі.

– Іро, я тебе попередив. Я не відступлю. А якщо Аня почне розпитувати тебе? Чи вистачить у тебе сміливості зізнатися дочці, що ти зраджувала її батька. Мені вона пробачить, а тобі? – Андрій помовчав. – Сподіваюся, ми домовились.

Чоловік повернувся і зник у коридорі. Зачиняючи двері, він мимохіть зачепив вазу з трояндами. Та впала, й квіти розсипалися по підлозі.

Ірина, як колись, зачинилася у ванні, щоб виплакати свій розпач і біль. В цей час Аня щасливо усміхалася коханому, який пригортав дівчину до серця, дарував їй поцілунки, а сам згадував її матір. І лише до троянд, які застелили долівку в коридорі, всім було байдуже.

 Анжела ДЗИЦЮК

 

ВДОВИНІ КВІТИ

 

Сонце відчинило небесну браму, і стало світло та зовсім тихо. Саша стояла в садку і вдихала запах полину, що долинав із пасовища. Тепер уже все було напівсухе або зів’яле, бо майже два тижні ночами землю обпалювали осінні морозці.

Ця погода втомила Сашу. Та коли влітку палило сонце, вона також страждала. І коли у вересні мрячили дрімотні дощі, безупинно поливали розкислу землю, сльота теж її дратувала. Жінка не очікувала, що коли-небудь звертатиме увагу на погоду. Похмуро чи сонячно, легкі хмаринки чи важкі хмари, світлий ранок чи дощовий вечір – усе це побутувало поза її свідомістю, поза гранями її відчаю. Але все її непокоїло, тривожило, мов зубний біль.

Саша чекала, поки очі звикнуть до сріблястих скалочок інею, і тоді вона піде цією казковою стежкою поміж кущами смородини і хризантем до річки. Було зовсім тихо, не чути ні півнячого співу, ні шелесту очерету біля невеличкої копанки за будинком.

Вона хотіла забути, що самотня. Хотіла, та не могла, бо була одна-однісінька у цьому світі. Довкола неї вакуум: немає ні людей, ні тварин, ні птахів, ні дерев, ні кущів, ні комах… Тихо, лише глухо гупає її серце. Чому досі не зупинилося? Дивне це почуття – самотність. Це ніби страх, але ще моторошніше. Самотність – це порожній будинок. Самотність – це безпорадність. Це реальність, яку не хоче усвідомлювати розум, не хоче відчувати серце. Невиправна, цілковита ізольованість.

А сонце піднімалося вгору, в його яскравому світлі іскрилися сизі гілочки аґрусу і червонясті – шипшини. В сонячному сяйві сріблилися квіти хризантем, і неможливо було розрізнити їхні барви.

Саша повільно йшла до хвіртки. Була восьма година ранку. Початок листопада. Тепер кожний день ставатиме коротшим, і ці миті наближатимуть холод і зиму. Швидше б зима. Хоча… Хіба не однаково – зима чи весна, чи осінь?

Долинуло тихеньке нявчання кошеняти, і Саша завмерла, аж серце отерпло, так це було непередбачено і так скорботно. Кошеня завжди здавалося їй трохи жалісливим і засмученим, наче прохало про поміч. Хоча Шурко сміявся з неї: кошеня, мовляв, живе просто чудово, адже втішається їхньою любов’ю і завжди має смачний шматочок. Шурко розповідав їй, що кіт не боїться холоду, як і гусак… Він багато розказував їй усякої всячини, бо знав багато – трохи з книжок, частково з Інтернету, а також завдяки своїй успадкованій тямущості.

Кошеня обізвалося знову, і Саша, вже втихомиривши серденько, тихенько заговорила до нього:

– Мурку, ти чого?

Навіщо Шурко приніс кошеня?

Коли він приніс його додому з вузеньким ремінцем на вкритій виразками шиї, то сказав, що це такий подарунок для неї, та й для нього також, адже «знайшов його саме сьогодні, у річницю нашого спільного життя». Шурко натрапив на кошеня на стежці, що вела через леваду до їхнього будинку.

Того дня кошеня дивилося на Сашу якимись застиглими і байдужими очима, його руденька шерсть позлипалася від бруду. Мале побрело під лавку, скрутилося клубочком і лежало, заплющивши очі. Шурко простягнув руку, обережно взяв рудий клубочок. Попросив дати миску з теплою водою і рідкого мила. Обережно зняв ремінець, вкинув його у відро зі сміттям і заходився купати Бродягу – так він його назвав. Потім загорнув котика у махровий рушник і тримав його в руках, поки малий обсох.

Днями руде сиділо на лавці біля криниці, притулившись до дерев’яного зрубу, і не торкалося ні молока, ні сосисок, ні м’яса, що їх приносила Саша. Минуло декілька днів, перш аніж воно нахилило голівку до миски з молоком, і то лише тоді, коли поруч був Шурко. Щоб воно подолало цей страх, потрібні були тижні терпіння й ласки, протягом яких Саша лагідно говорила до котика і торкалася його гладенької шерсті.

Спочатку вона ніяк не називала його. Шурко заходив на подвір’я і гукав:

– Бродяго! Ти де?

Саші не сподобалося це ймення. Вона перша назвала кота Мурчиком. Шурко ще декілька разів кликав його по-своєму, а коли побачив, як його Бродяга задер голову, нашорошив вуха, зважився підійти до ніг і потертися та почав мурчати, тоді й він згодився називати його Мурчиком. А втім, як звати цього котика, Саші байдуже. Все відтепер для неї немиле.

Упродовж цих тижнів, що минули після літа, в неї виникало бажання віддати комусь Мурчика. Після смерті Шурка жінка не звертала на нього уваги, лише бездумно дивилася, як кошеня, мов неприкаяне, бродить подвір’ям, ніби щось шукає. Так само без будь-якого зацікавлення роздивлялася вона й усе інше. Мурко журився за Сашею, йому бракувало її турботи. Ввечері він іноді вилазив на ліжко й примощувався під боком господині, ховаючи свої лапки і голівку в ковдру. Коли до Саші приходила Оленка, менша сестра Шурка, – а це траплялося двічі-тричі на тиждень, – вона брала Мурчика на руки, гладила його, й він тоді не почувався нікому не потрібним.    

І ось тепер, дивлячись на Мурчика, Саша подумала: «Навіщо мені це кошеня? Я вже не маю до нього тих теплих почуттів, що були раніше. Може, віддати його Оленці?» Вона також розуміла, що це їхнє кошеня, бо знайшов і приніс його Шурко, ця беззахисна і добра тваринка була частинкою її минулого. А Саші хотілося позбутися всього, що нагадувало про щасливе минуле. Любила вона свого котика, руденького, пухнастого, із ще кривенькими задніми лапками і коротким обдертим хвостиком, що ніяк не хотів обростати шерстю. Їй буде прикро бачити зовсім спорожнілий дім.

Кущі смородини стояли густо, стежка між ними вузька, затягнута поруділим споришем. Саша простягла руку перед собою і, як сліпа, доторкнулася гострих скалочок інею, що обліпили товсті гілки. Простягнувши руку, вона спіткнулася і ступила із зарослої споришем стежки на кам’янисту землю, мало не впавши на стовбур колючої обліпихи. Вколола долоню гострим шпичаком, але навіть не відчула болю. Випросталася і провела липкою долонею по корі. Кора була порепана, зашкарубла і в бурих розводах від її крові. Шурко хотів обсадити всю копанку обліпихою, і тепер два ряди колючих кущів утворили справжні чагарники. Привіз він ці деревця вже величенькими, вони добре прижилися і цьогоріч зацвіли, а тепер пишалися золотистими соковитими намистинками ягід.

Тепер деревця залишилися, а Шурка немає. Ці дерева Саша не викорчовуватиме, хоча вони теж були часткою колишнього життя, яке вона так настирно відпихала від себе.

Трішки постоявши з пораненою рукою, Саша відчула себе якось дивно. Вона бездоглядна, як ці деревця, але не покинута напризволяще в пустому, мертвому світі, вона не була в цьому світі нетутешньою. Почула нявчання котика, вдихнула солодкувато-гіркий запах обліпихи, а ще в неї є малесенька надія.

Осіння юдоль знесилила більшість рослин. Звисали сухі «хвости» білоуса, злючка-кропива мала жалюгідний вигляд – зелені листочки безпорадно висіли на зелено-сірих стеблах. Геть потьмяніло кучеряве цвітіння. Скрізь над землею манячило поруділе бадилля. Але мужньо стояли серед потьмарених трав стеблини з доладними лілово-рожевими голівками. Вони милували око веселим цвітом. «Скільки ж краси і стійкості в цій рослині», – подумала Саша, йдучи попід чагарником до луки, де зблизька побачила високу рослину з міцним стеблом, яке було опушене жорсткими волосками. Рожево-лілові квітки зібрані у верхівкові головасті суцвіття. Все суцвіття підперте обгорткою зелених листків.

«Та це ж свербіжниця. Ось така вона, ця рослинка, – міцна, дуже стійка, і ніяка негода не в змозі її здолати. Таке враження, що ця квітка залишилася одна-однісінька, наче вдова. Шурко казав, що цю рослину ще називають вдовицею. Він не знав, що тоді говорив про мене, про свою ж дружину. Як він тоді сказав? Ця рослина символізує долю одинокої жінки, яка не втрачає своєї вроди і жіночої привабливості, всупереч усьому квітне. Здається, так він говорив. Але як можна квітнути без кохання? Як можна жити без єдиної людини, яка тебе любила і була опорою в житті?»

Саша кохала Шурка, це кохання було її єдиною втіхою. Цієї ранкової прогулянки вона ніби очікувала багато днів – більше її нічого не цікавило. Квітка вдови ніби знала її, ніби довіряла їй. Саша прислухалася, гострі скалки льоду зашаруділи по сухій траві. Свербіжниця випросталася, скинула з себе крижинки інею. Поруч Саша відчула живе створіння – це було її кошеня. Нахилилася, провела рукою по теплій м’якенькій шерсті, а потім узяла рудий клубочок і притисла до грудей. Рожеві квіти в осінньому промінні здавалися казковими і дуже гарними.

Саша вже не боялася своїх думок, не боялася тиші і спогадів. Вона буде сильною. Вона впорається з цим нещастям. Не згодна вона похоронити себе в порожньому будинку. Скине зажуру, як ця квітка скинула скалочки криги, бо так і збожеволіти можна.

Було зовсім тихо. Високі стебла свербіжниці здавалися свічками надії в сонячному сяйві останніх теплих днів осені.

Валентина СІРА

 

Чужі люди

 

Здається, я любила Михайла завжди. Навіть не пам’ятаю, коли вперше його побачила. Жили в одному селі, де всі одне одного знають. Щоправда, він на 12 років старший, тож у школі разом не навчались. Але я чомусь від раннього дитинства задивлялась на широкоплечого стрункого парубка…

Пам’ятаю його весілля. Мені тоді було 13 років. Вік “гидкого каченяти” я переживала дуже болісно. Не могла дивитись у дзеркало, була справжнім “страшком”: довготелесе худюще цибате створіння, ще й у вуграх та ластовинні. Волосся – дві попелясті кіски. І сама – полохлива, сором’язлива до гикавки, ще й нігті постійно гризла від хвилювання. Було на що подивитись!

На весілля, звісно, ніхто мене не кликав, та ми з дівчатами ввечері пішли подивитись. Народу “під весіллям” зібралось багато, слухали музику, хтось навіть танцював. Але мені було невесело. Дивилась на молодих і мало не плакала. Звісно, у мене й на думці не було ревнувати Михайла, проте чомусь було дуже боляче, коли гості гукали “Гірко!”, і він вставав, весело всміхався до своєї нареченої і цілував її… Вона, його дружина, була дуже гарна! Не те, що я…

А коли вже в сутінках молоді вийшли почастувати “глядачів”, Михайло помітив, що я сама стою осторонь, і покликав: “Гей, красунечко! Ходи до гурту, випий винця за моє здоров’я!” Я зашарілась і… рвонула просто через кущі додому! Не хотіла, щоб побачив мене зблизька…

Оте Михайлове “Гей, красунечко!” лунало в мені багато років. І тоді, коли випадково зустрічалась із ним на вулиці, а він навіть не дивився на мене, і тоді, коли дізналась, що купив хату в сусідньому селі, ридала з відчаю, що більше не бачитиму свого коханого… Навіть тоді, коли цілувалася з майбутнім чоловіком і уявляла на його місці Мишка… Може, тому й не склалось наше подружнє життя, що постійно подумки порівнювала Михайла зі своїм чоловіком – і порівняння це було не на користь остатаннього…

Розлучились тихо, без скандалів і взаємних звинувачень. Чомусь період заміжжя залишився в моїй пам’яті розмитою сірою плямою: ніби й не було нічого… Але ж не могло не бути! І весілля гарне, і медовий місяць… Як сон… Прокинувся – і вже нічого не пам’ятаєш…

Зате до найменших подробиць пам’ятаю зустріч із коханим Мишком – справжню, доленосну, омріяну… Кожен його погляд, кожен дотик, кожне слово! Ми зустрілись на весіллі (знову на весіллі!) у когось із родичів. Тільки тепер я вже була серед запрошених, а він – весільний староста. Перев’язаний рушником, ходив довкола столів, припрошував гостей – усміхнений, жартівливий, гарний, як ніколи! Обпікшись об мій погляд, здивовано повів бровами: “А це що за красунечка? Хто така? Чому не знаю?”. Знову жартував, але тепер я вже не тікала: знала, що й справді красуня!

Увесь вечір Михайло не зводив з мене очей. Приховано, звичайно, але ж я все відчувала. По-справжньому була щаслива! І хоч він тільки двічі запрошував мене до танцю (навкруги ж – пильні очі!), встиг нашептати, що закохався з першого погляду і мріє побачити мене знову. Я вірила! Не тільки словам. Його очі спопеляли пристрастю. Руки міцно притискали мене до грудей, і я відчувала чуттєве тремтіння міцного чоловічого тіла. Голос ставав хрипким, і я розчинялась у його вібраціях, танула, готова на все: мрії справджуються!

За два дні ми зустрілись знову, вже таємно. Потім іще. Дивно: майже не розмовляли. А мені так хотілось розповісти, що кохаю його з дитинства, що він – мій принц, мій лицар на білому коні! Не стрималась. Він засміявся: “Швидше, на білій “Волзі”!”

Спочатку я ні про що не думала. Закохана, щаслива, літала високо у хмарах, звідки все здавалось таким мізерним! Навіть те, що в нього дружина і двоє синів…

Але за два місяці довелося спуститись на грішну землю. Я завагітніла. Про те, щоб позбутись дитини (його дитини!), і думки не було. Розуміла, що сім’ю Михайло не залишить, зі мною не одружиться. Тоді навіщо йому моя дитина? Вирішила нічого йому не казати. Уже тоді бачила, що Михайлова пристрасть до мене потроху охолола: коли чоловікові все можна, він уже нічого не хоче…

Іще приїжджав на побачення декілька разів, але літо минуло, до лісу не поїдеш… Ніби не помічав змін у мені. А може, й справді не бачив?

Ранньої весни народився Андрійко. Батькам казала, що це останній подарунок колишнього чоловіка. Інші не питали. У селі нічого ж не приховаєш… Ще й Андрійко вдався у батька, як дві краплі води. І що старшим ставав, то більше схожий: і статурою, і голосом, і обличчям.

А Михайло? Теж знав. Якось випадково зустрілись у місті, спитав:

– Кажуть, твій Андрійко – мій син. Це правда?

– Правда…

Помовчав трохи. Тоді, не дивлячись в очі:

– Навіщо ти це зробила?

– Бо кохаю тебе…

– А-а.. – тільки й відповів.

Більше ми не бачились. Тобто, як можна не бачитись з людиною, коли живеш у сусідньому селі: все про нього знала, і він про мене, мабуть. Бачила здаля його машину, інколи – і його з дружиною і дітьми. Чула розповіді про нову Михайлову коханку і дивувалась терпінню його дружини. Навіть на весілля одного з його синів мене запросили, бо наречена – донька моєї коліжанки. Не пішла…

Спливали роки, Андрійко ріс, тішачи моє зболене серце: розумний, слухняний, міцний і до всього здатний. І такий схожий на коханого Мишка!

Батьки та подруги давно облишили спроби видати мене заміж. На всі закиди стосовно самотньої старості звично всміхаюся: “Хіба я самотня? У мене ж Андрійко! От скоро одружиться, подарує мені онуків. Та й хіба в мене мало друзів? І колектив добрий, товариський. Навіщо мені ті чоловіки? Аби штани були в хаті?”

А вчора… Вчора мій Андрійко зустрівся з батьком. Він у мене Миколайович, а не Михайлович, записала ж бо на колишнього чоловіка. Проте давно знає, чий він син, “добрі люди” підказали. Мене ж не питав ніколи… Хоч я багато разів уявляла, як і що розповім синочкові про справжнього батька…

Андрій закінчив юридичну академію, працює у Хмельницькому приватним нотаріусом. Уже зовсім самостійний, але нас не цурається, двічі на місяць обов’язково приїжджає в село провідати дідуся з бабусею. Учора зустріла його в Дунаївцях, разом додому діставалися. Стоїмо на повороті до села, “голосуємо”. Аж тут машина зупиняється – Михайло! Сідаємо. Андрійко спереду. Привітався чемно і все. Михайло теж мовчить. Мені б щось розповісти, якось розпочати розмову – не можу. Так і їхали всю дорогу…

Дивлюсь на них – і серце стискається: такі схожі! Хоча Михайлові вже за шістдесят, сивий, чоло у зморшках… А мені – все ж таки гарний! Навіть смерть дружини його не зігнула, не зсутулила плечей, ось тільки вогника в очах не бачу…

За півгодини все моє життя промайнуло перед очима, кожна зустріч із Мишком, кожне слово! А він? Чи згадує він? На Андрія зовсім не дивиться. Невже не помічає їхньої схожості? Чи колись цікавився синовим життям? Хіба можна не пишатись таким хлопцем?!

Раптом заскімлило серце: а як тепер Андрійко почувається? Усе життя бути “безбатченком” – нелегко, надто хлопцеві. А ще гірше – коли знаєш, що рідний твій батько живе в сусідньому селі й знати тебе не хоче…

Дивлюсь на двох найважливіших чоловіків у моєму житті й розумію: вони чужі люди. Одна кров, одне обличчя – а ніщо їх не об’єднує, навіть я. І не об’єднає, мабуть, ніколи…

Біля повороту до свого села Михайло зупинився. Якщо чесно, очікувала, що підвезе нас хоча б до околиці нашого, це ще три кілометри. Але, мабуть, йому було нестерпне наше товариство.

Виходячи, Андрій подякував і поклав п’ять гривень. Я оторопіла… А Михайло, так і не глянувши на сина, пробурмотів: “Угу!” – хлопнув дверцятами і помчав до села засніженою дорогою…

Маргарита ШЕВЕРНОГА

 

Шляхи долі

 

Марічка розгладила складки на спідниці. Покрутилася перед дзеркалом. Їй подобалося те, що бачила в ньому. Хвилясте русяве волосся, великі зелені очі, губи бантиком. Красуня! Ще б пак, адже бігла на побачення з коханим.

З Юрком вони товаришували ледь не з пелюшок. У дитячому садку він подарував їй цукерку, і тієї миті Марічка зрозуміла, що закохалася. Дитяча прив’язаність переросла у юнацьку закоханість, а потім у доросле почуття. Вони з Юрком сиділи за однією партою, хлопець носив Маріччину сумку, проводжав її додому. І на першу дискотеку, як і на всі інші, вони теж пішли разом. Дівчина мала вірних подруг, та по-справжньому близькою людиною був лише Юрко. Йому розповідала про все. Та й юнак відповідав взаємністю. Ще з дитинства казав, що поведе її під вінець. Він перший зірвав із дівочих губ поцілунок, він перший і єдиний чоловік у її житті. Марічка розуміла, що це неправильно, що порушує свої принципи, але довіряла коханому й ні на мить не сумнівалася в тому, що щось стане на заваді їхньому щастю...

Сьогодні Марічка хотіла бути по-особливому красивою, бо ж мала для коханого радісну новину. Уявляла, як він зрадіє. Зрештою, вона давно чекала від Юрка пропозиції руки та серця. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх усе знають, тому на весілля юної бібліотекарки та перспективного агронома чекали давно.

Марічка стрімголов кинулася до коханого. Він закрутив її в обіймах. А потім молода пара пішла на берег річки. Марічка схилила голову на плече коханого.

– Я маю тобі щось розповісти, – тихо сказала. – У нас буде дитина.

Юрко мовчав.

– Добре, – врешті озвався. – У тебе невдовзі день народження. Чекай цього дня сватів.

Дівчина аж підстрибнула від радості й міцно обійняла коханого. Не помітила, що на його обличчі не було радості...

Три дні пролетіли швидко. Вони з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, Марічка у помешканні прибрала, причепурила... Щоправда, рідним нічого не розповіла, нехай буде несподіванка. А готувалися все одно, бо чекали гостей, щоб разом із близькими святкувати Маріччин день народження.

Того дня дівчина ніяк не могла заспокоїтись. Що п’ять хвилин визирала у вікно. Коли годинник вибив четверту по обіді, почала хвилюватися. Вже й гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що долинав знадвору. Декілька разів вибігала надвір. Уже й сонце сіло за обрій, а Юрко так і не прийшов...

Марічка сиділа на сходах бібліотеки. Заховала лице в долоні. Уже не плакала. Здавалося, що всі сльози виплакала вночі. Розуміла, що Юрко її покинув... Розмірковувала, що робитиме далі, адже за декілька місяців про її ганьбу дізнаються усі в селі. Як дивитися людям в очі?.. А батьки? В чому винуваті? За що їм ця ганьба?

Раптом до її руки хтось торкнувся. Підняла голову й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчина років шести за шию й почав плакати, примовляючи:

– Мамо, мамочко, де ж ти була?

Марічка не розуміла, що діється. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обхопив її шию. Марічка обняла дитину і заспокоювала. Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати:

– Вибачте. Просто Артем дуже сумує за матір’ю. Два роки тому його мама, а моя дружина померла. Син залишився зі мною. Взагалі, він ні до кого не ставиться приязно, ревнує мене до чужих жінок. А тут... А у вас що за біда? Он очі заплакані...

І Марічка несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві.

Він хвилину помовчав, а потім запропонував:

– Одружімося. Артем вас недарма за маму вибрав. Може, то знак долі? Та й вашу дитину я роститиму, як рідну... А там, дасть Бог, і спільних наживемо...

– Але ж я навіть не знаю, як вас звати.

– Іван.

– Марічка.

– Ну, то що, допоможемо одне одному?

Марічка дивилася у його карі очі й розуміла, що цей чоловік їй подобається. І син у нього чудовий. Може, то й справді знак долі?..

– Гаразд. Що ж, ходімо до моїх батьків...

За місяць відгуляли невелике весілля. Переїхали жити в Іванове село, подалі від перешіптувань Маріччиних односельців. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Івана за працелюбність і справедливість. А ще він був щирим та добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього по допомогу. Не знала Марічка, що її чоловік – голова колгоспу, не знала, що вийшла заміж за людину небідну, за людину з добрим та чуйним серцем. Покохала свого чоловіка, а він покохав її. Щасливе життя вони прожили, народили ще двійко малюків. Та любили всіх, як рідних.

За багато років зібралися у Марійчиній та Івановій оселі діти й онуки. Святкували золоте весілля батьків. Артем схилив голову на мамине плече і тихо сказав:

– Пам’ятаєш, мамо, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш. Не помилився. Виходить, що я сам собі матусю вибрав. Ти найкраща в світі. Спасибі вам, рідні мої, за все...

Марічка поглянула на чоловіка. Зрозуміла все без слів. Вона прожила щасливе життя. Правду кажуть: не та мати, що народила, а та, що свою любов віддала. Не той батько, який дав життя, а той, який його оберігав. Дивні та незбагненні шляхи долі. Коли, здається, потрапив у безвихідь, можеш знайти двері у щасливе життя. Лиш треба мати сміливість відчинити їх і не відштовхувати тих, хто пропонує допомогу.  

Анжела ДЗИЦЮК

 

Марина*

 

…Коли душа ховає зерня полум’яної рослини – дива, зроби їй це диво, якщо ти спроможний.

О. Грін “Пурпурові вітрила”

 

Хвилі лагідно цілували босі ноги. Нагрітий південним сонцем пісок іще зберігав приємне тепло, і так хороше було йти берегом назустріч грайливому вітерцю… Край сонця вже купався в морі, запалюючи і небо, і хвилі багряною загравою вечірньої зорі. І десь там, на обрії, марились пурпурові вітрила корабля, на якому пливе до неї з невідомих країв казковий принц…

Марина завжди мріяла про море, з раннього дитинства, відтоді, як у бібліотеці їй на очі втрапила затерта, клеєна-переклеєна книжка Гріна про Ассоль і пурпурові вітрила. Відтоді вона щоліта просила батьків відправити її в табір, хоч би до Одеси! Але “світило” їй лише море бур’янів, бурякової гички та кукурудзи…

Навчалась дуже гарно, була в усьому першою: сподівалась, що нагородять путівкою в “Артек”. Але, мабуть, черга не дійшла до їхнього маленького села. А потім і взагалі піонери зникли разом із комсомолом, часи настали важкі, зарплатні не платили або давали “бартером”, тож про море нічого було навіть і мріяти.

Марина довго не виходила заміж, хоч красою її Бог не обділив, розумом теж. Та в тому і біда: не могла собі знайти пари. Багато хлопців до неї залицялось, однак вона швидко всіх спроваджувала. Один приходив на побачення неголений, інший – напідпитку, та найгірше, коли починали говорити. Марина нудилась, слухаючи, як влаштований трактор або хто кому пику натовк.

Закінчила педагогічний, пішла працювати в дитячий садочок. Заміж вийшла таки за тракториста, послухалась матері: “Он Микола який ставний! До того ж трактор у руках: і зорати, і привезти. Що ти викобенюєшся? Принца чекаєш?”. Та й справді, яка вже різниця? Хіба є тут хто кращий за Миколу?

Жили ніби непогано. Хату, бабусин спадок, відремонтували, придбали нові меблі. Городу мали багато, садок. Корова, свині, кури, гуси, кролі – всього достатньо. Синочок підростав, весь у батька – до ночі в тракторі разом копирсаються.

Але Марині чогось бракувало. Пізно ввечері ледь жива від утоми заходила до хати, готувала вечерю своїм трактористам, потім довго відмивала меншого (завтра ж до школи!), сяк-так під голосний храп чоловіка готувалась до занять – і, нарешті опинившись у ліжку, провалювалась у короткий сон. І знову їй снилось море, корабель з пурпуровими вітрилами, на палубі якого стояв прекрасний Грей і білозубо до неї усміхався…

Декілька років таємно від чоловіка Марина відкладала гроші. Не те що б приховувала, просто не посвячувала його у цю маленьку таємницю, готуючи сюрприз. І коли назбирала потрібну суму, за вечерею Марина урочисто оголосила, що цього літа вони їдуть до моря. Уявляла, як зрадіє Владик, застрибає від радості. А чоловік здивується її ощадливості і теж, звичайно, зрадіє: Микола ж бо ніколи не був на морі.

Але такої реакції не чекала… Чоловік покрутив пальцем біля скроні:

– Ти що, здуріла? Нікуди більше гроші діти?

А Владик зареготав:

– Ну, ти й даєш! Море! Чого ми там не бачили? – І собі біля скроні.

Марина заклякла. Не уявляла, що синочок може таке собі дозволити:

– Та ж море… Ти оздоровишся. Побачиш багато нового…

Не встигла закінчити, як Микола гаркнув:

– Що ти мелеш? Яке море? Нікуди ми не поїдемо! Ти краще скажи, де ти гроші взяла?

– Наскладала…

– З чого ти могла наскладати? Брала з моїх заначок?

– Та ні, що ти! Зі своєї зарплатні. Не купувала собі нічого, економила…

– Крала від сім’ї, значить?

Марина відчула, як образа і біль заповнюють усе єство. Щокамих котились сльози, але вона того не помічала. Ще сподіваючись умовити чоловіка, прошепотіла:

– Я про це все життя мріяла…

– Ти б краще мріяла ще одну корову купити!

Він іще щось волав, але жінка вже нічого не сприймала. Перед очима загойдалися зелені хвилі, вона чула тільки плескіт… Ще жодного разу не втрачала свідомості, а тут якось накотилася слабкість, мабуть, перехвилювалась.

Перше, що відчула, коли отямилася, – біль у щоках. То чоловік лупив щосили по обличчю:

– Ой, які ми ніжні! Досить прикидатись!

Ледве піднялась з підлоги, пішла вмитись. У дзеркалі побачила себе і жахнулась: такий розпач і ненависть струменіли з очей, що самій стало лячно. Ні, так не можна. Потрібно заспокоїтись. Ранкове сонце розжене хмари. Все буде добре.

Але вранці нічого не змінилось. Під час сніданку Микола заговорив першим:

– Викинь дурне з голови. Ніякого моря.

Якби ж він сказав це якось інакше: лагідніше, спокійніше, не таким наказовим тоном, Марина, може, і послухалась би. Але ж він був таким упевненим у жінчиній слухняності, що її “понесло”:

– Ти не хочеш? То ми з Владиком поїдемо.

– Владик не поїде.

– Тоді я поїду сама!

– Я тобі не дозволяю!

– Я що, дитина, щоб просити в тебе дозволу? Я доросла жінка! Сказала: поїду, значить, поїду!

– Тільки спробуй! Можеш тоді додому не повертатись!

Краще б Микола цього не казав. Його погрози мали зворотну дію.

Марина пішла на роботу, написала заяву на відпустку, відразу ж поїхала до міста, купила квиток на потяг до Євпаторії. Після того придбала бікіні (саме про такий купальник завжди мріяла, але ж не на город було його вдягати), парео й інші пляжні речі. Повернувшись додому, нікого не застала. У хліві ревла худоба. Нагодувала, здоїла корову. Тільки тоді побачила на столі записку: “Мамо, ми у бабусі. Коли отямишся, покличеш”.

Оце вже ні! Впоравшись із господарством, Марина лягла спати сама, вперше за багато років…

Більш аніж добу хилитаючись у вагоні, жінка все думала про родину. Невже все скінчено? Не вірила в реальність того, що відбулося…

Збираючи валізу, Марина все чекала, що ось прийдуть її хлопці, попросять пробачення – і вона нікуди не поїде. Хіба ж річ у морі? Проживе без нього. Головне – родина, кохання, взаємоповага, розуміння… А море – тільки мрія!

Та коли, розчулившись від таких думок, уже готова була сама йти миритись, до хати ввалився Микола. П’яний, страшний, злий. Побачивши валізу, викинув її через вікно, розбивши шибку. Підскочив до дружини, схопив за волосся і зацідив просто в обличчя. А потім її теж викинув за поріг:

– Щоб я більше тебе не бачив!

Згадуючи про це, Марина мимоволі заплакала. Невже може так вчинити людина, яка тебе кохає? Виходить, Микола ніколи її не любив… Чого ж тоді плакати? От тільки як бути з Владиком? Невже вона і його втратила?

У розпачі від таких думок Марина нічого вже не хотіла: ні півдня, ні моря, ні пурпурових вітрил… Знайшла дешеву кімнатку без зручностей, зате біля самого моря, заплатила за місяць наперед і вирішила про все забути. Хоча б на місяць…

Марина уявляла себе русалкою: могла б цілодобово жити в морі! На березі зустрічала схід сонця, купалась і валялася на піску, аж допоки сонце не починало припікати. Тоді ховалася в кімнаті до вечора і виходила на прогулянку після п’ятої. Дивовижно: незважаючи на те, що ніхто не вчив її плавати, Марина почувалась у воді настільки природно, що могла б годинами гойдатися на хвилях без найменшого зусилля. Здавалось, вона створена саме для такого життя: плавати, засмагати і писати картини. Несподівано для самої себе вона почала малювати. Спочатку невпевнено – пальцями на піску, потім купила фарби і папір – і одразу створила морський пейзаж такої краси, що хазяйка випросила і повісила в рамку на стіну.

Після першої вдалої спроби Марина зважилась придбати мольберт і олійні фарби. Спочатку творила в кімнаті в години сієсти, поступово насмілилась виходити на берег. З’явився і поціновувач – її чи мистецтва, ще було незрозуміло. Олег жив у Криму давно, ким працював – невідомо, але був заможною людиною. Такий висновок Марина зробила, проїхавшись у “Хюндаї” останньої моделі і відвідавши двоповерхову віллу – з басейном, оранжереями і власним винним погребом.

Окрім того, Олег був надзвичайно гарний як на 45 років, мав вишуканий смак і лицарські манери. Невелика ошатна борідка лише додавала аристократизму, та й платинові персні на довгих пальцях виказували особу непересічну.

Олег знався на мистецтві. Допомагав Марині невимушеними порадами, возив її на виставки і навіть допоміг продати першу картину – недорого, звичайно, але Марині й того вистачало на прожиття. Вона майже не їла, насолоджуючись свободою, морем, бризом, місячною доріжкою і коханням.

Несвідомо, як і все, що вона робила тут, Марина кохалась із прекрасним принцом її дитячих мрій. Вона й  не уявляла, що кохатись – це зовсім не те, що вони з чоловіком робили впродовж усього сімейного життя. Кохання – це теж мистецтво, яке дрімало в ній, як і вміння плавати, малювати. Вони насолоджувались одне одним, дарували щастя, спокій, натхнення…

Це не був курортний роман. Просто – РОМАН… Без питань і обіцянок, минулого і майбутнього… Не було відповідальності й обов’язків, тільки бажання: жити, кохати, бути щасливими…

Марина втратила відчуття часу. Можливо, завдяки тому, що першого ж дня втопила свій мобільний – не навмисне, звісно: ненароком впустивши у воду, з переляком дивилась на чорний екранчик, звідки зникли всі номери, які пов’язували її з іншим світом, минулим. А тоді здмухнула з кінчика носа останню сльозу і жбурнула телефон далеко в море! Тепер жила навіть без годинника, орієнтувалась у часі за сонцем. Та й навіщо їй було знати, котра година? Вона ж вільна!!!

Ось це почуття волі п’янило найбільше: про Миколу намагалась не згадувати. Сумувала за Владиком, проте повертатись наразі не планувала. Часом їй навіть здавалось, що вона померла і потрапила до раю…

Непомітно збіг серпень, її другий місяць на морі, але жінка навіть не здогадувалась про це: в раю немає календаря… Тільки маленьке диво (останній подарунок моря, як виявилось) дав зрозуміти, що літо скінчилось: на початку вересня вода вночі починає світитись (завдяки люмінесцентному планктону), огортаючи тіло прозорим зеленкуватим тюлем. Коли рухаєшся, сяйво стає яскравішим, створюючи неповторну ілюзію чаклування, перетворення, потойбічної краси. Марина пливла мерехтливою доріжкою, схожа на справжню русалку із зеленкуватим хвостом, виблискуючи примарною лускою з місячних промінчиків. Повертатись не хотілося, але змусила таки себе обернутись до місяця спиною: Олег хвилювався на березі.

Коли вийшла з води – зовсім не соромлячись наготи, – він укутав їй плечі рушником і промовив ледь чутно:

– Тобі пора повертатись…

Не одразу зрозуміла, що саме він мав на увазі. Посміхнулась: турбується, аби не запливала далеко. Та він ніби прочитав її думки:

– Ми занадто далеко запливли з тобою… Важко буде повертатись…

Так Марина дізналась, що її вже давно розшукують. Сюжет про зникнення молодої жінки, люблячої дружини і матері 12-річного сина неодноразово показували на всіх телеканалах. Але ж вони не дивляться телевізор. Та сьогодні один з Олегових друзів зателефонував:

– Це не твою русалку в новинах показують? Дивись, друже, аби не “залетіти” за викрадення!

Увімкнувши телевізор, Олег не відразу й упізнав на фото свою засмаглу красуню. Але, додивившись ролик до кінця, переконався, що це таки вона.

Так, йому теж пора повертатись. В Ірландію, де у нього родина, бізнес, друзі – обов’язки і справи. Щороку він приїжджав у Крим відпочити – душею й тілом. Майже завжди сам, спровадивши дружину на один із модних курортів. Тут він народився і ніде йому не було так добре, як на цьому майже пустельному березі. Придбав віллу неподалік і насолоджувався самотністю. Але цього літа доля подарувала йому щастя спілкування з найпрекраснішою жінкою на світі – такою світло-романтичною, наївною і беззахисною, що ніби зійшла зі сторінок невмирущих книг Гріна. Не закохатись у неї було неможливо! Олег навіть замість запланованих чотирьох тижнів провів тут вісім, усіма засобами віддаляючи мить розлуки. Та тепер чітко відчув: пора.

Вони розлучились без сліз. Не обмінялись адресами. Кожний повертався у власне життя, залишаючи палке кохання серед солоних хвиль…

Марина їхала з вокзалу в таксі: її багаж поповнили мольберт і кофр з картинами, кримські сувеніри та горщик із кипарисом, який для неї власноручно посадив Олег. Трохи хвилювалась, не знаючи, як її зустрінуть удома. Але була готова до всього. Дев’ять тижнів волі зробили її впевненою в собі, незалежною і сильною.

Таксі зупинилось перед ворітьми, водій виніс з машини речі й поїхав, а Марина все не наважувалась зайти в будинок. З подивом оглядала чисто виметене подвір’я, свіжопофарбовану огорожу, доглянутий квітник. Не стрималась – спершу навідалась до хліва, заглянула у курник: і тут попрацювали дбайливі руки господаря. Не полишало відчуття: вдома на неї чекали.

Марина не помилилась: посадивши її на потяг, Олег зателефонував за номером, наданим у телеефірі, і довго розмовляв з Миколою. Про що? Цього Марина не дізнається ніколи…

Микола ні разу не спитав дружину, що вона робила весь цей час без нього. Був щасливий, що таки повернулась. Тільки втративши, зрозумів, як сильно він її кохає… Не умів просити пробачення. Просто обійняв міцно-міцно і боявся відпустити.

Повернувшись зі школи, Владик побачив, що тато обіймає серед подвір’я якусь жінку. Та, впізнавши маму, кинувся їй на шию і заплакав:

– Пробач, матусю! Я дуже тебе люблю!

До вечора всі троє не відходили одне від одного. Роздивлялись сувеніри, слухали дивовижні розповіді, плакали і сміялись. Марина розставила свої картини у великій кімнаті. Хлопці захоплювались уголос її неочікуваним талантом, жартували: “Недарма твоє ім’я Марина, ти справжній мариніст!” І вже мріяли, що наскладають грошей і наступного літа поїдуть на море разом, утрьох.

Марина щасливо всміхалась. Кримська пригода поступово танула, поступаючись місцем радісному розумінню: вона знайшла те, що шукала, – кохання і злагоду в рідному домі. Тепер вона сильна і може захистити свій дім від найстрашнішого шторму!

Раптом хлопці затихли. Серед морських пейзажів їхню увагу привернула одна картина: на блакитних хвилях мчав до берега красень-вітрильник. Він ніби справді наближався, якщо довго вдивлятися в одну точку. Вітрила виблискували пурпуром. За штурвалом стояв красень-капітан, одягнений у камзол з позолотою – омріяний принц. І схожий він був – Марина не повірила своїм очам! – на її чоловіка, Миколу…

Маргарита ШЕВЕРНОГА

* Марина (фр. marine, італ. marina, від лат. marinus – морський) – жанр образотворчого мистецтва, що зображує морський пейзаж або події, які відбуваються на морі.

 

Ромчик

 

Юрій Антонович підійшов до могили 12-річного хлопчика, який дивився на нього з гранітної плити великими добрими очима. Ледь помітна усмішка застигла в куточках дитячих уст. Здавалося, от-от він запитає: «Дядечку, ви хто? Що привело вас сюди?».

На могилі вже зійшли тюльпани і тягнулися до весняного сонечка тендітними зеленими листочками.

Чоловік уклонився, обережно розмістив між тюльпанами 12 яскраво-червоних гвоздик.

– Привіт, Ромчику, це тобі, – ледь витиснув зі себе.

Застилаючи очі, стікали щоками мовчазні й болючі чоловічі сльози.

Опустившись на лавочку, Юрій Антонович оперся ліктями на коліна, обхопив скроні долонями і втупився у землю. Вже вкотре спогад повів його в дитинство, в ту чорну годину, яка залишила рубець на серці, що час од часу озивається невимовним розпачем і безпорадністю…

Був сонячний червневий день. На піщаній сільській дорозі зустрілись друзі. Юрко з неприхованою гордістю розповідав Романові про успішну риболовлю. У відрі з водою і справді плавало десятків зо два карасиків завбільшки з долоню. Захоплені розмовою, діти не чули сигналів легковика, який стрімко і з шаленою швидкістю наближався до них згори. Щось таки змусило Романа різко озирнутись. Тієї ж миті він ривком відштовхнув Юрка на узбіччя дороги і відчув неймовірної сили удар, який збив його з ніг, а далі – темрява і забуття… Швидка допомога виявилась аж ніяк не швидкою, її чекали майже 40 хвилин. Та й чи допомогла б вона? Сільський фельдшер констатував миттєву смерть…

– Ромчику. Соколику мій ясний, це ж ціла вічність минула з того часу, а здається, ніби вчора я, дванадцятирічний, поспішав до тебе щодня, щоб доторкнутися горбочка землі, покласти польові квіти, якими ти любив милуватися. Не забував зірвати кілька квіток маку та волошок, щоб подарувати мамі. Іноді я просто потайки заздрив твоїй доброті, щедрості і щирості, подумки картав себе за те, що не завжди міг чинити так, як ти. Пам’ятаєш, я списував у тебе завдання з математики, підглядав у твій зошит, коли писали диктант? Перебивався з «двійки» на «трійку». Ти не раз пропонував мені свою допомогу – «підтягнути» мене з математики та з української мови. Але я легковажно відмовлявся, бо лінощі, мабуть, народилися разом зі мною. А ти, єдиний відмінник у класі серед хлопців, ніколи не хизувався своїми знаннями, був дружелюбним і трішки сором’язливим.

Ромчику, в останні секунди свого дорогоцінного життя ти подумав не про себе, а про мене. Якими словами можна виразити мою вдячність тобі за врятоване життя? Слова, слова… Цього занадто мало. Я замкнувся у собі. Важкі думки не давали спокою, весь час запитував себе, що я можу зробити для тебе, і не знаходив відповіді.

Маму дуже непокоїла моя поведінка, тож вона звернулася до лікарів. Пролежав я в обласній лікарні майже місяць, а повернувшись додому, знову бігав до тебе. Якось до нас завітали незнайомці. Подивитись, прицінитись, як вони казали. Виявилося, що ми з мамою переїжджаємо в Західну Україну, у Прикарпаття. Там живе мамина сестра. Чому мама так вчинила, я зрозумів уже зовсім дорослим. Вона піклувалась про моє здоров’я.

Якби ти знав, мій сонячний хлопчику, як важко мені було звикати до всього нового. А головне – вже не міг я через поле побігти до тебе. Мене більше не цікавили риболовля, футбол, інші розваги. Почав багато читати. Намагався старанно виконувати домашні завдання. Просив учителів, щоб працювали зі мною додатково. За рік, у восьмому класі, я вже не мав оцінок, нижчих за середні. Дев’ятий клас закінчив на відмінно, а середню школу – із золотою медаллю. От і зробив я щось добре для тебе, мій друже. Цю медаль мав отримати ти. Але так уже склалося, негоже було залишатись трієчником поряд із відмінником.

Пам’ятаю, ти, Ромчику, мріяв стати лікарем. Можливо, саме тому я вступив до медінституту, який закінчив з відзнакою. Навчання у магістратурі суміщав з роботою у лікарні, вчився у досвідчених лікарів, прагнув виконувати складні операції, рятувати людські життя. Це робив би сьогодні й ти. Божеволію від душевної туги, коли на операційний стіл потрапляють діти з важкими травмами внаслідок ДТП.

Про що тобі ще розповідати, голубчику мій синьоокий? Маю сім’ю, сина-студента. До речі, він теж Роман. Це найкрасивіше і найдорожче для мене ім’я на землі. Романко, Ромчик… Мені так болісно солодко промовляти твоє ім’я, яке оселилось у мені навіки.

Ти став моїм ангелом-охоронцем на все життя, щоразу попереджаєш про небезпеку. Одного разу я запізнився на літак. Потім почув, що, приземляючись, він не долетів до злітної полоси. А то якось відпочивав за кордоном на морі, чомусь усе зволікав заходити у воду. Десь узялася акула і дуже покалічила відпочивальника. Я ще надав йому першу медичну допомогу. Пам’ятаю, одного дня не пустив сина до школи. Якесь незрозуміле передчуття не давало спокою. Наступного дня з’ясувалось, що декілька десятків школярів потрапили до лікарні з харчовим отруєнням. Ось такі справи, Ромчику.

Юрій Антонович вийняв із сумки клаптик білої тканини і фотоапарат. Старанно протер пам’ятник, зробив декілька знімків, постояв ще хвилину, схиливши голову.

– Прощавай, друже, ми з тобою обов’язково зустрінемось. Коли? Цього, на жаль, я не можу знати. А поки що ти житимеш у мені, в моїй пам’яті, сповненій безмежної вдячності та любові, – сумовито промовив чоловік і, зігнувшись під тягарем думок, повільно попрямував до автобусної зупинки. За час, проведений із другом, він вдруге прожив ціле життя.

Лариса ЛЕВЧУК

 

Подаруй менi мрiю

 

Сніг рипів під ногами, легкий морозець пощипував носи і щоки перехожих. Сотні різнобарвних миготливих вогників у вітринах крамниць нагадували про наближення Різдва.

Із дверей затишної кав'ярні вийшла закохана пара. Молоді люди жваво про щось розмовляли і неспішно йшли вулицею, час од часу зупиняючись, щоб помилуватися святково прикрашеними вітринами.

– Який сьогодні чудовий вечір! – радісно промовила дівчина. – Обожнюю Різдво. Це чарівна пора, коли здійснюються найзаповітніші мрії.

Юнак поблажливо всміхнувся і пригорнув її:

– Ти зовсім як дитина, Тетянко.

– Це ще чому? – ображено надула губки дівчина.

– Бо, як маленька дівчинка, віриш у дива.

– А ти вважаєш, що чудес не існує? – здивувалася Таня. Вона замилувалася танцем сніжинок у світлі ліхтарів. – Хіба сьогоднішній вечір не диво?

– Це ти моє диво, – молодий чоловік поцілував кохану в холодну від морозу щічку.

Таня притулилася до міцного плеча і щасливо зітхнула, відчуваючи легке запаморочення чи то від п'янкого морозцю, чи то від кохання.

– Сергію, якби тобі сказали, що будь-яке твоє бажання, яке ти загадаєш напередодні Різдва, неодмінно здійсниться, що ти захотів би? Яка твоя заповітна мрія?

Юнак замислився. У нього давно була мрія, але він не сподівався на диво і не чекав, коли дід Мороз принесе йому під ялинку бажане. Сергій уважав, що здатний сам досягнути того, про що мріє. Він уже декілька років відкладав гроші, щоб можна було розпочати свою справу.

– Я мрію про власну фотостудію. Хочу робити те, що приносить задоволення.

– І фотографувати моделей-красунь, – додала Таня, ображено насупивши брови.

Сергій помітив нотки ревнощів у голосі дівчини і всміхнувся:

– Для мене ти красивіша за всіх моделей. Тетянко, я хочу знімати весілля, дитячі дні народження, щасливі події в житті людей. У мене вже є потрібна сума. Я навіть замовив усе обладнання, вчора перерахував гроші. Коли знайду підхоже приміщення, можна буде відкривати фотосалон.

– Який же ти в мене молодець! – дівчина закоханими очима дивилася на Сергія, щиро захоплюючись його наполегливістю і цілеспрямованістю.

– А ти про що мрієш, люба? Що загадала б напередодні Різдва?

Тетянка зніяковіло всміхнулася:

– А я, милий, мрію про те, щоб ми вдвох вирушили у подорож. Я так хочу побувати у Венеції. Кажуть, що це найкрасивіше і найромантичніше місто. Мрію пройтися, тримаючи тебе за руку, площею Сан-Марко, помилуватися середньовічною архітектурою, палацом дожів, поплавати в гондолі Великим каналом, зустрічати світанки і заходи сонця на березі лагуни в твоїх обіймах. Це була б казка наяву!

Сергій пильно дивився на Тетянку, яка з таким захопленням розповідала йому про свою заповітну мрію. Він бачив, як змінилося миле личко, наче кохана щойно повернулася з казки, чари якої полонили її серце. Вона дивилася на світ очима наївної дитини, яка прямує за своєю мрією і щиро вірить у дива. Юнак подумав, що у майбутньому обов’язково повезе Тетянку до Італії.

– Сергійку, поглянь, там продають лотерейні білети, – дівчина вказала на невеличкий кіоск на розі вулиці. – Може, купимо декілька білетиків? А раптом нам пощастить!

– Люба, це марна трата грошей. Все-одно нічого не виграємо.

– Ні, ні! Обов’язково виграємо. Я це відчуваю, – дівчина рішуче потягнула коханого до кіоску. – Дива трапляються в житті тих, хто в них вірить. Я вірю, що нам пощастить.

– Ну добре, вмовила. Якщо ти віриш, то неодмінно виграємо, – здався юнак. – Нам два білетики, – сказав старенькій продавчині, простягнувши їй кілька купюр.

Усю ніч Таня не могла зімкнути очей в очікуванні результатів розіграшу. Дівчину млоїло передчуття того, що ось-ось у її житті станеться щось дивовижне, чудесне. Внутрішнє приємне хвилювання породжувало впевненість у тому, що це Різдво стане особливим і подарує їй казку. Вона це відчуває, знає.

Ледь дочекалася потрібної години і ввімкнула телевізор. Коли ведучий лотереї назвав виграшні номери і схвильована дівчина відшукала їх усі у своєму білеті, то переконалася, що передчуття її не зрадило. Таня застрибала від щастя і заплескала в долоні. Сума виграшу, яку назвав ведучий, видалася їй величезною. Вона ніколи не тримала в руках стільки грошей. Їх, напевно, вистачить на подорож до Венеції. Тетянка притиснула щасливий білетик до серця. Ось воно, щастя! Дівчина захотіла негайно розповісти про свою радість Сергієві. Швидко вдягнувшись, побігла до хлопця.

Побачивши сумне обличчя свого коханого, дівчина одразу забула про новину, якою хотіла приголомшити його.

– Милий, що у тебе сталося? – лагідно торкнулась плеча і допитливо зазирнула у вічі.

– Люди, в яких я замовив обладнання для фотостудії, виявилися шахраями, – зітхнув Сергій. – Вони безслідно зникли. Немає ні грошей, ні обладнання. Мені не пощастило.

Серце дівчини стислося від жалю. Вона бачила, що Сергій важко переживає свою невдачу. «Як же його втішити і підбадьорити? Адже він був такий близький до здійснення своєї мрії, – міркувала Таня. І враз згадала про свій виграш. – Цих грошей повинно вистачити, щоб коханий зміг відкрити свою студію. Треба, щоб він знову повірив у свій талан».

Тетяна підійшла до журнального столика, на якому лежав лотерейний білет.

– Милий, а ти вже знаєш результати розіграшу?

– Мені зараз не до цього, – махнув рукою юнак.

– А все-таки перевір свій білет. Може, фортуна вже усміхнулася тобі, а ти про це ще не знаєш, – Тетянка непомітно сховала його квиток у кишеню, натомість простягнула Сергієві свій, виграшний.

– Мені не щастить, – сумно похитав головою юнак.

– А ти все-одно перевір, – не відступала дівчина.

За мить Сергієві очі засяяли від щастя, а обличчя посвітлішало. Юнак підхопив Тетянку на руки і закружляв із нею кімнатою, сміючись, немов дитина. «Нехай заповітна мрія коханого здійсниться і він повірить у різдвяне диво, – міркувала дівчина. – А Венеція... Що ж, у мене залишиться мрія».

Вранці наступного дня Таню розбудив дзвінок. На порозі стояв усміхнений Сергій з величезним букетом червоних троянд.

– Ти досі спиш? – здивувався він. – Прокидайся, сонько, сьогодні ввечері ми летимо до Італії. Тобі ще треба встигнути зібрати валізи.

– Що? Куди?!

– До Венеції. Чи ти вже не хочеш?

– А як же фотостудія? Я думала, що ти витратиш виграш на те, щоб відкрити свій салон, – спантеличено пробурмотіла Таня, все ще не вірячи в те, що відбувається.

– Я думав про це. Але потім згадав, як захоплено ти говорила про Венецію. Дива трапляються з тими, хто в них вірить. А ти так вірила в те, що нам пощастить. І твоя щира віра допомогла мені виграти. Це сталося не просто так, а для того, щоб у мене з'явилася змога створити казку для коханої. А гроші на фотостудію я ще зароблю. Венеція нас чекає. Щасливого Різдва, кохана!

Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ

 

ХОЧЕТЬСЯ ТЕПЛА

 

На календарі середина лютого, а підсніжники вже повитикали свої ніжні допитливі голівки. Баба Марія дивиться на них з особливою надією: «А може, й справді буде рання весна?».

Жінці так хочеться тепла. Справжнього, щоб зігріти свої старі кістки, які турбують перед зміною погоди. У літній кухні, де старенька мешкає останні три роки, є пічка. Тільки ж тих дров треба чимало нарубати, щоб добре нагріти кімнату, а їй вже не до снаги все те робити. Дрова, які вони з донькою восени заготовили, скінчилися. Отож бабця вкине декілька полін у пічку, щоб дух пішов, погріється біля вогню, спостерігаючи за його дивними язичками, а потім обкладеться пляшками з гарячою водою, вкриється кількома старими ковдрами і так до світанку спатиме. А наступного дня, почаювавши зранку, зготує собі якийсь нехитрий обід, укутає його, щоб був теплим, і вибереться надвір, якщо буде гарна погода.

Перед садибою дід, коли ще був здоровий, змайстрував лавку. На ній вони часто сиділи удвох, спостерігаючи за життям вулиці. Щоразу, згадуючи про покійного чоловіка, Марія пускає сльозу. Гарне життя вони прожили із Семеном. Кохали одне одного ще з юних літ. Щоправда, чомусь Бог дав їм лише одну донечку, яку леліяли, берегли. Виросла вона ставною, вродливою, тільки щастя мала коротке. Чоловік загинув, коли її донечка була зовсім крихітною. Ставили Надійку на ноги всі разом, хоч дочка з нею в місті жила. Як давно те було, а ніби вчора!

На вихідні Оксана поспішала в село. А мати звечора пиріжків напече, півника заріже, холодцю наварить. Клопочеться біля плити, а чоловік усе бігає на вулицю, доньку з онукою виглядає, а побачивши здалеку, гукає:

– Маріє! Маріє! Вже наші йдуть!

Тоді мати полишає все варіння-шкваріння і собі біжить за ворота зустрічати Оксану з Надійкою. Тиждень не бачилися, а так скучила! Обцілує своїх дівчат, а вони горнуться до неї, наввипередки розповідаючи свої новини.

Вихідні й свята у такому веселому гурті минали швидко. Донька з онучкою поверталися в понеділок додому, садиба враз сиротіла, а вони із Семеном чекали наступних вихідних. Наступного маленького свята сім’ї.

Роки так швидко бігли, що й не зогледілися старі, як онучка виросла, заміж вийшла. Тільки не склалися в Оксани стосунки із зятем: запальний він, грубіян. І що Надійка в ньому знайшла? Але кохання сліпе.

Не змогли молодята вжитися з Оксаною під одним дахом, винайняли квартиру. А тут і первісток знайшовся. Важко було їм. Не раз Надійка дідусеві з бабусею скаржилася на нестатки, адже її чоловік виріс у сиротинці. Старенькі допомагали, чим могли. А якось запропонували:

– А ходіть до нас жити. Хата ж велика. Всім місця вистачить, та й нам веселіше буде.

Молоді довго не роздумували, погодилися. Оселя знову наповнилася гамором, дитячим сміхом. І Оксана тепер ніби із зятем примирилася. Але недовго так тривало. Андрій і тут показав свій крутий норов, узявшись наводити лад в оселі. Семена як господаря це образило. Якось аж до бійки дійшло.

Сусід попрохав у Семена рубанок. А перед цим Андрій щось майстрував і поклав його кудись.

– Коли береш рубанок, маєш на місце класти, а ні – купи собі і тоді розкидайся ним! – спересердя вигукнув старий і додав: – Поки що я тут господар.

Не знав Семен, що Марія нишком уже заповіла будинок Надійці.

– Ти був колись господарем, а тепер – я, бо це вже наш будинок, – відрізав молодий чоловік.

Почувши це, дід ухопив якусь ломаку й пішов на Андрія. А той у відповідь і собі на старого руку підняв. Бій був без правил. Швидка забрала обох, а ще прихопила Марію із серцевим нападом. Андрій відбувся кількома подряпинами, а старий цілий місяць у лікарні пролежав. Коли ж вийшов із неї, сказав:

– Ходи, бабо, у літню кухню. Там нам спокійніше буде, а вони нехай у хаті товчуться.

Так і зробили. Їм так добре було. У ґанку облаштували кухню, перенісши туди газову плиту та стіл із мисником, а в кімнаті поставили ще одне ліжко. Це на той випадок, коли Оксана захоче заночувати в них.

За різними життєвими клопотами Марія й не помітила відразу, коли чоловік захворів. А того дня він почувався геть кепсько. Коли лягав спати, зізнався, що дуже в боку болить.

– Ти вже до ранку потерпи, а завтра в лікарню підемо, – сказала так і, втомлена, заснула, а коли прокинулася, то Семен уже не дихав.

І залишилася вона тепер у своїй кімнатці одна-однісінька. Спочатку думала, що не витримає тієї самотності. Тут ще й Андрій почав вимагати, щоб за послуги віддавала половину грошей. А в неї після похорону тих грошей, як кіт наплакав.

– Цього місяця заплати сам, а я наступного тобі все віддам, – пообіцяла, щоб уникнути сварки, а сама поїхала до доньки. Так і поривалася їй усе розповісти. Тільки ж знала, що Оксана не любить зятя, то й не хотіла їй душу ятрити. А самій так боляче було, думала вже й не повертатися назад. Та село манило її до себе. А ще Семен у сні сумував. І одного дня вона вирішила:

– Поїду я, дитино, додому.

– Мамо, я тебе чимось образила? – запитала Оксана. – То пробач мені.

– Ні, донечко, я за домівкою скучила.

– Але ж там нема за чим сумувати. Хіба що за кімнаткою…

– Ні, Оксанко, я за садом сумую, за лавкою перед хатою, за повітрям. У нас таке повітря! Там же дихати легше. Та й Семен цієї ночі знову снився…

– Що ж, я не маю права тебе тут тримати. Але, мамо, двері моєї квартири завжди відчинені для тебе.

– Я знаю. Тільки так хочу додому. Серце рветься туди.

Пташкою летіла до рідного села. Не помітила, як на своїй вулиці опинилася.

– Ось я і вдома, – мовила сама до себе, сідаючи на лавці перед будинком.

Марія вдихала на повні груди повітря і, здавалося, навіть молодішала. Та радість затьмарилася, коли зайшла на подвірꞌя і побачила, що газова труба до її кухні перерізана. Усмішка згасла, на обличчі додалося зморщок.

«Як же так? За що вони так зі мною?» – сльози накотилися на очі, а біль прорвався глухим риданням. Так холодно раптом стало. Пригадала, що в тумбочці є електрочайник. Оксана на день народження якось їй подарувала. Заварила чаю. Знайшовся і старий балон на газ. Сусід Микола заправив його і до газової плити під’єднав.

– Ви, Олександрівно, кличте, якщо яка допомога потрібна. Я у боргу перед вашою сім’єю. Дядько Семен багато чого навчив мене, за батька мені був, – сказав Микола, пригощаючи її смачним обідом, який зготувала його дружина Галина.

– Дякую тобі за турботу. Світ не без добрих людей, – мовила жінка, випроводжаючи гостя.

Нагріла води, налила в декілька пляшок, укрилася ковдрою, та зігрітися ніяк не могла. На душі було так холодно від жорстокості найближчих людей. Тому з надією чекала Марія весни. Тепла хотіла, щоб відігрітися.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Мій коханий сусід

 

Катя немов закам’яніла. Нерухомо стояла й пильно дивилася у вікно. Не помічала ні того, що її телефон дзвонив що п’ять хвилин, ні того, що комп’ютер сповістив вже про четверте повідомлення, ані того, що кіт перекинув букет червоних троянд. Ті квіти тепер нагадували радше про душевний біль, аніж про почуття, з якими їх дарували.

Молода жінка спостерігала за двома людьми на лавці, які про щось розмовляли. На жаль, не могла чути, що вони говорять одне одному. Як же їй цієї миті хотілося стати котроюсь із тих крихітних білих сніжинок, що опускалися на голови й плечі тих двох на лавці. Не могла відвести погляду від чоловіка, якого кохала понад усе...

Усе почалося, ще коли Катю всі називали Катрусею, мама заплітала їй у кіски бантики, а тато казав, що вона його маленька принцеса. Словом, ця історія почалася, коли Каті було 11 років. Батьки переїхали в інше місто, де тато отримав нову перспективну посаду. Дівчинка сумувала, бо вдома залишилися всі подруги, улюблена школа і кошеня Джек, назване на честь того Джека, що поліз угору по бобовому дереві, бо любило залазити на найвищі гілки дерева, що росло поряд з їхнім домом.

Із часом Катя звикла до нової школи, знайшла друзів, та от із втратою свого улюбленця вона не мала наміру миритися. Після тижнів безкінечних благань бабуся таки привезла Джека. Дівчинка відразу ж пішла з ним гуляти і капосний кіт утік і заліз на дерево.

Катруся так плакала, що Андрій просто не міг пройти повз. Ну, здавалося б, що йому, найпопулярнішому хлопцеві в школі, одинадцятикласникові, до малої дівчинки зі смішними бантами? Та щось змусило його підійти

– Ну й чого ти тут мокроту розводиш? – запитав Андрій.

– Там Джек, – Катя поглянула на нього заплаканими очима і показала пальцем угору.

За лічені хвилини юнак віддав тваринку господині. Хотів уже йти, та поглянув на дівчину й несподівано для себе випалив:

– Хочеш морозива? – і потягнув її до кіоску з барвистим написом «Морозиво».

Ось так дівчинка познайомилася зі своїм принцом. Вони разом ходили до школи, а після уроків хлопець часто водив Катрусю до того кіоску і купляв їй шоколадний пломбір. Словом ставився до неї, як до молодшої сестри. А в її серці зароджувалося велике почуття.

Як же Катя переживала, коли Андрій поїхав на навчання в інше місто. Щосуботи з нетерпінням чекала його, із захопленням слухала розповіді про бурхливе студентське життя. Юнак привозив їй різноманітні подарунки і жартував, що колись вона обов’язково стане його нареченою.

Роки минали один за одним. Катя виросла і стала справжньою красунею. Андрій закінчував навчання у магістратурі. Дівчина з нетерпінням чекала його випускного, бо знала, що хлопець повернеться працювати у рідне містечко. Зрештою, з нетерпінням чекала й свого останнього шкільного балу. Вона вже доросла, а отже, нарешті зможе стати Андрієвою нареченою. Хоча він більше не згадував про це, Катя знала, що по-іншому бути не може. Адже пуп’янок дитячого захоплення перетворився на прекрасну та тендітну квітку кохання. Дівчина вже уявляла, як Андрій прийде до неї на випускний бал, подарує квіти, запросить на танець і зізнається у коханні, а потім опуститься на одне коліно і запропонує їй стати його дружиною. Звісно, вона погодиться. А навчатиметься на заочному відділенні.

Усе було майже так, як мріяла Катруся. Андрій прийшов на її шкільний бал із букетом розкішних троянд і запросив її на танець. Тільки замість пристрасних зізнань дівчина почула зовсім інші слова: її коханий розповів, що закохався і має намір одружитися. Катя й дотепер чітко пам’ятає, як кинула квіти йому до ніг і вигукнула:

– Як же так може бути?! Я – чуєш? – я тебе кохаю!

Андрій мовчав, а Катруся розплакалась і втекла.

Після того вони не бачились довгих три роки. Біль втих, та не зник. Довгими ночами Катерина думала про Андрія: де він і з ким, як склалося його життя. А коли приїжджала додому, то уникала зустрічей і не відповідала на дзвінки. Вважала його зрадником і не могла змиритися з тим, що поряд інша.

На практику дівчину скерували у її рідне місто. Якось вона гуляла парком і помітила Андрія. Чоловік тримав за руку дворічну дівчинку, неймовірно схожу на нього. Катя хотіла просто пройти повз, удавши, що не помітила його, та не змогла. Підійшла і заговорила з ним:

– Привіт. Це твоя принцеса?

– Так, донечка Ліля.

– Твоя маленька копія. Як життя? Може, познайомиш із дружиною? – все ж було цікаво побачити свою суперницю.

Андрій сухо відповів:

– Я не одружений.

Катя була приголомшена. Виявляється, Аліна, Лілина мама, не хотіла сімейного життя і буденних клопотів. Андрій досі не може зрозуміти, навіщо вона народила дочку, адже залишила її на порозі його оселі, а сама зникла. Та чоловік не надто сумував за нею. Усі почуття до Аліни зникли. А може, їх узагалі не було? А от доньку обожнює, робить усе можливе, щоб у неї було щасливе дитинство.

Відтоді Катя багато часу проводила з Андрієм та його донькою. Готувала смачні вечері, забирала Лілю з дитсадка. У вихідні вони часто гуляли в парку або ходили у кафе, яке з’явилося на місці кіоску з морозивом. Дівчині поталанило: директор підприємства, де вона проходила практику, запропонував їй роботу і порадив перевестися на заочне відділення. Катя так і вчинила, адже вони з Андрієм вирішили жити разом.

І ось одного зимового дня з’явилася Аліна, його колишня дружина Андрія, мати його доньки…

Катя відійшла від вікна. Вмостилася на дивані, задумавшись про те, як жити далі. Раптом у двері подзвонили. За декілька хвилин у кімнату вбігла Ліля і кинулася до Каті:

– Мамо, мамо, там якась тітка приходила, казала, що вона моя мама. А я думаю, що ти моя мама. Правда ж, це ти? Ти мене нікому не віддаси?

Катерина не знала, що відповісти дитині. Підвела голову й помітила Андрія. Чоловік стояв усміхаючись і тримав у руках каблучку. Вона все зрозуміла і, обійнявши дівчинку, відповіла:

– Я твоя мама. І я нікому тебе не віддам.

Анжела ДЗИЦЮК

 

 

Білий танець

 

Дмитро сидить на лавці біля дому, де колись зі своєю дружиною Галею звили собі затишне гніздечко, де народились у них двоє діточок. Сидить і згадує…

Скільки радості було в житті. А скільки помилок… Вони перекреслили всі оті радісні моменти, звели нанівець усе чисте, світле, добре.

Вони з Галею симпатизували одне одному ще у школі, а проте не зустрічались, навіть не товаришували. Дмитро ніби побоювався дівчину. Вона ж така гарна, розумна. Хіба він їй потрібен? Дивився в дзеркало і знаходив у собі безліч недоліків: вуха стирчать, ніс не такий, очі не надто гарні. Та й навчається він не дуже добре. Ну, хіба що на всі руки майстер, чи не з пелюшок любить щось майструвати. Сусід, дядько Степан, завжди його хвалить. Чуючи те, радіють мати й батько.

Якось уже й написав Галі записку, запросивши на побачення. А потім злякався. Про що він з нею говоритиме? Про те, що вона йому подобається? Але ж, мабуть, хлопці їй про це вже казали, бо бачив, що багато хто не байдужий до неї. Отож зім’яв той аркуш паперу й викинув. І далі спостерігав за дівчиною, а та була ніби й поруч, а ніби й за непробивною скляною стіною.

У Галі теж серце мліло за Дмитром. Що їй Максим чи Віктор, які чи не щодня запрошують на побачення? От якби Дмитро сказав їй хоч словечко, полетіла б за ним на край світу. А він мовчить, тільки усміхається їй. А ще дівчата кажуть, що Дмитро в неї закоханий. Та що дівчата? Вони що завгодно можуть казати, а він усе мовчить.

Якось Галя все розповіла мамі. Кому, як не їй, вона можна вилити душу? Вона ж усе розуміє.

– Ой, дитино, – усміхнулась ненька, – видно, в тебе це перше кохання. Тому здається, що більше такого не буде. Не переживай так. Колись із усмішкою згадуватимеш. Усе в житті минає, все змінюється. Інколи й незалежно від нас, від наших бажань.

Мамині слова заспокоїли дівчину, проте ненадовго.

Ось і випускний бал. Галя, мов пушинка, кружляє у вальсі. Їй весело, бо ж із золотою медаллю закінчила школу. Не вистачає лише одного – танцю з Дмитром. Галинка постійно відчуває на собі його погляд, та юнак чомусь не відважується запросити її.

Ось і білий танець. Дівчина помічає, що як Ліда, якій теж подобається юнак, хоче запросити його до танцю. І несподівано для неї ноги несуть її до Дмитра.. І ось вони з Дмитром кружляють у танці. Галя не бачить нікого навколо. Їй так добре та світло. Дмитро щось шепче їй на вухо. Та музика така гучна, що вона нічого не чує. Коли закінчується танець, запитує:

– Що ти мені казав? Я нічого не чула.

– Ходімо надвір, тут занадто душно. Прогуляємось трішки.

– Гаразд.

Сутінки оповили будинки й дерева. Надворі тепло і зоряно.

– Зустріньмо сьогодні світанок удвох, – запропонував Дмитро.

– А як же всі?

– Я не хочу до всіх, – шепотів їй на вухо, ніби хтось міг довідатись про їхню змову.

Відтоді Галя і Дмитро почали зустрічатись. Два літні місяці пролетіли, мов один день. Дівчина вступила до медичного інституту. Яка ж раділи батьки! А Дмитро засмутився. Він не вступив до жодного вишу, за місяць-два піде на службу до війська.

– Ти дочекаєшся мене? – запитально поглянув в очі коханій.

– Та що там чекати? – всміхнулася дівчина. – Ти служитимеш два роки, а мені он скільки вчитись. Це тобі набридне мене чекати.

Вони таки дочекались одне одного. Дмитро, повернувшись із війська, влаштувався на роботу, вступив до інституту на заочне відділення. Галя почала працювати у лікарні. От тоді й відгуляли весілля.

Працювали, почали зводити будинок. Одне за одним народилися дітки. А коли оселилися у власному помешканні, здавалось, що вони найщасливіші у світі.

– От і ваші бідування позаду, – всміхалась мама, – є своє гніздечко, дітки підросли, вже легше. Тільки живіть і радійте.

…Під час чергового обходу Галя побачила в палаті нового пацієнта. Медсестра сказала, що сьогодні вранці його привезла «швидка». Здається, в нього струс мозку. Галина оглянула чоловіка, призначила лікування й пішла. Та поки була в тій палаті, відчувала на собі його пильний погляд, від якого чомусь стало ніяково.

Відтоді щоразу жінка намагалась якнайшвидше оглянути хворого. А коли той уже одужав, підійшов до неї, подякував за лікування і сказав, що вона дуже вродлива жінка. Галина тільки стенула плечима.

Думала, на тому їхнє спілкування закінчиться. Та Леонід, так звали цього чоловіка, перестрівав її на вулиці, щоразу дарував квіти, хоча жінка відмовлялася. Хотіла розповісти про все чоловікові, а потім передумала. Навіщо? Дмитро і так надто ревнивий, ледве стримує себе, коли дружина розмовляє з кимось із чоловіків. Даремне він так переживає. А проте Галині приємно. Значить, любить її Дмитро. Якби не любив, то було б байдуже, з ким вона говорить, куди йде.

Леонід виявився наполегливим. Врешті Галина втратила терпець і попросила дати їй спокій.

– Все одно вам від мене нікуди не подітись, – кинув на прощання.

Галина тиждень не бачила набридливого залицяльника і заспокоїлась: нарешті він зник із її життя. Якось обідньої перерви вибігла в кафе неподалік. Щойно їй принесли замовлення, як біля столу, ніби з-під землі, з’явився Леонід із букетом хризантем. Сів поруч і всміхнувся.

– Як справи? – запитав.

– Я ж просила не підходити до мене, – сердито мовила жінка.

Їй здалося, що хлопець, який стояв у протилежному кутку, сфотографував їх. Зрозумівши, що жінка помітила його, швидко вийшов із кафе.  

– Навіщо ви влаштували цей цирк із букетом і фотографом?! – не витерпіла Галина.

– Та що ви? То, видно, просто якийсь хлопець випадково зайшов із фотоапаратом…

Жінка вже не слухала його, заплатила за замовлення і, так і не пообідавши, вибігла з кафе. До кінця дня у неї все падало з рук. Намагалася себе заспокоїти, врешті зрозуміла, що єдиний вихід – про все розповісти чоловікові.

Ішла додому поволі. Як зреагує Дмитро? Перш аніж відчинити двері, за звичкою зазирнула у поштову скриньку. Там лежав великий конверт. Розірвала його й обімліла: всередині були фотографії з кафе. Швидко ж вони впоралися… Поспіхом запхала знімки в сумочку.

Діти про щось весело розповідали за вечерею. Та Галина нічого не чула, заглибившись у свої думки.

– Усе гаразд? – запитав Дмитро, помітивши, що з дружиною щось не те.

– Дмитре, мені треба з тобою поговорити.

Думала, чоловік повірить їй, пожаліє. Але ні... Він говорив і говорив. Кожне слово болісно шмагало по душі. Насамкінець кинув:

– Ти в нас лікар. А я хто? Навіть посади нормальної не маю…

– Що ти таке кажеш?

Не слухав, пішов. До півночі сиділа за столом. Спочатку рікою текли сльози, а потім висохли, і надовго, бо життя після цієї розмови стало нестерпним. Де подівся її люблячий Дмитро? Затримається вона на роботі – дорікне, викличуть до пацієнта – дорікне. Галина вже думала облишити роботу. Розповіла все мамі.

– Я давно помітила, що у вас щось не те коїться, – зітхнула ненька. – Хотіла запитати, аж ти сама все розповіла. Навіть не думай звільнятися. Нічого не зміниться. Тебе поважають, ти чудовий лікар. За що ви житимете? Та й для тебе робота тепер – розрада, інакше можна збожеволіти.

Якось Галина пізно повернулась додому. День видався неймовірно важкий. Відчинила двері й наштовхнулась на Дмитра із двома валізами.

– Я більше так не можу, – кинув замість привітання. – Ти живеш своїм життям. Я йду.

Галина не зупиняла його, не було сил. Дмитро пішов.  

Наступного дня Галину покликали до телефону. У слухавці почула знайомий голос:

– Кажуть, від вас пішов чоловік. То, може, відновимо наше спілкування?

Леонід?! Хотіла покласти слухавку, але за мить опанувала себе і спокійно відповіла:

– Так, пішов. Я сама його вигнала, бо планую вийти заміж за іншого. І зовсім не за вас.

Галина жила заради донечок і заради своїх пацієнтів. Розуміла, що потрібна багатьом людям, і це додавало сил. З часом до неї докотилися чутки, що Дмитро живе з якоюсь молодою жінкою і що невдовзі в них народиться дитина. Боляче закололо у серці. «Що ж, пора розлучатися. А втім, нехай сам подає заяву, йому ж пече, а не мені», – подумала. Та вже наступної миті про все забула. Їй повідомили, що менша, донечка, Тетянка, отримала травму: зі старого будинку, під яким вона йшла, зірвалась цеглина...

Нелегко було ставити доньку на ноги. За отими проблемами зовсім забула про Дмитра. Боліло тільки одне – він ні разу не поцікавився здоров’ям доньки. А може, не знає? Та ні, знайомі йому розповіли б.

Минув час. Одного дня Дмитро перестрів жінку на вулиці.

– Як Таня? – запитав.

– Уже добре, – стримано відповіла Галина.

– Може, потрібна допомога?

– Та ні, обійшлись без твоєї допомоги. Та й яка допомога? Я чула, в тебе невдовзі народиться маля. Навіщо витрачати гроші на моїх дітей?

Чоловік опустив голову і тихо проказав:

– Не народиться. Стався викидень.

– Співчуваю. Якщо потрібно розлучення, я дам свою згоду, не переживай.

Тієї ночі Галина не спала. Знову щось боляче ворухнулось у душі. За тиждень у старшої доньки випускний. Сіла шити їй сукню. Олечка має бути найкрасивішою. Шила і згадувала свій випускний вечір, ту мить, коли відважилась підійти до Дмитра й запросити його на танець.

…Галя не відводила погляду від доньки. Яка ж вона красуня!

– Веселися, Олю, – сказала доньці після урочистої частини, – а я піду додому.

На місто опустилися сутінки. Галина йшла вулицею сама. Раптом почула позаду кроки. Пришвидшила ходу. та кроки стрімко наближались. Серце злякано закалатало: хто це?

– Галю, не біжи, – почула знайомий голос.

Дмитро. Стояла і мовчки дивилась на нього.

– Я теж був там, – ніби виправдовувався, – з коридору спостерігав. Гарна у нас донька.

– Гарна. От тільки щастя їй би більше, ніж матері… Чому ти не подаєш на розлучення?

– Я не хочу розлучатись, – видихнув, – якось усе так вийшло… Хочу жити разом із вами.

Вони мовчки йшли тихою вулицею. Не хотілось ні про що говорити. Дійшли до воріт.

– Галю…

– Ти не надто поспішай, – зупинила його. – Дівчата тебе люблять і чекають, так що вирішувати тобі.

…День видався важким. Галина вже хотіла йти додому. Вийшла з кабінету й зі здивуванням помітила в коридорі Дмитра. Та не встиг він вимовити й слова, як підбігла медсестра.

– Галино Іванівно, привезли пацієнта у важкому стані! Без вас не обійтись.

– Галю… – почав Дмитро.

– Мушу бігти!.. – на ходу кинула йому.

– Я чекатиму! – тільки й почула.

Здається, пацієнтові стало краще. Можна повертатись додому. Поглянула на годинник, зітхнула. Дмитро, мабуть, уже пішов. Що ж, він не звик чекати.

Галина вийшла в коридор. Чоловік терпеливо сидів на стільці. Помітивши її, підійшов:

– Як пацієнт?

Подумала, що раніше його таке не цікавило.

– Житиме, – відповіла коротко.

Вони йшли вулицею. Знову мовчки. Першим тишу порушив Дмитро:

– Я привіз додому свої речі. Можна?

– Можна. Дівчата ж тебе так люблять.

– А ти?

– Дмитре, мені зараз не до цього. Я втомилась.

…Доньки були щасливі, що тато знову з ними. Галина раділа за них. А за себе? Якась байдужість полонила її. А може, то просто втома? Хоча чоловік змінився. Якщо Галя затримувалась на роботі, не дорікав їй, став таким уважним до неї.

Наступного року школу закінчила молодша донька. Обидві вступили до медичного університету. Згодом одружилися. От ще б онуків дочекатись.

– Дочекаємось. Де ж ми подінемось? – заспокоював Дмитро.

Серцевий напад стався у Галини несподівано. Ніщо не віщувало біди. Дмитро повіз дружину до столиці – там обіцяють поставити її на ноги.

…Чоловік сидить на лавці біля дому, де з дружиною звили собі затишне гніздечко. Гортає сторінки спогадів. Як добре, що Галинка колись запросила його на білий танець, який поєднав їх. От тільки він не зумів зробити дружину щасливою. У тому, що вона тепер хворіє, і його вина. Дмитро все зробить, аби підняти її на ноги. Вони ще не випили до дна чашу свого щастя.

Чоловік заплющує очі й у легкому напівсні кружляє у танці зі своїм щастям, зі своєю долею.

Ніна ПЕТРЕНКО

 

 

Чай із саусепом

 

Травневі грози такі непередбачувані, як жінки. Ще звечора напланувала собі стільки справ, вималювала найоптимальніші уявні маршрути, щоб жодної хвилини не втратити. Випрасувала легесеньку сукенку, дістала босоніжки на шпильках. Справ на сьогодні – не переробити. Але у природи свої плани. Що їй до твоїх маршрутів?

Щойно почало розвиднюватися, у прочинену кватирку прокралося відчуття дощу. Ніздрі лоскотав пронизливий запах озону, який вітер приніс звідти, де вже господарювала гроза. За декілька секунд блискавки розірвали набрякле небо й із нього посипалися важкі краплі.

Настася неохоче вислизнула з теплої постелі. До біса тепер високі шпильки, бузкова сукня! Кучері зібрала в тугий хвіст, одягнула джинси, взула зручні кросівки, випила кави й зникла серед десятків парасольок на метушливій вулиці.

Вирішила присвятити день науці. Аспірантка-другокурсниця Настя Антипенко старанно опрацьовувала першоджерела для свого дослідження когнітивного та емоційного компоненту кохання. З теоретичною складовою все було гаразд. А от із практичною… Кохання узагалі важко логічно пояснити, проаналізувати. А вона у свої… Як казала бабуся, двадцять сім – це не двадцять із хвостиком, а без трьох хвилин тридцять. Так-от, у свої без трьох хвилин тридцять Настя ще не зустріла кохання. Занурившись у роздуми, допленталася до центрального корпусу наукової бібліотеки. Дощ то майже припинявся, то знову дужчав. Біля самих дверей парасолю вирвало з рук дівчини. Розбишака-вітер крутонув нею у повітрі й кинув просто в обличчя чоловікові, який саме підіймався східцями. Настя лише встигла ойкнути.

– Не найприємніший початок дня! – незнайомець розглядав розбите скельце своїх окулярів.

– Вибачте, мені дуже прикро, – Настя переминалася з ноги на ногу. – Не змогла втримати. Вибачте, у вас ще й обличчя подряпане. Може, я хоч якось допоможу? Окуляри ж… Я відшкодую…

Чоловік поклав окуляри в кишеню й галантно відчинив перед Настею двері.

– Пусте, не переймайтеся. Маю запасні окуляри, – і, дивлячись на перелякану дівчину, додав: – А от рани доведеться вам заліковувати.

– А… я… – пробелькотіла у відповідь Настя.

– Жартую. Ходімо, напою вас теплим чаєм, – усміхнувся приязно, – бо ви на мене так дивитеся, ніби з’їсти вас маю.

Настя слухняно піднялася за ним на другий поверх і зупинилася перед дверима з написом: «Директор бібліотеки Шумський Олег Олегович». Чоловік відчинив двері й запросив дівчину до кабінету.

– То ви… – Настя аж рот розкрила від несподіванки.

– Так, я директор бібліотеки. А що, не схожий? – чоловік усміхнувся.

– Ні, чому ж… – Настя зміряла його поглядом. Без окулярів обличчя незнайомця було по-дитячому ніжним.

Олег Олегович одягнув запасні окуляри й продезінфікував легкі подряпини на обличчі.

– Ну тепер зовсім інша річ! То що? Чай чорний чи зелений? Який будете? До речі, як вас звати?

– Настя… Анастасія Дмитрівна. Зелений, якщо можна.

– І що привело вас, Анастасіє Дмитрівно, за такої негоди в нашу аптеку для душі? Ви студентка?

– Гірше – аспірантка! Хіба хочеш? Мусиш!

– З гумором братися за дисертацію не кожен уміє. І що ж ви досліджуєте?

– Кохання… – зітхнула.

– Так приречено про кохання? От зараз приготую для вас антидепресант – одразу настрій поліпшиться, з’явиться натхнення. Обіцяю!

– І що ж це за такий чудодійний напій?

– Ніяких чарів! Справжній китайський чай із саусепом. Китайські знахарі приписували цьому екзотичному плоду дивовижні якості, вважали його панацеєю від безлічі хвороб. Ось зробите кілька ковтків – і відчуєте його дію!

Чай мав неймовірно ніжний аромат і солодкуватий присмак.

За невимушеними розмовами минула година.

– Ой, я, напевно, забираю у вас час! – похопилася дівчина. – Чай неймовірний! Піду вже працювати над розкриттям сутності кохання.

– Радий був знайомству. Пропоную продовжити дослідження зв'язку компонентів почуття кохання, поглибивши феноменологічний аспект проблеми у практичній площині…

Вони розсміялися.

– Науковці – то, певно, діагноз? – Олег не приховував, що дівчина його зацікавила. – Може, у своєму насиченому графіку аспіранта ви знайдете місце для мене? Обіцяю, що говоритимемо винятково про тему дисертації – кохання!

Дівчина зашарілася:

– Ну, якщо так, я залишу вам свій номер, якось зустрінемося…

Чи то чай із тим екзотичним саусепом так подіяв, чи харизматичний директор зачарував, але натхнення до написання наукових текстів не було.

У місті ще декілька днів господарювали грози. Нарешті вмитий травень огорнув пахощами все довкола, сонце затанцювало в калюжах і висушило їх. Чудова нагода «вигуляти» нову сукенку й лаковані туфлики на високих підборах.

Настя цокала каблучками тротуаром, привертаючи увагу перехожих. Новий знайомий, який запросив її на побачення, не впізнав одразу в легкій, мов хмаринка, бузково-сонячній дівчинці заклопотану аспірантку. Декілька разів схвильовано протер окуляри і засипав її компліментами.

Вони знайшли одне одного. Ейфорія кохання піддала сумнівам усі наукові твердження й дослідження Настусі. Нові почуття закрутили її у щасливому вихорі днів. І жодна наука не могла стати на заваді! Але, як заспокоював кохану Олег Олегович, справжня інтелектуальна праця має відлежатися, дозріти. Впродовж щонайменше дев’яти місяців…

 Анжела ЛЕВЧЕНКО

 

Моїми очима

 

Юрко походжав подвір’ям із граблями в руці, господарським оком оглядаючи господу. Так хотів, щоб тут усе було ідеально. Ще змалку звик до того, що кожна річ повинна бути на своєму місці.

Сьогодні він прокинувся з першими променями лагідного травневого сонця, що стрімко котилося небосхилом, аби зайняти найвищу позицію серед блакитно-білих кучерявих хмар. До вечора встиг чимало зробити, отож міг сміливо зустрічати гостей.

А гостем був троюрідний брат Олексій, котрий зателефонував тиждень тому й напросився в гості. Сказав, що хоче поговорити про життя-буття, пригадати босоноге дитинство, яке вони провели в цьому мальовничому селі.

Юрко сів на лавочку, підставив обличчя променям сонця, котре поволі опускалося небосхилом. Як давно було те дитинство. Майже п’ять десятків літ минуло. Вони з Олексієм були не розлий вода, всюди ходили разом. Були братами не лише за кров’ю, а й за духом.

Тут, у цьому селі, розв’язували свої дитячі проблеми. Тут, будучи підлітками, мріяли про доросле життя. Юрко, наслідуючи приклад Олексія, після закінчення школи подав документи до військового училища. Та його не прийняли через проблеми із здоров’ям, отож хлопець вступив до інституту на фізико-математичний факультет. Друзі пообіцяли одне одному, що часто листуватимуться і бачитимуться за першої ж нагоди. Та сталося зовсім не так, як планували. Загубилися у круговерті подій. Востаннє бачилися чи не тридцять років тому, коли Олексій, уже офіцер, запросив на своє весілля троюрідного брата, який працював учителем математики, вже встиг одружитися і дати життя двом діткам, тобто Юрка.

У чоловіка розбігалися очі. Розкішний зал, вишукані страви… Таке він бачив лише в кіно. Серед цих розцяцькованих панянок та елегантних чоловіків Юрко почувався жебраком. Він намагався загубитися серед натовпу гостей, щоб не привертати зайвої уваги.

Ніколи не забуде тієї миті, коли до ресторанної зали зайшли наречені. Олексія було не впізнати. Худорлявий юнак став кремезним чоловіком. У військовій формі, яку одягнув на весілля, він був схожий на кіногероя, котрий щойно зійшов з обкладинки журналу. Поряд – красуня Мирослава. У розкішній білій сукні здалася Юркові богинею Афродитою, що зійшла з Олімпу в цей грішний світ. Не міг відвести від неї погляду. Про таких жінок можна лише мріяти. Куди там до неї його Іринці, котра стояла поруч у простому ситцевому сарафані, розповніла, бо була вагітна третьою дитиною. Вона ніколи не матиме такого приголомшливого вигляду, як наречена його троюрідного брата. У грудях запекло. Забракло повітря. Відчув, як у жилах закипає кров. Добре, що гостей саме запросили до столу.

Юрко був ніби в тумані. Не звертав уваги на дружину, кидав злодійські погляди в бік наречених. Він заздрив братові, коли той припадав палким поцілунком до вишневих вуст красуні. Й від того ставало боляче. Він би все віддав, аби зараз зайняти місце Олексія.

– Онука генерала, – почув розмову своїх сусідів за столом. – Кажуть, що генерал пообіцяв нареченому нову зірку на погонах, якщо той одружиться із його внучкою.

– Говорять, Мирося пригрозила, що накладе на себе руки, якщо Олекса не одружиться з нею.

Слухаючи ту розмову, Юрко перехиляв чарку за чаркою. Коли хтось на прохання його Ірини привів його до кімнати, яку їм виділили, усе бурмотів, що життя несправедливе. 

Тепер Юркові соромно згадувати про те раптове божевілля. Зрештою, потім він тверезо оцінив ситуацію. У нього є дружина, яку він поважає та цінує, є чудові діти. Мирослава ж – це просто образ ідеальної жінки. Але й тому бажана, що недосяжна. Але згодом життя закрутило, і Юрко зовсім забув про Афродиту.

Он його п’ятирічний онук Максимко нещодавно зауважив, що треба турбуватися про свою жінку, а всі решта навіть краплини уваги не варті.

– У кожного чоловіка є його жінка. Хоч би що вона говорила й робила, треба їй пробачати, терпіти й доводити, що тільки ти її гідний, – такими філософськими роздумами ділився з дідом, розповідаючи про перше дитяче захоплення – сусідську Марійку.

Юрко з онуком був згідний. Однак то на словах усе просто, а в житі значно складніше. Серцю не накажеш, кого любити, а кого ненавидіти.

Цікаво, яким став брат. Стільки часу не бачилися. З трепетом і хвилюванням чекав на його приїзд. Олексій попередив, що буде з дружиною. Юркові аж подих перехопило. Пригадав ту єдину зустріч – і аж страшно стало, чи, бува, знову не розгориться пристрасть. Яка тепер Мирослава? Чи постаріла? Його Ірину давно перефарбувала сивина. А Юрко дивився на неї й бачив ту молоду студентку, в яку закохався з першого погляду. Вона ніколи не носила дорогих суконь, не користувалася французькою косметикою, проте була для нього найкращою, бо вона – його дружина.

Роздуми порушив автомобільний сигнал, і чоловік поспішив назустріч гостям. З автівки вийшов Олексій. Юрко подумав, що до брата час був милостивим, – такий же широкоплечий та підтягнутий, лише волосся торкнула сивина. За мить відчинилися задні дверцята. Юрко затамував подих й різко видихнув. З авто вийшла жінка, здавалося, років на десять старша за його Ірину. «Невже Мирося так змінилася?» – подумав, але не встиг собі відповісти, бо Олексій стиснув його в дужих обіймах.

Сонце вже давно сховалося за небосхил. Господиня дому й Ганна, Олексієва дружина, пішли спати. Лише брати залишилися в альтанці, говорили про життя, згадували дитинство, розповідали про своїх дружин та ділилися кумедними історіями. І Юрко не втримався. Очевидно, горілка розв’язала йому язик:

– Скажи, Олесю, як ти міг проміняти свою Мирославу на ось таку жінку? Вона ж, м'яко кажучи, не красуня. У тебе все є: гроші, відповідне становище в суспільстві. Міг би знайти собі якусь модель чи актрису.

Олексій нахмурив брови, але за мить усміхнувся:

– Мирослава... Це так давно було. Вона не хотіла дітей. Життя для неї було суцільною розвагою. Втомився бути в сім’ї за чоловіка й за жінку. А коли вона почала зазирати в чарку, не витримав, зібрав речі й пішов. Зустрівши Ганну, зрозумів, що з дружиною має бути затишно й надійно. Щодо її зовнішності... Дивився б ти на неї моїми очима, бо вона для мене найкраща в цілому світі.

Після того розмова не клеїлася. Брати розпрощалися, кожен пішов до своєї кімнати. Юрко крутився у ліжку. Все думав про розмову з Олексієм. Подивився на дружину, яка спала поряд, і подумав, що брат таки має рацію: кожен дивиться на світ своїми очима.

Анжела ДЗИЦЮК

 

Полуничний присмак

 

Надворі осінь. Не та золотокоса, коли око милують багряні барви опалого листя, а в небі витає невагоме павутиння бабиного літа. І вже точно не та пізня осінь, коли повітря наповнене сирістю й жбурляє в обличчя мжичку дрібного дощику. Надворі звичайна рання осінь, яка ще не встигла прогнати теплий подих недавнього серпня. Дух літа все ще відчутно буквально на кожному кроці.

Я повертався додому з роботи. Сонце повільно занурювалось за обрій. Тихо шелестіли шини автобуса по шорсткому асфальті. У салоні було спекотно і трохи гомінко. Та втупивши свій погляд у давно не помиту шибку маршрутки, я не звертав на цю буденну суєту ніякісінької уваги. Мої думки були далеко від цього невеличкого “бусика”, що неспішно віз нас на заслужений відпочинок у рідні домівки.

Що таке місяць для дорослої людини? Здається, така дрібничка. Лишень чотири з хвостиком тижні, які зазвичай пролітають швидко та непомітно. Три десятки днів наповнені звичними справами, дрібними клопотами та незначними проблемами. Не встигнеш й оглянутися, як вони проминуть, не залишивши особливих згадок і вражень про себе.

Але сьогорічний серпень був зовсім не такий для мене. Це були непрості дні незвіданого раніше сум’яття, зворушливих спогадів і спраглих відчуттів та емоцій. Дивна суміш з романтичних мрій, феєричних побажань, потаємних фантазій, у якій з головою давно потонув тверезий розум і доросла зваженість. Таке собі практично неконтрольоване божевілля, яке не давало мені спокою весь останній час і котре частенько владно повертало мене в недалеке минуле, змушуючи знову і знову згадувати ці п’ять днів…

Намір відпочити десь на природі у мене був уже давно. Щоправда, як це частенько трапляється завжди в останній момент, щось ставало на заваді цим планам. Чи то якісь невідкладні справи, чи то неприємності в особистому житті, чи банальна нестача грошей. Однак цього року я твердо вирішив, що б не трапилося, та все ж вирватись, хоч на декілька днів, з чіпких пазурів буденного нудного існування.

Допоміг мені здійснити цей задум простий випадок. Дружина колеги збила компанію охочих поїхати на відпочинок у Карпати. Щось там у неї не склалося і буквально останнього дня виявилося, що у них є зайве заброньоване місце в санаторії. Мені запропонували долучитися до них, і я, не вагаючись ні секунди, погодився, а вже наступного світанку, нашвидкуруч оформивши відпустку у фірмі, де працював, і похапцем зібравши речі, вирушив у дорогу.

Кількагодинна подорож до санаторію пролетіла на одному подиху. Мене, мешканця поліських рівнин, неабияк вразили гірські краєвиди, що відкрились моєму погляду наприкінці нашої мандрівки. Величаві полонини, вкриті височезними смерками та соснами, пробудили дивовижний трепет у душі. Я з неабияким захопленням милувався численними церковцями. Невтомно фотографуючи все цікаве, що потрапляло в поле зору мого фотоапарату.

Сам санаторій мені надзвичайно сподобався – декілька дерев’яних котеджів, загублених посеред густого лісу. Всередині було чисто й затишно. М’яке ліжко, телевізор, усі зручності. Поряд дзюркотів невеличкий гомінкий потічок. У голові трішки паморочилося від гірського повітря, яке своїм духмяним ароматом нагадувало липовий мед.

Залишок дня я віддав відпочинку після дороги, облаштуванню на новому місці й нетривалим знайомством з близькими краєвидами. А ввечері наша компанія організувала гучне святкування в альтанці. Чоловіки смажили шашлики, жінки накривали на стіл, діти пустували поряд. Навкруги хоч і панувала метушлива, гамірна атмосфера, проте у мене на душі було дивовижно спокійно та радісно.

Після смачної вечері, яка затягнулась ледь не до півночі, більшість пішла у свої котеджі спати, а я з приятелем і його дружиною залишились. Чоловік мав чудовий голос і знав чималеньку кількість українських пісень. А я з жінкою хоч і не мали особливих талантів до спів, проте вирішили підтримати його. І вже в нічному небі лунко рознеслися слова пісень, знайомих нам з дитинства.

Вдосталь наспівавшись, ми теж вирушили спочивати. Колега з дружиною попереду. Я на незначній відстані за ними не поспішаючи чимчикував стежкою. Тихий шелест позаду і приємний жіночий голос порушив мій блаженний настрій.

– Вибачте, що турбую.

Я оглянувся і в м’якому сріблястому сяєві місяця під гіллям невисокої туї побачив тендітну постать. Жінці було близько сорока. У легкій шовковій хустині, накинутій на плечі, білій футболці й коротких бриджах вона виглядала феєрично. На тлі літньої гірської ночі її спершу сприймаєш наче якесь казкове марево.

– Перепрошую, – порушую нетривалу паузу я, врешті-решт немовби отямившись.

– Ще раз вибачте – голос у незнайомки приємний, з ледь помітною хрипотою. – Та ви так гарно співали щойно, що я не могла не підійти й не подякувати вам.

Неабияк здивований цією несподіваною подякою я зашарівшись промовив:

– Та це не моя заслуга. Співав приятель, а я тільки йому підспівував.

– Однаково звучало це неперевершено.

Мабуть, вигляд у мене був доволі кумедний від зніяковіння. Жінка всміхнулася, зробила крок до мене і запропонувала:

– Познайоммося. Мене звати Ірина. А вас?

– Микола, – відповів я, відчуваючи, як чомусь починаю червоніти. – З приятелями приїхав сьогодні на відпочинок.

– То ви тут сьогодні перший день? А я вже майже тиждень. Чи не правда, неймовірні тут краєвиди?

– Так.

– То, може, трохи прогуляємось?

Я невпевнено кивнув головою на знак згоди, і жіночка, підхопивши мене під руку, буквально потягнула мене ледь помітною стежкою, яку прикривало розлоге гілля гірських ялин і смерек. Непомітно зав’язалася легка невимушена бесіда. Під час неї я дізнався, що Ірина відпочиває тут зі своїми дітьми-підлітками. Чоловік дрібний бізнесмен-торговець опікувався їхньою невеличкою крамницею і не мав змоги залишити без нагляду хоч на день свій скромний крам. А вона, знайшовши нетривале часове “вікно” у своїх справах, вирішила трохи відпочити.

Я чомусь теж відверто розговорився з жінкою. Розповів їй дещо про своє сімейне становище. Хоча не все, звісно. А чим було хизуватися? Тим, що моя сім’я практично розпалася, і це розпочалося вже давним-давно? Що ті полум’яні почуття, які привели нас на рушничок щастя, чомусь неповоротно згасли і тепер у нас немає ні тієї щирості, ні порозуміння, ні любові? Що у моїх стосунках із моєю благовірною панує відчуження, холод і часті сварки та скандали, а подружжя як таке у нас існує тільки формально?

Мабуть, тому я й особливо не вихвалювався своєю буденністю. Просто розповів те, що варто було, й непомітно постарався перевести розмову на щось нейтральне. Невинні жарти, цікаві бувальщини, веселі анекдоти. Та чи мало що можна розказати співрозмовниці, з якою тільки-но познайомився. Отак і незчулися, як промайнуло ледь не півночі. Прощаючись, домовилися, що зустрінемось зранку і жінка проведе мене на своєрідну екскурсію до дуже мальовничого водоспаду.

Наступні декілька днів були насиченими різноманітними розвагами, веселощами, походами й екскурсіями. Карпати виявилися благодатним краєм, де було на що подивитись і де відпочити. Тамтешня екзотика, величаві гори і шумливі ліси вразили неабияк. А ще компанія Ірини, з якою ми проводили чималенько часу разом. Вечірні прогулянки під зоряним небом, світанкові походи по гриби, тривалі довірливі бесіди неабияк зблизили нас.

Ні, ми не стали коханцями і взагалі нічого такого негожого між нами не було навіть у думках. Нам просто було добре разом. Було легко спілкуватися, ділитись спогадами юності, обговорювати непросте сьогодення. Жінка виявилась надзвичайно чуйною, доброю і товариською людиною. За той тиждень, що ми відпочивали разом у санаторії, я буквально прикипів до неї серцем.

Останній вечір перед моїм від’їздом додому вийшов напрочуд сумним і меланхолійним. Уже не хотілося співати пісні, гуляти під зірками, навіть розмова не надто “клеїлась”. Обоє добре розуміли, що це кінець, що більше ми навряд колись зустрінемось, що цей дивовижний тиждень ніколи більше не повториться. І від цього усвідомлення у мене чомусь ставало гірко та тужливо на душі.

Коли настала мить прощання, я зі зусиллям заледве видушив із себе:

– Бувай. Нехай щастить і все в житті складеться якнайкраще. Було дуже приємно познайомитися. Дякую за гарно проведений разом час.

На всю цю банальщину жінка відповіла нетривалим мовчанням, а потім… Потім Ірина, швидко підійшовши впритул і ставши навшпиньки, раптом поцілувала мене. Це було так несподівано, що я просто отетерів від здивування. Вуста у новоспеченої подруги виявилися м’якими, вологими і з солодким присмаком полуниці.

Усе це тривало якусь мить, після якої Ірина, не сказавши й слова, пружком кинулась до свого котеджу. Я навіть не намагався її наздогнати та щось сказати. Розумів, що цього робити не варто і слова тут будуть зайвими. Будь-яка казка має мати гарне закінчення і жінка своїм нежданим поцілунком додала останній штрих до чудесної картини нашого спільного відпочинку в Карпатах.

Наступного ранку я зі своєю компанією поїхали додому. З Іриною більше так і не бачився. Хоча зізнаюсь чесно, неодноразово думав про неї, згадував наші прогулянки та той єдиний поцілунок. Звісно, я не претендував на цю жінку, не бажав руйнувати її сімейне життя, не прагнув навіть нетривалої зустрічі. Знав, що це буде неправильно і нечесно щодо до всіх. Проте забути про свою товаришку не міг. Вона стала для мене тим промінчиком щастя з полуничним присмаком, якого мені доля подарувала на декілька днів відпочинку в горах. А таке викинути з пам’яті неможливо.

Роман В. ОЛІЙНИК

  

Чайний сервіз

 

Із-під землі пробилися перші проліски. Прагнули вирватися назовні. Годі безкінечності снів та прихованих мрій! Проліски жадали народження. І всесвіт почув їхні тихі благання.

Стара жінка вперше за довгий час вийшла надвір прогулятися. Після тяжкої хвороби і поневірянь в операційних та реабілітаційних, після нескінченних домашніх процедур вона потроху поверталася до життя. Але яким болісним і пекучим було те повернення… Ніби заново треба народжуватися на світ, як отим проліскам чи немовлятам.

А вона давно не пригадує легкості дитинства, юності, навіть зрілих років. Здається, це було у минулому житті.

Стефанида, маючи двох дітей і чотирьох онуків, зазнала чимало біди на своєму шляху. Сина забрала на той світ автомобільна аварія. Чоловіка ще десять років тому скосив цукровий діабет. Стільки страшних утрат і роки старості на самоті, з важкими думами-спогадами…

Стефаниді нещодавно виповнилося вісімдесят. Ювілей непрохано прийшов саме тоді, коли вона, немічна й самотня, лежала на операційному столі. По той бік дверей стояла у хвилюванні й очікуванні її улюблена внучка Оленка. Найбільш зайнята, у клопотах про дітей та роботу, Олена без вагань погодилася підтримувати бабусю під час операції та після неї. Домовленості, обстеження, лікарі, хабарі, медикаменти, – все лягло на тендітні плечі молодої жінки. Це ж її рідна бабуся, хіба можна по-іншому?!

Виявляється, можна… Рідна дочка з чоловіком та двома дітьми давно виїхала за кордон. Прилітала додому лише раз: на похорон батька. Дізнавшись про те, що у матері третя стадія раку, не раз стогнала-переживала у телефонну слухавку. Але приїхати до матері не може: у неї контракт, та й квитки на літак дорогі. Там же Олена є, вона допоможе з усім… От якби з мамою нікого не було, тоді полетіла б. Дочка попросила Олену, щоб та постійно повідомляла їй усі новини. Гроші на обстеження та операцію вона, звісно, надішле поштовим переказом…

Ще довго відновлюючись після хірургічного втручання, Стефанида частенько тихо плакала, змиваючи з себе тягар самотності. Ще б пак. Лежить вона, бідолашна, немічна й ослаблена, і навіть рідні діти не прийдуть, не привітають теплим словом, не розкажуть, як живуть, що нового. Не треба їй грошей, і панькатися з нею не варто. Медсестри попіклуються. У них, як виявилося, ніжніші серця, ніж у рідних дітей. Аби лиш прийшли та побули з нею півгодинки. Хіба багато просить? Всього-на-всього півгодинки рідних голосів та приємної метушні…

– Мамо, як ви?! Все добре? – гукала в слухавку дочка. – Бачите, все обійшлося! Я ж казала, що все минеться. Може, десь за рік приїдемо до вас. Бо зараз надто багато роботи. Скрізь треба встигнути… До побачення, мамусю! Ми вас любимо! 

 

– Бабусю, як ви? Що поробляєте? – дзвінко щебече її мила Оленка.

Світле дитя. Звісно, доросла жінка, чудова мати і кваліфікований психолог. Але для Стефаниди вона завжди залишається любою Оленкою, найріднішим дитям.

– Привіт, моя мила внученько. Дякую, помаленьку. Ось на прогулянку вийшла, трохи сонечка зловити, повітрям подихати. Так гарно надворі. Я й забула, як ото навесні добре. А в тебе як справи, люба моя?

– Усе гаразд, щойно роботу закінчила, хочу до вас забігти на чай, побалакати.

– Не клопочися дуже коло мене, Оленко. Я даю собі раду. Потихеньку, помаленьку. Навіщо їхатимеш аж в інший кінець міста? В тебе ж удома діти, чоловік.

– Не хвилюйтеся за них. Усе гаразд. За півгодини буду.

Прихід дітей і внуків завжди для Стефаниди свято. Біда тільки, що майже нікому нема до неї діла. Та вона звикла. Це життя. Усі зі своїми клопотами та у своїх закутках. Стара жінка завжди дякує Богові, що подарував їй добру внучку.

Аж відлягла від грудей брила смутку. Веселіше на душі стало, бо ж зараз приїде Оленка. Ану, що там у гаманці? Добре, що, виходячи з дому, взяла трохи грошей, бо повертатися до хати не вистачило б сили.

Стефанида перерахувала купюри й пішла до крамниці. Грошей вистачило на пакуночок вівсяного печива і два банани. Ну, це краще, ніж зустріти улюбленицю з порожніми руками.

Поки енергійна Олена крутилася коло плити, запарюючи чай, Стефанида наполегливо шукала святкову скатертину.

– Що ви там робите, бабуню?

– Та от… Не можу знайти…

– А що шукаєте?

– Та скатертину улюблену, в сині квіточки. У мене ж гості. Давно не влаштовувала парадних візитів. А хочеться, щоб гарно і з душею…

Олена подивилася на безпорадну бабусю, що так завзято клопоталася, і незрозумілий відчай огорнув її. Опанувавши себе, вона підійшла до Стефаниди й ніжно торкнулася її плечей.

– І куди заховалася від нас та скатертина? Нумо шукати разом. Гості – це святе.

– Знаєш, моя мила, я зробила чимало помилок у своєму житті, – сьорбнувши чаю з медом, Стефанида поставила горнятко на стіл. – От, наприклад, цей новенький гарний сервіз… Колись думала, що згодом його витягну, берегла невідомо для чого. А життя тим часом ішло собі, ні в кого не питаючи дозволу на біду і втрати… Чому ж я раніше не використовувала цей сервіз, коли гостей був повний дім, коли все так гарно і мирно було, коли діти і внуки бігали коло нас із дідом? Усі би смакували чай, розпитуючи мене, де я взяла ці чудові горнятка. І я б розповіла найбільш романтичну в моєму житті історію про те, як нас із твоїм дідом доля звела. А я все берегла той сервіз. Навіщо? Сама не знаю. Адже життя тут і зараз… Сьогодні треба жити і творити своє щастя.

Олена задумалася:

– Справді… Я ніколи не цікавилась, як ви познайомилися з дідом. Який сором!    

– А чого тут соромитися? – махнула рукою стара жінка.

– Розкажете?! Ніколи не пізно дізнатися щось важливе.

Внучка помітила, як у Стефаниди загорілися очі. Стара жінка наче поверталася у свою юність, заквітчану легкістю, радощами, красою та силою. Ніби поверталася у весну.

– Чекай-но, – задумалась вона, ковтнувши трішки запашного чаю. – Не так просто згадати минуле… Здається, мені тоді виповнилося двадцять років. Ми з батьком лаштувалися їхати до Польщі на закупи. Мати все довго розказувала, що і де маємо купити. Всього треба було. А наостанок мамця згадала про посуд – купити гарний чайний сервіз. Пригадую, так мені тоді сподобалася наша з батьком поїздка. Бо що ми тут бачили? А там… Усе таке «іностранне», якісне. Мені батько навіть хустку гарну купив. Повертаючись назад, тягнули до вокзалу купу лантухів, торб, пакунків. Той сервіз я тримала в руках, а під ним іще купу всього. На вокзалі море людей, усі поспішають. І раптом мене хтось ненароком зачепив. Я різко повернулася, не втримавши верхньої коробки. Вона на землю – ляп! А те, що всередині, глухо трісь! І я з жахом розумію, що то розкришився в коробці дорогоцінний сервіз. Піднімаю розлючений і водночас відчайдушний погляд і бачу переляканого до смерті парубка. Як ти вже здогадалася, то був Василь.

– Пробачте, пані, я їй-богу не хотів! Я ненароком! Як мені відшкодувати збиток?

– Ви розбили дорогий чайний сервіз! Що я матері скажу?! – не витримавши, я заридала.

– Який збіг обставин! Я теж щойно придбав сервіз! Ану, погляньте на нього. Може, я віддам його вам?

Ось так цей пам’ятний сервіз опинився у мене. Матері ні про що не розповіла. Та й батько, слава Богу, не встиг помітити… Якось пощастило. А потім виявилося, що той хлопець у нашому місті живе. Одного разу ми випадково зустрілися на вулиці. Він поглянув на мене і щиро усміхнувся:

– Здається, я знаю, до кого можна прийти на чай.

Звісно, його удавана зухвалість тоді мене розсердила. За кого він мене має?! Я не якась легковажна дівка, котра кожного пересічного до хати на чай кличе. Але щось було у його погляді таке… Щось ніжне і душевне, чого я не бачила раніше в інших хлопців.

– Це ж треба… Як романтично! Не кожен вигадає таку історію кохання, – зітхнула Оленка.

Стефанида загадково усміхнулася:

– Доля ще й не таке вміє вигадувати. Я стільки років берегла цей сервіз і тільки сьогодні наважилася поставити його на стіл. Та краще пізніше, ніж ніколи. І знаєш що, мила моя Оленко?

Молода жінка запитально поглянула на неї.

– Коли ця весна вбереться у зрілість і настане твій тридцятий день народження, я подарую тобі частинку своєї молодості – цей унікальний чайний сервіз.

Тетяна МИЗНІКОВА

 

 

Усе до кращого

 

На плиті висвистував чайник, випускав клубки пари і намагався звернути на себе увагу, сповіщаючи про те, що вода вже закипіла.

Дмитро, який порався у дворі, поглянув крізь відчинене вікно на дружину. Та далі місила тісто, не зважаючи на свистіння чайника. Чоловік хотів уже відкласти роботу й піти вимкнути вогонь, але помітив, як промайнула бузкова сукня, і за мить чайник стих. У кімнаті зав’язалася розмова. Гостя весело розмовляла з його дружиною про приготування до Великодніх свят, розповідала, чим частуватиме рідних, і все намагалася випитати в господині рецепт смачної паски, яку вона пече щороку.

Дмитро насупив брови. Стільки часу минуло, життя, як сонце, котиться до горизонту, а на душі неспокійно, коли сьогоднішня гостя переступає поріг їхньої оселі. Дивиться на неї – і спогади оживають. Не шкодує ні про що, але… Чи досі не полишає його думка про те, як би склалося життя, чи вибачити не може? Сам не розуміє, що відчуває. Уже скроні давно посивіли, уже й діти дорослі, внуки підростають, а в грудях усе пече той дивний неспокій, коли зустрічається поглядом із небажаною гостею. Жінка спокійна і стримана, та, буває, заблистять її очі, ніби вогонь запалає. І свердлить його тим поглядом. А потім раптово відвернеться, і Дмитро думає, чи то було насправді, чи то вигадки його уяви, яка не хоче прийняти старість, що дихає над вухом…

Чоловік узяв із десяток саджанців, лопату й відро і попрямував у кінець саду. Тут примара з минулого його точно не потурбує. Ступав зеленим килимом, вдихав на повні груди прохолоду, якою віяло від ставу, милувався деревами, що тягнули заквітчані гілочки до сонця. Здавалося, що квітневий день радіє прийдешньому великому святу.

Для чоловіка воно завжди було особливим. Бо понад сорок років тому Великодній вечір став доленосним. Хоча він тоді й здогадатися про це не міг.

…Дмитро розглядав себе у дзеркалі. Новий костюм сидів на ньому як влитий. Ніби шили для нього. Позаду стояла мати і намагалася стримати сльози, які стояли в очах. Юнак стиснув неньку в обіймах.

– Не хвилюйтеся, мамо, час швидко пролетить. Не встигнете зогледітися, як я вже додому повернуся.

– Батько так само казав, а більше ми з ним не зустрілися, – тихо сказала. – Ти ж у мене єдиний син, уся моя родина. Тільки б слово сказав, і ми б усе владнали. А ти хочеш іти служити, залишаєш мене одну…

– Не треба, мамо. Я чоловік, а не боягуз. Мушу виконати свій обов’язок. Якщо послухаюсь вас і не піду до війська, то не поважатиму себе. Та й не одні ви будете: Віра навідуватиметься, – він усміхнувся. – Ох, мамо, ось повернуся додому, одружуся з Вірою, онуків вам подаруємо. Ось про що треба думати, а ви сумуєте, – Дмитро поцілував матір у щоку і хотів уже йти надвір, аби подивитися, чи все готове до вечірки. Але мати взяла його за руку:

– Сину, розумію, що ти кохаєш Віру. Вродлива дівчина. Та ти б краще звернув увагу на її сестру, Варвару. Вона ж бо за тобою сохне. А Віра…

Не дослухав. Насупив брови й сердито мовив:

– Плітки то все, мамо, що вона з Миколою потай зустрічається. Мене кохає. І дочекається. А Варвара ще зустріне свою долю… – і вийшов, грюкнувши дверима.

Гучно лунала музика. Веселилися хлопці та дівчата. За селом горіли багаття, освітлюючи весняну ніч. Тільки у Дмитра на серці було неспокійно. Чекав на Віру, а її все не було. Хвилювався за кохану, думав, що сталося, чи не захворіла. Тому попросив двоюрідного брата розвідати, що трапилося.

Той повернувся невеселий, мовчки протягнув Дмитрові білий аркуш паперу і швидко подався геть. Юнак зайшов у хату і розгорнув лист. Одразу впізнав почерк Віри. Читав, а серце завмирало у грудях. «Пробач, – писала кохана. – Не мала сміливості розповісти тобі, що виходжу заміж за Миколу. Три роки – це надто довго. В житті всіляке буває. Сподіваюся, ти розумієш, що навряд ми дочекалися б одне одного. Я була б ні дружиною, ні вдовою. А так усе чесно, ми вільні люди. Я маю право на щастя. І ти будь щасливий».

Дмитро спершу хотів піти до Віри, але, поміркувавши, зрозумів, що вже нічого не змінить. Отож пішов подалі від гурту, через сад до озера. Сів на стовбур поваленого дуба і кидав у воду камінчики, дивлячись, як розходяться кола на воді. У голові було безліч думок. Тому не одразу зрозумів, що хтось стоїть за спиною. А коли усвідомив, що не один, боявся озирнутися. Чомусь зажевріла надія, що то кохана прийшла, а все те, що написано у листі, – то прикра помилка, чийсь злий жарт. Та надія розвіялася, коли дівчина сіла поруч.

– Не треба так побиватися. Усе в житті кращого, – тихо мовила.

– Я й не побиваюся, – навмисне байдуже відповів Дмитро. – Просто вирішив подумати, яке життя чекає мене.

– Щасливе життя. Ось побачиш, – дівчина усміхнулася. – Дмитре, я…

– Кохаєш мене? Облиш, – обірвав її хлопець. – Мала ти ще. Що ти взагалі знаєш про кохання?

Варвара підвелася, гордо підняла голову.

– Сам ти нічого не знаєш. Вірка в тебе під носом з другим зустрічалася, а ти... Бовдур, ти, – обернулася і пішла.

Дмитро наздогнав її біля розлогої яблуні. Схопив за руку, повернув до себе й поцілував ніжні дівочі губи.

– Кохаєш? – перепитав він із неприхованою іронією. – Що ж, я піду до війська, а ти завтра переїдь до моєї мами. Якщо дочекаєшся мене, одружимось. А не дочекаєшся, не ображатимусь.

– Дочекаюся! – пообіцяла дівчина і, вирвавшись із міцних обіймів, зникла серед дерев.

Зранку юнака прийшли проводжати чи не всі односельці, та нічної німфи не було. Розумів, що марно на щось сподіватися. Та коли за тиждень отримав листа від матері, яка написала, що прийняла його наречену, як він і велів, то здивувався.

Протягом трьох років юнак отримував листи від мами й від Варвари, та відписував лише матері. Відпустки не брав, додому не їздив, а коли дівчина приїжджала до нього, жодного разу не вийшов. Хотів перевірити силу її почуття. Дав собі слово: якщо дочекається, не зважаючи на його байдужість, тоді він повірить у те, що у світі є справжнє кохання…

Промайнули роки. І ось Дмитро переступив поріг рідної оселі. Гарно й затишно в кімнатах, усе виблискує чистотою. Спокійно стало на душі.

– Мамо, – почув дзвінкий голос, – я зараз вийму паску з печі й піду до крамниці.

Дмитро зайшов у кухню. Побачив Варвару, і на душі стало так тепло.

– Ну, привіт, дружино! – усміхнувся.

…Вони майже сорок років у парі. Дмитро знає, що йому пощастило з дружиною. Відповів їй взаємністю. А як можна залишитись байдужим до тієї, яка три роки була ні нареченою, ні вдовою, ні дружиною? Та й серце не камінь. Не міг бути глухим до доброти, ніжності та вірності, які дарувала йому суджена. А от тільки Віру побачить, то наче глузд втрачає. Весь час думає, як би склалося їхнє життя. Вона ж бо, коли Дмитро повернувся, якось перестріла його в саду й запропонувала бути коханцями. Прогнав її, не міг так учинити з Варварою.

Чоловік посадив останнє деревце і попрямував до хати. На столі вже красувалися невеличкі пасочки і крашанки. Дружина готувала салат. Помітила чоловіка й усміхнулася:

– Що, знову з дому втік, аби Віру не бачити?

– Ти, жінко, дурниці говориш. Що мені до неї? Якщо хоче, нехай приходить. Вона ж твоя сестра, хіба їй заборониш?

– Я все бачу, все відчуваю, – Варвара сіла на стілець. – Вона вже вдова. Якщо захочеш піти до неї, я не триматиму тебе й не ображатимусь. Знаю, як ти її кохав. І хоч добре до мене ставився, відчувала, що не мені належить твоє серце. Та й зараз бачу, які погляди кидаєш крадькома на мою сестру.

– Кохав, не заперечуватиму. Але то було давно. Моє кохання померло тієї ночі, коли вона не прийшла до мене на вечірку. Хіба б ми з тобою прожили у злагоді стільки років, якби я не кохав тебе? Хоч і кажуть, що в стосунках хтось віддає любов, а хтось просто приймає її, ні повага, ні звичка, ні дружба не здатні зберегти сімейне багаття, – чоловік замовк, а за хвилину з усмішкою сказав: – Знаю, кращої за тебе ніколи не знайшов би.

Варвара щасливо усміхнулася. Дмитро простягнув їй гілочку бузку, яку виламав у садку, і зазирнув у очі дружини. Вони сяяли щастям. Усе інше було неважливим.

Анжела ДЗИЦЮК

 

Охоронець

 

Федір Мартинович зіщулився на лаві за клунею й намагався навіть не дихати: за рогом клуні його єдина донька схлипувала та розповідала матері про своє перше побачення із сусідським хлопцем Андрієм.

Дружина втішала доньку, а та зайшлася нестримним плачем: вона не думала і не хотіла… Ні, вона навіть уявити собі не могла, що хлопець так поводитиметься з нею… Хіба вона про таке мріяла… Вона ж сподівалась… Вона ж… Ой, та що вже казати…

Чоловік ледве стримував себе: от він зараз вийде, то всім усе скаже! Дружині за те, що не догляділа доньку, доньці за те, що не має розуму, а вже як піде до батьків хлопця, а як його побачить… Потім схаменувся…

Дружина з донькою вже давно пішли, а чоловік усе сидів на лаві. Коли зайшов у дім, то донька вже була у своїй кімнаті нагорі, дружина поралась у кухні. Як побачила чоловіка, відвернулась: не хотіла показувати, що сплакана. Чоловік підійшов, то кинулась на груди й зайшлась плачем. Ледве заспокоїв:

– Нічого не треба розповідати… Випадково все чув. Вийшов покурити, сів за клунею на лаву, аж тут ви…

– Федю, що будемо робити? Чому це з нею? Нашою дівчинкою… Ой, як жити далі? – плакала дружина.

Федір стримував себе та намагався розрадити дружину:

– Жити будемо. Донька опанує себе, вона в нас сильна, в неї мій характер, – заспокоював. – Вона ж закінчила школу, то поїде у місто до моєї сестри погостити, а далі будемо думати, що робити. Ми повинні допомогти доньці. Усе минеться. А головне, щоб усе забулося, – чи то дружині, чи собі казав чоловік.

Дружина вже заснула, а чоловік не спав усю ніч: що сталося, то вже сталося. Основне, щоб дружина з донькою заспокоїлись, а далі… Він усе вирішуватиме та робитиме сам. Що саме, він і сам не вирішив, проте надумає…

Тиждень донька не виходила зі садиби, дружина з Федором оформили відпустку на роботі та повезли дівчину до міста до тітки.

Тітка Віра вже була вдовою, дорослі діти жили окремо, то зраділа приїзду родичів. Разом думали, що робити дівчині у місті: чи влаштовуватись на роботу, чи готуватися до вступу до вишу, чи поки просто гостювати, а вже далі визначитись.

А у доньки таки ж характер: підготувалась та вступила до педагогічного. Мати все літо була разом із донькою, а восени повернулась: треба їм з батьком працювати та утримувати доньку в місті. Батьки самі собі не зізнавалися, що чекали, що Андрій таки прийде, а ще… сватів зашле… Мати все хотіла піти до батьків хлопця, проте Федір Мартинович суворо заборонив. І взагалі, вони домовились: жодних розмов у сім’ї про те, що сталося того червневого вечора.

Час спливав, донька вчилась, батьки частенько навідували її з тіткою у місті. Донька додому не приїздила.

Аж раптом звістка: хтось сильно побив сусідського Андрія. Сусідка Варвара аж захлиналась: «Це ж треба… такий гарний хлопець… Повертався з дискотеки, нападника не бачив, бо той зненацька наскочив ззаду… Ото, як буває у житті: збирався до війська, а потрапив до лікарні…»

Незабаром донька зненацька приїхала. Без попередження. Була збуджена і сплакана: «Що з Андрієм? Чому не сказали? Як дізналася? Випадково…»

Дівчина нікого та нічого не хотіла слухати й одразу побігла до сусідів – батьків хлопця, потім до Андрія до лікарні.

А вже далі: вона не хоче жити у місті, вона повертається додому, вона не хоче далі вчитися, лишень прагне бути поряд з коханим…

Як це часто буває у сім’ї: батько хапався за голову, мати за серце… Ледве вмовили закінчити навчальний рік, а вже потім перевестися на заочне відділення.

То Юля вчилась заочно, а увесь час сиділа біля коханого в лікарні. Потім ще й на роботу влаштувалась: таке ж уже дороге лікування, а вже ліки коштують – ціни просто захмарні!

Юля таки вийшла за Андрія, вже й дитину мають. Хлопець не працює: оформив інвалідність. Проте лікарі дають надію: за тривалого та сумлінного лікування може остаточно видужати.

Як раділи, коли Андрій відкинув милиці. Щоправда, ще трохи кульгає, то ходить з паличкою, проте є надія на краще. Юля вже хоче другу дитину, а ще мріє відкласти гроші, щоб коханий міг вчитися: вона сама підготує його до вступу.

Батьки молодих допомагають їм, як тільки можуть. Федір Мартинович влаштувався ще й на другу роботу. Чоловік часто зітхає, проте мовчить… Усе думає: ой, мабуть, не треба ж було…

І взагалі, хіба можна зрозуміти цих жінок…

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО

 

 

ПОДРУГИ

І.

Весело щебечучи, дітлахи побігли в приміщення дитсадка. Лише Оленка з Маринкою, стоячи осторонь на гральному майданчику, далі розмовляли.

– А ми вчора їздили до Києва в зоопарк, – вихвалялася Маринка. – А потім із мамою крамницями ходили. Ось які гарненькі рукавички купили! А ще – нову куртку.

– А ми всі вихідні вдома просиділи, – сумно сказала подруга. – Мама, як завжди, спочатку зошити перевіряла, потім до уроків готувалася. Але ввечері ми нову казку складали, цікаву.

– Ти мені її розкажеш?

– Так, – пообіцяла дівчинка і, напевно, почала б розповідати, та розмову дітей перервала вихователька Антоніна Іванівна:

– Красунечки, заходьте в приміщення. У нас же сьогодні ще генеральна репетиція.

– Вже йдемо, – за обох відповіла Оленка і, взявши подругу за руку, попрямувала у їхню групу.

Останні дні в дитсадку були дуже насиченими. Діти готувалися до випускного свята. Після репетиції Маринка прошепотіла Оленці:

– Я хочу, щоб ти завжди залишалася моєю подружкою.

– Значить, дружба – назавжди? – втрутився в їхню розмову Максимко.

– Не підслуховуй. Ми тебе в друзі не візьмемо, – категорично відмовила Маринка.

– А може, нехай буде? – завагалася подружка. – Він такий кумедний. І завжди нас захищав від хлопців.

– Якщо він тобі подобається, то й товаришуватимеш із Максимом, – ображено сказала дівчинка.

Але згодом вона змінила свою думку щодо однокласника і дозволила йому носити її рюкзак. Щоправда, Максимкові більше подобалося носити Оленчин ранець, але ж дівчатка були нерозлучними, а він, джентльмен, – один, тож носив їхні ранці почергово.

Хлопці з класу насміхалися з нього, та Максим не звертав уваги. Заради Оленки він готовий був на все, тільки дівчинка нічого не просила. Навіть цукеркою, яку він нишком їй тицьнув, поділилася з Маринкою.

ІІ.

– Олено, ти підеш сьогодні на дискотеку? – запитала Марина, зазирнувши після занять в аудиторію, де подруга дописувала курсову роботу.

– Ні, мені ще треба в бібліотеці попрацювати.

– Може, зробиш це завтра? А сьогодні підеш зі мною.

– Що ти вже задумала?

– Нічого. Просто хотіла познайомити тебе з Віктором. Його батько має власний бізнес, а він сам працює у нафтовій компанії. Це такий… такий хлопець! – дівчина не могла знайти потрібних слів, щоб описати нового знайомого.

– Це той, що навчався на біологічному факультеті?

– Ні, з тим ми вже давно розбіглися.

– Як давно? Вчора? – засміялася Олена, знаючи характер подруги.

– Ні, не вчора, а два тижні тому, – серйозно мовила Марина.

– Тоді це давно, – погодилася подруга. – Вибач, але твого красеня я побачу іншого разу.

– О ні! Я пообіцяла йому, що прийду з тобою, – поглянула благально.

– Навіщо? Чому? – не могла второпати однокурсниця.

– Бо у Віктора теж є друг, з яким він товаришує ще з дитсадка. Уявляєш, як буде добре, коли ми всі будемо разом? – Маринка вже розмріялася, та подруга її зупинила:

– Ти ж знаєш, що у мене є Максим і в нас усе серйозно.

– Знову цей Максим. І навіщо він тобі здався? Що, сумки носити? То ми вже це в школі пройшли.

– Марино, а ти ніколи не задумувалася над тим, що я його кохаю? – сказала, поглянувши дівчині прямо у вічі.

– Кого? Макса? Не сміши. Що може тобі дати цей прищавий студент? У нього ж ніколи грошей немає. Він тебе навіть у кафе не може повести. А тут – готові бізнесмени, – намагалася переконати.

– У Максима мама хворіє. Їй недавно зробили операцію. Батько для цього кредит брав, який вони тепер усі разом виплачують, – захищала своє кохання Олена.

– Із тобою все зрозуміло, – важко зітхнула дівчина і почала набирати номер телефону нового знайомого, щоб домовитися про зустріч.

ІІІ.

– У тебе такі кумедні близнючки. Я б із ними гралася цілий день, – мовила Марина, заходячи в кухню.

– Вдалися у татка, – усміхнулася подруга. – Вже заснули?

– Ага. Ледве вклала їх у ліжка.

– Тоді питимемо чай? – запитала, дістаючи пиріг.

– Це той пиріг, який Максим дуже любить? – поцікавилася подруга і, не дочекавшись відповіді, поклала собі на тарілку чималий шматок.

– Так, із вишнями. Дівчатка мені теж його замовляють,– відповіла. – А тепер розповідай, як живеш, де за цей час побувала, адже ми з тобою не бачилися стільки років!

– А що розповідати? Поїздила трохи світом, однак удома найкраще. Тому ми з Іваном живемо зараз у Києві.

– З Іваном? Ти ж за Віктора, здається, заміж виходила, – здивувалася Олена, подумавши: «А Марина з роками не змінюється».

– Було таке... За рік після одруження ми переїхали в Америку. Віктор планував відкривати там свою справу, а тут, на біду, моя мама захворіла. Вона після розлучення з батьком жила в Києві сама. Довелося мені їхати до неї. Поки я маму виходжувала, чоловік знайшов мені заміну – американку. А я все не могла зрозуміти, чому він дітей не хотів, навіть змусив мене аборт зробити, – на очі жінки навернулися сльози. Одна покотилася щокою, залишивши мокрий слід. – У мене теж був би такий синок, як твій Артем, а може, й донька… Скільки йому?

– Вже пꞌятнадцять.

– Як час летить! – щиро здивувалася співрозмовниця.

– Летить, – погодилася Олена, відрізаючи подрузі ще шматок пирога та доливаючи в горнятко чаю. – А як же ти з Іваном познайомилася? Де?

– Ти навіть собі уявити не можеш де. В лікарні. Його мама лежала в палаті поруч із моєю. Там ми і зустрілися. Спочатку не було нічого серйозного, просто підтримували своїх рідних, а потім завꞌязалася дружба, допомагали одне одному ліками, почергово біля матерів сиділи. А коли Іван втратив спочатку дружину (пішла до іншого), а потім ще й мама померла, ми непомітно зблизилися. Уже пꞌять років живемо разом.

– Могли б і про дітей подумати. Ти он як добре моїх бавила.

– Могли б. Тільки після того аборту в мене немає шансів стати мамою, – сумно констатувала подруга.

– У жінки шанс стати матірꞌю є завжди, – заперечила Олена, прибираючи зі столу. – Зараз сурогатне материнство пропонують, можна й дитинку із сиротинцю взяти.

– Я це все розумію, але так хочеться самій його виносити, – вдруге за розмову очі Марини зволожилися. – Як же я тобі заздрю! По-жіночому. Тільки доброю заздрістю. Я все бігала за багатими чоловіками, які могли б мене забезпечити, все найкращого хотіла, а він мене покинув. Щоправда, я й тепер не бідна, маю гроші, тільки радості від них мало. А у тебе в квартирі стільки тієї радості живе!

– Так, – погодилася Олена. – Коли Максим повертається з роботи, дівчатка тягнуть його до себе в кімнату, до них долучається Артем. Граються всі разом, радіють. І я з ними. Тоді й забуваю про кредит за квартиру і про те, що в дівчаток нового взуття на весну немає.

– Як добре, що ти сказала мені про це, – враз пожвавилася гостя, – бо я хотіла малим щось купити, тільки не знала що. І з кредитом я тобі допоможу. Скажи, а ти казки все ще складаєш?

– Ми тепер усією сімꞌєю складаємо, – всміхнулася Олена, показуючи на блокнот, що лежав на холодильнику. – Вже майже весь списали.

– А почитаєш мені?

– Якщо буде час, обовꞌязково, я ж знаю, що ти любиш наші казки. Сподіваюся, ти ще гостюватимеш у нас?

– Звичайно, – погодилася жінка. – Поки не награюся з твоїми малими, не поїду.

– Це добре. А тепер, вибач, поспішаю. У мене за півгодини лекція, – заметушилася Олена.

– Значить, ми, як і раніше, подруги? – запитала Марина.

– Так, подруги, – відповіла Олена, обійнявши її.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Зруйноване щастя

 

Надворі було спекотно. Здавалося, що навіть повітря ввібрало сонячне тепло. Лиш легкий вітерець дарував невловиму мить прохолоди і швидко мчав собі далі, змушуючи людей мріяти про нього.

Наталка стояла на узбіччі дороги, якою одна за одною із шаленою швидкістю мчали автівки. Поглядом проводжала автомобілі і знову дивилася вдалину. Час од часу поглядала на годинник і важко зітхала. Діставала з кишені телефон і пильно дивилася на нього. Та він, ніби випробовуючи терпіння своєї власниці, мовчав.

Врешті дівчині ввірвався терпець, і вона повільно пішла узбіччям. Раптом позаду зупинилося чорне авто. З нього вийшов молодий чоловік.

– Це тобі, – простягнув Наталі величезний букет польових ромашок. – Пробач, затримався, – Ігор всміхнувся і відчинив перед нею дверцята салону.

***

Наталка поклала голову на плече коханого чоловіка і вдихнула запах його парфумів. Поглянула на його спокійне обличчя. Молоду жінку бентежило безліч думок. Понад усе на світі вона хотіла поділитися своїми тривогами з коханим, але не наважувалася мовити й слово. Адже знала, що розмова буде нелегкою, а значить, неприємною. А їй так не хотілося псувати настрій і руйнувати оцю, нехай і вкрадену, блаженну мить.

Поглянула вгору. Над головою розкинулося безкрає блакитно-рожеве вечірнє небо. Неподалік шуміла річечка. Наталка хотіла розчинитися у природі, ввібрати всю цю красу і зупинити час. Вони, двоє закоханих, втекли від життєвих проблем і заховалися тут, на березі лісового озера, подалі від людських очей. Дорогу сюди знайти нелегко. Та й ті, хто приходив відпочивати на березі озера, ніколи б не помітили пару, яка заховалася від світу.

Чесно кажучи, Наталці вже давно набридло ховатися. Вона хотіла кричати про своє щастя. І бути не коханкою, а коханою. На жаль, доля розпорядилася по-іншому.

Вони з Ігорем навчались у паралельних класах, тож знали одне одного змалку. Після випускного вечора Наталка почала зустрічатися зі Степаном, найкращим Ігоревим другом, а юнак, не гаючи часу, насолоджувався прихильністю дівчат і намагався нікого з них не образити, проводжаючи після танців додому то одну, то другу.

Наталя незчулася, як промайнули роки. Зі Степаном вони розійшлися, а на нові стосунки все бракувало часу. Жінка піймала себе на думці, що надто прискіпливо ставиться до майбутніх кавалерів. А ось Ігор одружився. Люди перешіптувалися, що Ольга, яка славилася своєю легковажністю, причарувала юнака, адже він ходив за дівчиною, наче вірний пес. За п’ять місяців після весілля Оля народила дівчинку. Люди гомоніли, що в Ігоря ще до весілля «роги виросли» і що він виховує чужу дитину. Наталя не звертала уваги на ті балачки: ніхто не знає, що діється у чужій сім’ї, навіщо розпускати плітки. Та й здавалося, що живуть вони у злагоді…

Невідомо, як би склалося життя, якби не втрутилася доля-жартівниця. Наталка поїхала в обласний центр у відрядження. Запізнилася на останній рейсовий автобус, тож вирішила ризикнути і зупинити якусь автівку. Довго стояла, та ніхто так і не зупинився. Уже втратила надію потрапити цього дня додому, аж раптом біля неї зупинилося авто. У вікні з’явився усміхнений Ігор:

– Сідай, мандрівнице, підвезу.

О, якби Наталка знала, як змінить її життя та поїздка! Вони з Ігорем згадували шкільні роки, вчителів, однокласників, розмовляли про політику і про житейські проблеми, а згодом і про особисті справи. До села залишалося ще декілька десятків кілометрів. Чоловік вирішив скоротити шлях і повернув на лісову дорогу. Несподівано в автомобілі тріснуло колесо. Поки Ігор ремонтував автівку, Наталка спостерігала за ним і розуміла, що саме такий чоловік їй потрібен – розумний, освічений, красивий, із почуттям гумору. Сама не розуміючи, що робить, підійшла до Ігоря і взяла його за руку. Чоловік хотів щось сказати, та вона приклала долоню до його вуст, даючи зрозуміти, що слова зайві. Так захотіла бути коханою, бажаною, захотіла відчути чоловічі сильні руки й ніжні пестощі.

Наталка думала, що на тому все й закінчиться. Знала, що Ігор на інших жінок і не дивиться. Ні на що не сподівалася, нічого не чекала. Тільки серце якось дивно билося у грудях, коли бачила на вулиці чоловіка чи просто його авто.  

А за тиждень вони знову зустрілися. Жінка поверталася з роботи узбіччям дороги. Раптом її наздогнав Ігор, посадив у машину і привіз на цю галявину.

– Про що задумалася, красуне? – чоловік погладив її хвилясте пшеничне волосся.

– Про тебе, – Наталка всміхнулася. – Ми з тобою знайомі все життя, а я тільки нещодавно зрозуміла, що ти – ідеал чоловіка.

– Та який ідеал? Не вигадуй. Я не перший і не останній…

Ці слова боляче вкололи жінку.

– Що означає «не останній»? Невже я тобі зовсім байдужа? – Наталка підвелась.

– Ти вродлива, розумна, впевнена і занадто самостійна. Хіба тобі потрібен чоловік? – Ігор намагався перевести все в жарт.

– Ти ж сам казав, що не хотів одружуватися з Ольгою. І, якби не дочка… – вона не могла знайти потрібних слів. – Іще годину тому шепотів слова кохання, а тепер говориш, що в мене будуть інші…

– Наталю, нам добре і легко разом. Ти мені подобаєшся, але я не покину дружину. У мене сім’я, дитина.

І раптом Наталку ніби прорвало:

– Дитина?! А ти знаєш, про що гуде все село? Що в тебе роги виросли ще до весілля. Твоя дочка ні на тебе, ні на Ольгу зовсім не схожа. А якщо ти цього не помічаєш, то вдягни окуляри і стань разом зі своєю, – це слово вона виділила, – дитиною перед дзеркалом – може, тоді прозрієш…

Лише закінчивши гнівну тираду, жінка помітила, як посуворішав Ігор.

– Ти сама не тямиш, що верзеш. Не хочу мати з тобою нічого спільного, – чоловік підвівся, щоб іти, та Наталка вхопила його за руку.

– Ігорю, не роби найбільшої помилки у своєму житті. Я вагітна від тебе. Навіщо тобі виховувати чужу дитину, якщо можеш ростити власну?..

– Ніколи не смій казати, що Таня не моя дочка! – розсердився Ігор. – У мене є сім’я. А ти і твоя дитина мені не потрібні!

***

Кароокий хлопчик бігав лісовою галявиною, ховаючись за товстими стовбурами дерев. Раптом він вигукнув:

– Мамо, мамочко, дивись, усе озеро – як на долоні! Я обов’язково колись збудую тут для тебе дім.

– Андрійку, ти мій маленький чарівник, – Наталка погладила сина по голівці.

Ох, якби ж він знав, як багато спогадів пов’язано у неї з цим місцем, де народилося і померло її кохання.

– Я теж колись мріяв збудувати тут дім, – жінка аж підскочила від несподіванки, а хлопчик із цікавістю поглянув на високого незнайомця. – На жаль, так і не вдалося втілити цю мрію.

– Значить, у вас не було для кого будувати. А я збудую для мами! – Андрійко з гордістю поглянув на чоловіка.

– Збудуєш, мій любий. А тепер нам треба йти, – Наталка взяла сина за руку, але Ігор зупинив її:

– Почекай. Порозмовляймо. Шість років не бачилися…

Жінка важко зітхнула:

– Гаразд. Андрійку, піди пограйся. Тільки не відходь далеко.

– Я піду познайомлюся з он тією рудою дівчинкою, що ловить рибу разом із мамою.

Наталка поглянула в той бік, куди показував син, і відразу ж упізнала Ольгу з Тетяною.

– Ні, краще йди назбирай листочків. Рибалкам не можна заважати.

Хлопчина покірно кивнув і пішов у протилежний бік.

– Мій? – Ігор говорив ледь чутно, майже пошепки. – Так на мене схожий.

– Мій! – твердо відповіла Наталя. – Тільки мій! А ти від нас давно відмовився, – розуміла, що чоловік, якого й досі кохає всім серцем, хоче їй щось сказати. – Ігорю, пізно щось змінювати. Я тобі все розповіла, нічого не приховувала, благала залишитися зі мною. Ти вибрав чужу дитину. Ми живемо у столиці, в нас усе добре, не турбуйся. Про сина забудь. Коли виросте, я йому все розповім, нехай вирішує, чи потрібен йому такий батько.

Наталка пішла, намагаючись приховати сльози, які рвалися назовні. А Ігор ще довго стояв посеред галявини, на якій знайшов і згодом власноруч зруйнував своє щастя.

Анжела ДЗИЦЮК

 

Зріла межа

 

У зріле життя Євген входив несміливо чи з відвагою? Він петляв, як нажаханий заєць, чи йшов напролом, як роздратований бугай? Хто знає…

У нього було власне уявлення про зріле життя. Хоч чоловік навіть не замислювався, що повинен отримати те, заради чого жив. Перехід у те зріле життя Євген Мережко відчув на своїй власній шкурі. Були на те причини.

З якого моменту відраховувати початок зрілого життя? Звільнення з роботи? Несуттєво! Смерть дружини? Безглуздо! Звинувачення провидіння в усіх негараздах? Депресія, яка присмокталася до нього, як п’явка? Факт не надто значимий, хоча й болісний. Євген Мережко і дерева саджав, і дім побудував, от тільки дітей Бог не дав, а щасливим так і не став. А може, вже й не стане? Переповзе із зрілого життя у похилий вік, постаріє, а потім і помре невдахою. Хоча за все своє життя ні в кого нічого не прохав.

Якось так сталося, що не будував ніяких грандіозних планів. «Життя покаже», – це була його формула. Зранку прокидався з нею, весь день працював і засинав із нею. В Євгенових очах горіло привабливе тепле світло, хоча іноді спалахував неочікуваний вогник, як промінчик одинокої зірочки. Те світло було холодне й небезпечне, але вирватися з його полону не було сили. Важко було знайти назву тому світлу. Може, то рішучість? А може, свобода? А може, зневага до всього незначного? І розбігалися від чоловіка всі люди, бо не гріло те світло. Тоді він і сам знав, як вчинити, тоді він не розгублювався, а приймав правильне рішення.

Після того як Євгена попросили звільнитися з роботи за «власним бажанням», він приїхав у місто і знайшов таку саму фабрику. Працівників тут бракувало, Євгенові навіть кімнату в гуртожитку виділили.

– Житиму, – сказав сам собі Мережко. – Якщо так склалося, якось треба же жити… – вирішив, походжаючи кімнатою.

Начальник, чи, як зараз кажуть, шеф, із задоволенням поглянув на міцну фігуру Євгена:

– Бачу, не байдикував! Станеш на фасування… Зарплата непогана, але важкувато буде, поки звикнеш. А потім усе покотиться, як помащений віз!

З появою нового працівника всі пожвавились. Чоловіки позирали на нього з-під лоба, жінки поправляли хустинки. Але Євген ні на кого не звертав уваги. На чальник скоса поглянув на нього: дивний якийсь.

Сусідів у гуртожитку Мережко теж неабияк спантеличив. Прийшов чоловік із кімнати навпроти познайомитися, приніс пляшку горілки. Зайшов, грюкнув пляшкою об стіл і вигукнув:

– Новенький, біжи по закуску!

Мережко поглянув на нього і скривився.

– Закуску зараз знайду, – відповів.

Відчинив тумбочку, витягнув банку з ковбасою у смальці, квашені огірки та хлібину. Потім відкоркував пляшку і вилив оковиту в раковину.

– А тепер сідай до столу. Тільки піди візьми ложку. І пляшку забери, вранці у смітник викинеш, – Євген простягнув спантеличеному чоловікові порожню пляшку. – Чого стоїш? Іди по ложку. І тарілку прихопи, бо в мене зайвої немає! – зробив крок до гостя.

Той схопив пляшку, зірвався з місця, зашипів, як здичавілий кіт, і тільки його й бачили. Тривалий час після того уникав зустрічей зі своїм дивакуватим сусідом.

Спантеличив Євген і прибиральницю. На третій день після його появи в гуртожитку вона прийшла з пляшкою мийного засобу, відерцем і ганчіркою. Одягнула гумові рукавички, викрутила ганчірку, бризнула трохи засобу на вікна. Почала терти, з очей побігли сльози. Вона шморгнула носом. Євген хвилин п’ятнадцять дивився на прибиральницю, а потім сказав:

– Чого ввечері прийшла мити?

Дівчина насунула на лоба хустку, поправила халат на животі.

– Хто ж тебе таку взяв на роботу? – запитав Євген, оглядаючи розповнілу фігуру.

– Ось тому і мию ввечері, щоб не бачили, – тихо промимрила дівчина.

– Йди додому… Тобі тут нічого робити, у нас чисто! Залиш лише пляшку і ганчірку, – мовив чоловік.

Дівчина не знала, що їй робити, стояла біля вікна, з очей капало, губи тремтіли… Вона втерла рукавом носа і знову почала мити вікно.

– Ти глуха? – гримнув Євген. – Я сказав: іди додому!  Скільки часу до пологів залишилося? Який дурень тебе з дому випустив? Та ще й вікна прийшла мити! Ти у своєму розумі? Ти про дитя подумала? Ще й застуджена!

– Я не застуджена, в мене алергія! А про дитя я тільки й думаю, – видихнула.

– Іди звідси, і щоб я тебе у ссвоїй кімнаті більше не бачив!

Прибиральниця вирішила, що невчасно прийшла. Може, чоловік хотів з друзями посидіти чи жінку якусь запросив, отож повернулася наступного дня. Цього разу Євген її зовсім не впустив:

– Іди додому! Травиш себе і дитя хімією. Вікна я помив.

– Мені потрібні гроші. Треба за щось жити… – сказала, мало не плачучи.

– А хто їх у тебе забирає? Я сам прибиратиму, а гроші отримуватимеш і далі… Якщо ти така вперта і дурна! Як тебе звати?

– Зіна!

– А я Євген Валентинович… – із цими словами зачинив перед нею двері.

Не зважаючи на заборону, Зіна таки заходила у його кімнату, постоявши на порозі, зітхала і йшла – все було чисте, ніде жодної пилинки.

– Зіно, – запитав якось Мережко, – в тебе є родичі? Чому ти в такому стані працюєш? Де твій чоловік? Мати? Батько? Невже їм байдуже?

– Байдуже... Всім до мене байдуже, – зітхнула.

І розповіла про себе. Довго не виходила заміж: все чекала принца на білому коні. А потім таки взяла шлюб з Іваном. Непоганий був чоловік. Їздив до Києва на заробітки, там стояв на Майдані, а згодом пішов добровольцем у зону АТО.А невдовзі Зіні зателефонував Іванів побратим і сказав, що її чоловік згорів живцем, навіть кісток не залишилося. Батька у дівчини немає, в нього влучила блискавка, загинув. А мати вийшла заміж за молодого розлученого чоловіка і попросила доньку не приходити до них, бо її благовірний задивляється на Зіну. Згадала і про бабусю, яка померла, залишивши внучці у глухому селі стареньку хатинку, город, садок… Але ж роботи там немає. Сама ще якось прожила б, а дитині ж треба і пелюшки, і одежинку. Та й за пологи немало заплатити треба. От приїхала у місто та й улаштувалася прибиральницею, бо хто ж на іншу роботу візьме? І так ледь упросила. Пожаліли… Не знає, куди податися. «Добрі» люди радили позбутися дитини. Не змогла. Як житиме далі – не знає!

Натомість Євген розповів дівчині про свої проблеми. Чи не вперше у житті відкрився незнайомій людині.

Відтоді Зіна чи не щодня заходила у його кімнату. А Євген до її приходу і чай заварить, і бутерброди з домашньою ковбасою та огірочками зробить, а то й холодцю чи бульйону зварить.

– Сідай, поїж, Зінонько! – припрошує. – Брат моєї дружини передав продукти. Він у селі живе, поки що не забуває про мене.

– Невдовзі народжуватимеш? – якось наважився запитати.

– Так, невдовзі… Боязно… Та й грошей малувато. Треба в село їхати, там дешевше буде.

– Кого ж чекаєш – доньку чи сина? Зараз же всяка там… Ну, наперед знають…

– Не знаю. Думаю, що хлопчика народжу, Іванком назву. А якщо Бог дасть дівчинку, то буде Іванка.

Наступного дня Зіни не було. Й через день теж не прийшла. Євген уже хотів шукати її, але третього дня побачив дівчину. Була вона в хустині й у темних окулярах, які закривали півобличчя.

– Що сталося, Зіно?

– Та… Нічого. Мати провідала, – сумно всміхнулася. – Приїхала, синець під оком набила. Кричала, що я своє життя занапастила. Щоб їй на очі не з’являлася, бо дитина їй не потрібна, вона молода і не хоче бути бабусею… – Зіна не стрималась і заплакала. – А мені ж невдовзі народжувати. Я, дурепа, зателефонувала їй, думала, мати зглянеться наді мною і над моєю дитиною та й допоможе, а вона… Ще й облаяла мене. Поїду в село.

Того ж вечора Євген вирішив їхати разом із Зіною.

У кожної людини, навіть сильної та незалежної,бувають хвилини слабкості, коли хочеться душевного тепла. Наступного ранку Мережко не пішов на роботу, ходив кімнатою, усміхався, розсіяно озирався. Кортіло дізнатися, що про його намір подумає Зіна. Але передбачав: запитання залишиться відкритим, бо у ролі кого він поїде? Чоловіка? Застарий. Батька? Не схожий він на батька, та й у Зіни був рідний тато, хоч і не живий… Співмешканця? Звучить паскудно!

Останнім часом Мережка вражала думка про те, що він багато прожив і мало чого досягнув. Майже п’ятдесят років?.. Людина повинна жити для любові, а її у нього немає. Відчув тугу. Хотів стати щасливим. Хоча б крихту щастя… Було навіть страшно подумати, що ж трапиться, якщо Бог не кине йому з неба ні найменшої крихти. Яке ж тоді буде життя?

Із роздумів його вивів шурхіт. Зіна відкинула ковдру, поволі підвелася з ліжка і зі сльозами в голосі запитала:

– Я спала на вашому ліжку? Чому ви, Євгене Валентиновичу, не розбудили мене?

– Я спав на ліжку Василя, він у нічну зміну працював, а Сергій поїхав до своєї коханки. Ти, Зінонько, не хвилюйся. Я зараз гайну на фабрику, звільнюся, і поїдемо до тебе в село… Як тобі така пропозиція?

Дівчина не відповіла.

– Чого мовчиш? Боїшся пересудів?

– Ні, я не боюся балачок. Мені незручно, що ви, Євгене Валентиновичу, через мене втратите роботу, і… Я ж не входила у ваші плани на майбутнє… Чи не так?

– Я справді не думав про майбутнє, – сказав Євген Валентинович.

Чоловік зітхнув, усміхнувся і вже знав, що не залишить Зіну саму. Не треба нічого обмірковувати.

Євгена Мережка ніби хтось узяв за руку і з гуртожитку перевів у затишну сільську хатинку. А тут усюди царювало дивне почуття – любов. Він навіть почав думати, що це почуття вічне.

Усе почалося зі співчуття, потім закохався, як хлопчак, зачарований вродою і добротою Зіни. Вечірні прогулянки, сяйво місяця, вузька меланхолійна річечка у зелених шатрах вільх і верб, прохолода осінньої пори, усміхнені вуста і несміливі доторки до чорних потічків розпущеного волосся. Зіна боязко торкалася губами Євгенової щоки, обвивала його міцну шию своїми пухкенькими руками. Дівчина була повненька, але Мережко часто підхоплював її на руки, ніби хизувався своєю силою. Після вечірніх прогулянок вони купали Іванка. Все було напрочуд добре, життя стало чистим, як сільське повітря після грози. Оселю наповнили щебетання і переливи мелодійних голосів. Євген просто захлинався щастям.

Минуло півроку. Іванко підріс, став таким потішним. Якось Зіна замовкла на півслові й далі куховарила мовчки. Коли Євген заговорив до неї, промовчала й поглянула десь убік. «Мабуть, чомусь образилася, – вирішив Євген. – Що ж, буває».

Увечері обняв Зіну і пожалкував, що вона йому не дружина. «Цілувати б її без кінця і краю! Розділити б ліжко з коханою. Та хіба ж вона подивиться на такого… перезрілого чоловіка?» – подумав і міцніше притиснувдівчину до грудей. Замружився, а коли розплющив очі, то побачивнапроти зеленувато-сірі широко відкриті очі, які світилися коханням.

– Годі гратися, – тихо промовила Зіна. – Годі. Я тебе кохаю. Кохаю… Ти той чоловік, якому я віддала б усе своє життя! – її голос дужчав. – Чуєш, Євгене? Годі! Я хочу мати ще дітей! Я хочу донечку, і вона буде твоєю! Чуєш, Євгене? Годі прикидатися! Ти ж мене кохаєш? Правда?!

Він із задоволенням слухав обурений голос Зіни і був іще щасливіший, якщо, звісно, це можливо…

Валентина СІРА

 

Несподівана зустріч

 

Софія дивилася на себе в дзеркало. Не вірила, що то вона. Ні, то вже не та Софія, якою вона була ще рік тому, – скалічене тіло, понівечена душа. Були хвилини, коли ставало байдуже до свого життя. До реальності повертали тільки діти. Хіба вони винуваті, що доля розпорядилась її життям саме так? Розуміла, що зараз найголовніше її завдання – вижити, навіть із понівеченими тілом і душею, жити заради дітей. Юркові щойно виповнилося десять років, Юлі – тільки вісім.

Зазирають мамі в очі, ніби прохаючи: «Живи, мамо, живи!». І вона живе. Ось уже вдруге зробили «хімію», після якої почувається кепсько. Інколи сама дивується, де бере енергію боротись за життя.

На свого чоловіка майже не звертає уваги. Олексій збайдужів до неї. Ні, Софія йому не докоряє, розуміє його: після операції вона вже не почувається жінкою, а він іще молодий, здоровий. Якщо завтра покине її, не перечитиме: нехай буде щасливим! Щоправда, їй боляче, коли люди кажуть… А втім, люди завжди щось обговорюють. Он і раніше, коли вона почувалась іще здоровою, ходили чутки, що в Олексія роман з Лізою. Добре, що засумнівалась, не повірила, бо коли відчула себе погано, то саме Ліза допомогла їй.

– Софійко, навіть не йди до наших лікарів, – сказала тоді, – бо на той світ відправлять. А в тебе ж діти, сім’я. Мій брат працює в столичній клініці, возить головного лікаря. Мені той лікар дещо заборгував. Так що домовлюся, лікуватимемо тебе.

Софія відразу погодилась. Коли їхали до Києва, на якусь мить здалося, що робить помилку. Та то була лише мить. Хіба Ліза може бажати їй щось поганого? От тільки Олексій чомусь не хотів залишитися з нею в лікарні, щоб дочекатись результатів обстеження, поїхав додому. Єлизавета залишилась, але невдовзі теж поїхала, сказавши, що її чекають на роботі. Софії здалося, що її подругу і головного лікаря поєднує такий борг, про який чоловікові неприємно згадувати. Та то знову була лише мить.

Діагноз – як вирок: онкологічне захворювання, потрібна термінова операція. Та ще й яка операція! Їй видалять усі жіночі органи. Налякана Софія вже хотіла їхати додому, коли з’явилась Єлизавета, втішила її, порадила рятувати життя. Жінці знову на мить здалося, що в голосі Лізи звучить фальш. Але вкотре відігнала від себе такі думки.

Операція, яку робив сам головний лікар, уже позаду. Тепер нелегка хіміотерапія. Як витримати? Як вижити? У душу заглядають дитячі оченята, просять маму жити. Так, вона житиме. «Діточки мої, сонечка мої, – б’ється в голові думка, – заради вас я на все готова, я витримаю всі муки, мої ластів’ята». Заколисані вечірніми сутінками, засинають Юрко і Юля. Сплять поряд, такі милі й рідні. Щокою тече непрохана сльоза.

Не вистачає сили піти в кухню й помити посуд. Олексія знову немає. Софія здогадується, що він уже думає про своє нове життя. Їй боляче, але розуміє чоловіка. Падає на ліжко й провалюється у глибокий сон.

Щойно сонце торкається її першими промінчиками, прокидається. Місце, де спить Олексій, порожнє й холодне. Так і не прийшов додому ночувати. Сонячний ранок ураз посірів. Та Софія опанувала себе. Ледь підвелася. Ноги тремтять. Ні, ще трішки полежить, зовсім трішечки, а потім точно встане.

Лунає телефонний дзвінок. Добре, що апарат стоїть поруч. Піднімає слухавку. Жіночий голос, тремтливий від хвилювання, називає її ім’я та прізвище.

– Так, це я, – каже Софія.

– У мене до вас дуже делікатна справа… Я винувата перед вами… Мене залякали… Але не можу брати гріх на душу… Я хочу, щоб ви жили…

Софія не перериває мовчанки, не знаючи, що казати.

– Я працюю в клініці, де вам робили операцію… Ви не хворі на рак… Ніколи не були хворі… Аналізи сфальсифіковано… Та жінка, що була з вами, чимось шантажувала нашого головного лікаря, й він вимушений був піти на такий крок. Я бачила результати аналізів. Та мене залякали, казали, якщо хоч писну, то моїх дітей чекає біда. Я злякалась. Тепер дуже часто хворіє моя менша донька. Можливо, це покарання… Вибачте, якщо можете… Я дам свідчення у міліції, в суді, прокуратурі… Знаю, вам тяжко це чути. Я зателефоную вдень. Тільки не намагайтеся самотужки мститися їм. Вони швидко з вами поквитаються. Та й зі мною…

У слухавці пролунали короткі гудки. Софія ще нічого не розуміє. Їй це все видається жахливим сном. А якщо це правда? Як пережити таку страшну зраду? Невже Олексій із нею заодно? Жінка підхоплюється і рвучко відчиняє вікно. Свіже повітря трохи приводить її до тями, та думки знову збурюють свідомість. Вона готова вбити зрадницю-подругу, негідника-чоловіка. У знемозі падає на ліжко.

Чути скрип підлоги. Впізнає Олексієві кроки. Що ж, тепер вона точно знає, де він був. Чоловік підходить до її ліжка:

– Ще жива?

– Жива. І ще довго житиму, хоча ти цього не хочеш.

– Не вигадуй, – сердиться Олексій і виходить у кухню.

«Невже він із Лізою заодно? – думка боляче б’є у скроні. – Невже він готовий вбити мене заради неї? А як же діти?»

Втомлена тривожними думками жінка знову засинає. А вві сні до неї приходить бабуся і каже: «Спи, дитино, сон – то зараз для тебе найкращі ліки». Софія чує, що встали діти й снідають з Олексієм у кухні. Знову поринає у глибокий сон.

Того дня та жінка так і не подзвонила. Може, то недобрий жарт?

Прийшла Єлизавета. Як привітно усміхається Олексій! Раніше Софія не звертала на це уваги. Чому раніше не бачила очевидного? Відповіді немає. І від того стає моторошно. Так хочеться їм усе сказати! Ні, вона цього не зробить, вона ще занадто слабка, щоб протистояти злу.

Незнайомка зателефонувала за декілька днів. Добре, що Софія саме залишилася сама вдома.

– Я вже була, де потрібно, і все розповіла, дала письмові свідчення… Лише так я можу хоч якось спокутувати свою провину…

…А потім відбувся суд, давали свідчення, оголосили вирок.

Софія дізналась жахливу правду. Ліза, її вірна подруга, якій жінка довіряла і яку вважала мало не святою, виявилася зовсім іншою людиною. Це жахало. У неї колись був роман із головним лікарем. Коли його дружина мала народити другу дитину, він, прислухавшись до коханки, зробив усе, щоб дружина ще міцніше не прив’язала його до сім’ї. Згодом Ліза залишила його, але за нагоди, коли їй потрібні були гроші, шантажувала чоловіка. А потім використала, щоб реалізувати свій жахливий план.

Софія не збожеволіла лише тому, що бачила: Олексій нічого не знав про чорні наміри Єлизавети. Сидів у суді приголомшений і пригнічений.

Ось вони вдвох прийшли додому, мовчки переступили поріг. Софія хоче, щоб чоловік зібрав свої речі й пішов. Та він не йде. Жінка згадує все, що з нею відбулося. Жахливий сон! Чи прокинеться колись?

– Тату, де ви були так довго? – назустріч вибігає син.

Олексій мовчить.

– У справах ходили. А ви обідали? – запитує Софія.

– Обідали. Мамо, а тобі ще треба на ту «хімію» їхати? – в’ється біля неї Юрко.

– Ні, синку, не треба.

– Ой, як добре! – радіє малий, і від його щирої усмішки жінці стає легше.

…Вони з Олексієм чужі. Софія відчуває, як мучиться чоловік. За чим жалкує: за своєю коханкою чи за їхнім колишнім щасливим життям? А може, йому шкода, що вона, Софія, ще жива? А може…

Відганяє від себе нав’язливі думки, та вони все не дають їй спокою. Знімає перед дзеркалом хустину. Волосся випало, та невдовзі відросте. Вона житиме наперекір усьому злу в її житті. Підфарбовує брови, вії, губи. Ось так краще. Йде до кухні.

– Мамочко, яка ж ти гарна! – вигукує дочка. – Ти вже давно такою не була!

– Я тепер завжди такою буду, – усміхається чи не вперше за останні місяці.

– Мамо, а чому тітка Ліза до нас не приходить? – раптом запитує син. – Раніше майже щодня навідувалась, навіть тоді, коли ти в лікарні лежала.

Софія помічає, як багряніє Олексієве обличчя.

– Вона поїхала далеко-далеко, – спокійно пояснює, – так далеко, що більше ніколи не приходитиме до нас…

– Це, може, й добре, – несподівано каже син. – Я чомусь не люблю її.

…Того дня Софія з дітьми пішла до тітки на день народження. Коли повернулись увечері додому, на столі лежали гроші й записка: «Гроші для вас. Коли влаштуюсь на роботу, надсилатиму більше. Олексій».

– Це що? – кинулись до неї діти.

– Тато написав, що поїхав шукати роботу, бо тут йому вже не платять.

– І нічого нам не сказав? – стенув плечима Юрко.

Вона вклала спати дітей.

– Ластів’ята мої, – ніжно погладила їхні голівки.

Олексій пішов, а Софія навіть не відчула його відсутності. Зрозуміла одне: її душа давно відчувала, що поряд чужа людина, а розум уперто не хотів нічого помічати.

Минав час, Олексій регулярно надсилав гроші. А потім раптово перестав. Софія не шукала його. Її не цікавила доля колишнього чоловіка, того, хто завдав болю їй та дітям.

Син і дочка виросли й випурхнули з домашнього гніздечка. У кожного тепер свій шлях. От і сьогодні вона їде до сина з подарунками. Якийсь безногий жебрак на пероні просить милостиню. Пожаліла, кинула йому копійки, що були у гаманці. А він подивився на неї такими очима, що аж щось тьохнуло всередині.

Уже влаштувавшись у купе, все думала про того жебрака. Чому її так схвилювали його очі? Виглянула з вікна на перон. Він був неподалік. Упіймав її погляд, і Софія аж відсахнулася.

Потяг рушив, а жінка гарячково перебирала спогади. Олексій?.. Так, так, Олексій! Це його очі. Не розуміла своєї тривоги. Навіщо? Чому? Сльози котились обличчям. Ховала їх від людей, відвертаючись до вікна. А за вікном міста, села, за вікном – життя.

Ніна ПЕТРЕНКО

           
                      ВЕСНЯНА ЗУСТРІЧ
Василь з неабияким нетерпінням очікував на цю зустріч. Чому? І сам достеменно не міг відповісти на це запитання. Мабуть, тому, що так багато й палко мріяв про це. Неодноразово уявляв і фантазував, як усе відбудеться. Бажав і прагнув нарешті побачитися з нею. Навіщо це йому потрібно? Теж непросто пояснити. Однак мало ж колись і якось це дурманне шаленство припинитися або перетворитись у щось інше. У що саме? А от про це Василь не наважувався й навіть боявся думати.
Їхній зустрічі, здавалося, противилися самі небеса. Адже, здавалося б, нічого такого складного і неймовірного в цих намірах не було. Хоч і далеченько, та все ж просто приїхати в гості одне до одного. Проте це так і не вдавалося ось уже стільки часу. Він з об’єктивних причин не міг здійснити задуманого. У неї ж із дивовижною регулярністю виникали різноманітні клопоти і проблеми, що постійно ставали на заваді такого довгожданого візиту до нього.
Ось так доводилося миритися з несправедливістю життя понад рік. Ні, він ні на що не нарікав і ні про що не шкодував. Навпаки, за час, що минув, Василь пізнав багато такого, про що раніше й гадки не мав, і відчув стільки, що й не описати простими словами. Він був надзвичайно вдячний долі за такий безцінний дарунок. Однак чоловікові все ж хотілося значно більшого, хотілося звичайної реальності, хотілося такої простої і довгожданої зустрічі, коли важливий кожний погляд, подих, усмішка і жест.
Урешті-решт, небеса почули їхні благання й змилосердилися. Їй усе ж вдалося на крихітку часу вирватися з тенет буденності і вирушити до нього з візитом. А він, очманілий від радості і щастя, не спав цілу ніч, усе уявляючи, якою вона буде, оця їхня перша зустріч. Міркував, що спочатку скаже дорогій гості і як вона відповість йому. Терзав себе сумнівами, чи сподобається їй зовнішньо, поведінкою. Вагався навіть стосовно того, що ж йому одягнути з нагоди такої знаменної події.
Ніч для чоловіка промайнула в бентежних думах і щемливих тривогах. А з настанням ранку невиспаний Василь, нашвидкуруч підбадьоривши себе філіжанкою міцної кави, поспішив зустрічати ту, котра так докорінно змінила його одноманітне нікчемне існування. За околицю рідного села, на перехрестя доріг, однією з яких мав незабаром приїхати автобус, що віз її. 
Надворі було трохи прохолодно і вітряно. Березень ж тільки-но поступився своїми правами над природою молодшому братику квітневі. І хоч алича та абрикоси вже розпустились буйним цвітом, справжнє тепло можна було відчути тільки погожої полудневої пори. А до цього було ще не скоро, тому що сонечко лиш годину тому визирнуло з-за обрію.
Василь прямував вуличкою села і міркував, наскільки чудернацьким буває життя і які дивовижі може інколи вбрикнути. От узяти б хоча їхнє знайомство. Назвати його звичним у нього язик не повернувся б. І річ не в тому, що все трапилося у всесвітній павутині. Сайтів знайомств в інтернеті чимало і чоловік ніколи не йняв їм віри. Вважав, що все написане там обман і лицемірство. 
Її він зустрів у… комп’ютерній грі. Мав Василь такий гріх за собою. Довгими зимовими вечорами полюбляв «вбивати» час отакими новомодними забавками. Залазив у павутину і годинами віддавався на поталу реалістичному симулятору, легковажній аркаді чи заплутаному шутеру. Не те, щоб був таким фанатичним ігроманом, просто хотілося хоч якось відволіктися від нудної й одноманітної буденності. 
Ось в одній із онлайн-ігор вони й познайомилися. Він був сміливим шляхетним лицарем, вона – вправною і могутньою чарівницею. За правилами гри обоє мали пройти різноманітні випробування, здолати безліч ворогів і, врешті-решт, віднайти казковий кристал справжнього кохання. 
Спершу Василеві гра видалась по-дитячому наївною й надумано банальною. Однак чоловік швидко змінив свою думку. Творці гри насправді були великими професіоналами. Графіка вражала реалістичністю, від складнощів квестів мізки, бувало, закипали, а сам розвиток сюжету був настільки динамічним і стрімким, що від нього перехоплювало подих і надовго забувалося про все на світі. 
Та родзинкою все ж стало те, що всі завдання можна було виконати тільки разом з напарником, якого не можна було поміняти або до перемоги, або до остаточної поразки. Для Василя такою віртуальною товаришкою став гравець під ніком Вероніка. Вибрала її навмання сама система. Чоловік не заперечував і ніколи потім не жалкував про це.
Непомітно злетів перший місяць спільної гри. Вони звикали до її непростих правил, вивчали особливості нової віртуальної забавки, засвоювали набуті можливості і вміння персонажів. Сюжетна лінія розвивалася повільно, оскільки обоє могли заходити в інтернет тільки вечорами. Навіть хоч так-сяк ближче познайомитися спершу часу бракувало. Та й, здавалося тоді, в цьому не було особливої потреби.
Мабуть, усе так би й залишилося, якби на новорічно-різдвяний період адміни гри не оголосили своєрідне перемир’я. Декілька днів гравцям не треба було брати участь у лицарських турнірах і магічних змаганнях, не варто було хвилюватися за обов’язкові щоденні випробування, голову їм тимчасово не морочили хитромудрими загадками, навіть з пошуками артефактів можна було не обтяжувати себе.
Попри це, Василь щодня навідувався у гру. Бо чим іще було зайняти себе взимку самотньому сорокарічному чолов’язі в маленькому непримітному селі. Цікавих розваг тут катма, давні друзі і приятелі зазвичай заклопотані своїми сімейними справами, всю роботу в господарстві вже давно закінчено. Залишався тільки комп’ютер, інтернет і безмежні широти віртуального світу.
На диво, не оминала гру в ці вільні дні й Вероніка. Вона з’являлася в ті самі вечірні години, що й завше. Традиційно вони віталися, як виховані люди писали декілька прісних фраз про свій настрій і день, що вже минув, а далі… Без нових квестів і головоломок у грі було нудно й нецікаво. Залишалось або покинути її й лягати спати, або ж розпочинати змістовніше спілкування. 
Василь, звісно ж, вибрав другий варіант і вже першого вечора «розкрутив» свою партнерку на відверту розмову. Історія її життя не була насичена особливими подіями і незвичними випадками. Все, як і у більшості пересічних людей. Родом жінка походила з невеличкого шахтарського містечка на протилежному кінці країни. В юних роках двічі виходила заміж. Шлюби виявилися невдалими. Після них у Вероніки залишилися гіркі спогади й розчарування та ще трійко красенів-синочків. Щоб більш-менш гідно забезпечити їх у наш непростий час, жінці доводиться працювати аж на двох роботах. Вільного часу практично не залишається. Вдень вдається виділити лиш дещицю хвилин, щоб зайти в інтернет і у віртуальному світі хоч трішки відволіктися від сірої, одноманітної реальності. 
Не залишився в боргу й Василь. Чоловік щиро розказав жінці про своє минуле. Там теж було мало цікавого, бо мешкав він у маленькому поліському селі. Працював звичайним електриком у райцентрі. Неодружений і ніколи не одружувався. Чому? Та, мабуть, не судилося. У молодості якось не хизувався прихильністю сільських дівчат, а тепер уже й сам не намагається привернути увагу жіноцтва. Просто живе своїм життям, працює й порається у господарстві, доглядає давно хвору та немічну стареньку маму. У вільний від роботи час, як і Вероніка, полюбляє проводити час за онлайн-іграми.
«Невдахи ми з тобою», – підсумувала Вероніка, прочитавши розповідь Василя, і він не міг не погодитися з таким її висновком. Їхні життєві стежини насправді разюче нагадували одна одну. У чоловіка навіть промайнула мимовільна підозра, що це система навмисне так звела їх у пару. Хоча, як пригадувалося Василеві, при реєстрації ніяких особистих даних він не вказував.
Новорічно-Різдвяні свята закінчилися і знову потягнулися сірі зимові будні. Та тепер вони стали якимись незвичними й чудними. Чому саме, Василь не зміг навіть собі доладно пояснити. Начебто все було, як завше. Незмінні засніжені краєвиди за вікном маршрутки, в якій щоранку їхав до райцентру, а надвечір додому; звичні розмови ні про що з колегами; традиційно-рутинні домашні справи і догляд за матусею. 
Однак наставав вечір, чоловік сідав за комп’ютер, заходив в улюблену гру, а там була вона. Чого лукавити, Василь усе більше прив’язувався до цієї віртуальної подруги. Тягнуло його до неї. Приємно на душі ставало вже від того, що Вероніка писала йому таке банальне «Привіт! Як настрій? Що поробляв сьогодні?» Він відповідав взаємним привітанням і докладно розповідав, як провів час від світанку до заходу сонця. А потім сам розпитував про те, чим потішив жінку її день.
Отак у грі й спілкуванні вони могли просидіти до глибокої ночі, не відчуваючи ні плину часу, ні всього того, що їх оточувало. Для себе Василь відкрив, що Вероніка доволі темпераментна й імпульсивна людина. На гру вона реагувала емоційно, із запалом. Невдачі й поразки у змаганнях сприймала з болем у серці. Зате перемогам і звитягам тішилася, мов мала дитина. У поривах радості могла наговорити чоловікові стільки компліментів, яких він зроду не чув від жінок.
Звісно, це дуже подобалось Василеві. У такі миттєвості він відчував себе справжнім чоловіком. Таким собі відчайдушним витязем і вишуканим джентльменом, який здатен на все заради своєї королівни. І якщо з лицарством особливих проблем не було (ледь не в кожному випробуванні вдавалося похизуватися віртуальною силою і бойовою майстерністю), то над своїм образом романтика (ну, не передбачили творці гри такого розвитку подій) чоловікові довелося немало поламати голову.
Вихід знайшов випадково. Якось Вероніка обмовилася, що ще зі шкільної лави полюбляє читати поезію про кохання. Відтоді Василь за кожної зустрічі в онлайн дарував віртуальній приятельці невеличкий ліричний вірш. Спершу переписував їх з книжок власної бібліотеки й шукав в інтернеті. Потім пригадав, що в юнацькі роки і сам трохи грішив письменництвом. А нарешті знову взявся за старе і почав поетизувати. 
А чого б і ні, коли надворі буяє весна, а на душі було так тепло й приємно. Тим паче, що твори Василя неабияк подобалися Вероніці. Жінка схвально відгукувалася про них і у чоловіка не було підстав не вірити її щирості. Про те, скільки задоволення і творчої наснаги приносило авторові усвідомлення того, що його вірші комусь припали до серця, вже й говорити не варто. Слова Вероніки, наче солодкий бальзам, щораз проливалися в його душу, не тільки навіюючи неземне блаженство, а й спонукаючи до подальшої праці.
Швидкоплинно минав час, і щодалі, то частіше Василь ловив себе на тому, що думає про Вероніку. Таємнича жінка з інтернету все більше оволодівала його помислами. Чоловік відчував, що вона неждано-негадано стала для нього чимось більшим, аніж просто знайомою, і вже точно важливішою за звичайну партнерку в онлайн-грі. Його вабило до неї з тією дивною, нездоланною й незбагненною силою, про існування якої раніше й гадки не мав. 
Чому так складалося, Василь ніяк не міг збагнути. Чоловік добре усвідомлював, наскільки безглуздо і нерозважливо все виглядає для стороннього спостерігача. Він ж бо не тільки не знає, що з того, що розповіла жінка, щира правда, а що вигадка, навіть справжнє ім’я інтернетівської приятельки йому не відоме. Що вже говорити про її зовнішній вигляд чи звучання голосу, наприклад. 
Та не ця прикра невідомість найбільше лякала його. Значно більше Василь боявся того, що й досі не знав, ким же власне він став для неї. Чи відчуває Вероніка у своєму серці хоч дрібку того загадкового поклику, що відчував він. Цілком можливо, що все це для неї лише гра. Легковажна розвага, проведення вільного часу. Звичне спілкування, яке після закінчення гри швидко забудеться.
Відповідей на такі важливі для нього запитання Василь, звісно ж, не мав, а прямо запитати Вероніку він не наважувався. З незабутніх часів своєї юності чоловік завше був таким несміливим та нерішучим. Мабуть, через таку слабкодуху вдачу й не знайшов собі супутниці. Бракувало мужності зізнатися у своїх уподобаннях тим дівчатам і жінкам, котрі привертали його увагу.
Було їх, щоправда, не так уже й багато. Не те, щоб Василь навмисне цурався слабкої половини людства. Радше це воно, вибагливе жіноцтво, до певної міри сторонилося його. І все, мабуть, «завдяки» незугарному вигляду чоловіка. Опецькуватий, клишоногий, з поцяткованим слідами від прищів обличчям, він аніскільки не був схожим на ідеал. 
Василь давно вже зрозумів свою фізичну неповноцінність. Спершу це усвідомлення неабияк дошкуляло йому, та з плином часу чоловік змирився з таким становищем речей. Ну не всім же насолоджуватися радощами сімейного життя. Є у ньому й інші втіхи та задоволення. Хоча в глибині душі чоловік по-доброму заздрив тим колегам, котрі після робочого дня поспішали додому, до дружини і дітей.
Заздрощі заздрощами, а Василь давно вже звик до свого холостяцького життя. Він привчив себе до того, що з жінками у нього можуть виникати лише дружні стосунки. Звичайне спілкування без будь-яких зобов’язань на майбутнє, коли вже за місяць-два не лише не пам’ятаєш теми розмови, не пригадаєш навіть того, з ким розмовляв. Так йому було найпростіше і найкомфортніше. 
З Веронікою ці неписані правила відразу ж полетіли шкереберть. Незнайома жінка спритно прослизнула глибоко в душу чоловікові. Наскільки глибоко, він спершу й не здогадувався. Дізнався про це несподівано, з початком осені. Тоді, хоч і справ на городі додалося, чоловік щовечора заходив у гру. Лише заради неї, заради Вероніки. 
Але так трапилося, що одного разу вона не з’явилася в мережі. Не було на зв’язку жінки і наступного вечора. І так упродовж тижня. Увесь цей час Василь місця собі не знаходив. У голову лізли всілякі дурниці. Буйна фантазія малювала найгірше, і з кожною такою картиною хвилювання гострими шпичками терзало його серце. Стурбованість, тривога і переживання за долю віртуальної подруги не давали чоловікові спокою ні на секунду.
Від безсилля й невідомості Василь почав картати себе останніми словами. Це ж треба бути таким безвідповідальним бовдуром, щоб довірити все їхнє спілкування якійсь онлайн-грі. За стільки місяців знайомства він не лише не дізнався її точної адреси, а навіть не попрохав дати номер телефону. Не спробував налагодити більш надійніші способи зв’язку. І тепер терпляче чекає її появи та мордує себе різноманітними домислами.
Майже тиждень тужливої розлуки яскраво продемонстрував Василеві, наскільки важливою для нього стала Вероніка. Він усвідомив, що не може її втратити, що вона потрібна йому, що жінка вже глибоко проникла в його життя. І коли подруга нарешті з’явилась у грі, він насамперед попрохав номер її телефону. Владно, рішуче, таким беззаперечним тоном, що жінка не змогла йому відмовити. 
Тієї незабутньої ночі Василь уперше почув голос Вероніки. Тихий, мелодійний, з відтінками втоми та печалі. Він зачарував чоловіка своїм тембром. Василь слухав і слухав його. А жінка неспішно розповідала про події останніх днів. Виявилося, що причиною її зникнення з мережі була хвороба сина. Малий десь підхопив вітрянку і зліг на тиждень з високою температурою. Вероніка дуже скучала за Василем, та змоги посидіти за комп’ютером не випадало, а інших способів зв’язатися з ним у неї не було. 
Ось так вони пробесідували ледь не до світанку. Після цього обоє якось враз охололи до онлайн-гри, яка їх познайомила. Були справи цікавіші й важливіші, ніж такі віртуальні забавки. Тепер будь-яку вільну хвилину юзери витрачали на телефонні розмови. Незабаром чоловік зізнався, що насправді його ім’я Василь, а не Вікінг, Вероніка виявилася просто Вірою. Це були останні  недомовленості, все інше, розказане раніше – чиста правда.
Певний час Василь вагався, показувати Вірі свої фотокартки чи ні. Відверто кажучи, дуже боявся, яким буде її перше враження. Чудово знав, яку специфічну реакцію у жіноцтва провокує його зовнішність. Проте йому не хотілося ще щось приховувати. Будь, що буде, – подумав чоловік і надіслав жінці декілька найкращих на його погляд світлин. На компліменти й захоплення не очікував. Тільки плекав слабку надію, що Віра хоча б не припинить їхнє спілкування. 
Не припинила, хоч особливого захоплення від побаченого не було. Та він не ображався на це, навіть радий був з того, що не лукавила й не лицемірила. Навпаки, вміло перевела розмову на іншу тему і навіть згодом ощасливила чоловіка своїми фотознімками. Василь потім не раз розглядав сріблясто-сірі очі, черешнево-чуттєві вуста й хвилясто-пшеничне волосся далекої подруги. Роздрукував зображення жінки на кольоровому принтері й тримав ці дорогоцінні клаптики паперу у своєму портмоне.
Напевне, тоді й зародилась оця заповітна мрія зустрітися. Спершу несмілива й нерішуча, проте стійка і нездоланна. Вона невпинно зростала. Вона змушувала його багато міркувати, зрештою, надихнула чоловіка все ж збороти свої давні комплекси неповноцінності, набратися сміливості і наважитися на те, про що раніше й думати не смів.
Промайнув не один тиждень, поки Василь, упорядкувавши свої розбурхані думки, поділився з жінкою ідеєю зустрітися. Віра з чималим ентузіазмом сприйняла цю пропозицію. Зізналася, що й сама вже неодноразово про таке думала і дуже б хотіла побачити його насправді. Мовляв, спілкуватися в інтернеті та телефоном, звісно, чудово, але зустріч наживо була б кращою і цікавішою. 
Однак здійснити задумане виявилося не так просто і легко. Весь час на перешкоді цьому ставали якісь життєві негаразди і побутові клопоти. Чоловік одразу був змушений відмовитися від візиту до Віри. Хворобливе становище рідної неньки дозволяло йому відлучатися з дому тільки на роботу. Про кількаденну поїздку до далекої подруги й мови бути не могло. 
У жінки теж було безліч своїх проблем, головна з яких – її надзвичайна зайнятість. Виснажлива робота, домашні справи, виховання та турбота про дітей… Вільного часу на себе у жінки практично не залишалося, тож вирватися хоч на день було майже нереально. Залишалося лише надіятися і чекати на якесь диво, яке допоможе їм побачитися у реальному вимірі. 
Вони терпляче чекали і вперто надіялися. Активно листувалися, частенько спілкувалися телефоном, ставали все ближчими одне одному. І врешті-решт, небеса наче змилосердилися над ними і довгождана мрія почала перетворюватися на дійсність. У Віри несподівано з’явилася змога навідатися до Василя. Фірма, в якій жінка працювала, відправила її у відрядження в місто, розташоване поблизу його села. З роботою вдалося впоратися швидше, тож був цілий день, щоб нарешті побачитися…
Прохолодний вітерець приємно бадьорив розпашіле від збудження тіло, серце бентежно тріпотіло в передчутті майбутньої невідомості, в голові паморочилося від калейдоскопу думок, почуттів і емоцій. Враз усе втихомирилось, коли у світанковій імлі чоловік побачив автобус. Василь уже вкотре відчув, наскільки дорога та людина, що зараз поспішає до нього в гості. А ще він раптом збагнув, що сьогодні зробить усе від нього залежне, щоб його партнерка з онлайн-гри стала вірною супутницею у справжньому, реальному житті. Весняна зустріч мала стати запорукою цього щирого побажання.


Роман В. ОЛІЙНИК

 

                  ЩАСЛИВА
Інна втомилася. Скільки можна? Прати, прибирати, прасувати, виряджати, зустрічати… Приготувати обід, не забути дати з собою. Старшеньким скласти спортивні костюми, молодшим зібрати рюкзаки з олівцями, альбомами, пластиліном, ножицями й кольоровим папером… 
А головне – він, чоловік. І щоб сорочка була випрасуваною, і краватка личила. Ну, й усміхатися треба, а то ще подумає, що дружина чимось невдоволена. Отак день у день. Молодші – у садок, старші – до школи, чоловік – на роботу. Вона ніби нічого й не робила, а день минув. Скільки разів планувала піти до перукарні… То середульший захворів, то зі старшенькою треба було сукню до святкового вечора пошити… І раптом так захотілося зайти до кав’ярні, вмоститися у кріслі – і щоб тобі принесли хоча б щось, байдуже що, а потім прибрали... А ти сидиш, просто сидиш... Можливо, комусь і важко збагнути, що ж то за таке дивне бажання. Та все дуже просто. Багатодітній мамі спокійно посидіти декілька хвилин – то вже розкіш!
І ось вона, та довгоочікувана мить. Інна зайшла до кав’ярні з усіма своїми дітками: двома синочками й трьома донечками. Поки вмощувалася в кріслі, встигла розгледіти молоду жінку за столиком навпроти.
Панянка самотньо пила каву, не відриваючи очей від планшета. Доглянута, з гарною зачіскою, з макіяжем, манікюром. Ручки біленькі, пухкенькі. Водить пальчиком по екрану, час од часу окидаючи поглядом залу. Очі сумні… Когось чекає. А чи той хтось прийде?
І ось Інна. З розтріпаною косою, ненафарбована. Бо поки всіх одягнеш, то вже про який макіяж може бути мова? Тут аби у домашніх капцях не вийшла між люди… Руки без манікюру, потребують догляду. Ніби нічого важкого не робить. Ото тільки вишиває, коли всіх спати повкладає. А ще постійне прання…  
Лесик сіпає за рукав: «Ти обіцяла мені морозиво!» Тетянка просить пити. Віра з Надійкою хочуть тістечко. Тарасик постійно намагається вилізти з візочка.
А Інна сидить щаслива – нарешті між люди вибралася. Готувати не треба – все принесуть, подадуть. І як же добре, що вона не самотня. І байдуже, що постійно втомлена, невиспана… Вона відчуває себе богинею. Вона – мама. Знову кинула оком на ту самотню жінку з планшетом. Панянка постійно поглядала на годинник і на вхідні двері кав’ярні. А ще кілька разів нервово набирала чийсь номер. 
Невдовзі він таки з’явився. З квітами і коробкою цукерок. Поклав квіти на столик. Розвів руками і швидко вийшов. Жінка плакала. Чорні струмочки сліз, змішаних із тушшю, котилася щоками. Жаль було макіяжу…
А Інна з Богом заодно. Він довірив їй диво з див. Вона щаслива.


Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

                            Жіноча доля

              Три любові на одне життя

Того вечора я не хотіла спати. Моє ліжко стояло біля вікна і я бачила небо. Вдивлялася в нього і немов тонула у ньому, схованому в сутінки. У небі народжуються мрії і спогади…

Я дивлюся на крісло в кутку кімнати. Там Олесь завжди переглядав футбол. Скільки його знаю, він не пропускав жодного матчу, вболівав за наших, пив з друзями пиво і вигукував усілякі крилаті фрази місцевого фан-клубу. 
«Анютко, подай пиво», «Сонце, давай не сьогодні, а завтра підемо до моїх батьків, зараз такий важливий матч…», «Як буде в мене син, він виросте футболістом»… Ці його слова й зараз звучать у голові. Але насправді їх уже ніколи не буде в моєму житті…
Мій Олесь давно вже не мій. Навіть не знаю, чому згадався саме сьогодні. Можливо, тому, що я застудилася й мені бракує його піклування. Ароматного чаю з липи і меліси, смачного рогалика з повидлом… Він піклувався про мене, як ніхто. Був найкращим чоловіком у моєму житті, але я пізно це все усвідомила.
Мабуть, такі миті цінуєш не в молодості, а тепер, коли тобі за п’ятдесят. І все, що з тобою було до цього, здається таким далеким і водночас теплим та приємним.
У мене в житті було троє офіційних чоловіків. Олесь був першим. Студентське кохання таке романтичне й багатообіцяльне.
– От отримаємо ми дипломи, підемо працювати. Заробимо гроші, купимо машину, квартиру, тобі дорогих суконь. Щороку будемо мандрувати за кордон. Спочатку поїдемо в Єгипет. Я там ніколи не був, але дуже хочу, – казав тоді мій Олесь.
Однак нічого з цього всього у нас не справдилося. Ми одружилися й переїхали з тісного гуртожитку у квартиру до моїх батьків, де я тепер живу. Із подорожей за три роки сімейного життя ми тільки раз побували у Криму на морі. Ні машини, ні квартири так і не купили. Та й за що? За його мізерну вчительську зарплату чи за мою бібліотечну? І суконь дорогих він мені ніколи не купував. Перші два роки такого бідного життя мене не дуже тішили, адже я, молода і вродлива, знала, що можу мати більше. Я ніколи не думала, що зможу зраджувати… Але коли відчула на собі погляд Павла, який прийшов тоді до мене в бібліотеку, зрозуміла, що з ним у мене більше перспектив.
Тож з Олесем ми розлучилися через три роки після одруження. Я не хотіла кривити душею і зраджувати йому, тож сказала про все, як є.
– Доню, так, як Олесь, тебе ніхто не кохатиме. Ти ж не цінуєш, що він для тебе робить. Хіба щастя у машині чи квартирі? У тебе ж є дах над головою. А сукні? Олесь тебе кохає і без дорогих речей. Повір мені, навченій життям. Я лише мріяла, щоб батько приносив мені чай, у вихідні випікав різне печиво, прав одяг чи куховарив. Але я нічого цього не мала, зате це все є у тебе. Ти маєш бути щасливою, – заспокоювала мене мама і прохала одуматися, попросити пробачення в Олеся і не руйнувати нашу молоду сім’ю.
…За місяць нас розлучили. Олесь склав свій одяг у валізу і поїхав. Він сумно дивився мені в очі. Я ніколи не згадувала його погляд, але добре його пам’ятаю, хоча спливло багато років... Олесь звільнився зі школи і поїхав до своїх батьків, у сусіднє місто, звідки родом. Я чула, що він там влаштувався викладачем в училище. Більше я не знала про нього нічого… Хоча і знала адресу його батьків, – просто не цікавилася. Я викреслила його зі свого життя, бо моє життя наповнював яскравими фарбами мій новий чоловік.
З Павлом я почала зустрічатися після того, як сказала Олесеві, що ми не пара. Павло був тоді початківцем, але перспективним юристом зі зв’язками, налагодити які йому допомогли батьки. Адже вони теж були правозахисниками. Він мене балував, навіть дуже. Купував дорогий одяг і прикраси, ми двічі на рік подорожували. Декілька разів до одруження він просив мене залишити роботу і бути вдома, щоб я його зустрічала, щоб ходила з ним на різні робочі зустрічі із впливовими людьми, щоб була поряд. Я не хотіла залишати роботу, але вже після одруження переїхала до нього і таки звільнилася. Яке то було щастя: у твоєму розпорядженні дні, які ти сама маєш заповнити і розфарбувати, крім цього, у тебе є гроші і можливості.
Із Павлом ми прожили двадцять років. У нас двоє дітей – Марійка і Петрик. Ми їх любили і плекали, допомагала його мама і мої батьки. Якби не вони, не знаю, чи я б упоралася. Адже мої двійнята весь час вимагали уваги і любові, які їм дарували всі. Але не Павло… Додому він приходив пізно, завжди казав, що має багато роботи, що йому потрібно заробляти більше грошей, аби діти були всім забезпечені. Я свято в це вірила. Вірила, допоки не побачила смс у телефоні, – його вже зачекалася подруга і він спізнюється. А згодом не побачила його у кав’ярні з гарною брюнеткою, розмальованою, як лялька. Спершу він мені говорив, що то колега, та хіба колег тримають за руки?.. О, далі було скільки таких випадковостей, що вже й не перелічиш. Я хотіла піти від нього, але не могла. Він юрист, сказав, що відсудить дітей, якщо я бодай спробую подати на розлучення. І я жила, як у клітці, маючи абсолютно все, крім взаємного кохання… Наші подорожі двічі на рік не припинялися, тільки тепер вони були з дітьми, які раділи новим містам і щоразу допитувалися, куди наступного разу їх повезе татко.
Життя бігло, діти дорослішали, я зустрічалася з подругами, була вдома і куховарила. Мені не хотілося вже витрачати гроші на дорогий одяг, в якому мене ні Павло, ні будь-хто інший не бачить. Змінилися цінності. 
Потім діти закінчили школу. Павло вирішив, що вони їдуть на навчання до Польщі. Діти були щасливі, адже вони єдині з їхнього класу вищу освіту здобуватимуть за кордоном. Що далі, то  страшніше було. Ким я заповнюватиму своє життя, коли діти переїдуть в іншу країну?.. Та відповідь отримала відразу, щойно Марійка і Петрик поїхали на навчання. Павло мені сказав прямо: «Тепер я дам тобі розлучення, дітей ми виростили, вони вже самостійні, ти можеш збирати свої речі…»
Чи перечила я йому? Ні, просто взяла те, що було близьке моєму серцю. Навіть коштовності і дорогі сукні перестали бути такими приємними. Я переїхала у квартиру, де колись ми жили разом із батьками, а ще з Олесем… За декілька місяців Павло привів собі нову жінку – молоду, тридцятирічну, юристку. У моє життя він більше не втручався, все, що нас поєднувало – це діти. Їм про розлучення ми повідомили пізніше, вони це сприйняли спокійно: або ж уже подорослішали, або помічали, що кохання немає.
Вдома я не могла сидіти, адже потрібно було на щось жити. Влаштувалася продавцем у супермаркет. Життя за графіком – щодня працюєш по півдня, на тиждень один вихідний. Подруг у моєму колі стало менше, вони мене, без дорогої сукні і коштовностей, просто цуралися… Але не в цьому щастя, я вже розуміла.
Степан до мене придивлявся із півроку. Він працював охоронцем у нашому супермаркеті. Його дружина померла. Троє дітей уже на власних хлібах. І він, і я жили самотньо. Спочатку ми просто спілкувалися, потім з колективом ходили на природу чи в кіно. Обоє були вже надто дорослими для залицянь і сором’язливих запитань. Тож після декількох відвертих розмов вирішили жити разом. Степан переїхав до мене. Часто до нас навідувалися діти – його і мої. Ми влаштовували спільні посиденьки на природі. У нас була велика і дружня сім’я. Все було добре, і я вже нічого не хотіла змінювати. 
А Олесь? Олеся більше немає. Я про це пізніше дізналася від нашого колишнього спільного друга. У нього була дружина, яку він теж любив, і донька, яку назвав, як і мене – Анюткою, і син, який тепер грає за місцеву футбольну команду.
Такі довгі спогади за п’ятдесят років…
– Анютко, ти спиш? – зі зміни повернувся Степан.
– Тебе чекала. Йди мий руки, будемо їсти, – зустрічала я чоловіка.
– Донька телефонувала. Завтра в онуки день народження, запрошувала. Підемо?
– Авжеж, підемо. А що подаруємо?
– За вечерею про це і поговоримо, – відповів Степан, з яким будь-що ми вирішували разом. Між нами панували взаєморозуміння і гармонія, тому нам добре разом.
Вікторія СЕМЕНЕНКО

 

Історія кохання
                                     Донорська дитина
Валентина остаточно вирішила: вона народить дитину. Відкладати далі нема куди, їй уже двадцять вісім. У неї не складається з чоловіками, тож повноцінну сім’ю навряд вдасться створити. Вона народить дитину від чоловіка-донора. Зінаїда їй допоможе, адже вона працює гінекологом саме в такому центрі.
Подруга знайшла здорового, вродливого, з вищою освітою чоловіка… Підсадила в матку запліднені яйцеклітини – і все чудово вдалося, з першого разу. Валентина завагітніла, виносила плід і щасливо народила свого Богдана. У свідоцтві про народження записала лише ім’я чоловіка – Олексій. Вона й сама нічого не знала про нього, не бачила його фото і не розпитувала в подруги ніяких подробиць. «Так буде краще!» – порадила їй Зінаїда, і жінка погодилася. Навіщо їй щось знати – вони ніколи не зустрінуться в цьому житті.
Коли Богданчикові виповнився рік, Валентина вирішила повернутися на роботу. Та виявилося, що її місце зайняте. Заощадження закінчувалися і потрібно було негайно десь влаштовуватися, щоб вижити. Та, як на зло, тиждень пошуків закінчився нічим, – у неї брали номер телефону, обіцяли зателефонувати і все.
Ось і сьогодні, день уже наближався до кінця, а прогресу ніякого. Заморена жінка спускалася в метро, не помічаючи нікого і нічого навколо себе, – невеселі думки заполонили її мозок. Раптом хтось грубо штовхнув її плечем – й пакет з яблуками, які вона купила для дитини, розірвався і три яблука впали додолу. Валентина нахилилася за ними, та в цей час велика чоловіча нога, ненавмисне чи, може, й ні, наступила на одне, а потім боляче вдарила і її по пальцях. «Ой!» – скрикнула молода жінка, та у відповідь почула не співчуття і вибачення, а грубе «Роззява! Чого повзаєш? Недоїдки підбираєш? Сама винна...» Не так від болю, як від образи, обличчям покотилися сльози. Наступного дня жінка весь день просиділа вдома – не було снаги виходити на пошуки роботи.
Валентина вирішила спробувати себе в торгівлі. Оголошення про те, що потрібні продавці, ледь не на кожному кроці, тож тимчасово вона стане продавцем, а там буде видно. Наступного дня жінка пішла до найближчого ряду кіосків і відразу ж натрапила на оголошення: «Потрібний продавець овочів...» Днем пізніше вона вже важила огірки, помідори, капусту... Зарплата виявилася мізерною, продавчині, котрі торгували поряд, радили не чекати доброї оплати, а самій дбати про себе – недоважуючи товар, отримувати певний навар. Та Валентина і думати не могла про таке. «Мало, та хоч би вистачило за квартиру заплатити, – бідкалася подумки, – й синочкові щось придбати». До доброго та ввічливого продавця потягнулися люди, колегам же це не подобалося. А коли Валентина одного разу заступилася за стареньку бабусю, яку безжально обважувала її колега, що стояла поруч, жінку відверто почали цькувати і всіляко підставляти. Якось, коли вона допомагала покупцеві покладати овочі в сумку, в неї пропала чималенька сума коштів. Валентина благально дивилася на своїх колег, та ті тільки руками розводили: «Не треба бути такою доброю до всіх і ловити ґав. За товаром та виручкою потрібно пильнувати, а не складати товар у сумки покупців. Поки ти їм овочі вкладала, вони тебе обікрали!» – підсміювалися продавці. Молода жінка розуміла, що вкрали гривні зовсім не покупці, а свої ж колеги, ті, що стоять поруч, але довести цього не могла. Коли таке повторилося ще декілька разів, Валентині довелося розрахуватися. Добре, що брат підкинув трохи грошей, інакше зовсім скрутно довелося б їй.
У торгівлю вирішила більше не повертатися – не створена вона для цього. «Потрібна прибиральниця в дитячому садку №...» – прочитала жінка об’яву і, недовго думаючи, вирішила звернутися за вказаною адресою. Їй пощастило – вона органічно вписалася в колектив, бо старанно виконувала свої обов’язки, ще й вихователям допомагала – могла посидіти з дитиною, яку з якоїсь причини батьки запізнювалися вчасно забрати. Вона розповідала казки, які вигадувала сама, розвеселяла – і малеча на певний час забувала про дім, про тата чи маму. Дитячий садок був приватним, тому його відвідували діти з багатих родин. Зарплата Валентини теж була більшою, ніж вона гадала мати. Довідавшись, що у неї є дитина, завідувачка запропонувала перевести її сюди, та жінка не мала коштів, щоб оплатити такі приватні послуги. Про це можна було лише мріяти.
– Валентино Іванівно, перепрошую, мені дуже потрібно сьогодні вчасно бути вдома, а Сашка Романюка знову не забрали вчасно, – бідкалася Лідія Степанівна. – Може, ви побудете півгодини, поки по нього прийде дядько? – мило усміхнулася вихователька. – До речі, оціните, як він вам. Він не одружений, то ми з ним... того... Ну, самі розумієте... Прошу, до нього не залицятися – він мій! – пильно поглянула на жінку.
– Пробачте, але сьогодні я вимушена вам відмовити. Мого теж немає кому забрати, – й ніяково усміхнулася.
– Лише тридцять хвилин! – благала Ліда Степанівна. – Телефонувала мама Сашка і сказала, що сьогодні його забере дядько, тобто Олексій. Я вас дуже прошу, побудьте з дитиною! Тільки тридцять хвилин.
– Не можу! Потрібно забрати сина, він там сам залишився. Ви ж розумієте?
– Це далеко? Скільки вам на це потрібно часу?
– Ні, недалеко. Хвилин двадцять. Думаю, його вже одягли і чекають на мене.
– Тоді не гайте часу – біжіть по свого сина, а потім хвилин десять посидите з дітьми, – вже наказувала вихователька.
Валентина швидко забрала свого Богдана.
– Може, ви вже самі діждетеся Олексія... дядька хлопчика? – не розуміла жінка своєї присутності, коли він мав з’явитися за десять хвилин. А ще їй було незручно через те, що вона назвала незнайомого їй чоловіка на ім’я, яке чомусь одразу ж запам’ятала.
– Ні, я й так уже запізнилася! Будь ласка, посидьте тут, поки Сашка заберуть. Це добре, що ви привели сюди свого сина – вдвох їм буде веселіше, – і швидко вибігла з приміщення.
Доки Валентина роздумувала, роздягати їй свого Богданка чи ні, хлопці вже все вирішили. Сашко на правах старшого і господаря допоміг гостеві роздягнутися і повів до ігрової кімнати.
– Валентино Іванівно, можна, ми ввімкнемо залізну дорогу? – запитав він дозволу.
Валентина не знала, що їм відповісти, але, поглянувши на щасливе обличчя сина, дала згоду. Таку іграшку її Богдан бачив лише у магазині, тож нехай побавиться, вони собі такої розкоші не можуть дозволити. Хлопці захоплено гралися, а Валентина раділа, що і її дитина отримує насолоду. Вона вже не шкодувала, що затрималася на роботі.
– Мамо, а мені можна ходити до цього дитсадка? – мале хлоп’я благально дивилося на жінку. – Ми з Сашком тепер будемо дружити.
– Валентино Іванівно, переведіть Богдана до нашого дитсадка. Він – мій друг. А друзі повинні бути разом, – попросив і Сашко.
Жінка не знала, що відповісти хлопцям. Та Сашко сам прийшов їй на допомогу.
– Андрійко через два тижні переїжджає в інше місто, їхній татко там буде служити. Ми попросимо Віру Петрівну, щоб на його місце прийняли Богдана. Добре?
– Добре, – погодилася Валентина.
Задоволені хлопчики обнялися і повернулися до своєї гри. За їхніми щасливими обличчями жінка й забула, що вже давно було б пора приїхати по Сашка його дядькові, Олексію. Вони вже майже годину тут, а чоловіка й досі немає. Валентина кинулася телефонувати Лідії Степанівні, але та не відповідала.
– Сашко, де ж твій дядько? Чому він не їде по тебе? – звернулася вона до хлопчика.
– Він, мабуть, здогадався, що у мене з’явився новий друг і нам потрібно трішки часу, щоб іще погратися. Ми можемо йому зателефонувати. У вас є мобілка?
– Мобілка є, але немає його номера.
– У мене є всі номери телефонів! – Сашко витягнув з кишені сорочки візитку і простягнув Валентині. – Шукайте!
«Мама... тато... дядько Лесик...» – і  навпроти зазначені номери телефонів. – «Молодці! Треба і своєму синові вкинути такий записничок до кишені», – подумала.
– А як дядька по батькові? – запитала хлопчика.
– Не знаю...
– А татка?
– Максимович.
– То, може, він – Олексій Максимович?
– Правильно! Олексій Максимович! Як я забув?
Валентина набрала потрібний номер і майже відразу почула чоловіче «Алло!»
– Доброго вечора, Олексію Максимовичу! Ваш племінник Сашко вже не може дочекатися вас. Чому ви його досі не забрали з дитсадка?
– ...? Я? Не забрав? Уперше чую про те, що я мав його забрати. Це хто? Це не Лідія Степанівна... Хто ви?
– Валентино Іванівно, я сам розкажу все дядькові, – хлопчик потягнувся до мобілки, і Валентина передала йому телефон.
– Дядьку, привіт! Мене потрібно забрати, бо вже пізно – всіх уже порозбирали, а ти не приїхав по мене... Мама мабуть, забула тобі про це сказати... Нічого, не переживай... Мені тут добре... Ні, вихователька не сердиться і не кричить... Я тут зі своїм новим другом... Добре, ми чекаємо на тебе!
Жінка ще раз хотіла нагадати чоловікові, щоб він поспішав до дитсадка, та хлопчик уже вимкнув телефон.
– Не хвилюйтеся, він скоро приїде! У нього крута тачка і швидко їздить...
Хвилин за десять молодий чоловік уже вбігав у приміщення садка.
– Щиро прошу вибачити за це непорозуміння! Мене забули попередити. О, то ти тут не сам?
– Я ж казав тобі, що я тут зі своїм новим другом...
– То познайоммося, – чоловік простягнув Богданкові свою руку. – Олексій Максимович, для друзів мого племінника можна і дядько Лесик, – усміхнувся до хлопчика, і Валентині здалося, що вона десь уже бачила цього чоловіка.
– Богдан... – уклав свою маленьку долоньку в його велику.
– А чому ви досі роздягнені? Не планували ж ви тут ночувати? – поглянув на няню. – Мабуть, ти правду казав, що ваша вихователька добра і не кричить на вас... А чому раніше мені не зателефонували?
– Ми ж гралися, доки тебе не було. Нам було добре!
– Хм... Цілком можливо. А-а-а... – чоловік поглянув на няню.
– Валентина Іванівна не заперечувала, щоб ми трішки погралися. Богдан ходить до іншого дитячого садочка.
– Це мій син! – пояснила жінка.
Коли хлопчики вийшли на вулицю, чоловік запропонував підвести нового товариша племінника до його будинку. Валентина заперечувала, та хлопці вже залізли в машину, і їй довелося скоритися. В авто жінка уважніше роздивилася Олексія. Вродливий, високий і ставний, русяве волосся, сірі очі, руки з довгими, наче у піаніста, пальцями. Недаремно Лідія попереджувала її не задивлятися на нього – в такого не гріх і закохатися. «Де ж ти був раніше!?» – подумала про себе. Втім, такий красень навряд звернув би на неї увагу.
– Куди ми їдемо!? – тільки тепер вона помітила, що машина їде не в тому напрямку.
– Будь ласка, не хвилюйтеся! Я хочу компенсувати свою затримку. Якщо хлопці не заперечують, ми заїдемо в одне затишне місце і поласуємо смачним морозивом. То як, козаки?
– Ми – за! – радо обізвалися обидва.
«Казочка» і насправді була казковою. Олексій замовив морозиво з сиропом та фруктами, ніжну сирну запіканку і по фруктовому коктейлю. Тож сидіти довелося довше, ніж сподівалися. Їхні шлунки не могли всього відразу вмістити, а залишати таку смакоту не можна. Олексій попросив пробачення, зник і за декілька хвилин повернувся з букетом темно-червоних троянд. Потім про щось пошептався з хлопцями. Вони стали поряд нього і всі троє дружно промовили: «Найкращій виховательці дитячого садка!» Валентина зніяковіла, але квіти взяла – відмовити в цій ситуації вона не мала права.
– Ну, як тобі мій Олексій? – запитала наступного дня Ліда Степанівна прибиральницю.
– Красунчик! – розвела руками Валентина.
Сашко щодня переказував своєму новому товаришеві привіти і просив привести його до свого садка. Олексій не з’являвся в дитсадку вже протягом декількох днів. Від Ліди Валентина знала, що він поїхав у відрядження. Виявляється, власник цього садка теж якийсь його родич і друг. Місяць тому вони замовили нове устаткування на дитячий майданчик. Обіцяли протягом двох тижнів встановити його, але справа не зрушувалася з місця – хлопці поїхали по роз’яснення. І виявилося, що зробили вони це вчасно, – їх просто хотіли «кинути». Повернувшись ні з чим, розповіли ситуацію, вирішили шукати адвоката. І тут завідувачка пригадала, що їхня нова прибиральниця, Валентина Іванівна, за освітою – адвокат. А що, як... вона зможе їм допомогти?
Валентина з’ясувала суть договору, переконалася, що існує розписка про отримані кошти, і взялася до справи. Аферисти спочатку залякували її, всіляко відкручувалися, але, врешті-решт, побачивши, що вона не злякалася і таки не відступить від свого, перепросили за тимчасову затримку і привезли все обіцяне обладнання, ще й як компенсацію передали до садка два дитячі велосипеди. Власник садка, завідувачка та Олексій були задоволені, що уникли довгої судової тяганини, до якої готувалися, – все обійшлося краще і швидше. Валентина отримала статус виховательки, ще й на привілейованих правах – мала додатковий вихідний у будь-який день тижня і вищу ставку, оскільки стала ще й юридичним консультантом. Жінка перевела Богданка до вже «свого» дитсадка. Його і Сашкове ліжка навіть поставити поряд. Усе складалося добре, занадто добре. Ось тільки увага з боку дядька Сашка, Олексія, турбувала її. Він зовсім не зважав на Ліду Степанівну, яка намагалася повсякчас крутитися поруч нього. Використовуючи дружбу хлопців, він возив Валентину та хлопців на атракціони, на риболовлю, в цирк. І жінка не могла відмовитися від цих поїздок: її Богданчикові так хотілося побувати там зі своїм товаришем. Ліда все це бачила й ображалася, мовляв, Валентина відбиває у неї кавалера. Остання зовсім не хотіла цього, але так воно якось виходило, що через них із сином Олексій зовсім не мав часу на зустрічі з Лідою. Та й Валентині він подобався все більше і більше.
Зіна залишалася її подругою, якій Валентина багато чого довіряла і розповідала. Поділилася вона з нею і розповіддю про Олексія, ознайомила з ситуацією, що складалася між ним, Лідою і нею.
– Ти ж не «відбивала» його в неї? Думаю, між ними нічого не було. Це вона вибрала собі багатого жениха, а він вибрав тебе. Твоєї вини в цьому немає. До речі, хто він? Яке в нього прізвище та ім’я? Тобі, як майбутній дружині, воно подобається?
Коли Валентина повідомила його дані, подруга аж присвиснула: 
– Нічого собі!
– Ти його знаєш? – зацікавилася молода мати.
– Як тобі сказати, – Зінаїда пильно подивилася на неї. – Це – батько твоєї дитини.
– Не жартуй так! Цього не може бути!
– Виявляється, що може... Він знає про це?
– Звідки? Я сама чую про це вперше! Хіба ти мені розповідала, хто він?
– Ні... Я думала, що ваші шляхи ніколи не перетнуться... Перетнулися. Можливо, це і на краще. Він тобі подобається?
– Так... – Валентина засоромилася. – Але ще коли я працювала прибиральницею, Ліда прохала мене не займати його... Мені незручно, що він не звертає на неї уваги...
– Це їй має бути соромно, що вона намагалася відібрати в дитини батька!
– Можливо, це просто збіг?
– Побачимо, та думаю, що ні. Завтра я зможу його побачити?
– Так. Тільки зроби це якось непомітно для нього.
Тепер, коли Валентина поглянула на Олексія іншими очима, вона й без підтвердження подруги зрозуміла, що він – батько її Богдана. Ті ж сірі очі, каштанове волосся. У Богданка воно наразі темніше, але потім стане таким, як і в батька... А усмішка? Вони однаково усміхаються! Як вона не помічала цього раніше? Що їй робити? Розповісти про все? Він не повірить їй!
Наступного дня Олексій зателефонував Валентині і сказав, що їде у відрядження на декілька днів, обіцяв повернутися з подарунком. Телефонувала і Зінаїда – підтвердила його батьківство.
Тепер жінці вже не доводилося сидіти з дітьми, яких вчасно не забрали батьки. Та сьогодні вона сама погодилася побути з Сашком – батьків не було вдома, його мав забрати дядько, який теж іще не повернувся. Чоловік приїхав разом із мамою Сашка. Жінка забрала сина у свою машину і поїхала. Олексій був при повному параді – темно-синій костюм, така ж краватка, біла сорочка. У руках він тримав величезний букет троянд.
– Я маю тобі щось сказати, – він трохи вагався. – Я кохаю тебе і прошу твоєї руки! – пильно поглянув на неї. – Не поспішай мені відмовляти, подумай!
– Я не відмовляю, але... як же Ліда?
– Я ніколи нічого їй не обіцяв! І не знаю, що вона собі там нафантазувала. Я люблю тебе! І Богданчика! Я знаю, що він мій син. Зінаїда мені все розповіла...
– І ти повірив!?
– Звичайно! Я ж не сліпий. Ми з ним дуже схожі. Тільки раніше я цього чомусь не помічав...
Вероніка КАНТО


               ПОВЕРНЕННЯ
Карпо йшов осінньою розбитою дорогою. Вечоріло. Дорога через ліс була довгою і, здавалося, безкінечною. Ще якась надокучлива мряка падала за комір і била в обличчя. Мокре листя летіло з дерев під ноги і чіплялось за чоботи. Вечір супився і закликав ніч у гості. 

«Хоч би який був край цій дорозі, щоб швидше дістатися села», – думав чоловік. Чорна торба, яка висіла через слабке плече, нагадувала йому про біль у ключиці. Карпа в селі ніхто не чекав. Старенька батьківська хата з маленькими віконцями, яка притулилася на горбочку, геть уже вросла в землю. Батьки давно своє віджили. Хатина ж перетворилася на пустку.
Карпо колись жив у цьому селі. Народився він у звичайній хліборобській родині. І доля у хлопця, здавалося б, мала бути такою ж, як у кожного, хто змалку працював на землі. Простий світловолосий хлопчина з великими допитливими сірими очима. Та мав Карпо гордовиту і вперту вдачу: вже як поставить собі щось за мету, то хай тобі і світ перевернеться, а свого досягне. Ось так і ріс на радість батькам, бо був єдиним сином у сім’ї. Життя в селі, воно хоч і просте, але важке. Роботи багато і вона не чекає. Навесні – городи, влітку – жнива, восени врожай із тих городів треба зібрати, а от узимку – то вже ніби й має бути відпочинок для хлібороба, та то тільки здається, бо й тоді багато роботи. Працюють усі: і дорослі, і малі. Тож і не дивно, що коли Карпо підріс, почав допомагати в господарстві. Часом навіть їздив із батьком чи матір’ю до міста продавати молоко, горіхи та лікарські трави. А вже як було йому літ п’ятнадцять, завжди супроводжував маму до потяга, допомагав нести важкі сумки. Бувало, назбирається ціла зграя таких, як він, помічників, проведуть батьків до станції, а самі далі байдикують, рахуючи вагони товарняків. Біля залізниці хлопчакам завжди знайдеться якась забава. Тим паче, що колія пролягала через сусіднє село Гавришівку. Лише звідти можна було дістатися до міста.
А йти туди недалеко, кілометрів зо два, а то й менше, якщо через лісок. 
Зібралися одного дня вони з хлопцями й чекають потяга в Гавришівці. Граються, чваняться один перед одним. І раптом увага Карпа зосередилася  на молодій сором’язливій дівчині. Його погляд був прикутий до її очей. Чому ж це він її раніше не помічав? Така ніжна і тендітна. Невисокого зросту, темненьке волосся рудувато виблискувало на сонці. А очі які! Їх би, здавалося Карпові, впізнав і через тисячу літ. Два великі блакитні ока, неначе бездонні колодязі. Та дівчина – Орися, єдина дитина в батьків. Так склалося, що дівчинку виховувала бабуся, тому що батько помер, коли дівчинка була зовсім маленькою, а мати часто їздила працювати за кордон, мала там багато друзів і знайомих. Планувала згодом і доньку забрати, коли закінчить навчання у школі, і вже в іншій країні влаштовувати її життя. Та, незважаючи на брак уваги і родинного тепла, дівчинка росла привітною та лагідною. «Яка ж вона красуня!» – подумав Карпо. Йому не терпілося познайомитись. Тьохнуло щось у серці, коли вимовив:
– Здрастуй.
Ледь відвівши очі вбік, дівчина відповіла:
– Здрастуй. 
Так слово за слово і почалося знайомство, яке сколихнуло серця двох підлітків.
І час зупинився для них, і вже нікого вони не бачили й не чули. Лише Карпо та Орися.
І їхнє перше кохання... Ось таке непрохане і водночас ніжне. Лише одна усмішка, один погляд змушував серця солодкої парочки битися все швидше та швидше. Ось уже і мрія одна на двох. Палка та шалена: разом вчитися, разом жити, разом провести все життя. Орися хотіла лікувати людей. Мріяла стати медсестрою. А Карпо – адвокатом. Вони і коледжі обрали в одному місті. І, здавалося, життя давало їм зелене світло. Але доля дуже часто вносить свої корективи.
Одного вечора, коли закохані зустрілися біля свого звичного місця на березі річки, Орися відразу видалась Карпові якоюсь засмученою.
– Щось сталося? Чому ти така сумна, може, хто образив? – допитувався хлопець.
– Та ні, все добре, – відповіла дівчина, але було зрозуміло, що вона не хоче в чомусь зізнатися. 
– Та кажи вже все, як є, – наполіг хлопець.
– Просто є причина, через яку ми не зможемо зустрічатись.
– Яка ще причина? – аж вигукнув.
– Мама захворіла, хвороба складна і потребує тривалого лікування в іншому місті. Я мушу бути поруч з нею, поки не одужає. А скільки це триватиме, ніхто не знає.
Карпо й собі засмутився, а потім запитав:
– А як же ми? Я ж кохаю тебе, кохаю понад усе! Я не зможу жити без тебе.
– І я кохаю тебе, але мені потрібно їхати. Ти не хвилюйся, мама одужає, я повернуся і ми знову будемо разом.
Розмова була короткою, але такою важкою, що, здавалося, серця вискочать із грудей. Та закохані не могли нічого вдіяти, їм залишалося тільки чекати і сподіватися на краще, вірити, що їхнє кохання зможе витримати все.
Настала довгоочікувана осінь. Та, яка мала принести квиток у нове життя Карпові й Орисі, але осінні дощі, здавалось, вимивали рештки тепла з їхніх душ. Вокзал, потяг, розлучення. Квиток у далеке місто.
– Я скоро повернусь, ти тільки чекай мене, – єдині слова дівчини лунали в голові у Карпа та давали йому сили дихати і жити далі.
Осінь летіла золотогривим конем, листя падало до ніг, мов прочитані листи, а в серця закрадався смуток.
Через два тижні хлопець нарешті отримав від Орисі листа, в якому вона повідала, що мамі вже краще, вона одужує. Карпо дуже зрадів прочитаному, адже він вірив Орисі, бо кохав її. Збігло ще два тижні, та від Орисі не було жодної звісточки і сама вона не приїжджала. Карпо не раз приходив на вокзал зустрічати потяги, довго сидів, курячи цигарку за цигаркою. Вагони, схожі наче близнюки, люди з торбами, сумками – все перемішалося в очах хлопця. А Орисі так і не було, і відповіді на його листи не приходили.
А дівчина в цей час була поруч із мамою, здоров’я якої не поліпшувалось. І тоді Орися розуміла, що та страшна хвороба невиліковна. Куди вони тільки не зверталися, нічого не допомагало, була ще одна надія – їхати знову за кордон. Залишились іще зв’язки і знайомі, потрібно було лише швидко вирішувати. Мати почувалась геть знесиленою і їй потрібна була постійна підтримка, тому вирішили, що Орися знову поїде з мамою. «А як же Карпо? – запитувала вона себе. – Я ж його кохаю, але як я скажу про це матері? Та й недоречно зараз про це говорити. Не до кохання їй. А Карпо, він має зрозуміти». В душі ж тим часом усе тліло і горіло, адже дівчина розуміла, що може втратити хлопця. Проте Карпо молодий та здоровий, а хворій матері потрібна термінова допомога. І тому, зваживши все, в думках попрощалася з коханим, відпустивши Карпа на всі чотири сторони. Тільки вирішила нічого йому не писати. Думала, що він образиться на неї за мовчанку і так швидше її забуде. Минув іще один довгий місяць, нарешті Орися з мамою вирушили за кордон. Друзі влаштували хвору в медичний центр, допомогли з оплатою за лікування.
Уже й не один рік минув, як страшне лихо прийшло у сім’ю Орисі. Сусіди самі поховали бабусю, останню родинну ниточку із Гавришівки. Можливо, хтось би й осудив Орисю, що навіть на похорон не приїхала, лише гроші переслала. Але мама стала всім світом для доньки. Важко їй було, такій молодій, нести цей тягар. Вона закінчила курси медсестер, влаштувалась нянечкою у центр, де лікувалася її мама. Заробляла гроші, доглядала неньку, а також плекала надію – заочно закінчити навчання в інституті. Тоді все було б добре. 
Але думки про перше кохання не давали спокою ні вдень, ні вночі, у спогадах спливали теплі зустрічі в селі, коли Карпо приносив великі букети польових ромашок, летів, ніби на крилах, до неї і ніжно обіймав за дівочий стан, вітер грався її розкішним густим волоссям, а коси прикривали, ніби приховували, солодкий поцілунок. Та все те залишилося тільки в спогадах.
Лікар, який вів маму, все робив, щоб її врятувати. Молодий, здібний красень, до всього ще й неодружений, ніяковів перед Орисею, коли заходив у палату. Вона це помічала, але думки про Карпа не дозволяли їй відповісти на симпатію. «Люблю Карпа, – знову ловила себе на думці. – Як він там поживає, що робить без мене? Кохаю лиш його і серце моє для нього, хоч тепер це лише спогади». Лікар Геннадій Іванович усе більше відводив уваги Орисі, і мама, звичайно, все те запримітила. Його батьки були родом з України, тож не дивно, що з ним було легко спілкуватися, наче з рідним. Високий кароокий брюнет, у якого, коли усміхався, з’являлися ямочки на щоках. Завжди стриманий та чемний і надійний, як того й вимагає професія лікаря.
Одного вечора Орися, як завжди, сиділа в палаті поруч із мамою, а та й говорить їй:
– Орисю, ти така розумниця, така добра, стільки часу проводиш зі мною. Тобі б відпочити не завадило. Роки біжать, а ти все сама та сама, а мені ж для тебе хочеться кращої долі. Ти б придивилась до чоловіків. Ось хоча б Геннадій Іванович… Він такий приємний, надійний, мені здається, з ним ти б жила, як у Бога за пазухою. І мені було б спокійніше.
– Та що ти, мамо, таке говориш? Я не залишу тебе саму, та й куди піду в чужому місті? А доля, вона мене сама знайде… – десь у глибині душі дівчина розуміла, що мати говорить правду і, можливо, варто їй задуматися, а що ж буде далі. Та вона відразу прогнала ці швидкоплинні думки, адже в ній досі жевріла маленька іскорка першого кохання. Розмова обірвалася, а з нею і думки Орисі, бо у палату зайшов лікар.
– Як добре, що ви прийшли, – мовила мати. – Можливо, якось у вас знайдеться час, щоб показати Орисі місто? Стільки вона вже тут, а все біля мене сидить, нікуди не ходить. Хочеться, щоб хтось хоч місто показав їй, ви ж нам уже наче рідний стали.
– Мамо, – намагалася зупинити її донька, – ну що ти таке говориш?! Людина на роботі, до чого їй ці розваги?
– Які тут розваги! Просто подихати свіжим повітрям, ти ж подивись на себе! Яка ти бліда.
– А чому б і ні, – підтримав пропозицію лікар. – Це можна. Гарна прогулянка ще нікому не завадила.
Того вечора мати таки вмовила доньку прогулятися містом, пообіцявши за потреби звернутися до чергової медсестри. Як і домовились, Орися з Геннадієм поїхали дивитися місто…
А Карпо чекав свою кохану, вдень він вчився, а увечері працював, щоб було менше вільного часу, щоб сум не западав у душу. Спочатку образився, що Орися не відповідала на його листи. А потім подумав, що, мабуть, є на те вагома причина.
Минуло півроку, як Орися давала про себе знати. Збіг уже й рік, і другий минув, за ним уже й третій, четвертий. Карпо, успішно закінчивши коледж, заочно навчався в інституті і вже працював за фахом. Упертий і наполегливий юнак добре виконував свої обов’язки, все в нього складалося якнайкраще. Закінчивши навчання, почав робити кар’єру в юридичній консультації. Щоправда, жіноче товариство обходив стороною. Все чекав на Орисю, часто думав про неї, згадував минуле. Він не хотів вірити, що все закінчилося. Адже стільки літ чекав! Не підпускав до себе нікого, надіявся, вірив, що їхнє кохання живе. Підтримував ту іскорку десь глибоко у своєму серці. Ті думки важкою борозною лягли на душу хлопцеві й іноді йому хотілося сказати собі: «Зупинися! Озирнися довкола! Життя ж триває і без Орисі».
Одного дня однокурсник запросили його на свій день народження. Звичайно, хлопець пішов. Зібралася весела компанія, всі сміялися, жартували та пили за здоров’я Тараса. Карпо не помітив, як і собі дозволив зайву чарку. В кафе біля барної стійки його давно запримітила Неля, – дівчина закінчила той же інститут, що й Карпо. Вони разом вступали на заочне відділення, тож були знайомі. Коли хлопець добряче захмелів, підійшла до нього і запросила на танець.
– А чого б і ні? Звичайно, потанцюємо, – погодився. 
Далі дівчина вже не відходила від нього, все припрошувала випити, а коли хлопець втратив контроль над собою, викликала таксі і повезла його до себе додому. Карпо вже нічого не розумів, він ніколи так не напивався, тому відразу заснув.
Неля працювала в модельному агентстві. Статна блондинка з різкими рисами обличчя, маленькими губами, що нагадували рисочку, зате з виразними карими очима і дещо фальшивими чорними бровами. За час своєї швидкої і блискучої кар’єри вона вже побачила світу, а кавалерів пачками міняла. Один подарував їй квартиру, інший – машину, третій допоміг відкрити власне модельне агентство, а от заміж ніхто не брав. Усі в ній бачили лише гарний фантик, коханку, з якою можна добре розважитися, тому гроші і квартира для неї не були важливими. Їй дуже хотілося приміряти весільну сукню, щоб поряд був чоловік, і не якийсь там, а такий, щоб із ним несоромно було людям на очі показатися.
Вранці, коли Карпо прокинувся в одному ліжку з Нелею, дуже здивувався:
– Це що, сон? Ти хто така?
– Я? – запитала Неля. – Ти що, правда нічого не пам’ятаєш? Як ми приїхали до мене? Це ж була твоя пропозиція.
– Як моя? – здивувався Карпо. – Я тебе не знаю і знати не хочу, в мене є дівчина – Орися, яку я дуже кохаю.
Нелю це ще більше розлютило.
– Ну то й кохай свою Орисю, а чого тоді до мене приїхав ночувати? Скажи, будь ласка?
– Я й сам нічого не розумію. Пам’ятаю, як у Тараса на дні народження були, святкували, випив, певно, зайвого…
Карпо швидко одягнувся, попросив пробачення і сказав:
– Не шукай мене, забудь. Я просто випадково до тебе потрапив.
А у Нелі все було продумано, адже вона чекала дитину від іншого чоловіка. Дівчина розуміла, що їй потрібно швидко знайти батька майбутній дитині, а собі – чоловіка, поки не поширилися розмови…
Орися весь цей час була з матір’ю. З Геннадієм вони здружилися. Мати розуміла, що здоров’я їй уже не поправити, і знову завела розмову з Орисею:
– Доню, я розумію, що рано чи пізно мушу залишити цей світ. Ти в мене одна, моя кровиночка, я б усе віддала за твоє щастя і благополуччя. Не переч мені, будь ласка, ти стільки свого часу віддала мені, і я хочу, щоб ти була щасливою. Пообіцяй, що ти будеш разом із Геннадієм. Я ж бачу, як він на тебе дивиться, я все розумію, та й тобі він подобається. Пообіцяй, щоб я могла спокійно спати.
Так, Орисі хлопець подобався, але як людина, як лікар, а не як чоловік, вона досі любила Карпа, – чи то їй тільки здавалося, що любила? Вона вже й сама не знала. Скільки може кохати людське серце в розлуці? Рік? Два? Десять? Дівчина розуміла, що за цей час Карпо міг і одружитися. Можливо, він уже й не пам’ятає, як її зовуть, адже збігло стільки часу. Їхні ніжні зустрічі зостались там, в останніх павутинках їхнього літа, коли вона повідомила, що від’їжджає з мамою. Те кохання залишилося в тумані гавришівських ночей. Заплуталось у стежках того лісочку, в якому обоє бігли на зустріч одне одному.
– Ну то що, доню?
– Добре, мамо, якщо Гена запропонує, я погоджусь.
Геннадій ніби стояв за дверима і все чув, бо цієї миті зайшов у кімнату, привітався. Але він не підслуховував, це просто збіг обставин. Та серце його радісно защеміло у грудях. Він теж жива людина, а ще бачив той давній сум в очах дівчини, однак нічого не міг із собою вдіяти, надто сильно вже він закохався. А на що здатне закохане серце? Воно вміє обманювати себе, пишучи сценарій не завжди реального майбутнього, малює в уяві омріяні картини, іноді навіть ціною почуттів іншої людини. Геннадій просто хотів бути щасливим, як кожен у цьому світі.
– От добре, – сказала мати, зрозумівши, що донька виконає її прохання. Враз вона почала важко дихати.
– Не хвилюйтеся, все буде добре, – намагався заспокоїти хвору лікар. 
– Я знаю, пообіцяй, що не залишиш Орисю, – попрохала мати. Геннадій аж зніяковів – чи від радощів, чи від несподіванки, але відповів одразу:
– Обіцяю.
Востаннє зітхнувши, мати заплющила очі й заснула. Навіки.
Орися і Геннадій узаконили свої стосунки. Чоловік кохав Орисю, а вона… просто виконала обіцянку, яку дала мамі. Повертатися додому не хотіла, зрештою, не мала до кого, бо ж бабця давно померла. У Карпа, мабуть, за цей час усе теж склалося. От і залишилася з лікарем. Жили вони добре, народили двох діток – сина й доньку, щоліта їздили відпочивати до моря. З роками душевна рана затягнулась, хоч інколи давала про себе знати раптовим щемом.
А Карпо так і залишився неодруженим. Чи тому, що так багато працював і не мав часу на сім’ю, чи далі віддано кохав Орисю? У нього вже був власний бізнес і чоловік міг собі багато чого дозволити, тільки от кохання… Це почуття неможливо купити ні за які гроші.
Та ще й ця безглузда історія з Нелею, яка, намагаючись прикрити свій гріх, заявила опісля, що то його, Карпа, син. І він як порядний батько щомісяця надсилав гроші, хоч добре знав, що то не його хлопчик, просто вважав це внеском у благодійний фонд.
Яким би не був сильним чоловік, але є факти, обставини, які можуть похитнути, зламати внутрішній стержень навіть сильної людини. Тим стержнем стало для Карпа перше кохання. Роки минули, гора почуттів уже зовсім не давала йому дихнути. Здавалося, у грудях залишився шматок льоду, який за стільки часу так і не змогла розтопити жодна дівоча усмішка. І Карпові захотілось відчути себе вільним, хоч трішечки позбутися тих нав’язливих думок, що точили його душу. Він уже не знав, чи кохав, але все себе запитував, скільки ще його серце відчуватиме ті вібрації лиш при згадці про Орисю? Чому, чому саме в неї він так закохався? Чому це кохання не забулося, не минулося, як минає жар у хворого? І він врешті захотів звільнитися від того почуття. Тоді йому здавалося, що знає, як це зробити… 
Минуло декілька років. Гроші, машини, дівчата – все йшло до його рук. Карпо розгулявся, його зовсім не цікавили справи фірми, яка згодом збанкрутіла. Отямився ж чоловік одного дня побитим біля сміттєзвалища. Намагався підвестися, та ноги були ніби ватні і різкий біль не дозволяв зайвий раз поворухнутися. Навколо стояв жахливий сморід, здавалося, він проник у кожну частинку тіла. На хвилинку Карпові здалося, що то смердить його життя. Він поглянув довкола себе, звів очі догори. Таке просторе і широке поле поруч, чисте і високе небо над головою. Напийся всього цього, візьми у свої широкі долоні життя і насолоджуйся ним з коханою Орисею, та не склалося, не судилося. 
– Мабуть, тут залишусь на поживу воронам.
Коли раптом почувся дитячий плач. Карпо, подолавши біль, підвівся: невже тут іще хтось може бути? Неподалік бігала маленька, років чотирьох, дівчинка в пошарпаному одязі. Побачивши чоловіка, підбігла до нього:
– Тату, таточку!
Карпо на мить знепритомнів. До нього ніхто й ніколи так не звертався. До серця добігло якесь незрозуміле тепло, ніби вогником запалило, повернуло до життя:
– Ти чого тут ходиш сама, така маленька?
– Я не знаю, мене сюди привезли і залишили, – дівчинка схлипнула.
– Зрозуміло, тепер будемо жити тут удвох.
Декілька днів вони ночували просто неба. Мала в пакетах шукала рештки харчів, їла сама і приносила названому таткові. Своїми загрубілими брудними пальцями чоловік брав з дитячих маленьких рук шматочки сухого хліба. У ці хвилини йому здавалося, що він тільки почав жити. Жити, як ніколи раніше. Він бачив в очах дитини таку безмежну любов і відданість. Маленька незнайома дівчинка довірила йому своє життя. Назвала батьком і піклувалася про нього, як доросла. Маленькі пухнасті кучері, які спадали на чоло, два допитливі зелені очка і зовсім не дитячий характер – усе це поєдналося в його випадковій знайомій. Карпо, дивлячись на неї, піймав себе на думці, що в житті бувають й інші почуття, окрім нав’язливих думок про кохання, яке ніколи не здійсниться. Маленька душа, наче за помахом чарівної палички, розбудила його від багаторічного сну. І йому захотілося жити, віддавати комусь тепло своєї душі.
Одного дня до закинутого сміттєзвалища під’їхала якась машина і зупинилась. Дівчинка швиденько, як метелик, випурхнула зі схованки, яку вони зробили з Карпом, і побігла до авта. Люди вивозили сміття. Жінка, помітивши малу, запитала:
– Ти що тут робиш?
– Я тут живу з татом, – відповіла.
– Цікаво… А хіба тут можна жити? А де ж твій татко? – дивувалася жінка.
– Тато не може підвестися, у нього болять ніжки, – по-дорослому пояснила мала. Жінка зрозуміла, що тут щось не так, а тому попросила чоловіка, щоб той під’їхав машиною до незнайомця. Коли той під’їхав до імпровізованого ліжка, завмер від здивування:
– Очам не вірю, Карпо? Як ти тут опинився?
– Це ви? – Карпові було соромно, що він на смітнику, брудний, голодний і побитий, а перед ним колишній колега, з яким вони разом вершили великі справи. Андрій колись починав разом із Карпом свою справу, але в іншому місті. І свого часу отримав від нього багато корисних порад, дослухавшись до яких, зміг чимало досягнути. Людиною він був суворою, але справедливою. Тож, побачивши таку картину і дізнавшись, що трапилося, не міг залишити Карпа в біді. Негайно забрав обох до міста. Дівчинку відвезли до сиротинця, Карпа ж у лікарню. Під час обстеження виявилося, що у нього пошкоджений хребет. Потрібна операція і кошти. Андрій допоміг, долучивши колег, повернув те, що залишилося від фірми, і вигідно продав. Але, як потім виявилося, такі операції роблять за кордоном. Карпові потрібен був супровід. Тоді колишній колега знайшов Нелю, розповів їй про все, але вона відразу відмовилася допомагати, відповівши, що не знає Карпа і ніколи не знала.
– Все зрозуміло, – гірко зітхнув чоловік, коли довідався, що відповіла Неля, якій він щомісячно впродовж вісімнадцяти років надсилав солідну суму. – Всім потрібні молоді, здорові й успішні. 
Та Андрій все ж умовив Карпа їхати, знайшовши для супроводу медсестру, якій заплатив із власної кишені, а хворому сказав, що та їде коштом лікувального закладу. 
Мабуть, дощі плакали і сонце молилось, коли через стільки років Карпо потрапив у те ж місто, в якому колись сумувала за ним Орися. Не судилося долею – з бідою прийшло. 
Карпа відправили в клініку до Геннадія. На той час відомий хірург мав власну практику, твердо стояв на ногах, був упевнений у собі і чітко знав, чого хоче від життя і як це отримати. Усе в нього було чітко, за планом і дорога життя була рівною, без жодної щербинки. Робота, гроші, дім. А найбільшою втіхою і відрадою була дружина Орися, яку з роками він кохав іще сильніше, адже вона подарувала йому чудових дітей, які продовжили батькову справу. Після одруження Орися більше не працювала, турбувалася лише про домашній затишок. Щоправда, поки діти були малими, присвячувала себе їхньому вихованню. Тепер же часто відвідувала клініку, щоб довідатися, як справи, адже там на канікулах стажувався син. Інколи заглядала, щоб просто пообідати разом. А чоловік тим часом ділився новинами. Під час однієї з таких розмов Геннадій і повідав дружині, що привезли пацієнта з України, ще й сам порадив:
– Ти б провідала його, думаю, йому буде приємно.
Звичайно, Орисі дуже хотілося поспілкуватися з земляком, адже вона так давно не була на Батьківщині. У неї від цієї думки аж серце забилося частіше. Пригадала рідне село. 
– Дякую, я до нього зайду, – пообіцяла. 
– Тоді йди сьогодні, бо завтра ми готуватимемо його до операції.
Орися купила соку, фруктів і попрямувала до палати. Карпо, накрившись простирадлом, спав, розкинувши руки. Жінка нерішуче зупинилася на порозі. Вона очікувала побачити кого завгодно, але не його. Намагалася стримати сльози, та вони потекли щоками, а руки затремтіли, видавши хвилювання. Коли вона викладала сік, пакет вислизнув із рук. Карпо від того звуку прокинувся, розплющив очі, побачивши Орисю, намагався піднятися, та безсилий, застогнавши, впав. Йому здалося, що він побачив привида з минулого. Декілька разів протер очі, та жінка не зникала.
– Невже це можливо? Я марю? – запитав він чи то себе, чи її. 
– Ні, Карпе, це я, – відповіла жінка, ніжно торкнувшись його руки. Сльози, яких вона вже й не витирала, все збігали обличчям.
– Орися, – десь із глибини його душі вирвався згусток болю. – Оце так зустріч!
– Карпе, рідний, – їй забракло слів. Декілька хвилин вони мовчки розглядали одне одного, а потім, оговтавшись, почали розповідати про своє життя.
– У тебе завтра операція. Я буду молитись, щоб усе минуло добре, – пообіцяла на прощання.
– Тепер усе буде добре, я вірю, – сказав він, окрилений зустріччю.
Орися цілу ніч не спала, вона молила Бога, щоб допоміг, підтримав Карпа. Навіть чоловік помітив її хвилювання:
– Випадок важкий, але я зроблю все, що в моїх силах. Обіцяю, – мовив, пригортаючи дружину.
Орися з нетерпінням чекала закінчення операції і ще більше розхвилювалася, коли довідалася, що хоч минула вона успішно, та потягнула за собою ускладнення: потрібне повторне хірургічне втручання, на яке в Карпа коштів не було. І тоді вона прийшла до чоловіка й почала прохати:
– Я розумію, ти можеш відмовити, але прошу: допоможімо цьому чоловікові стати на ноги, коли вже в нього є такий шанс. Інакше мене все життя мучитиме совість, що не підтримала земляка, тим паче, для нас ця сума мізерна.
– Я й сам уже думав над цим. Не хвилюйся.
Як і пообіцяв, Геннадій зробив повторну операцію Карпові. Той почав одужувати. Він уже підводився і навіть намагався вставати. Особливо чоловік радів, коли його провідувала Орися.
– Я такий радий, що знову бачу тебе. Іноді мені здається, що й не було тих довгих років розлуки. Хоча розумію, що в тебе сім’я, діти, а чоловік – талановитий хірург, який урятував мені життя. Я завдячуватиму вам усе життя, – сказав якось.
Орися багато часу проводила біля хворого, поки той не пройшов повний курс реабілітації. Але робила вона це радше з почуття обов’язку перед Карпом, адже знала, що всі ці роки він кохав і чекав її, а вона… У її серці тепер жив інший. Можливо, вона не так палко кохала чоловіка, як колись Карпа, та життя без нього не уявляла. Він став її сонцем, небом, землею – усім. І Карпо це розумів. 
– Скажи, а Геннадій знає про наші стосунки? – запитав якось Карпо в Орисі.
– Ні, й не потрібно йому розповідати про наше минуле. Того, що було, вже не вернеш, а руйнувати теперішнє не варто, – відповіла жінка. Більше вони до цієї розмови не поверталися. Тільки Карпо що більше одужував, то сумнішим ставав.
– Що з тобою? Що гнітить твою душу? – поцікавилася Орися.
– Так не хочеться з тобою розлучатися. Я вже приріс до вашої сім’ї. Навіть твого сина встиг полюбити. Чудовий з нього буде лікар.
– Весь у батька, – з гордістю мовила мати. А потім, трохи помовчавши, запропонувала: – А ти залишайся тут. Ми тобі допоможемо і з житлом, і з роботою.
– Я, звичайно, дуже вдячний тобі за турботу, тільки мені час повертатися додому, – відмовився від пропозиції чоловік.
– А куди ж ти поїдеш? – запитала Орися. – В тебе ж нікого й нічого немає. 
– Є, – відповів Карпо. – Мене в сиротинці чекає маленька Юлька, яка там, на сміттєзвалищі, врятувала мені життя. Я пообіцяв, що, коли вилікуюся, заберу її додому. От тільки, коли тобі борги поверну, не знаю, мабуть, цілого життя мало буде.
– Та що ти таке говориш!? Про борги не думай. Ми вже з тобою нічого одне одному не винні. А малій я гостинець обов’язково передам.
Карпо готувався до від’їзду додому. Орися навіть квиток йому купила, а в гостинець для малої поклала трохи грошей, на перший час їм вистачить. Давала йому так, та не взяв. Гордий.
– Я радий, що ти щаслива. Тепер я спокійно буду жити далі, – мовив на прощання.
Карпо, коли повернувся в місто, відразу зайшов до дитбудинку, адже там на нього чекала Юлька. Він пообіцяв малій, що тільки-но відремонтує в селі будинок, забере її до себе. Перекинув торбу, яку йому передала Орися, через плече і пішов шкутильгаючи. Він йшов не сам, з ним були надія і шанс. Сонце кидало світло в нове майбутнє і серце вистукувало тихим ритмом. То скільки може витримати людське серце? Чи зможе після довгих невдач відшукати світло надії і повернутися на шлях, сповнений нових мрій? Серце Карпа вже знало відповіді на всі ці запитання.
Юлія ХАНДОЖИНСЬКА

 

Добре серце

ЧУЖИХ ДІТЕЙ НЕ БУВАЄ

Рейсовий автобус, відхилившись від щоденного маршруту, здійснив незаплановану зупинку біля дитячої поліклініки. Молода чорнява жіночка подякувала водієві й по черзі вивела із салону четверо малюків. Автобус за хвилину вирушив далі, в напрямку автостанції.
– Важко нині виховувати стільки дітей: і нагодувати треба, і одягнути. А не дай Боже, захворіє, то це жах! – пожаліла молоду маму одна із пасажирок.
– А чого варто лише виносити і народити, – підтримала її сусідка.
– Та то чужі діти. Двійко її, а двійко чужих узяла. Робити не хоче, а гроші отримувати на дітей від держави кожен любить, – встряла в розмову односельчанка із репухатим обличчям та великою бородавкою на носі…
І звідки у суспільстві беруться такі носії негативу та любителі обливати брудом порядних громадян?
Валентина вже другий тиждень з маленькою донечкою Олею перебуває в лікарні. Лікар під час ранішнього обходу повідомив, що хвороба відступила і незабаром вони поїдуть додому. Радість заполонила її душу. В селі її зачекалися коханий чоловік Кость та маленький Святослав, який дуже сумує за мамою і сестричкою. Встаючи вранці і лягаючи ввечері, малюк допитується батька: «А коли мама і Оля повернуться?» Кость і Валя після одруження декілька років щасливо жили у великому місті, де купили житло і мали роботу з гарною зарплатнею. Та не буває в житті все так гарно і гладко. До влади прийшли реформатори та інвестори. Усе старе зруйнували, розікрали, розпродали, а нового не збудували. Внаслідок такої шаленої діяльності тисячі людей залишилися без роботи та засобів до існування. Виживали, як уміли. Хто на ринок реалізатором влаштувався, а дехто з горя почав у чарку заглядати.
– Кохана, а повернімося в село?! Корівку заведемо, поросят і кроликів купимо. Працюватимемо біля землі і діти голодними точно не будуть, – запропонував голова сімейства, знаючи наперед, що дружина скрізь і завжди підтримає його.
Зробили поверхневий ремонт у батьківській хатині, що декілька років стояла пусткою, і перевезли свій нехитрий багаж. Наступної весни на городі з’явилася велика теплиця з ранніми сортами овочів, зачервоніли рівненькими рядочками полуниці та зацвіли молоденькі щепи. Щоранку біля двору зупиняється молоковоз і господиня виходить до нього з повною дійницею. Працьовиті люди ніколи і ніде пропадуть. Була б лише мета у житті і бажання працювати.
Валентина подивилася на донечку, яка спала, взяла мобільний телефон і тихенько вийшла з палати. Не додзвонившись додому, присіла на лавку в парку, що поряд з лікарнею. Мабуть, чоловік порається, а телефон залишив у будинку. Валя вирішила ще декілька хвилин зачекати, а потім зателефонувати ще раз. Костя обіцяв у день їхнього повернення приготувати обід і спекти великий пиріг. Усміхнулася і враз почула позаду себе чиєсь схлипування. Поряд на іншій лавочці сиділа дівчина, майже підліток, її щоками текли рясні сльози. Валентина не залишилася байдужою до чужого горя і намагалася заспокоїти її. Таня, так звали дівчину, розповіла, що вона мати-одиначка і що має двох хлопчиків. Сама виросла в дитячому будинку, а після смерті своєї матері успадкувала частину будиночку і повернулася до рідного міста. Роботи немає, житло в аварійному стані, тому комісія з міськвиконкому постановила, що дітей треба відправити спочатку до притулку, а потім до інтернату, позбавивши матір будь-яких прав. Тетяна в розпачі, вона не хоче, щоб її хлопчики-горобчики повторили її долю. Допомоги чекати нізвідки, хоч іди та топися чи вішайся. Валентина помовчала, а потім іще раз зателефонувала чоловікові. Цього разу Кость відразу підняв слухавку.
– Костянтине Костянтиновичу, ти колись мріяв про велику сім’ю. Твої мрії здійснюються.
Жінка розповіла чоловікові кількома словами про горе, що спіткало її нову знайому. Наступного дня Кость віз додому дружину з донечкою і Тетяну з двома хлопчиками – Кирилком та Микиткою. Жінка почала називати подружжя батьками, а хлопчики – дідусем та бабусею. Згодом Тетяна влаштувалася на роботу, розпочала робити ремонт у своєму будиночку, періодично провідує своїх хлопчиків, які незабаром підуть до школи.
Теплого літнього вечора Кость сидить на пеньочку біля веранди, п’є запашну каву з улюбленого горнятка і розповідає мені про своє життя-буття, про плани на майбутнє.
– Отак я і став молодим дідусем. Нічого страшного. Все буде добре. Чужих дітей не буває. 
Олег БАБІЙ

 

ТРОЯНДИ, ЯКІ ПЛАЧУТЬ КОХАННЯМ 
Вони вперше зустрілися на пероні. Молода вродлива провідниця стояла біля вагона і перевіряла квитки у пасажирів, які сідали в потяг.
– А ваш де? – запитала юнака, який, підхопивши велику сумку, ліз напролом.
– Це не моє, я не їду, – плутано відповідав той і далі намагався зайти у вагон.
– Квиток де? – перепитала провідниця, сердячись, що цей зухвалець затримує чергу.
– Це мій син. Він тільки мою сумку занесе, – врешті роз’яснила все немолода жінка, яка була першою в черзі.
– Гаразд. Тільки нехай не затримується, – попередила дівчина.
Нарешті всі охочі їхати зайняли свої місця. Останні хвилини перед відправлянням потяга. Ті, хто проводжав рідних чи друзів, виходять на перон. Серед них і юнак, якого за сумкою майже не було видно. На мить він озирнувся. Упіймав погляд провідниці й усміхнувся так щиро та відкрито, що дівчина не втрималася і собі всміхнулася. 
– Як тебе звати, красуне? – посміливішавши, запитав юнак.
– А тобі навіщо? – здивувалася.
– Я тут усіх провідників знаю, тільки тебе раніше не бачив, – пояснив.
– А я на цьому маршруті вперше. І взагалі, на залізниці працюю недавно, – розповіла, а потім махнула рукою, мовляв, щось я з тобою заговорилася.
– То як же тебе звуть? – не вгавав хлопець, не зводячи очей з дівчини.
– Оксана! – гукнула під гуркіт потяга.
– Оксана, – повторював він це ім’я, як щось магічне, надзвичайно важливе. Цілий день був якимось неуважним. Увесь час усміхався, а продаючи рибу, охоче знижував ціну, коли покупці прохали про це.
– Що це з нашим Іваном? – дивувалися жінки, які торгували поруч із ним на пероні.
– Чи не закохався він часом? – здогадалася баба Ніна, яка добре розумілася в людських душах.
– Закохався? А в кого тут можна закохатися? Одні ж пенсіонерки! – засміялася Мотря, така ж стара, як і її подруга.
– А може, в молоденьку провідницю? Чули, з’явилася у столичному потязі новенька? Дуже гарна дівчина.
Баби між собою ще трохи попліткували та й забули про те все. А Іван уже з нетерпінням чекав, коли Оксанин потяг їхатиме у зворотному напрямку. Він ще не знав, що скаже дівчині, але душею відчував, що цього разу йому вдасться з нею більше поспілкуватися. Хотів знати про неї все: звідки родом, чи заміжня (сподівався, що ні), хто її батьки, чи має братів, сестер. Послав навіть свого старшого брата (той сміливіший), щоб довідався у начальника станції про все. Максим дізнався не дуже багато, але повернувся заінтригований:
– Кажуть, вона дуже гарна. Уже і я хочу її побачити.
– Дивитися можеш, але не більше, – застеріг молодший брат.
– Та знаю, знаю, що ти закоханий у неї по самі вуха… Радій, вона незаміжня. Одна у батьків. Вони, як і наша мама, працюють у школі.
– Дякую тобі, Максиме, – Іван від радості аж розчервонівся.
– Ти потяга не проґав. Він сьогодні ввечері прибуде, – нагадав.
– Знаю. За годину йтиму на своє місце. Може, ще яку копійку вторгую.
Як на диво, торг того дня був дуже вдалим. Тож, поки прибув потрібний потяг, у хлопця залишилося всього кілька рибин. 
Коли Іван побачив дівчину, так розхвилювався, що в нього аж кров пішла носом. Баби кинулися рятувати бідолаху. Заметушилися, забігали пероном. Наперебій почали радити, що робити далі.
– Ти приляж. Напевно, перегрівся сьогодні, – наполягала тітка Надія.
А хлопець прикрив носа хустинкою і попрямував до провідниці.
– Оксано, доброго вечора, – звернувся привітно.
– О! – здивовано вигукнула дівчина, подумавши: «Звідки ж він мене знає?»
– Ти рибки не хочеш? Майже всю продав, дві рибини лишилося… До пива, – запропонував.
– Ні, я пива не п’ю, – відмовилася дівчина.
– А рибу їси? – Іван почувався телепнем.
– Рибу? Їм, тільки не в’ялену, а смажену, – пояснила і розсміялася, дивлячись на розгубленого дивака із хустинкою на переніссі. «Де ж я його бачила?» – ніяк не могла пригадати. У неї була погана пам’ять на обличчя.
– Тоді візьми татові, – запропонував.
– Татові? Він теж пива не п’є, – відповіла, думаючи, що ж зробити, щоб цей дивак врешті відчепився від неї з тією рибою.
Допомога прийшла несподівано. Пероном ходили двоє чоловіків із пивом в руках. Вони уважно придивлялися до виставленого товару. Було зрозуміло: щось шукали. Враз побачили в Івана рибу. Зраділи, почали прохати:
– Хлопче, продай нам свою рибу.
Іван запитливо поглянув на Оксану.
– Продай, люди ж просять, – наполягла та.
– Що ж, беріть.
Чоловіки, задоволені покупкою, підійшли ближче до провідниці:
– Дякуємо, красуне, за розуміння.
А розгублений Іван сказав:
– Я ж ту рибу для тебе залишив.
– Дівчатам квіти дарують, а не рибу, – пояснила Оксана.
– А й правда! Що ж це я не додумався? Зараз усе виправлю.
Метнувся пероном, тільки так пізно бабусі з квітами вже не було. Побіг за станцію. Бачив, що там на клумбах щось цвіло. Зірвав кілька айстр і поспішив назад. Коли ж вибіг на перон, потяг уже рушив. Оксана стояла в тамбурі й виглядала зі свого вагона. Лиш махнув прощально їй тими квітами. Здалося, що вона відповіла йому помахом руки.
Кохання, яке несподівано ввірвалося в Іванове життя, мучило його. І якщо раніше він шукав постійну роботу на єдиному в їхньому місті заводі, то тепер майже весь час проводив біля річки або на вокзалі. Удосвіта ловив рибу, в’ялив її, а потім продавав, а ще допомагав хлопцям перевозити й переносити вантаж. І чекав. Чекав ту єдину, яка одного разу всміхнулася йому, полонивши серце. 
Безсонними ночами юнак думав про Оксану й писав листи про кохання, які акуратно складав у шухляду. Якось Максим це побачив і сказав:
– Ось візьму ті всі писульки і передам Оксані.
– Ні, ні! – злякався Іван. – І не думай. Це моє.
Ухопив листи, пригорнув їх до грудей і заховав подалі від допитливих очей.
– Романтик, – хмикнув Максим. – Зараз засяде в якомусь кутку і все перечитуватиме. Швидше б мама повернулася, а то я з ним збожеволію.
Вони вже більш аніж десять років жили втрьох. Точніше, з того часу, як батько хлопців потрапив під колеса машини. Було сутужно, кожен намагався десь заробити копійку. Хлопці – на станції, а мати під час канікул їхала у столицю, до чоловікової сестри. Везла туди продукти, рибу, різний одяг, який сама ночами шила та в'язала. Продавала все це на ринку. Треба ж було якось виживати.
А ще ремонт у домі затіяли. Після смерті Григорія вони вперше на це наважилися.
– Хлопці ж повиростали. Якщо надумають подруг додому привести чи одружитися, то треба зробити так, щоб синам перед тими дівчатами соромно не було, – пояснювала сусідам, які дивувалися: чого це Назаренки все з будинку виносять?
Вже й стіни перетерли. Сини з матір’ю все те самі зробили. А тепер жінка по шпалери поїхала. Телефонувала, що все купила.
– Зустрінеш маму? – запитав Максим брата, бо планував зранку порибалити.
– Зустріну, – відповів Іван таким тоном, що було зрозуміло: в нього гарний настрій.
– Звичайно, це ж сьогодні твоя Оксана їхатиме.
– Напевно, – Іван сподівався, що дівчина знову буде в цьому потязі. Він уже й букет приготував. Щоправда, не знав, які квіти Оксана любить, вибрав хризантеми, ніжно-білі, з великими суцвіттями.
Так заговорився із покупцями, що мало не проґавив прибуття потяга зі столиці. Побачив Оксану, коли та вже виставила східці з вагона на перон. Серце хлопця від радості мало не вискочило з грудей. Попрохав тітку Надю припильнувати його товар, а сам поспішив до четвертого вагона, в якому їхала мати. Це поруч з Оксанчиним вагоном, тож хлопець відразу двох зайців упіймав.
– Оксано, здрастуй! – привітався.
Дівчина цього разу впізнала його і собі всміхнулася. Помітивши, що юнак забрав сумку в матері, й аж тепер пригадала, коли побачила його вперше.
– Мама повернулася додому? – запитала його.
– Так. Їздила до тітки у справах, – сказав і поніс сумку до столика, за яким торгував. Повернувся до вагона.
– Це тобі, – простягнув провідниці розкішний букет.
– Ой, дякую, – зашарілася та. – Який гарний!
– Я не знав, які квіти ти любиш. Вибрав на свій смак. Дуже радий, що тобі сподобалися. А які квіти твої улюблені? – запитально поглянув на дівчину.
– Улюблені? Я люблю і ромашки, і хризантеми, а найбільше – білі троянди. Мені батьки завжди дарують їх на день народження.
– А коли він у тебе?
– Взимку. Двадцятого січня. А ти чому випитуєш? – похопилася.
– Не бійся. Я тобі теж щось подарую. Якщо знайду троянди, обов’язково принесу, – пообіцяв.
– Дивний ти, – усміхнулася.
Юнак Оксані спочатку видався нахабним, а тепер вона розгледіла, що він доволі привабливий, хоча й провінційний простак.
– Я чекатиму на тебе, – пообіцяв, простягнувши їй пакунок із пиріжками. – Це тобі до чаю.
Дівчина була приємно здивована такою увагою. Мала чимало залицяльників, але жоден не виявляв такої турботи.
– Як тебе звати? – врешті поцікавилася.
– Іван, – видихнув він.
– Дякую тобі, Іванку, за квіти і за пиріжки.
– Щасливої дороги! – побажав він, проводжаючи поглядом потяг, який повіз Оксану далі.
Додому хлопець повернувся щасливим. А мати, яка здогадалася, що синові сподобалася молода провідниця, підтримала його вибір.
– Вона така ввічлива, уважна, добра. Пасажири її люблять, – розповіла.
– І не тільки пасажири, – додав Максим. – Наш Іван закохався в неї по самі вуха.
– А коли вже ти мені невістку приведеш? – запитала мати старшого сина.
– Коли зустріну таку, як Оксана, – пообіцяв.
– А ти бачив її ? – поцікавився Іван.
– Бачив. Минулого разу. Саме заходив на вокзал до Михайловича, щоб віддати борг.
– І вона тобі сподобалася? – все допитувався брат, бо ладен був говорити про кохану хоч цілий день.
– Годі з нас одного божевільного, – буркнув той у відповідь. 
А щасливий Іван цілий вечір пролежав на копиці сіна, дивлячись у зоряне небо. Подумки розмовляв з Оксаною: «Красуне, я вже скучив за твоїми очима, усмішкою, поглядом. Коли ти знову приїдеш, розкажу, як закохався у тебе, як виглядав тебе. Твоя щира усмішка і волосся кольору сонця снилися мені. Я мріяв про тебе все життя». З такими думками він і заснув.
Тепер життя хлопця змінилося. Довго тягнулися одноманітні дні в очікуванні потяга, день його прибуття перетворювався на свято, а потім – знову сірі будні. Найщасливішими були ті двадцять хвилин, поки потяг стояв у їхньому місті й Іван міг милуватися дівчиною, спілкуватися з нею. У такі дні він не ходив, а літав пероном, не говорив, а співав, любив усе, що його оточувало: бабусь, які торгували поруч, контролерку тітку Катерину, якій потрібно було віддати найкращу рибину, навіть кота Шнурка, який завжди прихитрявся поцупити в нього рибку.
– Оксано, привіт! – гукав дівчині, радісно махаючи букетом квітів.
– Привіт, Іване! – дівчина щиро всміхалася у відповідь.
Ніде її так гарно не зустрічали. Навіть бабусі, які торгували поруч із хлопцем, намагалися чимось її пригостити. Оксана й не помітила, як сама захопилася юнаком, кожна зустріч із ним була як ковток свіжого повітря спекотного дня.
– Я тебе чекатиму, – щоразу, прощаючись, повторював юнак. 
А в день народження Оксани подарував їй білі троянди. Дівчина так розчулилася, що на знак вдячності розцілувала його. Іван опісля кілька разів проводив рукою по щоці й відчував ніжний дотик дівочих губ.
Під час однієї зустрічі вони обмінялися номерами телефонів. І тепер могли спілкуватися ще й таким способом. Та обоє відчували, що їм того мало.
– Можливо, тобі варто вчитися на провідника? – якось запропонувала Іванові мама.
Юнак ухопився за цю думку. Хотів порадитися з коханою. 
Оксана врешті запросила його до себе в гості. (Вже минув рік від часу їхнього знайомства). Чекав тієї зустрічі. Рахував дні, відриваючи аркушики календаря.  Запланували, що приїде до Оксани на Новий рік. Обдумував, який подарунок привезти її батькам. А потім вирішив порадитися з коханою: вона ж краще їхні смаки знає. Тим паче, що за декілька годин прибуде її потяг. 
Як же Іван здивувався, коли побачив, що з вагона замість дівчини вийшла якась немолода жінка.
– А де ж Оксана? – запитав стурбовано.
– Оксана? Ми не знаємо. Зникла. Коли з рейсу повернулася, додому прийшла. А потім поїхала у справах до бабусі в село. Тільки й туди не доїхала, і до батьків не повернулася. 
– Хіба таке може бути? – все ще не міг нічого зрозуміти Іван.
Іноді думав, що дівчина просто захворіла й нікого про те не попередила. Ось одужає і повернеться на роботу.
Але час збігав. Замість Оксани спочатку працювала жінка, а потім якийсь молодик. Іван постійно до нього підходив. А той щоразу, побачивши хлопця, лише заперечливо хитав головою, мовляв, ніяких новин немає.
Юнак не хотів змиритися із втратою. Цілий рік чекав свою кохану. На її день народження приніс букет білих троянд. Поклав їх на пероні. Він уже не плакав, не тужив. Іноді в думках розмовляв з дівчиною: «Оксаночко, чому ти залишила мене одного? Навіть не уявляєш, як мені важко. Холодно на душі. Без тебе й сонце не світить так яскраво, і квіти не цвітуть так барвисто. Життя втратило всю красу».
Особливо боляче було Іванові, коли одружувався Максим. Мав би радіти за брата, а сльози градом котилися з очей. Розумів, що негоже так, та не міг стриматися. 
Одного дня зібрав свої речі та й поїхав з міста. Подейкували, що подався на заробітки, а інші говорили, що пішов шукати Оксану.
Відтоді минуло 15 років, та мало що змінилося у житті містечка. Так само проїжджали потяги, зупиняючись там на короткий час. Бабусі на пероні продавали пасажирам усякі смаколики. Про історію кохання Івана та Оксани вже давно ніхто не згадував. Аж поки…
Того вечора Катерина прибирала на пероні, коли вже почало темніти. Холод неабияк дошкуляв їй. «Добре, хоч снігу не намело», – втішала себе жінка. Раптом помітила на пероні букет білих троянд. Подумала, що то хтось із пасажирів потяга, який щойно проїжджав, викинув. Підняла квіти і побачила, що вони геть замерзли, вкрилися льодом.
– Що за люди? Навіщо ж таку красу викидати? – розгнівалася жінка.
Шкода їй було тих квітів. Занесла букет у диспетчерську.
– Дівчата, поставте у вазу. Може, відійдуть, – попрохала.
Сказала і пішла собі, а жінки знайшли вазу та й поставили в неї троянди. Й ті почали потроху позбавлятися льодяного полону.
В кімнату зазирнула касирка Надійка. Побачила букет, здивувалася:
– Де це ви взимку таку красу взяли?
– Катерина принесла. Хтось на пероні букет залишив, – пояснили їй.
Молода жінка мовчки похитала головою і пішла. Але невдовзі повернулася зі своєю напарницею, вже немолодою Галиною Семенівною. Та відразу прикипіла очима до квітів:
– Ви лише подивіться, як троянди плачуть.
Жінки обступили стіл, на якому стояв букет.
– А й правда! – здивовано вигукнули: із пелюсток стікали краплинки води.
– На пероні, кажете, знайшли? – перепитала Галина Семенівна, а потім, подумавши, додала: – Значить, повернувся Іван у рідні краї!
– Який Іван? Ви про що? – почали розпитувати її молоді колеги.
– О, красунечки, це така історія була... – мовила жінка, важко зітхнувши. – Наша залізниця такого кохання ще не бачила.
І розповіла історію Івана й Оксани, яка вже стала цілою легендою. Дівчата мовчки слухали її і дивилися на квіти, які все ще губили сльози.
– Значить, Іван повернувся в наші краї... – задумливо мовила Надійка.
– Так. Сьогодні двадцяте січня? – перепитала Галина Семенівна.
– Двадцяте, – підтвердили
– Це ж день народження Оксани.
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

ТІЛЬКИ Б ДОЖИТИ ДО ЗИМИ
– Та лежіть там тихенько вже і мовчіть! – спересердя вигукнула Наталка. – Бо ж роботи в мене – непочатий край: і їсти зварити, і до крамниці піти, і господарство попорати, і на роботу бігти…
Гафія слухала те і лиш водила по хаті сумними, як і її життя теперечки, очима. Все таке рідне: вигаптувані занавіски на вікнах, жовтий гофрований абажур, етажерка зі стопками книг і журналів, напроти ліжко з горою подушок, вишитих чорними і червоними нитками… Якби ж то вона могла піднятися, допомогти дочці. Відходила своє, не встати їй, видко, вже ніколи, не ступити босою ногою на святу земельку, яка годувала скільки літ. Дотяглася рукою, яка стала розніженою і пухкою, з біленькими рівними нігтями, до кухлика з водою.
– Мамо! Ну скільки разів вам можна казати, що не можна пити багато води? Лікар не дозволяє, каже, що ноги пухнутимуть знову, – дзвінкий голос дочки відлунював у вухах, тривожив і так зболену душу.
«Це ж як устигла побачити? – подумала Гафія. – Крізь двері прочинені чи що? Таж не заходила. Боже мій милий, доки мучитися буду? Всі сердяться на мене. Сини, хоч рідко приїжджають, теж сваряться…» Сльозинка за сльозинкою скочувалися з вицвілих, колись синіх, як у полі волошки, очей, текли за білу в чорні крапинки хустину. Змокріли й білі коси, що вибилися з-під хустки. Втерлася. Руки теж білі, аж прозорі й чисті-чисті. Ніколи такими не були, бо ж завше в роботі: то в городі поралася, то біля господарки, то ще деінде. Цими руками трійко дітей вибавила, сорочечки прала, до свят пиріжки пекла, паски. Пахло тими пирогами на всю околицю. Дров наносити, піч розпалити – це була звична робота. Коли достигали яблука, груші, сливи, в печі їх сушила. Роботи завжди було багато. Ото тільки зимою, як замете, завіє снігами, тоді й спочивала трохи: гаптувала, вишивала, латала. 
Останні декілька років ледь ходила, спираючись на дві палиці, а коли впала, то лікар, що двічі на тиждень в село приїжджає, так і сказав: 
– Не зростеться в її віці кістка ніколи, марно надіятися.
Та вже й прожила. А здається, що не нажилася і краси довколишньої не напилася вдосталь, особливо зараз, ранньої осені, коли сумовито опустила сріблясті віти верба, вбралася у червоне намисто калина, вплела у свої буйні коси дрібне золотисте листячко берізка. Крізь прочинене вікно долинають пахощі антонівки, біля самого вікна цвітуть флокси. Ще й пахтить прив’ялена отава, яку скосив зять неподалік. За хатою баби Ониськи, яка хоч згорблена, а таки ходить, ліс розпочинається. Це ж грибна пора скоро! На світанку чи не з кожної хати йшли до лісу збирати гриби. Весело! А в лісі тиша, котрась пташина зо сну верескне і стихне, лишень під ногами шелестить сухе листя, яке вже встигло вкрити землю. Під ним і гриби ховаються. Як надибаєш черінь білих грибів, душа радується. Кострище хтось розпалив. Усі запахи злилися у щось рідне, щемливе, яке не хочеться полишати. Та вічного нічого немає на землі, такий уже закон життя: хто народився, мусить померти у відведений час.  
Так за думками не помітила, як обідня пора настала. Визначила це за тим, що корова Майка замукала, поспішаючи додому, Шарко загавкав. «Це ж як, – думає Гафія, – і Майка буде, і Шарко, а мене не буде?» Відігнала від себе нав’язливі думки про те неминуче, котре невмолимо наближалось і до якого готуватися почала давно: у клуночку в шафі давно припасені одяг, хустина, інші потрібні речі. Іноді навіть уявляла, як вона лежатиме, склавши руки, в яких буде хрестик, як плакатимуть рідні. Багатьох своїх подруг уже провела в останню дорогу. Таких, як вона, мало залишилося. 
Думки розігнало човгання чиїхось ніг. Клацнула клямка, і в кімнату зайшла Мотря, молодша від неї на кілька літ. Щупленька, вона ще досить цупка, біда тільки – руки трясуться і в роті один зуб стирчить, говорити заважає. Сіла біля подруги, ляпалку взяла, почала бити обридливих мух. Тоді запитує: 
– Як ти, се-ерденько?
Ласкаві слова вискакували з неї так зненацька, як із чоловіків лайка. І якби вона просто так спитала, без отого протяжного «се-ерденько», Гафія таки б здивувалася. 
– Свариться на мене Наталка. Каже, що перебірливою стала, не хочу їсти. Та хіба ж я наробилася? Таж лежу цілісінькими днями, ледарюю, аж усе тіло болить. Хоч би сісти могла, то щось би зашила, а то… ледарюю.
– Та ти ж і так наробилася за життя, внуків і правнуків доглядала. 
– То й заслужила, що лихі на мене, думають, мабуть: коли ти вже, бабо, помреш, як ти нам набридла.
– Що ти говориш таке? Бога побійся. Ти ж і в теплі, і нагодована, і що попросиш – купують.
– Так-то воно, так, але дочка не сяде ніколи біля мене, не розкаже нічого. Каже: нащо воно тобі? Думає, певно, що душа моя вмерла. А я ж, поки жива, хочу знати, як живуть мої внуки і правнуки, Бог же розуму в мене не відібрав, як то буває подеколи. Але мені жалко Наталку, вона ж сама яка слаба, а крутиться весь день як муха в окропі, роботи тої стільки, що не годна переробити. 
– Ох, так-так, Гафочко, – прошамкотіла Мотря. – І чого це одним на роду написано все життя робити тяжко, жити трудно, а іншим, дивись, усе з рук сходить, і жиють добре, і їдять, і п’ють, і не наробляться, і багатство само до рук їм пливе?.. От візьми Федька з Каською. Діти по заграницях, усім забезпечують, то Каська, як панна, тілько себе глядить. І корови не тримає, бо то скільки клопоту біля неї, а має і молочка вдосталь, і сирку, і сметанки. Бо має за що купити. А я за що куплю? За ту нікчемну пенсійку, яку в колгоспі тяжкою працею заробляла стільки літ?
Отак посиділи, побалакали, згадали молодість – і на душі посвітліло. Пораділи, які ж гарні у них внуки, правнуки підростають. І Гафія повеселішала, взялася розпускати стару в’язану кофту, яка лежала поряд. Подумала, що, може, взимку Наталка шкарпетки теплі плестиме, отоді й посидить біля неї, своєї старенької неньки, розповідатиме щось, сердитися і сваритися не буде. От би тільки дожити до тої зими…
Світлана ДУПЕЛИЧ

 

  Максимкова мрія   
– Хлопче, чому ти до цього часу не в ліжку? – запитала, заглянувши до спальні, вихователька у Максимка, який сидів на підвіконні і задумливо дивився у вікно. 
– Сніг іде, – мовив той.
– Ага. Намете до завтра. Буде вам роботи. Але це завтра, а зараз – спати, – попрохала Катерина Іванівна, пригорнувши до себе хлопчика.
– Та йду вже, – неохоче погодився Максим і попрямував до ліжка. 
Йому зовсім не хотілося спати. Вабив до себе сніг. Білий, пухнастий, він повільно опускався додолу, сіючи навколо себе таїнство щастя. Снігу раділи завжди. Особливо першому, адже він був провісником зими.
В інтернаті всі з нетерпінням чекали зимових свят. Особливо дня святого Миколая. Діти заздалегідь написали святому листи. Хтось мріяв про нову шапку чи рукавички. Комусь потрібні були шкарпетки чи цікава книга. А Максимко написав: «У мене є давня мрія: дуже хочу побачити свою маму. Я ніколи її не бачив, бо вона живе далеко від нас, в іншій області. Так говорила бабуся, яка мене виховувала, а потім вона захворіла – і я потрапив до інтернату. І ось я вже чотири роки живу тут. Мені не потрібно ніяких речей, цукерок, телефонів. Допоможи, святий Миколаю, зустрітися з мамою. Дуже тебе прошу. Я так хочу, щоб вона сказала: «Синочку мій, я приїхала до тебе». Миколаю, допоможи мені, будь ласка».
Валя прочитала листа і відклала його вбік. «І що ж мені робити, як виконати бажання хлопчика?»
– Про що задумалася, подруго? – запитала її Ірина, заглянувши в кімнату волонтерів.
– Та ось переглядаю листи дітей з інтернату, які вони Миколаю писали.
– Готуєш їм подарунки? – здогадалася дівчина.
– Так. Майже всім підібрала потрібне. Не знаю тільки, що робити з цим, – простягнула аркуш зі шкільного зошита. 
Ірина пробігла очима по тексту. Зітхнула:
– Хлопчик хоче маму побачити. А ти щось знаєш про його родину? – поцікавилася.
– Тільки те, що його бабуся ростила, а потім захворіла, тривалий час у лікарні лежала, а хлопчик до інтернату потрапив.
– А бабуся зараз приїжджає до нього? – раптом запитала Іра.
– Навідується. Щоправда, рідко.
– А ти візьми її координати. Думаю, вона зможе тобі розповісти про маму хлопчика, а може, й адресу дасть, – порадила подруга.
– Це гарна думка. Дякую. Я скористаюся твоєю порадою, – задоволено мовила Валя.
І вже за кілька днів вона взялася за цю справу. Спочатку в інтернаті підняли всі документи. Там була лише адреса бабусі.
– Про маму ми ніколи нічого не чули. Її тут жодного разу не було, – пояснила директорка закладу.
«Тому малий і хоче її побачити», – подумала волонтерка і поїхала туди, де, за документами, проживала бабуся. 
Невеличка худенька жіночка з густо посрібленим волоссям вийшла назустріч Валентині. 
– Що вже накоїв мій Максимко? – запитала старенька.
– Нічого. Він у вас слухняний хлопчик. Я з іншого приводу до вас завітала, – й дівчина коротко пояснила причину свого візиту.
– Максим не пам’ятає своєї мами, бо вона покинула його, коли той ще й ходити як слід не вмів. Повернулася до першого чоловіка, від якого мала доньку. А ми із сином разом ростили хлопчика. Потім Андрій помер, я дуже важко перенесла цю втрату. Через це згодом і захворіла. А Максимко таким швидким ріс. Біжить, за камінчик перечепиться, впаде. Витре сльози і далі за мною поспішає. Всюди ми були вдвох. Він на мене й мамою спершу називав, аж поки хлопці не почали з нього сміятися, тоді я вже бабусею стала, – жінка витерла сльози, які раптово побігли з очей. – Що ж йому сказати? І як?
– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла гостя.
– Та померла його мама. Ще два роки тому. Згоріла в будинку. Пожежа в них була. Чи то хтось зумисне підпалив, чи з димоходом проблема якась була. А от його сестра живою залишилася. Того дня вона залишилася ночувати у подруги.
– То в Максимка є сестра? – здивувалася Валя.
– Так. І вона знає про брата. Влітку до мене приїжджала, цікавилася, де він живе. Я думала, що вони зустрічалися, – сказала бабуся.
– А ви маєте її адресу? 
– Адреси не знаю. Вона десь на півдні, біля моря живе. А от телефон свій залишила. Коли я його в записнику знайду, вам передзвоню і продиктую, – пообіцяла. А ще попрохала: – Ви Максимкові від мене вітання передайте. І скажіть, що я його дуже люблю. А ще тут гостинці, – жінка простягнула пакет з яблуками та цукерками, – тут усе, що він любить.
– Добре, я йому обов’язково все у вихідні відвезу, – пообіцяла волонтерка.
– Дякую, – бабуся так щиро усміхнулася, що й Валі на душі потепліло. – Дякую, що підтримуєте цих дітей, що віддаєте їм частинку свого тепла.
– Ой, що ви! Я ж не одна. Нас ціла команда працює, – дівчина зашарілася від похвали.
– Значить, передайте від мене всім їм подяку, – попрохала старенька.
– Обов’язково. Тільки і ви мені телефон Максимкової сестри швидше передайте.
Бабуся зателефонувала того самого дня надвечір. І вже через декілька хвилин Валя розмовляла з Вітою – так звали сестру Максима. Волонтерка коротко пояснила проблему. 
– Я згодна з вами поїхати, тільки за декілька днів зателефонуйте, бо я живу в іншій області, маю маленьку донечку, тож мушу владнати чимало справ.
На тому і погодилися. Але сталося непередбачуване. Напередодні дня святого Миколая Валентину з подарунками відправили в зону АТО замість колеги, яка захворіла. У Віти теж дитина хворіла. Подарунки в інтернат повезла Ірина. Вона дала Максимкові пакунок із солодощами. Хлопчик дуже засмутився, що святий Миколай не виконав його бажання, адже іншим діткам він приніс те, що вони прохали. 
– Чому Миколай не виконав мого бажання? Я ж гарно поводився. Вчився добре, – все повторював він, схлипуючи.
Іра намагалася його заспокоїти:
– Ти сподівайся і вір, що твоє бажання ще здійсниться, адже свята тільки почалися. Кажуть, на Різдво теж дива трапляються.
У цей час зателефонувала Валя.
– Як справи? – поцікавилася вона у подруги.
– Ніби все нормально. Щоправда, Максимко розплакався, бо ж Миколай не виконав його бажання. А що, до речі, він хотів?
– Та це ж той хлопчик, чий лист ти читала.
– А-а, маму хотів бачити? – здогадалася дівчина.
– Так, а мама його померла. Сестра обіцяла приїхати. Ми з нею попередньо домовлялися. Та в неї саме захворіла донечка… Знаєш, а ти скажи малому, що Миколай не забув про його бажання, що він шукає родичів і обіцяв на Різдво влаштувати зустріч. Тоді Віта обов’язково приїде до бабусі в гості.
– Гаразд, усе скажу.
Ірина повернулася до зали й оголосила:
– Дітки, я щойно з Миколаєм розмовляла. Він цікавився, чи задоволені ви подарунками.
– Задоволені! – хором відповіли ті. 
Волонтерка поглянула на заплаканого Максимка і голосно мовила далі:
– Максимку, святий Миколай не забув про твоє прохання. Він пообіцяв виконати його до Різдва. Тож чекай на це свято гостей. 
– Правда? – в очах хлопчика загорілися вогники радості.
Тепер він рахував дні до Різдва, які за святковими приготуваннями збігали дуже швидко.
Однієї ночі малому приснився сон, що до його кімнати зайшла молода жінка.
– Ти моя мама? – запитав хлопчик, підводячись із ліжка.
– Нашої мами немає. Вона тепер живе на небі. А я твоя сестра, – пояснила гостя.
– Мама померла? – уточнив Максимко.
– Померла. Але вона завжди любила тебе, – сказала жінка. 
Хлопчик хотів ще щось запитати, але прокинувся. Довго лежав у ліжку, дивувався сну. «Тепер я знаю, чому Миколай не виконав мого бажання. Але ж він обіцяв, що до мене прийдуть гості».
Через кілька днів хлопчик і не згадував про той сон. Сидів за звичкою на підвіконні і спостерігав за всім, що відбувалося на подвір’ї інтернату. Раптом побачив, що доріжкою йде волонтерка Валя з якоюсь дівчиною і маленькою дитинкою. Хлопчик уважно придивився до гостей, і йому здалося, що та дівчина – з його сну.
Кулею вилетів з кімнати. Промчав коридором і навіть куртки на себе не накинув. Зупинився на східцях приміщення.
– Ти моя сестра? – запитав у гості, яка йшла поруч із волонтеркою.
– А ти Максимко? – поцікавилася та.
– Максимко. А тебе як звати?
– Я Віта, твоя сестра. Тільки звідки ти про мене знаєш? – здивувалася молода жінка.
– Ти снилася мені й у сні розповіла, що наша мама померла. Значить, усе це правда?
– Правда, – погодилася Віта. – Але у тебе є племінниця – маленька Валя, – усміхнулася, пригортаючи брата.
– Тепер і в мене є сім’я? – запитав той.
– Звичайно. І ми всі зараз поїдемо до бабусі. Там і зустрінемо Різдво.
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

От так буває…
ЗІРОЧКА БІЛЯ СКРОНІ
Надія оселилася в нашому під’їзді не так давно. Скромні пожитки занести до квартири допомогли сусіди. Жінка зі смаком одягнена, модна стрижка. Згодом ми потоваришували. Запросила її на каву. Вона з радістю погодилася. У розмові довідалася, що заміжня, але ось діточок Господь не дав…
Якось поверталася я з роботи пізненько, а вона ніби чекала на мене. Знову зібралися на кавування. За вікном – пізня осінь, а на підвіконнях буяла зелень. Надія вирощувала в горщиках петрушку, кріп… А ще багато квітів. На душі було затишно й добре. З кухні доносився аромат медових пряничків. Говорили про наболіле – як економніше вижити, і мало-помалу розмова перейшла на іншу тему…
Надія розповідала про свою малу батьківщину, про велику родину, в якій вона була найстаршою. Після неї ще є сестричка і троє братів. Отож закінчивши восьмирічку, подалася до міста – вивчилася на кухаря. Але доля повернулася так, що вимушена була йти в торгівлю.
– Інколи думаю про своє життя, і воно видається мені страшним сном, – сумно так повела розмову. – Усе б віддала, щоб повернутися назад. Щоб ніколи не повторити тієї фатальної помилки, яку зробила в юності.
Я на мить уявила її юною: довга коса, світло-сірі очі… Зустріч з хлопцем, який полонив її серце. Уявила, якою розгубленою була, коли дізналася про вагітність, а коханий, почувши цю новину, втік з міста. Ніби й банальна історія, але коли пропустила її через свою душу… Надійка працювала на той час у заводській їдальні. Доводилося ховатися від друзів і співробітників, а надто від подруг і батьків, аби не запримітили її вагітності, – позашлюбну дитину осуджували люди, а особливо в селі.
…Надійка вирішила відмовитися від малечі відразу ж після народження. Семимісячне немовля запам’ятала, мов сфотографувала: личко, неначе печене яблучко, а на скроні, біля правого вушка, плямка, схожа на зірочку. Коли писала заяву на відмову, ручка стрибала в руці – портрет дитини врізався у пам’ять. Як не вмовляли лікарі, медсестри й жінки в палаті – думки не змінила. Жіночки годували дитину почергово, а вона й до грудей не приклала свою Зіроньку. Подумки її так називала, бо хіба знала, яким ім’ям її нарекли…
Кава вистигла, а ми мовчки сиділи за столиком й дивилися у вікно, як облітає з клена останнє листя…
Надійка відразу виїхала з міста, навіть в іншу країну. Все сподівалася, що зітре з пам’яті цю свою сторінку життя. Працювала. Надсилала гроші батькам, допомагала сестрі й братикам. За декілька років зустріла порядного чоловіка. Сергій – спокійний, добрий. Одружилися, отримали квартиру. Але Надійку мов магнітом тягло у місто своєї юності. Вмовила чоловіка переїхати ближче до рідні. Швидко знайшла роботу. Все добре, тільки от діток Господь так і не послав.
Надійка вдихнула повітря й тихо мовила: «А це недавно Сергій за вечерею запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Від тих слів у мене миска з рук випала, сльози горохом… Сергій такої теми більше не порушував». 
Мені зателефонували діти, і я поспішила додому. Ми довго не поверталися до цієї розмови. Минуло декілька років. Надійка поховала чоловіка.
Якось зустрілися на зупинці. Довго чекали маршрутки і, зрештою, вирішили йти пішки. 
– Ви пам’ятаєте мою розповідь? – запитала Надійка. 
І почала свою сповідь. 
– Я знайшла свою Зіроньку. – Спершу я думала, що з нею не все гаразд, а Надійка не вгавала. – Просто на вулиці. Торішньої осені. Саме гуляла в парку. А ще я маю таку звичку – розглядати жінок приблизно віку моєї Зіроньки. Я ніби відчувала, що зустріну її. Все мені ота плямка перед очима ввижалася. І впізнала! Вони гуляли втрьох: сива інтелігентна пані й молодша жінка з візочком. Коли глянула на молоду маму, то щось рідне вловила в її обличчі. Придивилася пильніше й побачила плямку біля скроні… Колір очей, коса, як у мене в молодості. А ще вона була схожою на мого хлопця з юності. Тепер я приблизно знаю, де вона живе, принаймні будинок. Час до часу бачу її з візочком у тому парку, а ось підійти не можу. Що я їй скажу?
Яку пораду я могла дати цій безутішній жінці? Лише її серце може вирішити, як діяти далі. Я знала точно, що ця історія матиме продовження.
Коли зустрілися наступного разу, ми вже обійнялися. Надійка плакала. Її очі світилися радістю. За вікном знову клен струшував листя. А ми грілися за філіжанкою кави. Я слухала кінець історії, мов серіал додивлялася.
– Важко було зробити рішучий крок, – тихенько мовила Надійка, – та я його таки зробила. Іринка, – так назвали немовля прийомні батьки, – спершу нічого й слухати не хотіла, думала, що я божевільна. Допомогла її прийомна мама, великої душі людина. Минуло трохи часу, коли Іринка сама підійшла до мене в тому ж парку. На все потрібен час і розуміння. Здається, вона мене зрозуміла й вибачила. Тепер я ось цей тиждень з онукою сидітиму, Іринка вийшла на роботу. 
Надійка розповідала про онуку, а я слухала й думала: життя таке, що жоден серіал не позмагається. Я раділа, що в цій історії щасливий кінець.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ 

 

Зустріч 
ДІВЧИНА ЗІ СНУ
В юності Микола частенько закохувався. Але щоб ось так…
Він зайшов у купейний вагон, привітався, кинув рюкзака на верхню полицю й замовив чай. На мить заплющив очі й ніби знову поринув у той дивний ранковий сон. 
…Снився йому степовий пейзаж. І він серед того степу лежить горілиць. Терпкий запах перепаленого на сонці полину роз’їдав йому ніздрі. Пахло скошеним сіном, а навколо стрекотали коники. До річки у вінку з польових квітів спускалася довгонога білявка. Хто вона? Таких дівчат у їхньому селі точно немає…
Попутники вже, здається, перезнайомилися. Але ж ні – ще одне місце було вільним. Буквально за секунди до відправлення потяга зайшла Вона. Струнка білявка з легенькою торбинкою через плече із дзвінким голосом внесла легкість і чудовий настрій.
– Ой, мало не спізнилася, – на одному подиху мовила дівчина. – Світлана, – відрекомендувалася.
Дівчина дістала з торбинки товстелезну книжку й почала читати. Микола на мить онімів. Так! Саме подібну до неї він бачив сьогодні в ранковому сні. Він, мов шкодливий кіт, крадькома розглядав попутницю. Миколі сподобалося все: і вираз обличчя, і струнка фігура, і доволі простенький, у міленьку квіточку, сарафан, і відкриті, засмаглі, мов шоколад, плечі. А ще – усмішка й губи. Навіть коли читала книжку, певно, якийсь любовний роман, вона світилася в усмішці. Микола встиг почути, як Світлана розповідала сусідці, що навчається в педагогічному, а на канікули їде до тітки в село на декілька днів.
…Сонце спускалося за обрій, сутінки, як це буває на півдні, дуже скоро згущувалися, а в Миколчиному серці оселився солодкий біль від того, що потяг наближається до станції, де живе її тітка. Хлопець усе не наважувався спуститися з верхньої полиці й заговорити до дівчини.
…Усю коротку літню ніч вони проговорили мов на одному диханні, на одній ноті. Створювалося враження, що давно знайомі, а це просто випадково зустрілися і їхали в одному напрямку.
Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.
Раптом з верхньої полиці зістрибнув, ніби упав, грузин. Очі його палали, волосся стирчало врізнобіч.
– Дорогой, виході! – гукнув він до розгубленого Миколи. – Любіт тєбя дєвушка, любіт. Всю ночь любовался вамі. Вам вмєстє надо бить. Ви создани друг для друга!
Від несподіванки Микола пробелькотів, що й речей ще не зібрав. Обличчя грузина засмутилося, мов від болю. Він важко зітхнув.
…Я дивилася у вікно. На пероні побачила Світлану. Вона легенько помахала рукою. Перон повільно пропливав за вікном вагона. Поїзд стукотів колесами, набираючи швидкість. Пероном з рюкзаком за плечима біг Микола. 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ


Вирватися з лабет підступності
Надворі сутеніло. Марія поверталася з роботи. Була заклопотана, але ці клопоти приємні для неї. Дорогою то в одну крамницю забіжить, то в іншу, – треба ж харчів додому принести, почастувати чимось смачним своїх чоловіків. Їх у неї аж троє – два дорогі синочки, Русланчик і Марко, та чоловік Семен. 
У продуктовій крамниці зустріла сусідку – Євгенію. Змалечку дружили і знали одна одну. Остання не надто переймалася закупами і не була обтяжена торбами, бо вдома на неї не чекали. Поки продавчиня важила їй фрукти та сир, Марійка викладала на стрічку цілий кошик продуктів і все ще «бігала» очима полицями, вишукуючи потрібні інгредієнти. Бути доброю дружиною і матір’ю – великий обов’язок, добровільна пожертва жінки, заради сім’ї. Таки, мабуть, ніхто не зможе переконати Марію у зворотному. Вона ніжно плекає і живить своє маленьке жіноче щастя, тому заплющує очі на тимчасові труднощі, які постають повсякденно. Чоловіка часто немає вдома, бо працює на двох роботах і «крутиться», як може, аби поставити дітей на ноги.
Євгенія ж – молода приваблива, доглянута, модно одягнена пані. Чоловіки часто задивлялися на красуню, але та, егоїстка за натурою, була надто перебірлива та зневажливо ставилася до них. Першого разу сильно обпікшись у подружжі, більше не спішилася під вінець, шануючи свою «волю». Йдучи вулицею, картала Марійку, мовляв, навіщо себе мордувати, нехай чоловік піде у вихідні в супермаркет та скупиться.
– Додвигаєшся собі на біду, он як подалася, схудла, помарніла на лиці, живцем тебе з’їдять, – журила.
А та усміхалася. Для Семена вона й така бажана, а для хлопчиків і поготів – наймиліша і найдорожча з усіх.
Щойно ввійшли у під’їзд, як почули рипіння дверей на другому поверсі, а відтак – дитячий сміх.
– Матуся прийшла! – раділи діти. – Ми допоможемо тобі, мамо, почекай, – казав старший, 12-річний Руслан, притримуючи двері, щоб не зачинилися, а 10-річний Марко притьмом збіг поперед брата і намагався відібрати у матері важкі сумки.
Євгенія прикрикнула на меншого, мовляв, не берися за те, чого не зможеш потягти, однак сама й не подумала допомогти подрузі нести ті торби.
Марія поклала сумки на долівку, міцно обняла дитину, а потім спокійно вийняла пляшку олії та пакунок з цукром і дала в руки Маркові. Решту поклажі підхопив Руслан, цмокнувши сором’язливо матір у щічку. Щаслива усмішка не сходила з її обличчя.
Євгенія ж невдоволено буркотіла, її дратував дитячий гамір. А їй іще на два поверхи вище доведеться підніматися.
Поки дбайлива Марія готувала родині вечерю, Євгенія вже двічі телефоном запрошувала її на перегляд серіалу. Але господиня віджартовувалася, бо не мала часу на теревеньки. Щойно наготувала їжі, прийшов Семен. Втомлений, із замурзаним обличчям, чорними порепаними руками, але аж іскрився теплотою. Розпитав хлопчиків, як у них справи у школі, як минув футбольний турнір у Руслана, чи був концерт у Марка. Ті навперейми ділилися враженнями, а батько уважно слухав. Він сприймав дитячий щебет, мов солов’їні трелі. Серце раділо, що діти спокійно зростають у добрі і злагоді, поряд з ним дбайлива людина, кохана дружина. Їм тепер живеться краще, ніж колись його родині. Працює в сусідньому селі, в полі, а що дві доби вночі сторожує гаражі із сільгосптехнікою на фірмі. Тяжко йому, але фермер добре платить трактористові, а шукати вітру в полі не хоче і на заробітки на чужину не спішить, бо надто багато прикладів розлуки через ті заморські доляри побачив. Тож дорожить ріднею і любить свою батьківську землю.
Вечеряючи, розповідав, скільки гектарів поля обробили, де шкідники з’явилися на городах і чим їх треба виводити, коли планують косити пшеницю і забирати картоплю...
Марія – бухгалтер за фахом, тож їй, мабуть, не особливо цікаво, але вона уважно слухала чоловіка і ще щось старалася йому мудре порадити. Розмова лилася, мов вода з глечика, – невимушено, цікаво. Хлопці виконували домашнє завдання, раз у раз прибігали до батьків у кухню по пораду. Мама допомагала з математикою, батько – з гуманітарними дисциплінами.
Раптом у двері постукали. Марія знала, що це Євгенія, адже це тільки вона не користувалася дзвоником. На порозі стояла молодиця в ажурному атласному халатику з мереживом та широким вирізом на грудях. Виглядала так, мов зібралася до сауни. Марія знітилася, але впустила її в дім. Ввійшовши у кухню, оцінювально оглянула строкату трійку. Діти відразу ж пішли до кімнати, бо розуміли, що некоректно заважати дорослим.
– Ну, то, може, відведете трохи уваги самотній жінці, – звернулася до оторопілого Семена, – і запропонуєте дамі кави? – запитально кинула Марійці. Та якось здвигнула плечима, однак подалася готувати напій. У повітрі зависла мовчанка. Щойно гостя розтулила вуста, аби щось в’їдливе вицідити з себе, як спантеличений чоловік одразу ж зірвався на ноги й почав виправдовуватися, що мусить іти на роботу. Взявши заздалегідь приготовлений пакунок з харчем на ніч, похапцем поцілував у коридорі дружину та притьмом подався з квартири.
Не вдалися посиденьки в Євгенії. Вона швидко втратила інтерес до балачок з «правильною» подругою, а «жертва» вчасно ретирувалася.
Так бувало часто. Лиш Марія не розуміла, чого домагається ця одиночка. А в тієї була мета – розбурхати, розкинути те сімейне гніздо. Її дратувала навіть думка про життєві гаразди сусідки. Адже вона і вродливіша, і здібніша, і хитріша... То чому їй не плине щастя? Якщо їй не вдається створити гарну сім’ю, то нехай не разить своїм щастям Марія.
Але як не старалася сусідка, в неї нічого не виходило. Підступні зловіщі плани заздрісниці руйнувалися, бо коли любов взаємна, з глибин сердець, вона подолає все.
Уночі Марійка прокинулася від болю нижче від правого підребер’я. Перевернулася на лівий бік, але біль не вщухав. Нишком встала, пройшла до ванни та ввімкнула світло. На годиннику четверта ранку. Боліло безперервно, але не гостро, наче нило. Подумала, що, мабуть, чогось несвіжого з’їла на роботі, тому взяла з аптечки пігулку анальгіну й подалася до спальні. За декілька хвилин полегшало і Марійка заснула. 
Вранці за звичною метушнею з дітьми, їх збиранням до школи забула про нічну прикрість, та й знеболювальне маскувало симптоми справжньої причини болю. Марія відбула робочий день якось в’яло, без настрою. Больове ниття внизу живота поверталося. Вдома знову потяглася по рятівні ліки. За декілька хвилин уже клопоталася звично в кухні, розмовляла з дітьми, чоловіком. Посеред ночі наступний приступ болю не на жарт сполошив жінку. Але знала, що Семенові на світанку вставати на роботу, бо саме гаряча пора збирання урожаю, тому й не наважилася будити втомленого трудівника. Одна таблетка вже не тамувала болю. А дві – саме те. 
Відпровадила чоловіка на роботу. Зготувала хлопчикам сніданок. Щойно малі за двері, Марії стало геть кепсько. Встигла лише викликати «швидку допомогу». 
У лікарні Марію відразу ж обстежили і за описаними симптомами та аналізами поставили діагноз – гострий апендицит.
Того ж дня її прооперували. Аж після того, як отямилася, спохватилася за дітей, які не знають про те, що мати не прийде додому ввечері, й кинулася телефонувати до чоловіка. Той на дзвінки не відповідав, мабуть, у гулі трактора не чув. Батьки Марії старенькі, живуть у селі за 30 кілометрів. Мобільного телефону не мають, а сусіди осінньої гарячої пори, мабуть, теж на полі. Довелося набрати номер Євгенії. Сусідка  у слухавку все обурювалася, мовляв, попереджала тебе, що надірвешся, але виправдовуватися Марії не хотілося. Попрохала, щоб наглянула за дітьми, поки її не буде. Євгенія пообіцяла, що постарається, але про те, що в неї на сьогодні на сьому вечора назначені процедури в салоні краси, й словечком не прохопилася. Поміж тим у Марії розрядився телефон, а номера Руслана не пам’ятала. Понадіялася на сусідку, надто слабкою і втомленою була, тож невдовзі міцно заснула.
Руслан з Марком просиділи у квартирі самі аж до десятої вечора. Хлопчики були здивовані, що матері так довго немає з роботи. Такого ще ніколи не було. Марно намагалися діти додзвонитися до батьків, їхні апарати були поза зоною досяжності. Батько прийде пізно ввечері і знову має заступати на нічну зміну. Руслан запалив конфорку на газовій плиті та взявся розігрівати картоплю з котлетами, що матуся завбачливо наготувала. Дві русяві голівоньки схилися над тарілками й завзято наминали вечерю. Відтак, вимивши посуд, взялися за уроки. Менший Марко швидко впорався. Він притулився до шибки вікна в кухні, звідки видно двір, і прикипів поглядом до нічної вулиці. Все вдивлявся у випадкових перехожих з надією на те, що там нарешті з’являться силуети матусі або татка.
Натомість побачив, як з таксі виходить усміхнена тітка Євгенія. Мимоволі заслонив вікно шторою. Сусідка його не цікавила.
За мить стук у двері. Руслан прожогом кинувся відчиняти, за ним Марко. На порозі постала сусідка. Вона на одному подиху розповіла, що матір раптово захворіла. Їй зробили операцію і тепер вона пробуде в лікарні щонайменше тиждень. 
– У вас усе гаразд? – запитала якось байдуже. – А Семена ще немає? – додала.
– Ні, – сказав старший, – немає, але зараз повинен прийти.
Євгенія покрутилася на каблучку й подалася мовчки додому. Руслан зачинив двері. Але тітка Євгенія швидко повернулася – у своєму звичному амплуа спокусниці. У кухні, закип’ятивши в чайнику води, заварила собі ароматної кави та всілася за столиком. Почувалася в оселі Марії, як удома, бо ж не раз, непрохано гостюючи, чаювала з подругою тут. Легкий халатик ледь прикривав її розніжене в салоні краси тіло. Для кого ж старалася, вже добре знала. Щоправда, романтика із Семена, на її думку, ще треба ліпити.
Різко пролунав дзвінок у двері. Діти зраділи, – прийшов батько. З порога розповіли йому про прикрість з мамою. Втомлений цілоденною працею чоловік був просто ошелешений звісткою. Не встиг оговтатися від почутого, як побачив у кухні напомаджену, надмір напарфумлену сусідку. Її нещира задоволена усмішка ніяк не вписувалася в назрілій ситуації. Семен кивком голови привітався і стримано, але суворо попросив докладніше оповісти, що сталося. Жінка, зрозумівши, що її жіночі чари і феромони тут недоречні, бундючно сказала, що це з його вини Марія захворіла, – я ж, мовляв, її попереджала не двигати ті сумки з продуктами.
Семен спаленів. Замість сісти до вечері прийняв швидко душ, підзарядив телефон і домовився з напарником про підміну на нічне чергування. Сам, наказавши хлопчикам лягати спати і зачинити за тіткою двері на ключ, миттю подався до лікарні.
Всеньку нічку просидів біля дружини. З тривогою вдивлявся у бліденьке змарніле личко, худеньку постать коханої. Тримаючи у своїх широких долонях її тоненькі пальці, роздумував, скільки ж роботи випадає на них. Усе вона встигає попорати, всьому дати лад. Не одну нічку не доспала з малими, коли хворіли. Проте знаходила сили, аби дати раду з усім. У неї ладиться на роботі, у домівці чисто, наготовлено, діти доглянуті.
– А я ж за тими безконечними роботами геть не маю часу і змоги їй допомагати. Треба щось робити, – напружено думав.
Відтак сам задрімав на її руках. А у сні йому примарилося, що у палату прийшла Євгенія в тому відверто сороміцькому халаті і знавісніло сміється з недужої.
Прокинувся від гніву. І враз побачив перед собою свою усміхнену Марійку. Вона пробудилася і тихенько тішилася Семенові. Знала, що після важкого трудового дня він усю нічку не спав, був поряд з нею. Це відчувала душею. Ледь помітний рум’янець з’явився на її щоках. Спокійно переговорили. Семен, поспілкувавшись із лікарем і впевнившись, що дружина поволі видужує, поспішив додому. Втішив дітей гарною новиною. Швидко зготував нехитрий сніданок і відправив учнів до школи.
Сам вирішив трішки подрімати, а свого керівника повідомив, що сьогодні приступить до роботи після обіду.
Щойно задрімав, як крізь сон почув, що у двері хтось стукає. Нехотячи таки підвівся. Відчинивши, був немало подивований: на порозі з прикритою тарілкою в руках «невинно» усміхалася Євгенія – з розпущеними кучерями, одягнена у відверто коротеньку сукню.
– Я сьогодні відпросилася з роботи. Здогадалася, що ти повернешся з лікарні голодним, і вирішила принести тобі сніданок. – Не чекаючи запрошення від господаря, сама зайшла у квартиру.
– Не варто, я сам його приготував…
Але сусідка вже хазяйнувала в кухні. Дістала з шафки тарілку, перекинула в неї принесені ресторанні суші-роли. Чоловік не знав, як себе поводити. Він не наважився різко вигнати нахабу, все ж вона – товаришка дружини. А та не вгавала, розповідаючи, які смачні страви подають у новому китайському ресторані і що вона хоч сьогодні може замовити їм столик, аби спробувати їх. Поставила на стіл чверткову плящину горілки й налила по півкелішка. Але марно, бо випити Семен не був любитель, а в робочий час – тим паче. Жінка все тарахкотіла про те, що йому треба бути розкутішим, змінити поведінку, звертати увагу й на інших жінок...
Семен не розумів, як сусідка може лепетати такі дурниці, не здогадуючись про істинні недолугі наміри, але мовчки спостерігав за її метушнею. Коли страва вже була готова до споживання, з поваги до гості взяв шматок рола до рота і ледь не поперхнувся. Суші пробував уперше в житті. Приправа виявилася дуже гострою і зовсім не припала до смаку Семенові. На очі навернулися сльози. Заледве проковтнув потраву.
Євгенія ж раділа, мовби й справді догодила чоловікові, та підсувала на тарілці ще одну порцію сирої риби з рисом. Семен не втримався і сердито сказав, що йому не сподобалася така їжа. Сусідка ж наполягала, що треба врешті ставати сучасним, змінювати смаки. Її теревені дратували Семена, а жінка правила, що поки Марії немає вдома, вона візьметься за його «перевиховання». Поспати йому так і не вдалося. Вже перед обідом випер з дому набридливу гостю, а та пообіцяла навідатися ще ввечері. Хоч як втомився Семен, а сам напросився на нічну зміну, аби уникнути повчань «наставниці».
Про те, як не міг спекатися сусідки, телефоном розповів Марії. Дружина щиро сміялася, підбадьорюючи Семена, бо не вбачала в тих походеньках загрози. Але, як мовиться, крапля камінь точить. Щоденні нарікання чоловіка на ганебну поведінку Євгенії наштовхували на неприємні висновки. Згодом жінка розкрила істинну картину реальності і дещо стривожилася.
А Євгенія не припиняла «полювання» і розкидала свої хижацькі сіті на кожному кроці. Не давала чоловікові проходу, приходила в дім, діставала дурними балачками, купувала квитки в кіно, а потім запрошувала до нічних клубів, аби «вибити з нього село». Благо, всіма дивацтвами Євгенії чоловік ділився з Марією. 
До слова, сусідка жодного разу не провідала подругу, ба більше, не зателефонувала і не запитала, як та почувається. Про дітей і їхні потреби цілком забула.
Зрештою, коли Марія повернулася додому, походеньки хитрої лисиці припинилися. Жінка наважилася поставити велику масну крапку в тій нещирій дружбі, випаливши Євгенії вголос усе наболіле. Намарне штучно розпиналася заздрісниця, – підмурівок сім’ї Марії та Семена був надто міцним, аби піддатися руйнуванню розлучниці. Тож та знову зосталася самотньою і покинутою. Своїх помилок вона досі не зрозуміла.

 

Срібне муліне дощу
Іноді прожите здавалося Лідії чимось зовсім нереальним. Здавалося, треба лише випростатися – і цей тягар, що тиснув на неї, впаде, і вона знову розправить руки, мов крила, і злетить вільно. А коли в свідомості знову повністю проявляється все, що трапилося, тягар стає ще важчим. 
Усе це було?
Була та лихоманна ніч, яку вона провела у сльозах, очікуючи лише одного – зараз прозвучить телефонний дзвінок і вона почує звичне: «Вибач, Лідусю. Затримався на роботі. Послали в термінове відрядження. Цілую. Кохаю. За тиждень буду вдома». Але минула ніч, а чоловік так і не зателефонував. Звичайно, Ліда добре знала, де він. Та якщо і не знала, то міг би зателефонувати, аби хоч виявити повагу. А він не захотів.
Був той ранок, коли чоловік повернувся додому. А в Ліди після пережитої ночі не залишилося нічого, крім стомленої надії. Лежала, повернувшись обличчям до стіни. Накрилася ковдрою, поклала долоню під голову. Русяве волосся густим спокійним потічком стікало з подушки, прикривши вухо. Жінка була вродлива, але чоловік цього вже не бачив. Для нього вона була знайомо-звичною, втратила принадність. Ліда випромінювала особливе тепло, але Ігор його вже не відчував. 
Ліда не спала. За якийсь час після того, як чоловік увійшов, встала. І знову не знайшла в його очах ні натяку на те, що він кається, що вона йому потрібна. Він був ніби трохи стомлений. А Ліду ця ніч зовсім знесилила. 
Погляд жінки впав на ліжечко, у якому спала їхня донечка. Підвелася й підійшла до дитини. Хотіла змусити чоловіка відчути хоча б крихту провини. Та Ігор лише криво посміхнувся. Лідія знову опустилася на ліжко. Сиділа і збиралася з духом, бо треба було зробити найважче – скласти речі, взяти Полінку й піти. 
Був і день, коли Ліду, яка годувала донечку, гукнула свекруха. Молода жінка здригнулася, повернула голову і прочитала в очах тієї німий докір: «Знову сваритеся. Я ж тебе попереджала, щоб залишила мого сина у спокої. А ти причепилася, як реп’ях. Ото і маєш, що заробила!» Ліда опустила руку з пляшечкою. Хотілося закричати, завити. Ніби вгадавши наміри невістки, свекруха відступила назад. 
Був і вечір. Треба поквапитися, доки не прийшов Ігор. Ліда дістала з шафи валізу, з якою вона два роки тому прийшла сюди, розкрила. У валізі зберігалися ялинкові прикраси. Жінка розгорнула жмуток блискучого «дощику». Ніби срібне муліне. Труснула іграшковою сухозліткою, розстелила її на столі і відчула на своїй спині погляд. Озирнулася. Важко сказати, скільки часу вони дивилися одна на одну. Може, мить, а може, й цілу годину. Свекруха вловила Лідине вагання, якесь незрозуміле, звернене не до неї, а до себе. На язику вертілося відчайдушне запитання. Свекруха зробила крок до Ліди, але та, опам’ятавшись, гойднула головою і заходилася складати речі. 
Затягнувши «змійку» на валізі, Ліда зупинилася біля доньчиного ліжечка. Подивилася на Полінку, нахилилася, взяла її на руки. Свекруха сиділа на канапі. Побачивши невістку вже на порозі, підняла голову. У ній знову заворушилася слабенька надія, хоча жінка і не думала підтримувати синову дружину. 
– Бувайте здорові, Анастасіє Петрівно, – вичавила з себе Ліда.
Анастасія Петрівна подивилася на неї вже зовсім байдуже, взяла подушку, поклала на коліна. Ще раз підвела на невістку тьмяні очі й промовчала. 
Ліда не розуміла, чому так сталося. Згадуючи минуле, ніби розмотувала заплутані нитки. Але що з того? Лихо її вже спіткало, а вона так і не зрозуміла своїх помилок. 
Лідине життя не було багате на події. У свої двадцять вісім років нічого не встигла побачити. Дитинство минуло в селі. У шістнадцять поїхала на навчання у місто. Потім працювала у невеличкому кафе кухарем. 
Одного разу прибиральниця, сказала, що прийшла ватага парубків і вимагають покликати кухаря. Ліда поспішила у зал.
– Хто з вас найстарший, розбіяки? – запитала вона таким тоном, ніби хотіла поставити бешкетника в куток. 
Запала тиша. Потім один з юнаків показав на парубка, який сидів за столом. Почувши Лідине запитання, той підняв голову. Обличчя хлопця було не таким, як у його товаришів. Ті вихлюпували зухвалість, а він випромінював упевнену радість. «Я щасливий, тому веселий, – говорили його осяйні очі. – У мене завжди все чудово!» З цікавістю роздивлявся Ліду. 
– Отже, ви і є отаман цих забіяк? – дівчина поправила на голові білу «пілотку».
– Отаман забіяк?! Чудово сказано! – засміявся парубок. – Мене звати Ігорем, а вас?
– Молодий чоловіче, вибачте, але я тут не розважаюся, а працюю. І якби я з усіма відвідувачами кафе знайомилася, то не мала б часу на роботу, – Ліда залилася густим рум’янцем. 
Ігор знову засміявся:
– Але ми також прийшли сюди не задля розваги. Нас послала наша фірма… Ми будівельники. А я не отаман, а лише бригадир…
– О! То це ж не до мене! Я тут лише кухар! – також засміялася Ліда. – Ходімо зі мною. Я вас проведу до нашого шефа.
У пізні години відвідувачів мало. Із кухні Ліда бачила, як бригадир будівельників походжає яскраво освітленим приміщенням. А його товариші вимірюють хто вікна, хто стіни, хто двері. Хлопці були веселі, жваві, весь час жартували. Ігор усім керував, віддавав накази підлеглим. То тут, то там дівчина бачила його струнку постать. Цей парубок притягував її своїм магнетизмом, їй кортіло весь час дивитися на нього. 
Враз Ігор підійшов до Ліди і запитав, чи могла б вона з ним повечеряти. Дівчина подивилася йому в очі. Вони були тепло-карими. Відчула незрозуміле тремтіння й опустила голову. Ігор теж потупився, міцно стиснув губи, на його шиї пульсувала жилка. Він подумав, що ця дівчина читає його думки. Намагаючись оволодіти собою, Ліда підняла очі, й він прочитав у них таке ж хвилювання. 
– Вибачте, але я на роботі, – невпевнено мовила дівчина.
Чоловік обернувся і поспіхом пішов геть. 
Покотилися звичні спокійні дні. Ліда потонула у дрібних клопотах. Будівельники повинні були почати ремонт за два тижні. Іноді дівчина думала про молодого бригадира. Все розділилося на дві частини. Одна – це кафе, кухня, плити, продукти, словом, Лідина робота. В друга частинка, малесенька, дрібнесенька, зовсім мізерна, – Ігор. 
 Минуло два тижні. Ігор ніби відчував, що за ним спостерігають. Голосно сміявся, жартував. І жодного разу не поглянув на Ліду. Та дівчина цим не переймалася, навпаки, у її душі була якась приємна журба. Вона відчувала, що подорослішала. Час подумати про сім’ю. Та чи хотіла вона прощатися зі своїми маленькими нездійсненими мріями? Чи зізналася собі, що закохалася?
У другій декаді травня почалися дощі. Ліда у доброму настрої їхала на роботу. На зупинці помітила групу молодих людей. Підійшовши ближче, зиркнула у їхній бік і спаленіла. Ігоря неважко було впізнати – та ж чорна кофта з великим каптуром, в якій він працював у кафе. 
Намагаючись угамувати стукіт серця, Ліда обійшла зупинку і пішла вулицею вздовж високої бетонної огорожі. Тепер вона була занепокоєна не стільки зустріччю із чоловіком, стільки тим, як розхвилювала вона її. Дотепер дівчина вважала, що звільнилася від свого захоплення. А тепер зрозуміла, що в ній досі живе те трепетне почуття. 
Ігор, упізнавши Ліду, наздогнав її, привітався.
– На вулиці дощ, ясновельможна панночко. Не промокнете? – запитав він.
– Ні! А ви, пане отамане, так давно мокнете під дощем, що, мабуть, скисли, – відповіла дівчина, усміхнувшись. 
Ігор засміявся, а потім раптово замовк. Окинув пекучим поглядом її обличчя і квапливо попрощався. 
Озирнувшись за мить, Ліда побачила, що Ігор, лежить на бруківці.
– Посковзнулися? – занепокоєно запитала, підбігши. – Нічого не зламали?
Замість відповіді він подивився на неї з неочікуваним неспокоєм. У його очах горіли крихітні багаття, на носі, на віях і на бровах тремтіли перлинки дощу. Якась жилка запульсувала у душі. Ліда дивилася в Ігореві очі, відчувала його напругу.
– Дощ… – навіщось сказав чоловік.
– Так, – відповіла Ліда. – Дощ тягнеться, мов нитки. Дощове муліне…
– Знаєш, Лідо, мені конче треба було знову тебе бачити.
Ліда не хотіла знати, до чого може привести їхнє знайомство, навіщо воно взагалі потрібне. Але відчувала, що її самотність стала для неї тягарем. І ось вона зустріла Ігоря. 
– Лідо, будь моєю дружиною, – видихнув чоловік...
А потім потягнулися дивні, хмільно-запаморочливі дні. Коли вони були разом, дівчині здавалося, що вони летять у дзвінку далечінь. Вулиці, будинки, майдани, городи, дерева, квіти, трави і люди – то все внизу, дрібне і неважливе, нічого не варте. Наодинці вона згадувала і заново переживала його обійми, поцілунки, слова. І знову летіла.
Кожен свій крок оцінювала тепер по-іншому, думаючи, чи це сподобається Ігореві. А коли коханого не було поруч, вона відчувала себе неповноцінною. Неспроможна була думати, радіти, навіть дихати без нього. 
…Ліда вже не дитина, не маленька бездумна дівчинка, яка підкоряється відчайдушному сліпому пориву і не відає, що коїть. Чому вона вже не вірить в Ігореве кохання? Чому засумнівалася? Чому так поквапливо втекла? Треба ж подумати і про Полінку. Але вона не терпітиме приниження.
Якось розповіла Ігореві про своє побоювання. Він усміхнувся, хитнув головою, пригорнув її до себе.
– Ти щаслива? – запитав.
Ліда нічого не відповіла.
– Дуже, дуже, дуже щаслива? – знову запитав він. 
Вона дужче притиснулася до чоловіка, заховавши обличчя у нього на грудях. 
– І я щасливий. І зроблю все, щоби так було і надалі. 
Того дня йшов дощ. Довгі срібні нитки, мов шовкове муліне, тягнулися з неба. І саме того дня Ліда дізналася, якою буває божевільна радість. Вона втекла від Ігоря і від самої себе у пустельний закуток. Знову і знову повторювала слова, які почула у телефонній слухавці. Щось шепотіла, усміхалася, кружляла у танку, мов навіжена. Думки, обривчасті, химерні і нереальні, спалахували і гаснули. А потім і зовсім ні про що не думала. Просто ходила й усміхалася, віддаючись бездумному своєму захопленню.
Того дня пішла на побачення з Ігорем. Шлях лежав через туєвий парк, що довгою смужкою тягнувся понад річкою. З одного боку за айстровими клумбами виднілася втоптана стежка, з другого тягнулися кущі глоду з кучерявими листочками і недостиглими ягодами, а за ними – та вулиця, на яку запросив її Ігор.
Першим стояв світло-сірий будинок у цементній «шубі». Три вікна виходили на вулицю, затулені зсередини легкими жалюзі. Дім здавався мовчазним і похмурим 
Ліда відчинила хвіртку, закотила у подвір’я візочок, узяла Полінку на руки. Назустріч вийшов Ігор. Був не такий, як завжди, – спокійний, навіть сердитий.
– Ходімо, – мовив самими вустами і взяв із рук Ліди доньку. 
Зайшли у довгий коридор. Двері у вітальню були відчинені, звідти лилося срібне світло. 
– Ходімо у твою кімнату, – сказав Ігор. 
У просторій, із двома величезними вікнами кімнаті стояли широке ліжко, комод, трюмо, дві шафи. Над ліжком висів великий, на всю висоту стіни, гобелен. На кріслі, згорнувшись клубочком, дрімало руде кошеня. 
– Подобається? Тепер у цьому домі ти повноправна господиня. Кімнатку для Полінки я поки що не обставляв. Це зробимо разом. Але чи знайдеться у цьому домі місце для колишнього чоловіка?.. Лідо, чому мовчиш?
Жінка опустилася на ліжко і погладила кошеня. З очей покотилися сльози. 
– Чого ти плачеш? – схвильовано запитав чоловік.
– Я думала, що ти мене вже не кохаєш… Думала, що ти проводиш час в іншої жінки… Думала… Пробач… Пробач мені, нерозумній…
За вікнами дріботів дощик. Ріденьке срібло тонкими цівочками несміливо пробиралося через жалюзі. У кутках збиралися сутінки. 
Лідине серце гучно билося. Ігор поклав донечку на ліжко, обійняв дружину за плечі.
– Ти щаслива? Дуже, дуже, дуже? І зроблю все, щоб так було і надалі…
Ліда припала до грудей чоловіка, і вони довго сиділи мовчки. А за вікном легенький вітер гойдав срібне муліне дощу. 
Валентина СІРА

Мамине кохання

 

Мабуть, я щаслива. У мене найкраща матуся, яку я люблю. У мене чудовий чоловік, який кохає мене до безтями. У мене є робота, яка приносить радість, матеріальні статки і мрії. І ось нарешті довгоочікувана відпустка…

Коханий зайнятий. Тому їхати до моря доведеться без нього. Я трохи засмутилася, але завжди з розумінням ставлюся до обставин, які не залежать від нас. Зрозуміла, що так легше жити! Відпочивати самій сумно, я не люблю самотність. Подруги зайняті домашніми справами, більшість – вихованням дітей. Тому й вирішила запросити із собою маму.

– Мамо, ну які в тебе можуть бути справи? Я знаю, що з роботи тебе відпустять, ти тільки скажи їм, – умовляла я.

– Доню, в нашому колективі в усіх відпустки почергово. Я не можу просто так повідомити, що мені за тиждень потрібно їхати, – виправдовувалася мама.

– А якщо я домовлюся з твоєю начальницею? – просила я, адже ми були знайомі. – Мамо, ми живемо з тобою в різних містах, бачимось рідко, а ти ще й відмовляєшся від можливості разом відпочити.

Після цих слів моя мама розтанула. Я, щаслива, збирала речі й просила свого Сашка не засмучуватися. Тим паче, в серпні ми з ним планували поїздку до Туреччини. А в Одесу ми поїхали з мамою.

Яка вона в мене? Добра, світла і щира. Її усмішка в молодості завойовувала не одне серце. Та й зараз мама, хоча й одружена, має чимало прихильників. І от на морі з’явився ще один...

Ростислав Семенович мешкав навпроти нашої кімнати. Високий чоловік спортивної статури. Коли ми снідали чи обідали, він завжди сідав за сусідній столик і тихцем розглядав мою маму. Можливо, вона це не одразу помітила, а от від мене чоловічих поглядів не приховати.

– Мамо, а ти б могла закохатися заново? – спокійно запитала я, смакуючи молочним желе із полуничною начинкою.

Мама від неочікуваного запитання округлила очі і швидко поставила горнятко з кавою на стіл.

– Чому ти запитуєш? – здивувалася. – Ти ж знаєш, що я вже тридцять років живу з твоїм батьком. Ніколи йому не зраджувала.

– Та знаю мамо, що ти все життя носишся з нашим батьком, як із писаною торбою. От я інколи думаю, чи змогла б закохатися заново. Із Сашком ми десять років. Дітей у нас немає. У кожного улюблена робота. Ніщо не зв’язує нашу сім’ю. А от у вас із батьком все по-іншому. Тридцять років ви разом, нас виховувала більше ти, аніж він. Тепер ми роз'їхалися, ви залишились удвох. Коли ми приїжджаємо, ви часто сперечаєтеся… Батько, як пив, так і п’є, влаштовує сварки. Я б так не змогла...

– Улянко, ти в мене ще така наївна. Яке може бути кохання у моєму віці? З батьком ми вже звикли одне до одного, – виправдовувалась мама.

Я не розуміла, як можна так жити. Часто просила маму залишити батька, не могла бачити її страждання. Просила переїхати до нас із Сашком. Місця на всіх вистачить, грошей також. Однак мама категорично заперечувала. Залишати рідне місто і батька вона не хотіла. Та, попри мамину усмішку, яку вона одягала, ніби маску на карнавал, коли приїжджали ми з братом, я бачила, що вона нещаслива. А я хотіла для неї щастя.

– Мамо, ти в мене гарна і ще можеш зустріти своє щастя. Основне – не бійся впустити його у своє життя.

– Улю, мала ти ще! Всі чоловіки однакові, ти це згодом зрозумієш.

– Звичайно, мамо, як я у свої тридцять років можу говорити про чоловіків?! – усміхнулася я, зустрівшись поглядом із незнайомцем за сусіднім столиком.

Наша розмова з мамою знову завершилася безрезультатно.

Я так хотіла, щоб цьогорічний відпочинок був для неї незабутнім. Тому після сніданку ми одразу пішли до моря засмагати, а ввечері вирішили покататися на кораблі.

Вечір справді був чарівним. Матуся одягнула свою улюблену ніжно-блакитну сукню. Вона в мене така красива. За паспортом їй п’ятдесят, а на вигляд – до сорока.

– Ви надзвичайно гарні! – неочікувано і без привітання сказав мамі чоловік, який зранку сидів у кафе за сусіднім столиком.

Моя мудра мама сором’язливо усміхнулася, як дівчина-підліток, і заховала очі.

– Вона надзвичайна! – я втрутилася у розмову. – До речі, я Уляна, мою матусю звати Оксана. А вас?

– Ростислав!

– Ви спортсмен? – я вирішила взяти ініціативу у свої руки. 

– Я вже ветеран спорту, – усміхнувся чоловік. – Колись був легкоатлетом, згодом багато років присвятив велоспорту.

– Але, впевнена, й далі активно тренуєтесь!

– Маєте рацію. Вам щось принести?

– Так, червоного вина, будь ласка, – не розгубилася я.

Поки наш новий знайомий пішов по вино, мама почала читати мені нотації.

– Улю, ну навіщо ти з ним завела розмову?

– Мамо, це ж не я до нього підійшла, а він до нас. Не могла я мовчати, як і ти.

Мама не встигла нічого відповісти, бо повернувся Ростислав.

– А ви звідки приїхали? – він, очевидно, хотів продовжити розмову.

– З Кіровограда, – відповіла я. – А ви звідки?

– Я теж колись там мешкав. У молодості.

– Так? Ви навчалися в нашому місті?

– І не тільки. Колись відвідував танцювальну студію. Мої батьки дуже хотіли, щоб я був хореографом.

Поки ми спілкувалися з незнайомцем, вечірка на кораблі вирувала.

– А моя мама теж брала уроки хореографії. І в школі, і в університеті, – додала я.

Поки я розповідала, заграла повільна, як легкий вітер, музика.

– То, Оксано, думаю, ви не відмовите мені в танці?

Моя мама перевела погляд на мене. Але Ростислав уже тримав її за руку і вів за собою. Я не знаю, про що вони спілкувалися, але мама ховала очі. Господи, як я хотіла для неї щастя!

– А ваша мама і справді гарно танцює, – Ростислав був задоволений.

– Ви також! – усміхнулася й мама. Руки чоловіка ще залишались на її талії.

– Ростиславе, чи можу вам на цей вечір довірити свою маму?

– Уляно, що сталося? – збентежилася матуся.

– Мені треба відпочити, відчуваю слабкість, – вигадала я, щоб залишити маму з цим гарним чоловіком.

– Ви можете мені цілком довіряти. Обіцяю не відходити від вашої мами, а після закінчення вечірки провести її до номера, – Ростислав усміхнувся, очевидно, зрозумівши, що я задумала.

– От і добре. Мамочко, не сумуй, – я поцілувала її в щічку.

…Мама прийшла над ранок. Я чула, як вона тихенько прокралася у кімнату, роздягнулася, пішла до ванної кімнати, а потім лягла спати. Всім серцем відчувала, що мамі теж імпонує цей чоловік. Тому знову спокійно заснула, а прокинулася, коли сонячне проміння лагідно просилося у кімнату і гладило моє обличчя. Мама вже не спала.

– Доброго ранку!

– Привіт, донечко, – ненька загадково усміхнулася.

– Ти не спала?

– Не спала!

– Таки сподобався тобі Ростислав, – зраділа я.

– Я тобі більше скажу, доню, він мені сподобався дуже давно.

– То ви з ним знайомі? – моєму подиву не було меж.

– Це моє перше кохання.

– Що? – я округлила очі.

– Так, ми з ним разом, як виявилося, відвідували танцювальну студію ще в шкільному віці.

– Мамо! Я рада за тебе. Розкажи мені все докладно!

– Одягаймося, щоб не запізнитися на сніданок, а я тим часом усе тобі розповім, – мама сяяла щастям.

Я вслухалася в кожне мамине слово.

– Батько дуже хотів, щоб я була балериною. Мені було вісім років, коли я почала відвідувати танцювальний гурток. За два роки до нас на заняття привели Ростислава. Він був на голову вищим за мене, гарно декламував вірші. Згодом нас поставили у пару. З десяти років ми посідали призові місця. Він перший із хлопців подарував мені квіти. Ромашки… – мама усміхнулася своїм спогадам. – У тринадцять років я зрозуміла, що закохалася в цього хлопчика. Він, виявляється, теж. Ховаючи погляд, Ростислав розповів мені про свої почуття і вперше мене поцілував. А за рік вони виїхали з нашого міста. І я більше його не бачила…

– Мамо, та вас сама доля звела! За стільки років ви знову зустрілися! Ти його шукала?

– Розпитувала у його родичів, яких випадково зустрічала, але потім і вони виїхали. Я про нього більше нічого не знала… Чи думала я про Ростислава? Думала. Мені часто снилося, як ми з ним танцюємо. Але роки йшли, а ми вві сні залишалися тими ж підлітками…

– Як це романтично… Зустріти людину, яка снилася тобі все життя, в яку колись була закохана… Мамо, а як ти зрозуміла, що це саме той Ростислав? – я заплітала собі косу і намагалася повірити в те, що це сталося з моєю мамою.

– Як я відчула? Коли заграла музика і він обійняв мене за талію. Коли ми знову почали танцювати, а я обережно торкнулася його плеча. Якось одразу зрозуміла, що це він, – і мама від щастя затулила обличчя долонями.

– Я рада за тебе. А він, мамо? Що розповідав?

– Ростислав  розлучений. У нього двоє дорослих синів...

У двері постукали. Мама побігла відчиняти. То був Ростислав.

– Ви складете мені компанію?

– Звичайно, – зраділа матуся. – Доню, ти вже готова?

– Так, іду, – я привіталася з колишнім незнайомцем і подумала, що не помилилася в ньому.

…Я лежала на пляжі, пила мохіто і дивилася на море. Мама з Ростиславом, узявшись за руки, як закохані, пішли на прогулянку. Я була щиро рада за них, адже моя мама заслуговує бути щасливою.

Вікторія СЕМЕНЕНКО

 

Порожнє вікно
Ранок зійшов на світ свіжістю заморозку. Галина, поспішаючи на роботу, за звичкою, вийшовши з будинку, поглянула на верхній ряд вікон своєї багатоповерхівки, що стояла поруч із магазином. «У Степанівни світло не горить. Дивно», – подумала і пригадала, що й учора в неї не світилося. «Ніби й не планувала бабця нікуди їхати. Не говорила ж нічого», – промайнула думка, та на зміну їй прийшли інші, пов’язані із власними турботами.
Пригадала про це лиш увечері, коли до неї забігла сусідка.
– Слухай, Галинко, щось нашої Степанівни не видно, – сказала між іншим.
– Ага. А вона нікуди не планувала їхати?
– Ніби ні. Мені про це не говорила.
Степанівна – бабуся, яка мешкала у двокімнатній квартирі поруч. Іноді ця старенька діставала молодих жінок, як кажуть, до самих печінок, бо набридала своєю допитливістю.
– Галю, а чого це ваші куми сьогодні повз наш будинок проходили, а в гості не забігли? – запитала якось сусідку.
– Які саме куми? – запитала Галина, хоча хотіла відповісти: «Вам то що до того?»
Знала ж стара, що сім’ї сильно посварилися через автомобіль.
Купив Галин чоловік торік у Севериненків (тих самих кумів) «Ланоса». Новенького. Нібито. А машина з місяць попрацювала і поламалася. Пішов Вітько до кума, щоб дізнатися, в чім проблема. Та дорогою зустрів сусіда Севериненків. Слово за слово – і розповів про свою проблему.
– Так Гришко її через те й продав. А ще кажуть, що він нові запчастини на старі поміняв… Тільки я тобі цього не говорив.
– Ага, – відповів Віктор, але кумові все виказав. І пішло-поїхало...
З того часу й не ходять у гості, не кумаються. Бабуся про все це знала, сто разів від людей чула, та й від самої Галини. Ні ж, треба ще раз за живе зачепити. 
А то одного разу бачила, як Віктор підвозив на своїй машині якусь дівчину. Швидко «вуличне радіо» рознесло чергову новину.
– Дивися, Галю, відіб’є та дівка у тебе чоловіка, – тільки й торохтіла Степанівна. – Ти б не відкладала із дитям, а народила б йому хлопчика, тоді додому поспішав би.
Галя розплакалася від почутого, бо то було болючим питанням.
Вже десять років вони живуть разом із Віктором. Спочатку не поспішали народжувати дітей. Коли чоловік про це заводив мову, відповідала:
– Ще встигнемо. Спершу для себе поживімо.
Пожили. А потім… Потім виявилося, що вже не все так просто це зробити. Тому в сім’ї більше цієї теми не торкалися. Так на тобі! Бабця її оживила. 
– Не плач, дитино, я ж тільки добра тобі бажаю, – мовила, побачивши сльози на очах молодої сусідки.
– Та я знаю, – зітхнула Галя, бо любила і розуміла цю одиноку жінку.
Хоча не такою вже й одинокою та була. Мала сина.  Військовий, він служив десь на кордоні. Там же і жив із сім’єю. Та до матері не приїжджав. Галя, скільки себе пам’ятає, ні разу його тут не бачила. А от листами від нього мати хвалилася. Показувала конверти. Якось одного навіть прочитала. Складно так про все написав.
Знала Степанівна всі новини: хто народився, хто одружився, розлучився, де який магазин новий відкрився, по чім картопля на якому ринку. Про неї так і говорили – «вуличне радіо». Та баба Валя не ображалася за це.
Коли ж Галина і третього дня не побачила світла у вікнах Степанівни, підняла на ноги всіх сусідів. Навіть міліцію сповістила. 
Відчинили двері сусідської квартири разом із дільничним і побачили таку картину: старенька сиділа за столом. Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, та, втомившись, опустила голову на стіл і задрімала. Та й не прокинулася. Поруч лежав конверт. З її адресою. Ручка. Аркуш паперу, на якому було написано: «Добрий день, матусю!..»
– То виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? – запитав хтось із сусідів у Галини вже опісля.
– Виявляється, що так, – сумно констатувала жінка, і так гірко від цього на душі стало.
Біль проймав щоразу, коли, поспішаючи на роботу, за звичкою дивилася у темне вікно в надії побачити в ньому усміхнене обличчя бабусі. Вона ж завжди молоду сусідку проводжала таким чином на роботу.
Тільки чорна порожнеча визирала, нагадуючи про те, що тепер вона там господиня. А десь у кутку вікна сором’язливо із-за її плеча поглядала у великий світ байдужість. Порожнеча проганяла її, іноді вони навіть бійку затівали. Тоді вікно пускало сльозу.
Непрохана сльоза збігала невидимим силуетом старої жінки. Воно теж по-своєму сумувало за нею. 
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Море в тобі
Якщо придивитися уважніше, видно, 
що море синє щодня по-різному. 
Марія Парр
Я заплющую очі і слухаю стукіт потяга. Нарешті омріяна відпустка… Але тішить не сам факт відпустки, а те, що проведу її саме так, як мріяла. У будь-якому випадку я б рахувала дні і викреслювала їх у календарі, а потім шкодувала б, що проводжу своє літо якщо не в офісі, то в бетонному полоні. 
Тебе навіть не засмучує верхня бокова полиця… Байдуже, чим ти прямуєш до своєї мрії. Відчуваю дотик до волосся. Ти тягнешся до мене і запитуєш, чому не сплю. Ти теж на верхній боковій поруч – ми купили останні квитки. 
А потім ми ще довго розмовляли пошепки і хрустіли печивом.
– А ти знаєш, що вода займає понад 70 відсотків земної кулі? А ми ходимо дорогами свого міста і думаємо, що твердо тримаємося.
– Дякую, що подарував мені море.
– Ще не подарував, усе попереду.
Просто ти не знаєш, що я вже два місяці ним марю. Склала список потрібних речей, придбала купальник, перечитала Хемінгуея і була готова задовго до твоїх слів: «Замовляй білети до Одеси і дізнайся, як від міста добратися до Кароліно-Бугазу».
Чому саме Кароліно-Бугаз? Знайшли це місце на одному із форумів, де застерігали, що там мало розваг і дискотек, небагато крамниць, і одразу зрозуміли: це те, що нам потрібно. 
В електричці я заснула, схилившись на твоє плече.
– Мамо, дивись – море! – вигукнуло на весь вагон хлопча і заплескало в долоньки. – Мамо, виходьмо вже, там море.
Раділа не менше, ніж той хлопчик, і не могла намилуватися далеким пейзажем.
Море… Кажуть, що воно лікує рани і позбавляє самотності, та спочатку відкриває тебе зсередини, роздирає твої шрами і наповнює собою. Стає нестерпно боляче, та лиш на мить, потім воно таки лікує і загоює, не залишаючи слідів.
– Спочатку не заходь далеко, намочи ноги і постій хвилинку, нехай море прийме тебе, незнайомку. Сьогодні вітряно, можна застудитися.
– Та я б полізла у воду навіть узимку і не застудилася. Чесно… Хіба можна себе стримати від такого задоволення? Я жила б тут вічно. Уявляєш, як чудово жити біля моря в маленькому затишному будиночку і пити вдвох зелений чай, коли сонце сідає за обрій. А восени, закутавшись у плед, спостерігати, як поодинокі туристи босоніж ідуть пляжем, утікаючи від холодних хвиль.
– Мрійниця…
А далі – як за сценарієм: сонце, море, пахлава і холодні коктейлі, смажена картопля у маленькому кафе і хмільна екскурсія до Шабо, одеські дворики і колоритні продавці на Привозі, нічні купання і розмови під зорями.
– Дякую тобі за море.
– Дякую, за море, що живе в тобі, воно бездонне. 
Бачити море вперше – це наче відкрити себе заново. Ось воно, вічне і мудре, скільки бачило таких, як ти, скільки переслухало історій і ввібрало емоцій. Море закохує в себе і вчить бути вільним, адже його ніхто не може підкорити, воно залишиться таким і через тисячі років, любитиме і ненавидітиме, лікуватиме і вбиватиме водночас...
Лілія НАДВІДНА

 

Незрозуміла провина
Валя ніяк не могла зрозуміти, чим вона завинила перед матір’ю. Дівчинка постійно відчувала, що ненька не може спокійно дивитись на неї. Материн погляд бігає доньчиним обличчям, обминаючи очі. Жінка намагається заспокоїтись, але їй це не вдається. Яка таємниця ховається у її серці. А чому від цього Валі так тяжко? Мати хоче заглушити провину? А чи не запізно? Чи зможе вона повернутися в ту пору, коли все було гразад? І що змінилося в матері з того щасливого часу?
Дівчинка багато працювала. Коли косили на левадах траву, Валя розтрушувала її, перевертала, стягувала сіно в купки. А потім, коли накладали сіно на підводу (дивно було бачити над невеличкою кобилою Камою величезну копицю), мати допомагала доньці вилізти нагору. Дівчинка швидко перебирала ручками й ніжками, дерлася, мов жук-сонечко, колючим сіном. Коли звозили з городу буряки, Валя носила на воза гичку, викопувала коренеплоди. Колеса шурхотіли по стерні, скрипів хомут на Камі. Терпко пахло тереном та обліпихою. Хмари на небі розгойдувалися і перетворювалися на чудернацьких істот. 
Ліворуч од шляху росли верби, звісивши над дорогою свої довгі віти. Мати з донькою пригиналися, а гілки шурхотіли над ними, заплутувалися у волоссі. Мати час од часу пригладжувала волосся обома долонями, а потім знову брала в руку віжки, хоча їхня кобилка сама вибирала дорогу. 
Край села оперізував неглибокий ярок. Спустилися в нього, заскрипів хомут Ками, повільніше покотилися колеса. Ось і місток подолали. Під ним води не було, висохла, зате стояли величезні, у зріст людини, кущі лопухів, звідти виповзав вкрадливий туман. 
Хатинки причаїлися за штахетними тинами. Валя весь час намагалася щось сказати й нарешті таки наважилася.
– Мамо, а чи правда, що дорослі люди щасливіші од дітей?
– З чого це ти взяла? – мати випрямила спину. 
– Чула, як тітка Нелька казала, що у жінок багато щастя.
Мати усміхнулася.
– Це у Нельки багато щастя? Чоловік п’яниця, діти сопливі, брудні й вередливі. Справді, багато щастя! – помовчала, а потім запитала: – А ти в мене нещасна? 
Дівчинці здалося, що вона щось не те бовкнула:
– Та я ж іще не жінка… Звідки мені знати, яке воно, те жіноче щастя?
Валі стало образливо, що не знає, що відповісти, і не придумала нічого цікавішого. Дівчинці сподобалося, що мати слухала її спокійно, не перепитувала, не сердилася. Вона намагалася розмовляти так, як ненька, навіть інтонацію підбирала, як у неї. Махнувши рукою на село, говорила: 
– Варка так розледачіла, пудів зо два вже лишку набрала. Стала як свинка загодована. Настя прийняла того ледацюгу Петра. Навіщо він їй здався? Що від нього за зиск: спить, їсть і п’є.
І раділа дівчинка, що вона не лінива, бо найгірша лайка її матері – слово «ледащо». 
Вони вже минули половину села. Дівчинка стала на коліна, тримаючись за плечі матері. Поправила сукенку і – о, Боже! – не помітила, коли відірвала шматок тканини, що теліпався і оголював колінце. 
– Мамо, добре, що ми не багаті. Зате ми не ледачі! – неочікувано сказала Валя. 
Мати про щось думала, аж стрепенулася, почувши ці слова, повернула голову.
– Як? Бідні? Про що ти говориш? 
Дівчинка не знала, що відповісти. Але слова якось самі злітали з її язичка:
– Ну, ось у мене немає такої ляльки, як у Оксанки. А в Іринки такий гарний плащик, з поясочком і з каптуром, і чобітки гумові, такі блискучі. А у Василя велосипед з гальмами… Мамо, вони не ледачі, бо мають багато іграшок? 
Валя не знала, звідки все це береться. Не хотілося більше говорити. Поглянула на матір, а та лише зітхнула.
Під’їхали до двору. Назустріч вийшла бабуся. Мати підігнала Каму до самого тину. Валі не хотілося злазити з воза – ніби завинила перед бабусею. Мати вже прив’язала кобилу до стовпчика.
– Валюсю, злазь обережно. Не стрибай, бо порвеш сукню. 
Валі було соромно, хотілося побігти в хату, взяти голку і нитки й тихцем пришити вирвану латку. Вона ж не ледача, але зробила щось не так. Їй здалося, що мати сердиться, бо вона необережна: то впаде і колготки порве, то підошва у чобітках відпаде, то кісничка загубить. Одного разу, сапаючи картоплю, розрізала гострою сапою сандалик і поранила пальчик. Дивилася, як повільно виступала кров, і знала, що винувата, бо сандалики були гарненькими. Стиснуло в грудях. Довго ходила у розірваному взутті, аж поки бабуся побачила і зашила. 
Дівчинка злізла з воза. Позадкувала до хати, перевдяглася й почала допомагати зносити буряки з воза. 
Того вечора вона раніше лягла спати. У дворі ще ходила корівка, ще кувікали свині, бабуся ще дзеленчала відрами. Від’їхала підвода – то мати погнала кобилу до її господаря, дядька Степана. А Валя лежала під ковдрою і прислухувалася до всього, що робилося на подвір’ї. Вона хоче прокинутись раніше за матір і бабусю. 
Вранці дівчинка зістрибнула з ліжка, вийшла зі спальні й почула, як у кухні говорить бабуся:
– Катю, ти б помирилася з Миколою. Він таки батько твоєї дитини, добрий чоловік, не ледащо якесь! Що тобі ще треба? Важко ж без чоловічої підтримки. Заганялася сама і дитину замучила роботою. Працюєш, як та Кама. 
– Мамо, не кохаю я його! Як можна жити з нелюбим? Мамо, вчора Валя порвала сукенку, то ти її заший, поки донечка спить. А я поїду в містечко та куплю гумові чобітки і плащик для Валі.
– Катю, гроші ж збирали на дрова. Як зимуватимемо?
– До зими ще далеко… 
Дівчинка повернулася в ліжко. За мить відчинилися двері, зайшла мати, нахилилася над донькою.
– Донечко моя рідненька, стомилася? Вибач мені, моя доцю. Вибач...
Валя лежала з заплющеними очима і вдавала, що спить. Хотілося простягнути до матері ручки, обійняти її за шию, попросити пробачення і поплакати.
Мати поправила ковдру, поцілувала доньку в щоку, важка  сльоза обпекла Валину шию.
Ненька вийшла, тихенько зачинивши двері. А дівчинка лежала і знала, що зараз заплаче. І заплакала…
Валентина СІРА

 

Атавізм

Гіркота полином проникла в кожну клітиночку, байдужість найближчих людей витравила душу до самого денця. Лариса дивилася в одну точку. Вона вагітна. Думала хоч цим привернути увагу своїх найближчих людей – матері й батька, – та де там. Їм не до неї. У них своє життя, свої проблеми.

Коли ще була зовсім маленькою, вони втрьох завжди були разом. На море відпочивати – втрьох, до бабусі – втрьох, у цирк – теж разом. А потім мама з татом стали немов чужі. З чого все почалося, дівчинка не знає. Тільки пам’ятає, що мама плакала, коли тато повертався з роботи пізніше, а тато сердився, коли мама казала, що грошей на щось не вистачає. Спочатку вони сварились так, щоб донька того не чула, хоча вона все чула і бачила. А потім уже не ховались. Лариса завжди мовчки спостерігала за цим і не знала, що робити.

Одного дня, коли дівчинка вже навчалася у п’ятому класі, мама, як завжди, повернулася з роботи втомлена, нагодувала доньку, а потім почала прибирати у квартирі. Лариса знала: якщо мама отак хапається за прибирання, це означає, що в неї не просто кепський, а дуже поганий настрій. Потім мама надовго зникла у ванній. Вийшла звідти нафарбована, з гарною зачіскою.

– Ларо, – звернулася вона до доньки, – у тітки Марії сьогодні день народження. Я піду її привітаю, а ти виконуй домашнє завдання. Маю я право піти в кафе? – вже не до неї, а ніби до когось невидимого говорила. – Маю таке право! А то тільки декому все можна…

Мама вдягнула свою найкращу сукню. Лара так хотіла попросити неньку, щоб та залишилась удома, бо самій їй лячно, та не посміла.

Зачинились за мамою двері. Сутінки щільним простирадлом запнули вікна. Дівчинка скрізь увімкнула світло, щоб не так страшно було. Виконавши домашнє завдання, заснула, не дочекавшись батьків.

Наступного ранку зрозуміла, що мама й тато сердиті одне на одного. Вони мовчки снідали, навіть не дивлячись одне на одного. Нарешті першу фразу вимовив тато:

– Залишила дитину одну. Ото мати…

– У мені ти все помічаєш, а себе ніби не бачиш. Тобі можна невідомо де швендяти допізна.

– Я не швендяю, я працюю…

– Бачу, як ти працюєш. Таку зарплату приносиш, що ми ледь кінці з кінцями зводимо.

– То ти зароби більше.

– І це говорить глава сімейства!

– Ти вже не жінка. Ти монстр, заради грошей готова чоловіка задушити.

– Такого задушиш... Не мені ці гроші потрібні. Дитина росте, часи нелегкі. Шукав би підробіток.

– А чому б тобі самій підробіток не знайти?

– З цього й починав би…

Вони сварилися ще довгенько, а потім тато грюкнув дверима і пішов на роботу. Мама сіла на дивані, опустила очі й про щось думала, не помічаючи Ларису.

Відтоді у їхньому домі чи не щодня лунали сварки. Мама часто ходила з подругами на прогулянки, залишивши доньку наодинці з її страхами і проблемами. А одного дня покликала Ларису, взяла її за руку і сказала:

– Ларочко, послухай мене. Жити стало важко. Нам не вистачає грошей, а треба ремонт у квартирі зробити, машину купити, бо у всіх давно є. Та й ти ростеш, треба дати тобі освіту. Я вже підготувала документи, поїду на роботу за кордон. Поживеш поки що з татом.

– Мамо, мамочко, не їдь, – мало не плакала дівчинка, – у нас і так гарна квартира, а машини нам не треба. Я добре навчатимусь, спробую сама вступити до університету.

Мати на неї аж розсердилась. А за місяць таки поїхала, не звертаючи уваги на доньчині сльози. Інколи телефонувала, повідомляла, де вона і що робить. Тато чи не щодня повертався додому дуже пізно, інколи взагалі не приходив ночувати.

Якось, повернувшись зі школи додому, Лариса побачила в кухні незнайому жінку. На столі стояла пляшка шампанського, лежали бутерброди, ананас, апельсини, банани і багато цукерок у гарних обгортках. В Лариси аж слинка потекла – тато давно не купував їй смачненького. Привіталася. Жінка усміхнулася їй і хотіла погладити по головці, та Лара відхилилася.

– У тебе гарна донька, – не надто приязно сказала незнайомка татові.

Дівчинка пішла у свою кімнату й довго там плакала. Чомусь і мама не телефонує. Вона одна-однісінька на цілому світі. Як їй хочеться ананаса й отих цукерок у гарних обгортках…

Так у сльозах і заснула. Прокинулась, коли вже зовсім звечоріло. Скрізь тиша. Вийшла в кухню – нікого. В холодильнику порожньо. На столі півапельсина і цукерка. «Невже все забрали?» – подумала. Так, забрали, дівчинка знайшла лише черствий окраєць хліба і залишки сала. 

А мама все не телефонувала. Лариса чи не вперше відчула безодню між собою і батьками. Їй не треба грошей, тільки нехай найрідніші люди будуть поруч.

За декілька днів тато завів Лару до бабусі, маминої мами.

– Тут тобі буде краще. Може, хоч бабуся навчить тебе готувати їсти, а то така нероба ростеш.

Дівчина кинулась до бабусі, думала, хоч із нею порозмовляє, але старенька була чомусь сердита. І така гіркота заполонила все її єство. А невдовзі бабуся відвела її назад, мовляв, маєш свою квартиру, там і живи.

Мама надсилала гроші, але тато їх чи витрачав, чи складав. Тільки одного разу купив доньці червону кофтинку. Щоразу, коли мама телефонувала, дівчинка благала її повернутись. Але та лише відмахувалась:

– Не вигадуй, я не гуляю, а заробляю гроші, для вас заробляю.

Лару ніхто не чув, ніхто не розумів. Здавалося, навіть коли закричить на весь світ, все одно її не помітять. Тріщина швидко перетворювалась на прірву: з одного боку – вона, Лариса, з іншого – весь світ.

Мама приїхала за три роки, привезла багато подарунків. Проте вони не гріли дівчинці душу.

– Я мушу знову їхати, треба ще попрацювати, – ніби виправдовуючись, сказала мама.

– А як же я? – Лариса поглянула на матір.

Та опустила очі:

– Побудеш із батьком. Купимо дачу. І машину, щоб на дачу їздити. Він казав…

Лариса підвелася і вийшла з кімнати. «Про яку дачу ти, мамо, говориш? – думала вона. – Хто мене возитиме туди? У нього ж інша жінка давно є. Ти ж знаєш». Та дівчина промовчала, бо знову її ніхто не почує. У них своє життя, а вона…

Купили дачу, машину. Батько радів, здавалося, життя налагодилося, все так, як і колись. Та Лариса добре знала, що все зовсім не так.

Вона не помилялась. Тільки-но мама поїхала, тато знову почав приводити свою подругу додому. Лариса вже змирилась. Вона мусила терпіти, бо не було куди діватись, не було кому її захистити.

Якось підслухала їхню розмову. Батькова подруга говорила:

– Відправ дочку до бабусі, нехай там поживе.

– Легко сказати «відправ». Там така бабуся, що ого-го. А й справді, непогано було самим жити. Може, на дачі побудемо, поки тепло?

– Треба вже вирішувати щось, а то я у тебе невідомо хто.

– Ти у мене найкраща.

– Найкраща? Тоді відправ дочку до тещі.

– Та як я цей атавізм відправлю?..

Атавізм? Щось таке вони вчили в школі. Треба заглянути у словник.

– Атавізм – це, – читала дівчина вголос, – поява в окремих організмів даного виду ознак, які існували у віддалених предків, але були втрачені в процесі еволюції. Приклади атавізмів: трипалість у сучасних коней, розвиток хвоста, волосяного покриву на всьому тілі (гіпертрихоз) у людини…

Ларисі стало так прикро. Давно відчувала, що вона саме те, що називається атавізмом, от тільки слова підхожого не знаходила. Так, вона щось зайве у житті її батьків, що виникло зненацька, несподівано. Хотіла сказати мамі й татові: «Я, як і ви, жива людина. Я хочу, щоб мене любили, щоб розуміли…».

Після закінчення дев’ятого класу Лариса вступила до технікуму. Матиме стипендію – хоч невеликі, але власні гроші.

Мама приїхала за рік. Застала вдома татову подругу, зібрала речі й пішла до бабусі, навіть не покликавши з собою Лару.

Лариса почала зустрічатися з хлопцем-старшокурсником. Симпатичний, розумний – із червоним дипломом технікум закінчує. Коли завагітніла, вирішила не розповідати про це Сашкові: якщо ще й він її відцурається, то Лариса не витримає. Нехай краще сам піде, згодом, а не відразу після приголомшливої новини. А вона народить дитинку... Ні, вона не хоче тієї невідомої для неї маленької істоти... Думки розривали її свідомість. Але Лариса розповість про свою вагітність батькам, може, що хоч це змінить їхнє ставлення до неї.

Кому першому сказати? Так вийшло, що спершу вона поділилась цією новиною з мамою.

– Якщо хочеш народжувати, то народжуй, – байдуже сказала мама. – Житимете з батьком. До себе не можу тебе взяти, бабуся вже старенька, їй спокій потрібен…

От і все, що Лариса почула від своєї мами. Ні радості, ні розчарування, лише байдужість.

Батько ж на цю новину зреагував бурхливо:

– Ти не думай, що на мою шию сядеш! Виходь заміж і влаштовуйте своє життя самі!

…Лара сиділа на лавочці у парку, очікуючи на Сашка. Вирішила розповісти і йому. Як він зреагує? Якщо так, як мама чи тато, Лариса точно знає, що тоді робитиме.

Гіркота полином проникла в кожну клітиночку, байдужість найближчих людей витравила душу до самого денця… Дівчина чекала на свою останню надію…

Ніна ПЕТРЕНКО

 

ПОДРУГИ

І.

Весело щебечучи, дітлахи побігли в приміщення дитсадка. Лише Оленка з Маринкою, стоячи осторонь на гральному майданчику, далі розмовляли.

– А ми вчора їздили до Києва в зоопарк, – вихвалялася Маринка. – А потім із мамою крамницями ходили. Ось які гарненькі рукавички купили! А ще – нову куртку.

– А ми всі вихідні вдома просиділи, – сумно сказала подруга. – Мама, як завжди, спочатку зошити перевіряла, потім до уроків готувалася. Але ввечері ми нову казку складали, цікаву.

– Ти мені її розкажеш?

– Так, – пообіцяла дівчинка і, напевно, почала б розповідати, та розмову дітей перервала вихователька Антоніна Іванівна:

– Красунечки, заходьте в приміщення. У нас же сьогодні ще генеральна репетиція.

– Вже йдемо, – за обох відповіла Оленка і, взявши подругу за руку, попрямувала у їхню групу.

Останні дні в дитсадку були дуже насиченими. Діти готувалися до випускного свята. Після репетиції Маринка прошепотіла Оленці:

– Я хочу, щоб ти завжди залишалася моєю подружкою.

– Значить, дружба – назавжди? – втрутився в їхню розмову Максимко.

– Не підслуховуй. Ми тебе в друзі не візьмемо, – категорично відмовила Маринка.

– А може, нехай буде? – завагалася подружка. – Він такий кумедний. І завжди нас захищав від хлопців.

– Якщо він тобі подобається, то й товаришуватимеш із Максимом, – ображено сказала дівчинка.

Але згодом вона змінила свою думку щодо однокласника і дозволила йому носити її рюкзак. Щоправда, Максимкові більше подобалося носити Оленчин ранець, але ж дівчатка були нерозлучними, а він, джентльмен, – один, тож носив їхні ранці почергово.

Хлопці з класу насміхалися з нього, та Максим не звертав уваги. Заради Оленки він готовий був на все, тільки дівчинка нічого не просила. Навіть цукеркою, яку він нишком їй тицьнув, поділилася з Маринкою.

ІІ.

– Олено, ти підеш сьогодні на дискотеку? – запитала Марина, зазирнувши після занять в аудиторію, де подруга дописувала курсову роботу.

– Ні, мені ще треба в бібліотеці попрацювати.

– Може, зробиш це завтра? А сьогодні підеш зі мною.

– Що ти вже задумала?

– Нічого. Просто хотіла познайомити тебе з Віктором. Його батько має власний бізнес, а він сам працює у нафтовій компанії. Це такий… такий хлопець! – дівчина не могла знайти потрібних слів, щоб описати нового знайомого.

– Це той, що навчався на біологічному факультеті?

– Ні, з тим ми вже давно розбіглися.

– Як давно? Вчора? – засміялася Олена, знаючи характер подруги.

– Ні, не вчора, а два тижні тому, – серйозно мовила Марина.

– Тоді це давно, – погодилася подруга. – Вибач, але твого красеня я побачу іншого разу.

– О ні! Я пообіцяла йому, що прийду з тобою, – поглянула благально.

– Навіщо? Чому? – не могла второпати однокурсниця.

– Бо у Віктора теж є друг, з яким він товаришує ще з дитсадка. Уявляєш, як буде добре, коли ми всі будемо разом? – Маринка вже розмріялася, та подруга її зупинила:

– Ти ж знаєш, що у мене є Максим і в нас усе серйозно.

– Знову цей Максим. І навіщо він тобі здався? Що, сумки носити? То ми вже це в школі пройшли.

– Марино, а ти ніколи не задумувалася над тим, що я його кохаю? – сказала, поглянувши дівчині прямо у вічі.

– Кого? Макса? Не сміши. Що може тобі дати цей прищавий студент? У нього ж ніколи грошей немає. Він тебе навіть у кафе не може повести. А тут – готові бізнесмени, – намагалася переконати.

– У Максима мама хворіє. Їй недавно зробили операцію. Батько для цього кредит брав, який вони тепер усі разом виплачують, – захищала своє кохання Олена.

– Із тобою все зрозуміло, – важко зітхнула дівчина і почала набирати номер телефону нового знайомого, щоб домовитися про зустріч.

ІІІ.

– У тебе такі кумедні близнючки. Я б із ними гралася цілий день, – мовила Марина, заходячи в кухню.

– Вдалися у татка, – усміхнулася подруга. – Вже заснули?

– Ага. Ледве вклала їх у ліжка.

– Тоді питимемо чай? – запитала, дістаючи пиріг.

– Це той пиріг, який Максим дуже любить? – поцікавилася подруга і, не дочекавшись відповіді, поклала собі на тарілку чималий шматок.

– Так, із вишнями. Дівчатка мені теж його замовляють,– відповіла. – А тепер розповідай, як живеш, де за цей час побувала, адже ми з тобою не бачилися стільки років!

– А що розповідати? Поїздила трохи світом, однак удома найкраще. Тому ми з Іваном живемо зараз у Києві.

– З Іваном? Ти ж за Віктора, здається, заміж виходила, – здивувалася Олена, подумавши: «А Марина з роками не змінюється».

– Було таке... За рік після одруження ми переїхали в Америку. Віктор планував відкривати там свою справу, а тут, на біду, моя мама захворіла. Вона після розлучення з батьком жила в Києві сама. Довелося мені їхати до неї. Поки я маму виходжувала, чоловік знайшов мені заміну – американку. А я все не могла зрозуміти, чому він дітей не хотів, навіть змусив мене аборт зробити, – на очі жінки навернулися сльози. Одна покотилася щокою, залишивши мокрий слід. – У мене теж був би такий синок, як твій Артем, а може, й донька… Скільки йому?

– Вже пꞌятнадцять.

– Як час летить! – щиро здивувалася співрозмовниця.

– Летить, – погодилася Олена, відрізаючи подрузі ще шматок пирога та доливаючи в горнятко чаю. – А як же ти з Іваном познайомилася? Де?

– Ти навіть собі уявити не можеш де. В лікарні. Його мама лежала в палаті поруч із моєю. Там ми і зустрілися. Спочатку не було нічого серйозного, просто підтримували своїх рідних, а потім завꞌязалася дружба, допомагали одне одному ліками, почергово біля матерів сиділи. А коли Іван втратив спочатку дружину (пішла до іншого), а потім ще й мама померла, ми непомітно зблизилися. Уже пꞌять років живемо разом.

– Могли б і про дітей подумати. Ти он як добре моїх бавила.

– Могли б. Тільки після того аборту в мене немає шансів стати мамою, – сумно констатувала подруга.

– У жінки шанс стати матірꞌю є завжди, – заперечила Олена, прибираючи зі столу. – Зараз сурогатне материнство пропонують, можна й дитинку із сиротинцю взяти.

– Я це все розумію, але так хочеться самій його виносити, – вдруге за розмову очі Марини зволожилися. – Як же я тобі заздрю! По-жіночому. Тільки доброю заздрістю. Я все бігала за багатими чоловіками, які могли б мене забезпечити, все найкращого хотіла, а він мене покинув. Щоправда, я й тепер не бідна, маю гроші, тільки радості від них мало. А у тебе в квартирі стільки тієї радості живе!

– Так, – погодилася Олена. – Коли Максим повертається з роботи, дівчатка тягнуть його до себе в кімнату, до них долучається Артем. Граються всі разом, радіють. І я з ними. Тоді й забуваю про кредит за квартиру і про те, що в дівчаток нового взуття на весну немає.

– Як добре, що ти сказала мені про це, – враз пожвавилася гостя, – бо я хотіла малим щось купити, тільки не знала що. І з кредитом я тобі допоможу. Скажи, а ти казки все ще складаєш?

– Ми тепер усією сімꞌєю складаємо, – всміхнулася Олена, показуючи на блокнот, що лежав на холодильнику. – Вже майже весь списали.

– А почитаєш мені?

– Якщо буде час, обовꞌязково, я ж знаю, що ти любиш наші казки. Сподіваюся, ти ще гостюватимеш у нас?

– Звичайно, – погодилася жінка. – Поки не награюся з твоїми малими, не поїду.

– Це добре. А тепер, вибач, поспішаю. У мене за півгодини лекція, – заметушилася Олена.

– Значить, ми, як і раніше, подруги? – запитала Марина.

– Так, подруги, – відповіла Олена, обійнявши її.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Я прилечу до тебе пташкою

Здається бабі Марії, що вона така стара, як світ. Може, й так. Їй виповнилось 72 роки. Е, скажете, хіба то старість у 72? Дехто у цьому віці ще на підборах ходить, дехто так на весіллі витанцьовує, що аж пилюка стовпом здіймається, а дехто…

А втім, то інші. А баба Марія ніколи в житті туфель на підборах не носила, ніколи не танцювала, навіть не бігала, як усі сільські діти, росяною травою, бо з дитинства у неї проблеми з ногами. Така народилась. Мама її народила й померла, а дитина-калічка залишилась із батьком. Той аж посивів од горя: як же тепер йому з таким дитям лямку тягнути? Знайшлася жінка, яка не дала довго борсатися у сумнівах і наріканнях на долю, сама запропонувала зійтися й жити разом. Вона теж удова, до того ж молода, двоє дітей у неї. Отак і зійшлися.

Підростала Марійка, тягнулась до своїх зведених брата і сестрички. Меншенькими вони з нею ще грались, а підросли, то бігали з сільськими дітлахами, а вона заздрісно дивилась, як вони гасають сіножаттю, вулицею, біжать у ліс по гриби, ягоди. От би їй так!

Батько змайстрував донечці милиці. Опирається на них – легше пересуватись. Старається мачусі допомогти картоплю почистити, корову видоїти, все робить, дарма, що помалу. Не хоче ні для кого бути тягарем.

Згодом і до школи пішла. Добре, що школа в їхньому селі. Коли тепло, сама шкандибала, коли холоднішало, її возив на підводі батько. Якщо ж він був зайнятий, дівчинка сиділа вдома, допомагала поратись у хазяйстві.

Мачуха на неї ніколи не гримала, але Марійці бракувало мами. Вона не знала, якою та повинна бути, але була впевнена, що та і по голівці погладила б, і добре слово сказала б, як он мачуха до своїх. А так дівчинка самотня-самотня. Хіба що батько іноді погладить шершавою долонею по голівці. Ото й усе.

Підростала Марійка і такою красунею ставала, що очей не відвести. Сусідка часто спостерігала за дівчинкою і важко зітхала, говорячи:

– І це ж треба, така краса такій каліці.

Від тих слів було так боляче! Якби мама була живою, вона не дозволила б нікому так говорити. Якщо Марійка каліка, то повинна бути негарною? Мовчки ковтала образу. Чому мама померла? Чому вона калікою народилась? І ніщо не може їй допомогти. Мовчки несла свій хрест.

Ліда, зведена сестра, і брат Микола, підрісши, почали ходити до клубу. Кликали Марійку з собою. Та вона соромилась свого каліцтва. Як на милицях піде туди? Щоб сміялись? А ще ж там буде Василь, Миколин друг. Такий гарний хлопець. Коли він заходив до них, у Марії мліло серце. Василь так щиро з нею розмовляв, що дівчина навіть забувала, що вона каліка, їй хотілося летіти за хлопцем на край світу. Коли ж поверталася у реальність, важкий тягар опускався на душу.

Тієї осені Миколу забрали в армію, Василь рідше заходив до них. Точніше, за місяць зайшов лише раз, щось запитав у Ліди, перекинувся декількома словами і з Марією. І все.

На Покрову престольне свято у сусідньому селі. Там живе їхня рідня. Тож батько, мати й Ліда поїхали гостювати. Вони вже все вдома переробили, що мали зробити дбайливі господарі до зими, тож із чистою душею їхали на свято. Хотіли взяти з собою і Марійку, та вона відмовилась. Чомусь так сумно на душі, не хотіла, щоб вона ятрилась під поглядами цікавих людей. Навіть якщо вони добрі, все одно дивитимуться. Ні, вона буде вдома.

Запалила свічечку, почитає книжку, бо ж у свято ні шити, ні вишивати не можна. Хтось постукав у двері. Взяла милиці, пошкандибала до дверей. Стукіт повторився.

– Іду я вже, йду, зачекайте.

Відчинила і здригнулась від несподіванки – на порозі Василь. Стоїть, усміхається.

– А нікого вдома немає, – швидко сказала, – і батьки, і Ліда поїхали на свято.

– Поїхали, то поїхали, – усміхнувся. – Може, впустиш? Поговоримо трішки, тобі ж веселіше буде.

– Заходь, – якось несміливо відповіла.

Василь зайшов.

– А тебе що, не взяли? – запитав.

– Не захотіла, – важко зітхнула, сідаючи на лаву. – А ти у справах до Ліди? Від Миколи листа ще не було.

– Не до Ліди… Я… до тебе…

Хлопець вмить опинився біля дівчини, обнімав її, цілував, ніжно шепотів, що вона така гарна, що він без неї не може. Марійка не могла повірити, що всі ці слова для неї, що той, кого вона давно потайки так сильно кохає, це все говорить саме їй.

Раптом вона відштовхнула від себе Василя:

– Іди, йди геть!

– Що з тобою, Марієчко?

– Іди…

– Марусю…

– Іди, бо кричатиму. Шибки поб’ю.

Василь мовчки вийшов.

Марійчина душа розривалась на шматки. Чому вона каліка? Чому? Хіба вона потрібна Василеві? Та й мати його колись казала… Казала, щоб вона надто не журилась, що і їй знайдеться пара, десь же є якийсь хлопець, обділений здоров’ям. От вони знайдуть одне одного і житимуть у любові і злагоді. Хіба ж може Марійка після того кохатись із її сином? Що з того буде? Невимовний біль. Хоча й тепер болить, ще й як болить.

Її домашні того вечора не повернулись додому. Видно, заночували у рідні, бо поночі розмитою дорогою важко їхати. І добре, що заночували. Дівчина дала волю сльозам, виплакалась, вимолилась аж до втоми. Заснула, навіть не зачинивши дверей. Не було страху, був лише біль.

Після того Василь частенько забігав до них, розпитував про Миколу.

– А що, тобі він так і не написав листа? – цікавився батько.

– Та ні, – шарівся Василь, кидав погляд на Марійку і сам зникав за дверима.

Вона ж опускала очі.

Навесні і Василя забрали в армію. Марійка відчула, що чогось їй тепер не вистачатиме. Хоча й не болітиме душа під час коротких зустрічей із тим, кого вона любить понад усе у цьому житті.

Нанизувались дні на дні. Отак і чотири роки минуло. Мав Василь повернутись з армії, та затримався. Служив він у морському флоті, тож перед самим звільненням їхній підводний човен вирушив у якийсь там похід. Про нього ніхто нічого не знав, проте розуміли, що, поки вони не причалять до рідного берега, про повернення не може бути й мови.

За цей час уже й Микола одружився, і Ліда вийшла заміж. У Ліди он уже й дитина народилась. Живе вона зараз у свого чоловіка. У гості часто приходить. Мов власній дитині, радіє Марійка маленькій племінниці. Микола ж привів дружину із сусіднього села в їхню домівку. Звати її Олею, добра така. Надумали хату будувати. Дивиться на чуже щастя Марійка…

Якось Микола приніс звістку, що Василь повернувся додому. Марійка стрепенулась, насторожилась. Бач, не минулось, усе ожило, навіть його слова про те, що вона найкраща, а разом із тим слова його матері, що вона ще знайде собі пару, бо є ж десь такий каліка, як вона.

Заходив Василь до них. Яким красенем став! Дівчина очей не може від нього відвести. І він усе на Марійку дивиться.

Якось після чергових його відвідин мачуха зло кинула їй:

– Не дивись так, не для тебе він.

Промовчала. Як завжди. Мати їй би такого нізащо не сказала.

…На Покрову всі домашні поїхали до рідні в гості. Марію теж кликали, та вона, як завжди, відмовилась.

Стемніло. У вікно постукали. Марійка визирнула й обімліла. На ґанку Василь. Не відчинила. Причаїлась і мовчала. Василь ще постукав і пішов.

Дні нанизувались на дні. Осінь минула, зима, вже й весна закінчується.

– Я сьогодні в кіно піду, – якось сказала дівчина батькові, – кажуть, гарний фільм привезли.

– Іди, давно вже ніде не була. Дивись, не поспішай, бо стемніє, а дорога нерівна.

– Хіба мені вперше?

Вийшла заздалегідь, бо на милицях той короткий шлях для неї надто довгий.

На сеанс почали сходитись, коли вже майже стемніло. Гарний фільм був.

Вийшла з клубу, а надворі темінь. Пішла тихенько, не кваплячись, відмовляючись від будь-чиєї допомоги. Дорогу вона знає, і погода така хороша.

– Марусю…

То голос Василя, то його руки її обнімають. Ніби й не було тих років. Боже мій, вона ж так само його кохає! І нікого більше! І він прийшов до неї. Він прийшов!

…Того вечора Марія пізно повернулася додому. Зайшла тихенько.

– Де ти так довго була? – прошепотів батько, щоб нікого не збудити.

– Та на кладочці говорили з дівчатами.

– Я вже хвилювався.

– Чого там хвилюватися? – спросоння пробурчала мачуха.

Вони з Василем зустрічались знову і знову. Вже селяни гомоніло про це. А якось у хату вскочила його мати. Зло блиснула на Марію очима. Не привітавшись, сердито сказала:

– Не смій дурити голову моєму синові! Йому такого щастя не треба! Подивись, яка ти! Подивись! Чуєш? Не смій! Інакше уб’ю, візьму гріх на душу, в тюрму сяду, але сина нещасним не дам зробити. Щоб я більше не чула…

Жінка захлинулась на останній фразі й пішла, на давши нікому навіть рота розкрити, хоча ніхто й не думав нічого казати.

Сіли до столу вечеряти. Марія так і не доторкнулася до їжі. Розплакатися б, та заклякла, мов нежива.

– Дочко, – тихо прошепотів батько, гладячи її по голові – вперше за багато років, – дочко…

На більше у нього не вистачило слів.

– Тату, таточку, – зірвалась, – я ж не можу без нього… У мене буде дитина…

Чула, як у мачухи випала з рук ложка.

– От тобі й маєш, – прошипіла вона. – Сором який! Каліка, а й та туди ж. Як нам далі жити? Це ж треба!

– Замовкни! – гримнув на неї батько.

Мачуха замовкла, тільки сердито сопіла носом.

Василь того дня не прийшов. Не прийшов наступного, і через тиждень його не було...

–  Ну от що, – якось розпочала мачуха нелегку розмову, – треба щось робити. У Катеринівці живе баба. До неї не одна молодиця бігала. Поїдемо до неї. Треба ж щось вирішити. Тільки щоб про це нікому, а то ще посадять. Чули?

До баби, то до баби, їй уже однаково, тільки б швидше вийти із цього зачарованого кола, в якому вона і весь світ, окрім… Василя. Невже він її отак зрадив? Це той, що говорив такі гарні слова.

Їхали підводою. Вона, батько, мачуха. Людям казали, що їдуть до знахарки, яка знає трави всякі, може, підлікує Марію.

Бабця вже не взялася нічого робити, сказала, що запізно, що може Марія померти. А хіба це страшно? Вона й так уже мертва. А потім мачуха довго шепталася з бабусею, після того – з батьком.

– Дочко, – несміливо почав батько, – ми так вирішили. Поживеш трохи в одній сім’ї. Вони добрі, тільки Бог діток їм не дав. Народиш дитину, передаси в добрі руки, не образять її. Вони гарно живуть, заможні. Ти ж знаєш, який сором у село з таким повертатись. А там буде видно. От тільки поїдемо до них увечері, коли геть стемніє. Житимеш у них так, щоб тебе ніхто не бачив. Так треба, дитино…

Треба – то треба, їй однаково.

Односельцям сказали, що Марія в родичів залишилась погостювати, що хоче там пожити, що повернеться додому, може, за півроку.

…Повернулась. Спустошена, розбита. Ночами її будив плач дитини. Схоплювалась, мов у гарячці, – то ж її маленький синочок плаче! Тиша в хаті. Така тиша! Ні-ні, вона забере свого синочка! Вона нікому його не віддасть! Схоплюється і падає.

Батько вмикає світло.

– Щось приснилось, доню?

Плаче, а він зашкарублою долонею гладить її по голові.

Після того стало Марії гірше, ноги взагалі відмовили. Уже й милиці не допомагали. Самій здалося, що помирає. Тільки б синочка свого побачити.

– Як він там? – якось потайки запитала батька.

– А звідки я знаю, дитино? Йому добре, – заспокоював її. – Він же до добрих людей потрапив. Бачила, що вони краще живуть, ніж ми, що не злі.

– Цікаво, як його звати?

– Не знаю, дитино, не знаю. Трохи пізніше тихенько, щоб ніхто не знав, поїду, розвідаю. Тільки ж ти нікому…

– Мабуть, Васильком нарекли…

Потроху оговтувалась. Лежати не хотіла, не хотіла бути тягарем для всіх. Тож пробувала повзати, спираючись на руки. Так і випрати могла, і корову подоїти, і картоплю почистити, навіть грядки полоти.

…Чути в селі музики, захлинаються у гарних мелодіях.

– Батьку, а що то за музики?

Мовчить батько, а вона йому в очі зазирає. Той відводить погляд.

– Василь? – промовляє лише одне слово.

Чоловік опускає голову.

Музики грали аж до пізньої ночі, весело так, гарно – на щастя молодим.

Ніби змирилась зі своєю долею. Куди ж подінешся? Вдома зараз у них тихо. Ліда й Микола свої хати позводили, хазяйнують там. Що ж, мабуть, її доля з батьком і мачухою маяти свій вік. Помилялась. ..

– Коні, коні поносили! А крові! А крові! – здійнявся лемент на вулиці.

Виповзла із хати на подвір’я. На рядні батько й мачуха в крові, уже й не дихають.

…Сама у хаті, від тиші аж дзвенить у вухах. Не дізнався батько, що з її синочком. Не знає навіть, як його звати. Ні, Марія знає, відчуває: Васильком його звати, Васильком.

Призвичаїлась сама виживати. Микола з Лідою їй дров заготують на зиму. Хтось із їхніх дітей води принесе, хтось по хліб побіжить. Та й сусіди не залишають жінку саму. А потім їй інвалідний візочок дістали якийсь старий, та все одно для неї то велика розкіш.

Якось виповзла вона картоплю сапати. Неподалік знайома постать – Василь! Відвернувся, ніби не помітив, а вона й не гукала. Мабуть, мала рацію його мати, тільки от вона сама це пізно зрозуміла.

…Марії вже 72. Сама собі здається такою старою, так уже втомилась від життя. Та хіба про це комусь розкажеш?

Щось під серцем давить. Виповзла на поріг, щоб дихнути повітрям. У грудях вогнем пече. Відчуває, як непритомніє. Покликати когось на допомогу? Немає сил. Та й навіщо? Може, на тому світі краще буде?

Хтось торсає її за плечі, змочує чоло водою.

– Синку, Васильку, – ледь шепоче пересохлими губами.

Розплющує очі. То Лідина дочка біля неї, а не її синочок. Квола думка злітає до неба, губиться у синьовирі: «Синку, я прилечу до тебе пташкою, моя душа охоронятиме тебе. Синку…».

Ніна ПЕТРЕНКО

 

Атавізм

Гіркота полином проникла в кожну клітиночку, байдужість найближчих людей витравила душу до самого денця. Лариса дивилася в одну точку. Вона вагітна. Думала хоч цим привернути увагу своїх найближчих людей – матері й батька, – та де там. Їм не до неї. У них своє життя, свої проблеми.

Коли ще була зовсім маленькою, вони втрьох завжди були разом. На море відпочивати – втрьох, до бабусі – втрьох, у цирк – теж разом. А потім мама з татом стали немов чужі. З чого все почалося, дівчинка не знає. Тільки пам’ятає, що мама плакала, коли тато повертався з роботи пізніше, а тато сердився, коли мама казала, що грошей на щось не вистачає. Спочатку вони сварились так, щоб донька того не чула, хоча вона все чула і бачила. А потім уже не ховались. Лариса завжди мовчки спостерігала за цим і не знала, що робити.

Одного дня, коли дівчинка вже навчалася у п’ятому класі, мама, як завжди, повернулася з роботи втомлена, нагодувала доньку, а потім почала прибирати у квартирі. Лариса знала: якщо мама отак хапається за прибирання, це означає, що в неї не просто кепський, а дуже поганий настрій. Потім мама надовго зникла у ванній. Вийшла звідти нафарбована, з гарною зачіскою.

– Ларо, – звернулася вона до доньки, – у тітки Марії сьогодні день народження. Я піду її привітаю, а ти виконуй домашнє завдання. Маю я право піти в кафе? – вже не до неї, а ніби до когось невидимого говорила. – Маю таке право! А то тільки декому все можна…

Мама вдягнула свою найкращу сукню. Лара так хотіла попросити неньку, щоб та залишилась удома, бо самій їй лячно, та не посміла.

Зачинились за мамою двері. Сутінки щільним простирадлом запнули вікна. Дівчинка скрізь увімкнула світло, щоб не так страшно було. Виконавши домашнє завдання, заснула, не дочекавшись батьків.

Наступного ранку зрозуміла, що мама й тато сердиті одне на одного. Вони мовчки снідали, навіть не дивлячись одне на одного. Нарешті першу фразу вимовив тато:

– Залишила дитину одну. Ото мати…

– У мені ти все помічаєш, а себе ніби не бачиш. Тобі можна невідомо де швендяти допізна.

– Я не швендяю, я працюю…

– Бачу, як ти працюєш. Таку зарплату приносиш, що ми ледь кінці з кінцями зводимо.

– То ти зароби більше.

– І це говорить глава сімейства!

– Ти вже не жінка. Ти монстр, заради грошей готова чоловіка задушити.

– Такого задушиш... Не мені ці гроші потрібні. Дитина росте, часи нелегкі. Шукав би підробіток.

– А чому б тобі самій підробіток не знайти?

– З цього й починав би…

Вони сварилися ще довгенько, а потім тато грюкнув дверима і пішов на роботу. Мама сіла на дивані, опустила очі й про щось думала, не помічаючи Ларису.

Відтоді у їхньому домі чи не щодня лунали сварки. Мама часто ходила з подругами на прогулянки, залишивши доньку наодинці з її страхами і проблемами. А одного дня покликала Ларису, взяла її за руку і сказала:

– Ларочко, послухай мене. Жити стало важко. Нам не вистачає грошей, а треба ремонт у квартирі зробити, машину купити, бо у всіх давно є. Та й ти ростеш, треба дати тобі освіту. Я вже підготувала документи, поїду на роботу за кордон. Поживеш поки що з татом.

– Мамо, мамочко, не їдь, – мало не плакала дівчинка, – у нас і так гарна квартира, а машини нам не треба. Я добре навчатимусь, спробую сама вступити до університету.

Мати на неї аж розсердилась. А за місяць таки поїхала, не звертаючи уваги на доньчині сльози. Інколи телефонувала, повідомляла, де вона і що робить. Тато чи не щодня повертався додому дуже пізно, інколи взагалі не приходив ночувати.

Якось, повернувшись зі школи додому, Лариса побачила в кухні незнайому жінку. На столі стояла пляшка шампанського, лежали бутерброди, ананас, апельсини, банани і багато цукерок у гарних обгортках. В Лариси аж слинка потекла – тато давно не купував їй смачненького. Привіталася. Жінка усміхнулася їй і хотіла погладити по головці, та Лара відхилилася.

– У тебе гарна донька, – не надто приязно сказала незнайомка татові.

Дівчинка пішла у свою кімнату й довго там плакала. Чомусь і мама не телефонує. Вона одна-однісінька на цілому світі. Як їй хочеться ананаса й отих цукерок у гарних обгортках…

Так у сльозах і заснула. Прокинулась, коли вже зовсім звечоріло. Скрізь тиша. Вийшла в кухню – нікого. В холодильнику порожньо. На столі півапельсина і цукерка. «Невже все забрали?» – подумала. Так, забрали, дівчинка знайшла лише черствий окраєць хліба і залишки сала. 

А мама все не телефонувала. Лариса чи не вперше відчула безодню між собою і батьками. Їй не треба грошей, тільки нехай найрідніші люди будуть поруч.

За декілька днів тато завів Лару до бабусі, маминої мами.

– Тут тобі буде краще. Може, хоч бабуся навчить тебе готувати їсти, а то така нероба ростеш.

Дівчина кинулась до бабусі, думала, хоч із нею порозмовляє, але старенька була чомусь сердита. І така гіркота заполонила все її єство. А невдовзі бабуся відвела її назад, мовляв, маєш свою квартиру, там і живи.

Мама надсилала гроші, але тато їх чи витрачав, чи складав. Тільки одного разу купив доньці червону кофтинку. Щоразу, коли мама телефонувала, дівчинка благала її повернутись. Але та лише відмахувалась:

– Не вигадуй, я не гуляю, а заробляю гроші, для вас заробляю.

Лару ніхто не чув, ніхто не розумів. Здавалося, навіть коли закричить на весь світ, все одно її не помітять. Тріщина швидко перетворювалась на прірву: з одного боку – вона, Лариса, з іншого – весь світ.

Мама приїхала за три роки, привезла багато подарунків. Проте вони не гріли дівчинці душу.

– Я мушу знову їхати, треба ще попрацювати, – ніби виправдовуючись, сказала мама.

– А як же я? – Лариса поглянула на матір.

Та опустила очі:

– Побудеш із батьком. Купимо дачу. І машину, щоб на дачу їздити. Він казав…

Лариса підвелася і вийшла з кімнати. «Про яку дачу ти, мамо, говориш? – думала вона. – Хто мене возитиме туди? У нього ж інша жінка давно є. Ти ж знаєш». Та дівчина промовчала, бо знову її ніхто не почує. У них своє життя, а вона…

Купили дачу, машину. Батько радів, здавалося, життя налагодилося, все так, як і колись. Та Лариса добре знала, що все зовсім не так.

Вона не помилялась. Тільки-но мама поїхала, тато знову почав приводити свою подругу додому. Лариса вже змирилась. Вона мусила терпіти, бо не було куди діватись, не було кому її захистити.

Якось підслухала їхню розмову. Батькова подруга говорила:

– Відправ дочку до бабусі, нехай там поживе.

– Легко сказати «відправ». Там така бабуся, що ого-го. А й справді, непогано було самим жити. Може, на дачі побудемо, поки тепло?

– Треба вже вирішувати щось, а то я у тебе невідомо хто.

– Ти у мене найкраща.

– Найкраща? Тоді відправ дочку до тещі.

– Та як я цей атавізм відправлю?..

Атавізм? Щось таке вони вчили в школі. Треба заглянути у словник.

– Атавізм – це, – читала дівчина вголос, – поява в окремих організмів даного виду ознак, які існували у віддалених предків, але були втрачені в процесі еволюції. Приклади атавізмів: трипалість у сучасних коней, розвиток хвоста, волосяного покриву на всьому тілі (гіпертрихоз) у людини…

Ларисі стало так прикро. Давно відчувала, що вона саме те, що називається атавізмом, от тільки слова підхожого не знаходила. Так, вона щось зайве у житті її батьків, що виникло зненацька, несподівано. Хотіла сказати мамі й татові: «Я, як і ви, жива людина. Я хочу, щоб мене любили, щоб розуміли…».

Після закінчення дев’ятого класу Лариса вступила до технікуму. Матиме стипендію – хоч невеликі, але власні гроші.

Мама приїхала за рік. Застала вдома татову подругу, зібрала речі й пішла до бабусі, навіть не покликавши з собою Лару.

Лариса почала зустрічатися з хлопцем-старшокурсником. Симпатичний, розумний – із червоним дипломом технікум закінчує. Коли завагітніла, вирішила не розповідати про це Сашкові: якщо ще й він її відцурається, то Лариса не витримає. Нехай краще сам піде, згодом, а не відразу після приголомшливої новини. А вона народить дитинку... Ні, вона не хоче тієї невідомої для неї маленької істоти... Думки розривали її свідомість. Але Лариса розповість про свою вагітність батькам, може, що хоч це змінить їхнє ставлення до неї.

Кому першому сказати? Так вийшло, що спершу вона поділилась цією новиною з мамою.

– Якщо хочеш народжувати, то народжуй, – байдуже сказала мама. – Житимете з батьком. До себе не можу тебе взяти, бабуся вже старенька, їй спокій потрібен…

От і все, що Лариса почула від своєї мами. Ні радості, ні розчарування, лише байдужість.

Батько ж на цю новину зреагував бурхливо:

– Ти не думай, що на мою шию сядеш! Виходь заміж і влаштовуйте своє життя самі!

…Лара сиділа на лавочці у парку, очікуючи на Сашка. Вирішила розповісти і йому. Як він зреагує? Якщо так, як мама чи тато, Лариса точно знає, що тоді робитиме.

Гіркота полином проникла в кожну клітиночку, байдужість найближчих людей витравила душу до самого денця… Дівчина чекала на свою останню надію…

Ніна ПЕТРЕНКО

 

Ще один син

Розпочну цю історію так…

Вони були знайомі давно. Він – фотограф. Вона – танцівниця. Вперше зустрілися в нічному клубі. Разом з двома іншими дівчатами вона виконувала святковий номер. У нього було замовлення від журналу: ловив танець у кадри.

Він ніколи не цікавився такими дівчатами. Тобто занадто далекими від реальності. Вродливі лиця, стрункі тіла, словом, красиві маски. З такими можна гарно провести один вечір, два, але не все життя. Це була його позиція. Роботу з почуттями не сплутувати. Але, скажіть, будь ласка, хто застрахований від неочікуваного?

Ніхто. І ми з вами, еге ж?..

Так ось, він несподівано закохався. У танцівницю. І все було б нічого, якби він не зайшов у гримерну залишити речі й розпитати дівчат про номер: коли, скільки триватиме тощо. Для нього це повсякденна робота. Ніяких підтекстів, ілюзій, просто ловити кадри для журнальної шпальти. Гнучкі тіла – це красиво, звабливо, однак коли їх освічуєш спалахами ледве не щодня, гострота смаку притуплюється. Тіло без душі – майже ніщо.

Дзеленчав мобільний. Він підносив слухавку до вуха, супив брови, дратувався: знову дивні рекламні замовники, терміни, вимоги, витребеньки; він давно не спав як слід, ще давніше не їв нормально, все частіше фотографував чиїсь звабливі тіла.

Його вибив із дратівливого кола несподівано дзвінкий сміх. Він навіть забув, де перебуває і що повинен робити. Ось уже цілу хвилину сміялася русявка перед третім дзеркалом. Чому реготала – невідомо, однак той сміх чинив із ним щось дивовижне: він усе ще хотів сердитися на все і всіх, але її хихикання забороняло!

Підняв голову. В напівтемряві гримерної сяйвом повного місяця блищали її плечі. Вони були білосніжнішими, ніж у решти танцівниць. А потім вона раптово замовкла й крутнула головою в бік фотографа.

Запитала, чому він не сміється, адже анекдот був дуже влучним. Він знизав плечами, мовляв, нічого не чув, сконцентрувався над розв’язаннямодразу декількох справ.

– А про що був анекдот?

Їх перервали:

– Дівчата, за три хвилини – на майданчик!

Усі поспішили до виходу. Проходячи повз фотографа, вона підморгнула йому, кинула легку усмішку. Дивна русявка. Йому стало легше, дихання сповільнювалося, ставало рівнішим. Може, вона чародійка?..

Чергова фотовиставка робіт у галереї мистецтв. Багато труднощів подолано, не одна експозиція за плечима, але щоразу він хвилювався. Ніби вперше. Наче він знову несміливий початківець, який не до кінця усвідомлював високий рівень власних робіт.

Гучні слова сказано, світлини для газет-журналів зроблено, питання-відповіді почуто. Врешті можна взяти чай-каву-шампанське і перейти у вимір насолоди від мистецтва. Натовп, емоції, шум, запізнілі журналісти, знову питання-відповіді, ідеї, пропозиції, співпраця. Стоп, набридло. Нехай просто подивляться на його роботи.

– Як вам вдається розкривати людей перед камерою? Ваші роботи дивують мене. Вони хвилюють, зачіпають, примушують стояти біля них у заціпенінні… – знову чиїсь слова за спиною.

Різко повернувся. Вона. Танцівниця. Прийшла на його виставку?!

– Я теж хочу позувати вам…

Час ішов, збігали роки, кожен виконував свою роль. Він давно розійшовся з дружиною, з головою поринув у творчість. Вона мала все для щастя: коханий чоловік, двоє синочків, затишний дім на околиці міста, викладацька робота в університеті. Та було одне-єдине «але»: вона давно закинула танці. Чому? Ну, так склалося, як зазвичай складається: сім’я, діти, клопоти…

Потайки ночами визнавала, що їй катастрофічно не вистачає тієї танцівниці-шаленки, яка могла звести з розуму кого завгодно своїми танцями і яка, на жаль, залишилася десь у минулому.

А ще час од часу вона сумувала за ним. Згадувала, тішилася примарами юності, пробувала відтворювати в пам’яті деталі, а потім розчаровувалася, бо спогади з роками гаснули, губилися, розліталися на друзки.

Декілька разів на рік вони телефонували одне одному, знаходили офіційні приводи – дні народження, Різдво, Пасха, – щоб ні в кого не виникало зайвих питань. Вітали зі святом, запитували, як справи, а хотілося говорити більше про те, що поєднувало, робило їх справжніми, без ролей і масок. Після розмов їй легшало, а він забував про смуток і порожнечу. На трохи. А далі кожен повертався до свого життя.

І знову буденний ранок. Зібрати дітей до школи, приготувати чоловікові сніданок, привести себе до ладу, потім поспішати на роботу – сьогодні в неї друга пара, лекція. З полегшенням зітхнула, що встигне з усім впоратися. Напруга десь зникала, чай робила по-особливому уважно, дітей цілувала надміру зосереджено, а в голові все щось крутилося.

Якась думка майоріла червоною ниткою, свідомість хотіла нагадати щось чи про щось попередити. Вона не знала, що саме не давало їй спокою протягом того ранку. Діти вже пішли, чоловік допивав свій чай, а вона була впевнена, що зателефонувати треба зараз, бо потім день закрутить у вирі клопотів.

Роки не вплинули на її відчуття: коли набирала його номер, серце у грудях по-зрадницьки гупало. Може, він знову за кордоном, на черговій виставці, йому не до дзвінків… Але ні. Почула гудки – і серце забилося швидше.

Голос залишився тим самим. Чуючи його, вона перевтілювалася у шалену юнку, ніби збоку бачила себе – легку, граційну, вічно молоду. Танцювала для нього. Камера, спалахи, знімки, поворот, нахил, знову спалахи, кадри, що карбують вічне й прекрасне.

Вона бажала всього найкращого у день його народження, жартувала, сміялася, чекала його реакції. Він дякував, мовляв, приємно, що пам’ятає, особливо тепер, коли підтримка стала найважливішим стимулом, щоб жити.

– Куди тебе занесло цього разу? В якій ти крані? Як успіхи?

Тим часом чоловік цілував її і виходив з квартири, бажаючи коханій гарного дня. Вона майже не чула його слів, не відчувала доторку губ. Уважно слухала голос у слухавці, і дійсність розліталася перед її очима на криваві уламки.

Вона й припустити не могла, що він опиниться у зоні АТО. Він говорив уривчасто, натяками, півсловами, щоб пояснити загальну ситуацію: розмову можуть прослуховувати. З ним усе гаразд, він живий-здоровий. Там інакше життя, зовсім інші цінності, й він не шкодував, що доля закинула його туди. Просто так мало бути…

Він розпитував про життя, про дітей, цікавився, чи все гаразд, чи щаслива. А їй здавалося, що ці питання недоречні, хоч і цінувала його уважність і турботу. Запала мовчанка, і вона не знала, чим її заповнити. Слів не вистачало.А може, їх було забагато? Повітря ставало важким. Кожен вдихзавдавав болю. Він запитував, чи вона не закинула танці.

– Давно не танцюю… А ти й даліфотографуєш?

– Фотоапарат завжди зі мною. Щоправда, кадри разюче відрізняються від тих, які я ловив у мирному світі.

Остання фраза різонула слух. Мирний-не-мирний, живий-не-живий, воїн-не-воїн… Ось так усі жили.

– Ти тільки повернися. Гаразд?

– Куди ж я дінуся? – засміявся він, – звісно, повернуся. Але за однієї умови...

– Якої? – його сміх дисонував з її смутком. Чомусь хотілося сильно-сильно обійняти його як друга, брата, сина, чоловіка, захисника.

– Ти танцюватимеш, а я ловитиму твій танець у кадри.

– Як колись? Але це неможливо.

– Чому?

– Бо ми стали іншими.

– Неправда. Ми залишаємося. Ми завжди будемо…

Зв’язок обірвався. Абонент залишився поза зоною досяжності. Вона забула про лекції, буденні справи, обов’язки, клопоти. Дивилася у вікно, аналізувала власні думки, передчуття.

Чому їй здавалося, що нагоди для танців більше не буде?..

Тетяна МИЗНІКОВА

 

Непередбачувана відпустка

Світ, у якому ми живемо, прекрасний і чарівний, казковий і таємничий. Він дарує нам життя, зігріває і годує нас. Але він, цей світ, завдає нам і великих бід, а часом може і знищити.

Ще зі шкільних років Ольга мріяла лікувати людей, дарувати їм радість щасливого, безболісного буття. Після закінчення школи вступила до медичного університету, обрала майбутнім фахом хірургію. Була кмітливою та старанною студенткою, ось і залишили її після проходження практики в колективі міської лікарні.

Тут зустріла і свого майбутнього чоловіка, Сергія. Одружилися, народила йому донечку Олесю. Спочатку все було добре, але згодом чоловік почав заглядати в чарку, підіймати на дружину руку, й вони розлучилися. Жінка майже нічого не втратила, бо чоловік не турбувався ні про неї, ні про доньку. Ще зі студентських років Ольга звикла сама себе забезпечувати, адже сім’я, в якій вона народилася, не була заможною. Після розлучення віддавала всю себе донечці й роботі.

Тепер вона була Ольгою Миколаївною, сама оперувала. Проблеми в особистому житті не затьмарювали їй сонця у небі, бо мала рідних та улюблену роботу. З колегами теж ладнала. Хворі, як і їхні проблеми, були різними. Одні терпляче зносили тяжкі випробування, що випадали на їхню долю, інші плакали і впадали в розпач, навіть стикаючись із незначними труднощами. Одні могли заплатити шалені гроші й дістати будь-які закордонні ліки, інші не мали змоги купити навіть найдешевші препарати.

Та всім їм – багатим і бідним, оптимістам і песимістам – Ольга намагалася допомогти. Після операції завжди залишалася в лікарні, аж поки хворий не прокидався після наркозу. Пацієнти знали про це і намагалися потрапити саме до Ольги Миколаївни. Завідувач відділення Віктор Олексійович цінував її кваліфікацію і відповідальність. Коли чергувала Ольга, не траплялося жодних надзвичайних подій.

Сьогоднішнє чергування мало бути спокійним – важкохворих у відділенні не було, операцій теж не заплановано. Ольга разом із Валентиною, черговою медсестрою, вечеряла в кухні, коли почула:

– Кличте Ольгу Миколаївну у приймальне відділення! Швидше!

Недовго думаючи, миттю побігла на перший поверх.

– Облікової картки у неї немає, – пояснила медсестра, вказуючи на жінку на кушетці. – Ні паспорта, ні якогось посвідчення – жодних документів...

– Людина вмирає – рятувати треба, а не документи шукати.

– Врятуй її, люба, врятуй…

– Я заплачу, скільки скажеш...

Жінка і двоє чоловіків циганської народності навперебій переконували-благали лікаря допомогти вагітній молодій жінці. Оглянувши породіллю, Ольга Миколаївна відразу зрозуміла, що без хірургічного втручання не обійтися. Наказала взяти у жінки кров на визначення групи та резус-фактора, саму пацієнтку доставити в операційну реанімаційного відділення, попередила близьких про те, що знадобиться переливання крові.

– Валентино Іванівно, ви зможете асистувати під час операції? – звернулася до медсестри.

– Зможу. Групу вже визначили. Донорської крові у нас немає...

– Добре... Тобто... Я не те хотіла сказати...

За кілька хвилин вона була в операційній.

– Пацієнтка повністю не обстежена, – застерегла медсестра.

– У нас немає на це часу. Вона стече кров’ю, поки ми зробимо всі аналізи. Оперуватимемо! З Богом!

Новонароджена дівчинка була здоровою, всі показники в нормі. А ось молода мати втратила занадто багато крові – негайно потрібно було робити переливання. Троє рідних, що привезли породіллю до лікарні, так і не знайшли для неї донорів.

– Ми втратимо її, якщо негайно не зробимо переливання!

Лікарка була в розпачі. Вона щойно врятувала молоду матір від смерті, а тепер її життя знову було під загрозою.

– Кров замовили, за годину доставлять.

– Може бути запізно.

Ольга поглянула на молоду жінку – смертельно бліде обличчя. Промацала пульс – він був ледь-ледь відчутний.

– Ні, ми не можемо чекати. У мене така сама група крові. Робімо пряме переливання. І негайно!

– Ольго Миколаївно, зачекайте! Ми її не обстежили...

– Все буде добре! Я не боюся! І переливайте достатньо. Я здорова, мені це не зашкодить.

Її кров врятувала життя молодої циганки, але... Але наступного дня, коли породіллю обстежили, виявилося, що вона ВІЛ-інфікована. Ольга Миколаївна мала вихідний і довідалася про це на день пізніше.

– Хто дозволив робити пряме переливання крові? – запитував її завідувач відділення Віктор Олексійович, розуміючи, що це запитання риторичне.

– Я впевнена, що ти вчинив би так само, – Ольга пильно подивилася на чоловіка. – Вона помирала, в мене не було вибору...

– Ти здала кров на аналіз?

– Так.

– Результат відомий?

– Ні. Я ще не знаю результату. Мені страшно...

Віктор Олексійович зітхнув:

– Це ще нічого не значить, але він позитивний... Я змушений відсторонити тебе від роботи.

– Ні! Чому? Що мені тепер робити!?

– Потрібно буде ще раз здати аналіз. Не сьогодні.

– А Валентина?

– Слава Богу, все в нормі... Краще б ти не прийняла цієї жінки. У неї не було ніяких документів, ти мала повне право так вчинити.

– Не мала! Ти б перший зневажав мене за це. Я ні про що не шкодую! Сталося те, що сталося... Тільки моя Олеся... Ти не дозволиш, щоб її віддали до інтернату, якщо я...

– Не поспішай себе хоронити. Ще все буде добре. Ти ж знаєш, що цей аналіз ні про що не свідчить.

– Я знаю. Але вона все ж ВІЛ-інфікована... Дозволь мені залишитися на роботі, – Ольга благально подивилася на Віктора.

– Я не можу! Ти ж розумієш це. Я дам тобі відпустку на тиждень... Поки все владнається.

Тиждень Ольга провела мов у кошмарному сні. Та їй і щоночі снилися жахіття. Прокидалася і тремтіла, як у лихоманці, а серце шалено билося у грудях і щеміло. Посеред ночі ковтала снодійні пігулки, але все повторювалося знову і знову. Віктор Олексійович телефонував їй по декілька разів на день, пропонував зустрітися, але вона вперто не хотіла його бачити. Якби не Олеся, Ольга б, мабуть, топила б своє горе в алкоголі. Пам'ятаючи про доньку, майже автоматично, але виконувала всі обов'язки дбайливої матері: одягала дівчинку, годувала, відводила до школи, перевіряла домашні завдання, навіть читала їй на ніч якісь книжки. Це трохи знімало напругу, та чорні думки не покидали її голови. Як жити далі!? Що робити? Але ж люди якось живуть. Навіть створюють сім’ї, народжують...

Настирний дзвінок у двері примусив Ольгу впустити гостя. На порозі стояв Віктор. В руках він тримав букет квітів і чималенький пакунок.

– Я не хочу тебе бачити, – жінка стояла на порозі, не пропускаючи гостя до кімнати.

– Що ж, тоді я прийшов до Олесі. Олесю, можна до тебе в гості? – голосно запитав.

– Заходьте, дядьку Вікторе! Ви вже давно не приходили до нас.

– Давно, – він відсторонив Ольгу і зайшов до кімнати. – Я такий голодний, що не проти повечеряти. То як?

– Тільки у нас сьогодні немає нічого смачненького, – похнюпилася дівчинка.

– А я дещо купив, – чоловік вийняв із пакета сосиски, сир, свіжі помідори й огірки. – Хто поставить чайник, тому дістанеться найбільший шматок торта, – сказав, тримаючи коробку з випічкою.

– Мамо, можна, я поставлю чайник сама? – мала поглянула на Ольгу.

Та кивнула на знак згоди. Віктор узяв вазу, налив у неї води і поставив принесені квіти.

– Я прямо з лікарні, голодний, як вовк, – поглянув на Ольгу. – Вияви милосердя, не дай померти з голоду.

– Гаразд. Неси все це в кухню, повечеряємо.

Поки господиня відварювала сосиски та гріла кашу, Олеся допомогла розставити тарілки і помити овочі. Віктор порізав сир і торт.

– Якщо тобі цікаво, то дівчинка, яку ти врятувала, здорова, вона не інфікована. Сьогодні прийшло підтвердження.

– А мої аналізи?

– Чекаємо...

Все було так, як і до тієї жахливої звістки. Жінка, звичайно, ні на мить не могла забути про неї, але на певний час вийшла зі стресового стану. Навіть тінь усмішки промайнула на її обличчі. На прощання Віктор, як завжди, поцілував її. У вуста. Ольга не перечила – забула про загрозу чи просто втомилася і вже не мала сили боятися.

Вперше за останній час вона знову спала спокійно. Їй снилася лікарня, колеги, пацієнти – все в рожевих тонах. Прокинулась і солодко потягнулася. Прокинулася й донька, Ольга всміхнулася до неї.

– Мамо, ти сьогодні така красива, як раніше, – усміхнулася у відповідь Олеся.

Погожий ранок вітав їх сонячним промінням і весняним теплом. Ольга провела доньку до школи, помахала на прощання рукою і звернула на алею, що вела до лікарні. Вона повернула туди механічно, забувши, що перебуває у відпустці. Враз озвався мобільний.

– Лікарю Кочеткова, ви засиділися у відпустці. Пора до роботи, – у серйозному голосі Віктора Олексійовича забриніли нотки радості. – Ти де? Негайно їдь до лікарні!

– Вікторе Олексійовичу, за декілька хвилин я буду на своєму робочому місці, – таким самим тоном відповіла Ольга, відчиняючи вхідні двері лікарні.

За мить зайшла до його кабінету.

– Ну, є результати аналізів? – спокійно запитала.

– Так, – чоловік широко всміхнувся, – діагноз не підтвердився. Все гаразд, ти здорова!

– Я знала, що все буде добре! Відчула. Я так люблю свою роботу, свою Олеську... Тебе... Люблю весь прекрасний світ і хочу ще довго-довго жити у ньому!

– Я теж люблю тебе й Олесю! І лікарню, і навіть своїх часом неслухняних та впертих колег. І ще... Я не хочу ховатися. Сьогодні ми подаємо заяву до РАЦСу.

Вероніка КАНТО

 

Назарчик

Морозяний зимовий день перекотився за полудень. Край тротуару поблизу багатоповерхівок, що вишикувались, мов солдати, стояла бабуся і просила милостиню. Її вистраждане обличчя, пооране зморшками, нагадувало примерзле яблуко, яке залишилось зимувати під яблунею.

У колись синіх вицвілих очах не було ні смутку, ні благання, лише ледь прихована байдужість, навіть приреченість. Благенька поношена куртка, з-під якої виглядав чистенький літній халатик у волошки, не зігрівала. На ногах – ношені-переношені бурки. На голові – тоненька хустинка з українським орнаментом.

Тротуаром, наближаючись до старенької, йшли два підлітки років п'ятнадцяти. Вони про щось голосно розмовляли, щедро «підсолоджуючи» мову нецензурною лексикою, курили, почергово пили пиво з однієї пляшки. Порівнявшись із жебрачкою, один із них поклав на її долоню недокурок і з диким реготом кинувся тікати. Його товариш подався за ним.

Бабуся зойкнула і опустилась додолу. Вона не кричала, не кликала на допомогу, ніби враз закам’яніла від несподіванки і пекучого внутрішнього болю. Її впалими щоками рікою тихо текли сльози.

Цю жахливу картину бачив третьокласник, що саме повертався зі школи. Миттю підбіг до старенької і допоміг їй підвестися:

– Бабусю, вставайте, сніг холодний, застудитесь.

Жебрачка, ніби щойно повернулася в реальність, запитала:

– Ти хто?

– Я Назарій, тобто Назарчик. Мене так удома всі називають. Живу ось там, на другому поверсі, – показав рукою на поблизький будинок. – Вам дуже боляче? Не плачте, – просив хлопчик, зазираючи у заплакані очі старенької. Вийняв носовичок і почав невміло витирати обличчя жебрачки, примовляючи: – Тільки не хвилюйтеся, бабусям не можна хвилюватись.

Потім замовк і замислився, насупивши бровенята. За декілька секунд сказав:

– Почекайте мене, я швидко, ось і рюкзак залишаю, стережіть. Не встигнете й пиріжок з’їсти, як я повернусь, – швидко вийняв із ранцяцелофановий пакетик. – Візьміть, будь ласка, моя бабуся пече дуже смачні пиріжки.

Старенька тремтливими руками взяла пакетик, хотіла подякувати, та хлопчика вже не було поруч.

– Свята дитина, – тихо мовила, і її обличчя просвітліло.

– А ось і я, – за декілька хвилин прощебетав маленький рятівник. – Зараз лікуватимемо вашу рану.

Змастив опік від недокурка йодом і вправно забинтував бабусину долоню.

– От і все, – весело сказав Назарчик. – А ще я хочу вам подарувати цього гарненького півника-скарбничку. Тримайте, я ще назбираю. Не бійтеся, мої батьки не сваритимуть, вони мене зрозуміють.

Старенька хотіла відмовитися, та де там!.. Темно-карі оченята дивилися на неї з таким благанням і теплом, з такою дитячою безпосередністю, що вона не змогла йому відмовити:

– Спасибі тобі, горобчику. Щасливі твої батьки, що мають такого сина.

Її голос тремтів. Щоб заспокоїти бабусю, Назарчик обійняв її. Старенька відчула биття маленького, але такого великого дитячого серця.

– Давно я не була такою щасливою, – розчулено промовила вона і поцілувала рожеві щічки Назарчика.

Лариса ЛЕВЧУК

 

Море в тобі

Якщо придивитися уважніше, видно,
що море синє щодня по-різному.
Марія Парр

Я заплющую очі і слухаю стукіт потяга. Нарешті омріяна відпустка…Але тішить не сам факт відпустки, а те, що проведу її саме так, як мріяла. У будь-якому випадку я б рахувала дні і викреслювала їх у календарі, а потім шкодувала б, що проводжу своє літо якщо не в офісі, то в бетонному полоні.

Тебе навіть не засмучує верхня бокова полиця… Байдуже, чим ти прямуєш до своєї мрії. Відчуваю дотик до волосся. Ти тягнешся до мене і запитуєш, чому не сплю. Ти теж на верхній боковій поруч – ми купили останні квитки.

А потім ми ще довго розмовляли пошепки і хрустіли печивом.

– А ти знаєш, що вода займає понад 70 відсотків земної кулі? А ми ходимо дорогами свого міста і думаємо, що твердо тримаємося.

– Дякую, що подарував мені море.

– Ще не подарував, усе попереду.

Просто ти не знаєш, що я вже два місяці ним марю. Склала список потрібних речей, придбала купальник, перечитала Хемінгуея і була готова задовго до твоїх слів: «Замовляй білети до Одеси і дізнайся, як від міста добратися до Кароліно-Бугазу».

Чому саме Кароліно-Бугаз? Знайшли це місце на одному із форумів, де застерігали, що там мало розваг і дискотек, небагато крамниць, і одразу зрозуміли: це те, що нам потрібно.

В електричці я заснула, схилившись на твоє плече.

– Мамо, дивись – море! – вигукнуло на весь вагон хлопча і заплескало в долоньки. – Мамо, виходьмо вже, там море.

Раділа не менше, ніж той хлопчик, і не могла намилуватися далеким пейзажем.

Море… Кажуть, що воно лікує рани і позбавляє самотності, та спочатку відкриває тебе зсередини, роздирає твої шрами і наповнює собою. Стає нестерпно боляче, та лиш на мить, потім воно таки лікує і загоює, не залишаючи слідів.

– Спочатку не заходь далеко, намочи ноги і постій хвилинку, нехай море прийме тебе, незнайомку. Сьогодні вітряно, можна застудитися.

– Та я б полізла у воду навіть узимку і не застудилася. Чесно… Хіба можна себе стримати від такого задоволення? Я жила б тут вічно. Уявляєш, як чудово жити біля моря в маленькому затишному будиночку і пити вдвох зелений чай, коли сонце сідає за обрій. А восени, закутавшись у плед, спостерігати, як поодинокі туристи босоніж ідуть пляжем, утікаючи від холодних хвиль.

– Мрійниця…

А далі – як за сценарієм: сонце, море, пахлава і холодні коктейлі, смажена картопля у маленькому кафе і хмільна екскурсія до Шабо, одеські дворики і колоритні продавці на Привозі, нічні купання і розмови під зорями.

– Дякую тобі за море.

– Дякую, за море, що живе в тобі, воно бездонне.

Бачити море вперше – це наче відкрити себе заново. Ось воно, вічне і мудре, скільки бачило таких, як ти, скільки переслухало історій і ввібрало емоцій. Море закохує в себе і вчить бути вільним, адже йогоніхто не може підкорити, воно залишиться таким і через тисячі років, любитиме і ненавидітиме, лікуватиме і вбиватиме водночас...

Лілія НАДВІДНА

 

Її добра і мудра свекруха
У народній мудрості чимало анекдотів, приказок, оповідок про лиху свекруху та недбалих невісток і дуже мало прикладів, коли мудра свекруха стає лагідною мамою, а невістка – донькою. Нещодавно почула історію про жінку, завдяки мудрості якої у молодій сім’ї панує любов, злагода і повага.
Ольга зустрічалася з Миколою, їхня дружба тривала ще зі шкільної лави, і хоча хлопець не раз пропонував дівчині руку і серце, вона завжди знаходила якісь відмови-виправдання: то навчання в технікумі, то дуже вигідна тимчасова робота в іншому місті… Там і познайомилася з Мирославом, який щойно закінчив інститут і хотів їхати додому, на Тернопільщину. Однак, зустрівши Ольгу, змінив свої плани. За місяць вони вирішили одружитися.
Дівчині сподобався щирий, доброзичливий хлопець, який усі її проблеми і клопоти намагався покласти на свої плечі. Щоправда, Ольжина мама просила молодих не поспішати з одруженням, придивитися одне до одного, та дочка не надто прислухалась до її застережень. На батьківщині Мирослава подали заяву до РАЦСу, там і весілля відгуляли.
Ользі сподобалось велике селище, де народився і виріс її чоловік, тому легко погодилась оселитися там. До районного центру було близько, тому досить швидко обоє знайшли роботу.
Мирославова мама після смерті чоловіка залишилася сама у просторому будинку, тому дуже зраділа, що молоді житимуть разом із нею. В оселі панували мир і злагода.
Біда прийшла звідти, звідки й не чекали. Того злощасного дня Мирослав після роботи поспішав додому, бо вдома його чекала дружина, яка занедужала. Чоловік зупинив автівку і не відразу зрозумів, що водій нетверезий. А коли помітив – промовчав: скільки там тої їзди. Але на околиці села водій не впорався з керуванням, автомобіль врізався у дерево. З важкими травмами водія і пасажира доправили до районної лікарні.
Чотири місяці провів Мирослав у лікарняній палаті, проте тривале лікування не дало позитивних результатів – ноги його не слухалися. Медики розводили руками і пропонували їхати на курорти, робити масажі та сподіватися на краще…
Три роки Ольга разом із свекрухою доглядала чоловіка. Не раз плакала над своєю долею, яка позбавила її, молоду і вродливу жінку, нормального життя, прикувала чоловіка до ліжка. Якось не витримала і сказала свекрусі:
– Все, я так більше не можу. Повертаюся до батьків.
У матері боліло серце за свого сина, проте не могла втримати невістку, розуміла її стан. Погодилася з її рішенням, однак попросила не говорити Мирославові правди:
– Скажи, що їдеш на якийсь час, що захворів батько і ти його доглядатимеш. Не кажи, що їдеш назавжди, це його вб’є! Ти ж знаєш, як він тебе кохає!
А за два місяці Ольга повернулась. Радості чоловіка не було меж. Тільки свекруха помітила, що молода жінка була пригнічена і мовчазна. Не втрималась, викликала її у двір і запитала:
– Що з тобою, доню?
Крізь сльози Ольга розповіла, що у рідному місті зустріла своє колишнє кохання – Миколу. Завагітніла від нього. Тому й приїхала, щоб попрощатися назавжди. От тільки не знає, як сказати про все Мирославові.
Проте мудра жінка мала свою думку щодо цього. Наказавши вмитися, повела її до ліжка сина:
– Мирославе, Ольга хоче всиновити дитинку. Якщо ти не проти, вона збере документи і за декілька місяців привезе малюка до нас. А в селі нехай думають, що то вона народила у своїх батьків.
Чоловік здивовано подивився на обох:
– Для мене це досить несподівано, але якщо ви разом так вирішили, я не проти…
За якийсь час Ольга знову поїхала до своїх батьків і повернулася з синочком, якого вирішили назвати Васильком – на честь Мирославового батька.
З появою малюка оселя ожила, а коли хлопчик почав ходити й говорити, назвав Мирослава татом, радості не було меж.
А хвороба чоловіка несподівано почала відступати: він звівся на ноги і зробив перші кроки, спочатку з милицями, потім із паличкою, а невдовзі і її покинув. Лікарі знову тільки розводили руками.
А ще за кілька років у Василька з’явилася сестричка, яку на честь свекрухи назвали Орисею. Зворушена жінка подякувала невістці за таку увагу й честь, але та мовила:
– Це вам, мамо, я все життя дякуватиму за ваше найдобріше материнське серце, за терпіння і мудрість, бо якби не ви…
Вона міцно обняла худеньку жінку і щиро поцілувала.
Уже багато років ця сім’я живе в мирі і злагоді. Вже немає серед живих свекрухи, та пам’ять про неї свято бережуть. А Ольга, яка сама нещодавно стала свекрухою, намагається бути для своєї невістки такою ж доброю і мудрою другою матір’ю.
Галина КОСЮК

 

Барви літа

Холодний дощ барабанив шибами автобуса, прозорими акварелями замальовував пейзажі за вікном. Місто прокидалося від сну, – метушилися городяни, ховаючись під неслухняними парасольками, що так і норовили випурхнути з рук, перечікувало на піддашші негоду змокле птаство, пливли над будинками, наче велетенські рибини, хмари – темно-сірі, фіолетові, блакитні, інколи зовсім білі, як вата, або ж пурпурові, забарвлені променями вранішнього сонця.

Соломія впорхує в автобус, принісши знадвору прохолоду і краплини дощу, які на мить вихором охопили пасажирів, ніби злива розпочалася і тут, у затишному салоні автобуса, що курсував на інший кінець міста.

Іще вчора Соломія засмагала на ставку неподалік їхнього будинку, сонце визирало з-за розлогих пагорбів та високого очерету, злагоджено кумкали жаби та час од часу в річці сплескувала риба, здіймаючи на поверхні води легкі хвилі. У траві сюрчали стрибоконики, чистили пір’ячко дикі качки. Літо жило в кожній стеблині, кожній квітці, що хизується п’янкими квітками-коронами, кожному дотику теплого вітерцю.

 Навіть тепер, коли небо хмурилось і плакало, коли пливло понад землею так низько, що торкалося головою будинків, літо мало свій чар і тримало всіх у своєму полоні, бо ще трохи – й сонце плистиме видноколом на небесному човні, сипатиме на землю жмені тепла, зводитиме веселкові мости, які з’єднають небо із землею. Трава світитиметься на сонці, а дерева стоятимуть гордо, підпираючи чубами небо, й краплини дощу на зелених листках переливатимуться коштовними самоцвітами. І сміятимуться до перехожих золоті кульбаби, – наче відблиски сонця, що вдягнули корону й повсякчас дивляться в небо, розганяючи літню грозу.

Ольга РОШ

 

ВИПАДКОВЕ ФОТО ЯК ВАГОМИЙ АРГУМЕНТ

У приймальні редактора тихо, лише хтось стукає по клавішах комп’ютера.

– Мені набридло жити як пічкур! – зненацька вигукнув журналіст Никифор Будько. – Я незабаром запліснявію і здохну від нудьги у цьому болоті.

– Нікі, зменш свою денну норму горілки – і все буде гаразд, – поблажливо озвалася до Будька завідувачка відділу інформації Маргарита Львівна. – Хто знає, може, з часом ти станеш відомим журналістом і будеш брати інтерв’ю у знаменитостей.

– Незабаром вибори, – нагадала Будькові секретарка Ніночка. – Не проґав. Знайди якусь сенсаційну новину. Відкопай щось цікаве про котрогось із кандидатів у мери. З твоїми здібностями я б менше байдикувала і побільше писала б. Ти ж можеш, але не хочеш!

– До дідька лисого! – не вгавав Будько. – Набридло вже ритися у всьому тому смітті! І ніякий я не Нікі! Я Никифор!

Раптом двері з табличкою «Головний редактор» відчинилися і перед розбурханим Будьком з’явилася редакторка.

– Будьку, скільки разів я звільняла вас? – запитала вона.

– Точно не пам’ятаю! Начебто три, – оторопівши, відповів Никифор.

– Помиляєтеся! На один раз більше. І, клянуся тим самим лисим, якого ви щойно згадали, в моїй газеті ви вже не заробите жодної копійки. Йдіть геть!

За півгодини Будько поцілував ручку касирці Жанночці, віддав усі свої борги й опинився на вулиці зі сотнею гривен у кишені.

Кілька годин він безцільно блукав вулицями невеличкого містечка, самотній і злий. Невже знову доведеться їхати на заробітки? Два роки – невеликий термін навіть для його життя, щоб забути ті поневіряння.

Свого часу Никифорові допомогло влаштуватися в редакцію газети ім’я його сестри, дружини мера. Зараз не випадало розраховувати на це: вибори ж на носі.

Сестра… Думаючи про неї, Никифор наморщив чоло. Він любив її. Хоча і ненавидів світ наживи, в якому вона тепер жила.

Не надто радів, коли йому запропонували роботу, і не надто переймався, коли втрачав її, лише ставав злим і мовчазним. Якби не сестра… Хоча була ще одна жінка… Зоя…

Будько гірко усміхнувся: дорослі люди, як ті малі діти, часто граються. Цікава стратегія: заміниш стару ляльку на нову – ніби легше стає.

Що ж стосується босів, то вони і є тими звабниками, які підсувають іграшки як заспокійливе. Скільки разів він сам писав у газету казки про розбагатілих бідняків. Чи варто хвилюватися через те, що його знову вигнала ця зарозуміла пані?

Никифор пройшов квартал, занурившись у роздуми, зупинився біля якогось генделика. Зайти? Напитись до чортиків? Опустив голову, зробив кілька кроків і мало не зіткнувся з Вікторією Петрівною.

– Никифоре Терентійовичу! – скрикнула вона. – Ви що, осліпли?

– Ага! Осліпнув, оглухнув і онімів! – Никифор змусив себе усміхнутися. – Так неочікувано…

– Може, й осліпнули, але не оніміли! Від вас чути… димом і… Ви курите, як швець.

– Зате ви цвітете і пахнете, як травнева півонія! А чи не хочете випити кави? Може, чаю, а може, й по сто грамів? – мовив Никифор, несподівано навіть для самого себе. – Чого мовчите? Не звикли ходити у такі заклади, вам ресторани подавай?!

– Ну що ж, випиймо, – згодилася Вікторія Петрівна. – Лише маю дві умови: за себе я плачу сама і ви мене проводите додому.

Після кави, ввечері на алеї, серед дерев хтось упіймав їх камерою і взяв у центр кадру. Зараз Никифор ніби вперше роздивлявся фотографію, яка визначила майбутнє його стосунків із Зоєю. Невисока жінка в синьому плащі, з примруженими очима, довге волосся стягнуте на потилиці в пучок, руки у білих шкіряних рукавичках, шия обгорнута білим шарфом. І поруч – він, у балоновій чорній куртці, рукави закочені до ліктів, з-під них видно розтягнутий светр, на голові – спортивна шапка. Він злегка відступив, ніби боявся почути те, що вона говорила.

Глянцевий журнал ледь тремтів у руці, Никифор розглядав його прискіпливо і насторожено, мов слідчий, намагався прочитати в обличчях, позах щось важливе, приховане, що володіло ними тієї вирішальної миті.

Кинув журнал на столик, підійшов до вікна. Розгойдуються квітучі кущі бузку, переливають п’янкий аромат у кімнату, перламутром блискотять перлини роси на важких кім’яхах білих квітів. Ледь чутний вітерець. Никифор вдихнув прохолоду ранку, настій бузкового цвіту і зрадів, що попереду довге літо, яке обіцяє зміни, оновлення.

Загадка фотографії у тому, що її зробив професіонал. На задньому плані порожня лавочка. Никифор і Вікторія самі. Її обличчя добре освітлене, на ньому виразні соковиті губи, високе чоло, довгі вії. Чому він не помічав, яка вона вродлива? Риси ж його обличчя ледь затемнені, в очах ховаються іскри стриманості чи, може, гніву, довгий рівний ніс і нервово-неспокійні губи.

Наче нічого особливого у цьому фото немає, але Зоя відразу все запримітила. Вже минуло два тижні, як у кіоску вона побачила цю фотографію на обкладинці дорогого журналу, купила.

Стояла весняна волога погода, а Будькові було жарко. Сирі пелюстки бузку влітали в кімнату й осідали на підлозі. Никифор згадав ту розмову із Зоєю.

– Хто це тут із тобою? – спантеличено запитує вона, прискіпливо розглядаючи його обличчя і кидаючи журнал. – А ти, виявляється, фотогенічний!

Никифор піднімає журнал з підлоги і застигає. Зоя йде в кухню. З’являється хвилин за десять. Губи тремтять, з очей капають сльози.

– Мовчи, – припиняє вона його спробу заговорити. – Не треба нічого казати. Не виправдовуйся, тоді не доведеться брехати. На цьому фото все ясно, як Божий день. Це пара до безтями закоханих… Тут усе видно і сліпому! Це компромат!

– Що ти таке верзеш!? – скрикує Никифор. – Ти хочеш сказати, що я кохаю цю гадину? Це просто неймовірно! Ні в які рамки це не влазить! Ця жінка – наша редакторка… Вона кар’єристка і паскуда!

– І яка ж тоді ситуація об’єднала кар’єристку з безробітним? – Зоя примружує очі, щоками котяться сльози.

– Ну… Я вже не пам’ятаю, про що ми сперечалися, – намагається заперечити він. – Чого це тебе так збентежило і розізлило? Ти ж сама не хотіла серйозних стосунків… Хіба це має якесь значення для тебе?

– Не для мене, а для тебе, дурню! – говорить вона безнадійно. – Ти розумієш, що далі жити разом ми не зможемо?

– Чому?! – Никифор кривиться.

Зоїні брови смикаються тонкими змійками якось здивовано, безпорадно. Вона чекає заперечень, хоче його мук. А може, вона не хоче нічого змінювати, нічого вирішувати? Може, вона не готова до розлучення з ним?

– У неї є сім’я? – губи у Зої тремтять.

– Не знаю!

– Що у тебе з нею?

– Нічого… Не знаю я, – Никифор відводить очі. – Якщо ти так вирішила, то роз’їдьмося, навіщо тобі мене терпіти? – він шукає потрібні слова.

Проказавши це вголос, Будько розуміє невідворотність сказаного.

Все, що було у нього: домівка, ласкава поблажливість Зої – все це вже ніколи не повернеться. Не буде її ніжних обіймів і терпких поцілунків, нашвидкуруч приготовленого сніданку, затишної, спокійної вечері.

Будько занурюється у блаженну мить спогадів. Стомлена душа охолоджується чистими помислами, тане, пливе, віддає нервове проміння.

Невже назавжди згинув його щасливий і тихий світ? Шафи з книгами на місці, над ліжком і досі нависає золотиста лампа, домотканий килимок гріє ступні його ніг, витерте крісло вабить. З усім цим багато пережито. Просто з цього простору зникла Зоя, яка займала шматок його життя. Але що ж вона тоді забрала? Як і дотепер, цвіте сад, як і дотепер… страх розлуки. Боже правий, про що це він? Нічого ще не вирішено! А Вікторія?! Вона тут до чого? Це ж їхня із Зоєю справа. А Вікторія? Хіба ж вона прилаштується бути його дружиною? Хто вона для нього? Ніхто!

Никифор зітхає: такої дружини, як Зоя, йому вже не знайти. Вона реальна, проста. Коли доля її обминає, вона вважає, що сама винна: пішла не тією стежкою. Буває, що Зоя дратується чи гарячкує, але так рідко. Її негативна енергія шукає собі інше русло, щоб не сталося якогось нещастя. Вона гармонійна, добра. Мабуть, такий чоловік, як він, не заслуговує такої дружини, як Зоя.

Вона керується здоровим глуздом, а він – емоціями. Він завжди незадоволений собою, невдоволений іншими, жорстокий, бажає змінити обставини і часто не думає про наслідки. Він важко сходиться з людьми і дуже рідко приймає від них допомогу. Йому потрібні воля і простір, а ще – одна-єдина жінка, яку вибере його душа для кохання. Але Никифорові не потрібна жертва! Спочатку його непристосована душа вибрала Зою. Вибрала із невластивою, незвичною залежністю. Зоя змирилася з його бездумними поривами зникнути, переміститися куди-небудь.

Після таких думок чоловікові хотілося дертися на стінку. Він вирішив знову поїхати на заробітки.

Знову початок травня. Никифора Будька принесло додому.

Попіл падає з Никифорової цигарки на светр. Він струшує його, йде вулицею до маленької забігайлівки, де рік тому пив каву з Вікторією Петрівною, після чого їх випадково зняв якийсь фотохудожник – і все його життя перевернулося. Зоя пішла, живе тепер з іншим. Якось зустрівся з нею – щаслива, весела. Вагітна. Як несподівано обірвалися їхні божевільні зустрічі, побачення, втечі, коли його терзала тривога. Він їхав, щоб подалі від неї зносити свої страждання. Був немов божевільний. Раптово зникав, так само раптово і з’являвся. Серце розривалося від болю, а він стискав її і шепотів, що кохає. Зоя лиш дорікала, що він в усьому винний, адже це він її покинув на цілих стільки-то місяців. Никифор округлював очі від здивування і запевняв, що зовсім її не кидав, що то він їй набрид, як гірка редька, і тому пішов сам, щоб вона його не виганяла. Він кругами ходив навколо і лаяв сам себе: «Недоумок! Йолоп! Порожня макітра!» Яким же він був дурнем! Не цінував того, що мав.

Никифор сідає за столик, кладе перед собою журнал із тим злощасним знімком. Він ніколи не спостерігав за стосунками інших людей, може, тому не з'ясував усього, що трапилося з ним? Чому в його світі все таке заплутане? Де ж гармонія? Після зустрічі з колишньою дружиною він метався. Намагався укотре влізти у свою ж психологію. Чому життя йому здається сфальсифікованим? Ніби не живе, а на сцені грає, третій чи четвертий акт. І знову йому не дається інтонація героя.

Никифор здригається від того, що хтось вдивляється в його обличчя. Напроти стоїть кирпата рудоволоса дівчинка років п’яти.

– Я не помилилася! Це ти! Нарешті я тебе знайшла! – впевнено і сміливо говорить дівчинка, обходить столик, видирається йому на коліна. – О, і журнал є! Тут ти і матуся! Вона мені говорила, що ти прийдеш, але я вже й не надіялася! А ти мені медмедика привіз? Тату, ти чуєш?

Знову це бісове фото! І хто ця дитина?

Неприємно різке скрипіння дверей. На порозі стоїть Вікторія.

– Марічко! Ти чому видерлася на руки чужому чоловікові?

– Матусю, який же він чужий? Це ж мій татусь! Він з тої фороглр… фотогрл…

– З якої ще фотографії? – сердиться жінка.

– Ну… з тої… з того журл… журналу, – дівчинка ковтала букви, було помітно, що вона хвилюється.

– А! Дідько! – вилаялася Вікторія. – Це ж треба! Запам’ятала… Розумієте, – почала виправдовуватися, – донька все допитувалася, хто це на тім фото і де її батько. Отож я й поєднала два в одне. Тобто я сказала, що на тому фото… Ну, що то і є її батько…

– А нехай буде й так… – погодився Никифор і привітався: – Добридень, Вікторіє Петрівно, сідайте поруч. Як ваші справи? – налив їй вина у келих. – Хоча… вибачте… Доброго дня, дорога моя Вітонько. Як твої справи, моя любонько? – чоловік єхидно примружився і незмигно дивився на жінку.

Його колишня начальниця схудла, зробила нову зачіску, була одягнена у джинси і довгий в’язаний жакет. Мала привабливий вигляд.

– У нас усе гаразд, Никифоре Терентійовичу… тобто… О дідько! Ім’я в тебе якесь… несучасне. Як же тебе ласкаво назвати? 

– А ти назви мене любчиком, чи серденьком, чи… 

Вона помовчала, а потім сказала спокійно, трохи жорстко:

– Може, тебе назвати котиком чи песиком?

Так і не доторкнулася келиха з вином, задумалася.

– Тату, то ти мені привіз медмедика? – озвалася Марійка.

– А якого ти хотіла б?

Дівчинка морщить носика.

– Звичайного, буренького, великого, з отакими вушкам, з носиком-ґудзичком і великими очима, – пояснює. – А ти якого купив?

– Якраз такого й купив! – засміявся Никифор. – То як ми вчинимо? Ведмедик у моїй квартирі. Де ви живете? Там, де й раніше? Я вранці принесу тобі, Марієчко, ведмедика…

Вікторія відсунула келих з вином і підвелася.

– Я не хочу з тобою прощатися, – прошептала на вухо Марійка, – а то знову зникнеш.

– Не зникне! – пообіцяла Вікторія. Вона труснула головою, цей рух підкреслив м’якість і блиск її волосся. – Ходімо додому, Марієчко! Пора спати, вранці тобі в дитсадок.

– Тату, ти постарайся прийти раніше, щоб матуся не встигла мене випровадити у той дитсадок. Ми з тобою морозива поїли б, у зоопарк сходили б, на каруселях покаталися б… – швидко говорила дівчинка, заглядаючи йому в очі. Не думав, що дитячі очі так гіпнотично діють на дорослого. – А ти на прощання не поцілуєш маму?

– Я прийду на світанку. А маму, звісно, поцілую.

Вони прощалися. Вікторія поклала йому на плечі тонкі руки і губами легенько торкнулася щоки. Никифор втратив усякі орієнтири. Одна мала дитина змусила двох дорослих людей спілкуватися між собою за якоюсь ребусною системою.

Коли вранці секретарка Ніночка зайшла до кабінету Вікторії Петрівни і повідомила, що Будько знову з’явився на горизонті, пані редакторка мало не задихнулася.

– Що? Як? Невже?! – запинаючись від злоби, вигукнула Вікторія. – Викличте охорону! Нехай викинуть його геть!

Тої ж миті Никифор з Марійкою ввійшов до кабінету і, насолоджуючись цікавістю Ніночки і злістю Вікторії, добродушно усміхнувся. Його обличчя виражало миролюбність.

– Доброго ранку! – проказав він. – Вибач, любонько, що спізнився на сніданок. Тому забрав доньку з дитсадка і ми вирішили взяти тебе зі собою. У наше місто приїхав цирк!

– Точно! Цирк на дроті! – зітхнула Вікторія і впала у глибоке крісло. – До речі, Никифоре, як і хто вам віддав Марійку? Як ви, стороння людина, забрали з дитсадка чужу дитину?

– Мамо, що ти таке кажеш? Як це донька може бути чужою? – надулася Марієчка.

– А в мене був вагомий аргумент, – усміхнувся Никифор.

– Який? Вагомий? І що ж це таке? – здивувалася жінка.

– Наше фото!

– Мамо, мені татко прлиніс медмедика! Глянь який! – зацвірінькала Марієчка.

Вікторія обхопила голову руками і прошептала:

– Матінко моя рідна… Кошмар…

Дівчинка подала матері великого ведмедя.

Обличчя Ніночки виражало протилежні відчуття. Цікавість змінилася спокоєм, а потім радістю.

– Хто б міг подумати? – схвильовано проказала вона. – Піду розповім Маргариті Львівні і Жанночці. Така новина!

Никифор підморгнув Ніночці, клацнув язиком і сів, закинувши ногу на ногу.

– Що ви собі дозволяєте? – прошипіла Вікторія, коли за Ніночкою зачинилися двері.

– Вікторіє, ми вже купили квитки у цирк. Запрошуємо тебе відвідати цікаву програму. Виступатимуть ведмедики, собачки, кішечки…

– І клоун… Один нестерпний клоун! – насупилася жінка.

– Мамо, звідки ти знаєш, що там буде лише один клоун? – запитала Марієчка, притискаючи до себе ведмедика. – Ходімо з нами, подивишся… Там буде не один клоун.

– Добре, – згодилася Вікторія. – Ходімо…

– Ходімо! – веселилася дівчинка. – У нас тепер щодня буде сімейне свято. У нашому дитячому садочку є такі свята, і я тепер прийду на те свято з татом і мамою!  

Тепер у Никифоровому житті є Вікторія з її маленькою донькою. А хто він їй – з боргами, скандалами, невдачами? В народі говорять, що Бог дає дружину таку, яку чоловік заслуговує. Дуля з маком! Невже він заслуговував Зою? Певно, що ні! А Вікторія? Це ж її протилежність. То, може, Бог роздивився і замість милості дав муки? Та й Вікторія розуміє, що не зможе розраховувати на блискучі перспективи, відмовившись від свого теперішнього життя. Тож навряд відмовиться…

Никифорів розум не може вирахувати, що буде далі з ним, хоча відчуває, що на спокійне життя годі сподіватися.

– Спробуймо пожити разом, – відразу запропонував він. – Я не пригнічуватиму тебе своєю присутністю. Як і раніше, їздитиму на заробітки.

Вікторія гойдає головою. Здається, вона відчуває полегшення. Настільки вільніше їй стане без цих тортур провини, неволі, контролю. Вона не хоче так швидко позбутися звичного світу.

Але чому все обривається у Никифора всередині, холоне спина, шкірою повзе мурашня? Ні! Він повинен бути незалежним, інакше перестане бути сам собою. Він повинен бути вільним від будь-яких обов’язків.

– Тільки... – Вікторія пильно дивиться на нього. – Якщо тобі буде з нами погано, обіцяй, що ти відверто скажеш.

– Чому це мені має бути погано? – ухиляється від відповіді Никифор.

Він обіймає Вікторію, цілує. Геть тривогу. Геть вагання. Адже у їхньої маленької дівчинки настало сімейне свято, про яке вона так довго мріяла. А про все інше рано загадувати…

Валентина СІРА

 

СТОСУНКИ
«Вдале» заміжжя

Роздратована та заспана Лідія відчинила вхідні двері, занесла в коридор важкі торби з харчами і безсило притулилася до стіни. Ліфт, як майже і завжди, не працював, телефонувала з дороги доньці, а та не брала слухавки, чоловік на роботі, то ледь усе донесла.
Хіба це торби – це ж гирі, скільки разів казала собі не тягати важкого, бо вже й не тільки руки – серце болить.
Жінка важко пройшла коридором, заглянула в кімнату доньки. Так і є – все, як завжди: слухає музику в навушниках, то не чує дзвоника ані на мобільний, ані на домашній телефон.
Лідія занесла сумки до кухні, розібрала їх. Треба братись готувати їжу, а сил немає. Жінка накрапала заспокійливого. Як же все набридло… Чоловік допізна на роботі. А чи на роботі? Бо ж до неї зовсім байдужий. Донька навчається у старших класах, а що буде з нею –  не відомо, бо ані вчитися далі, ані працювати не хотіла. Їй аби сидіти за комп’ютером, уже й на вулицю вийти ліньки, а щоб матері допомогти, то марно просити. Якщо і загадає якусь хатню роботу, ніколи не послухає, щоб мати не лаяла, то ввечері взагалі не з’явиться додому. Ночуватиме чи у бабусі та дідуся, – Лідиних батьків, – чи у подруги…
Жінка важко підвелась: спочатку треба приготувати печеню, потім салатик. Ні, мабуть, спочатку треба зварити якийсь легкий овочевий супчик. То готувала, а потім зателефонувала чоловікові: коли чекати?
За вечерею всі мовчали: чоловік втомився і хотів швидше лягти спати, донька рвалась до комп’ютера, то посуд мила й прибирала в кухні Ліда.
Потім довго сиділа у вітальні, увімкнула телевізор, та не слухала і не дивилась.
А думки вже… Як же хотілось іншого життя. Це все тому, що бракує грошей… Усі думки Ліди, як і завжди, впиралися в гроші.
Ліда виросла в небідній сім’ї. Була єдиною донькою, тож батьки любій донечці нічого не шкодували. Тільки якби ж Ліда була вдячна, а то завжди невдоволена, завжди з претензіями та вимогами: он у людей те, он у людей се. Батьки збирали гроші на освіту доньки, та Ліда до навчання ставилася зневажливо: люди мільйони мають, а й школу не закінчили. Основне в цьому житті – вдало влаштуватися. Тому ще у школі Ліда почала «підбирати» (іншого слова і не знайдеш!) собі чоловіка. Щоб мав намір вести власну справу, щоб батьки були небідні, а ще краще, щоб уже мали бізнес.
У школі Ліда подобалася Денисові. Такий собі високий сором’язливий хлопець. Батьки викладали у виші. Ліда навіть не поцікавилася, в якому: нащо їй той жебрак. Значно більше Ліду цікавив Сергій: його батько бізнесмен. Ліда дуже полюбляла ходити зі Сергієм до крамниці, що належала його батькам. Персонал ставився до дівчини шанобливо, а вона вже дерла носа… А головне, ніколи не йшла з крамниці з порожніми руками. Батько Сергія завжди частував чимось смачненьким, ще й зі собою давав. Скільки батьки не соромили доньку й просили нічого не брати, бо вони ж самі у змозі купити все своїй єдиній доньці, Ліда не зважала: що більше, то краще: «Я ж за це грошей не платила і не горбатилась!»
Після школи Сергій пішов навчатися до транспортного університету, що дуже не подобалося Ліді.
– Дурненький! Треба йти до торговельного! Он де перспектива, – вмовляла.
Та хлопець стояв на своєму: «Тобі треба, то йди!»
Ліда вчитись не хотіла. Вона не відходила від Сергія і таки домоглася свого – хлопець освідчився. Дівчина не тямила себе від щастя: нехай непоказний та маленький зростом, а проте її законний чоловік. І взагалі, яке все це має значення, основне, що в його батька гаманець – наче той слон. А вже весілля було…
Усе, як і мріяла Ліда: лімузин, багато гостей, дорогий ресторан, а вже весільна сукня, фата… Щоправда, зіпсував настрій Денис. Ліда спочатку його навіть не впізнала. Де вже дівся той незграбний сором’язливий підліток. До Лідії та Сергія на весілля прийшов високий, упевнений у собі красень, і дівчина разом з ним… Хлопець захоплено розповідав про стажування за кордоном, про відпустку на Мальті, про свої подальші плани…
Ліда не тямила себе від люті та заздрощів: невже прогадала?! А вона ж далі Житомира нікуди не їздила. І не тому, що не могла… Усе її лінощі та небажання зайвий раз поворухнутися, все сподівання на когось… на щось… А ще й жінки та дівчата на весіллі розглядали не її, нареченої, сукню, а сукню та прикраси супутниці Дениса. Дівчина була дуже симпатична, привітна та чемна, а Ліда не могла й дивитися в її бік. Вона навіть трохи поплакала у вбиральні: поряд з таким упевненим красенем Денисом могла б бути вона – Лідія. Вона ж пам’ятає, які Денис писав вірші у школі, і всі були присвячені їй.
Та що вже казати. Після весілля Ліда заспокоїлась: Дениса не бачила, і взагалі не факт, що він одружиться з цією фіфою, а от у неї, Ліди, все гаразд. У шлюбну подорож вони поїхали, щоправда, не до Мальти, як наполягала Ліда, а до Болгарії, проте відпочили чудово. 
Згодом Ліда народила доньку і сиділа вдома з дитиною. Сергій вчився й допомагав батькові у крамниці. Жінка почувалася щасливою: усе, як вона і мріяла. Вона не працює, в неї чоловік, дитина, у квартирі все є. Батько чоловіка вже почав будувати великий будинок за містом, і Ліда вже приміряла на себе нову роль – молодої господині в заміському маєтку. А ще не забути запросити на входини Дениса… Он вона нещодавно зустріла свою колишню однокласницю, то в тієї всі розмови про Дениса: і дисертацію захистив, і бізнес чималий розгорнув…
То Ліда все гризла Сергія: що там те навчання, може, треба вже бізнес батьківський розширити? Тепер усі, хто торгує, мають гроші, а що більше торгує, то більше і має, – напучувала чоловіка.
А ще жінка завжди приходила на зустріч однокласників, бо де ж іще вона могла побачити Дениса. І що далі, то частіше думала: не тільки вона у школі подобалася Денисові, він їй таки теж подобався і досі подобається. То вона хотіла змінити хоч щось: вони ж можуть бути не лише друзями…
На зустрічах Ліда не відходила від Дениса, проте він був привітний і не більше. А невдовзі вона взагалі дізналась новину: одружився. На весілля нікого з однокласників не запрошував, бо святкування було за кордоном, а ще подейкували, що дружина в нього – донька впливових і багатих людей. Декілька років Денис узагалі не з’являвся на зустрічах: малі діти, справи, бізнес.
Ліда потерпала, а ще справи в її сім’ї не найкращі: важко захворів батько Сергія. Треба було багато грошей на лікування, то в заміський будинок навіть не вселились, одразу продали. Гроші витратили на операцію, на ліки. На жаль, не допомогло…
Взагалі у Ліди була власна думка щодо продажу чи не продажу будинку та щодо грошей. Коли вона почала розмову із Сергієм на цю тему, то отримала добрячого ляпаса. Довго після цього чоловік із нею не розмовляв, хоча лестилася, як уже могла. А ще чоловік, мабуть, щось таки сказав своїй матері, бо свекруха перестала й дивитись у бік невістки.
Як не стало свекра, свекруха продала їхню велику квартиру і купила дві: для себе і для сина з невісткою та дитиною. Дві квартири були оформленні на свекруху, то Ліда ще й не мала права власності на помешкання. Як уже не просила жінка чоловіка переписати на неї половину квартири, а Сергій і чути не хотів: «Я тебе добре знаю! Не набридай!» От і вся розмова.
Сергій пішов працювати у транспортне агентство шофером-далекобійником. Гроші заробляв непогані, та Ліді все було мало. А ще вона підозрювала, що чоловік вибрав таку роботу, щоб менше бувати вдома.
Від знайомих жінка дізналась, що Денис значно розширив свій бізнес, то вже має й великий супермаркет. Ліда почала бігати до нього на роботу і просити, щоб він її у себе працевлаштував.
Жінка дуже сподівалась, що сидітиме у приймальні секретаркою, та побачила там таку гарну молоденьку дівчину, що навіть вона зрозуміла: секретаркою їй не бути. Робити Ліда нічого не вміла, то взяли на посаду фасувальниці. Робота не цукор, невеличка зарплатня, проте вона ж бачить Дениса ледь не щодня. Загалом Ліда була задоволена собою: колектив жіночий, і вона багато чого дізналася про колишнього однокласника. Наприклад, що із сім’ї він пішов. Уже й розлучилися. Жінка з дітьми живе з батьками за містом, а Денис сам козакує у міській квартирі. А ще подейкували, що у тій міській квартирі багато хто з жіночок побував. Сором’язливим та скромним Дениса вже давно ніхто не називав.
Ліда вже так крутилась біля Дениса, так намагалась впасти йому в око, що самій було соромно, – все марно. Довкола нього стільки гарних дівчат та жіночок.
Тож Ліда почала ретельніше стежити за собою, та час є час… На жаль, ані молодою, ані тим паче, худою-стрункою їй уже не бути. Але жінка не відступала.
Наближався час щорічної зустрічі однокласників, Ліда попросила Дениса заїхати по неї. Чоловік не відмовив, то на зустріч вони прийшли ніби парою. Увесь вечір Ліда не відходила від Дениса: коли ще буле така нагода. Чоловік у рейсі, доньку відправила до батьків…
Упертюха Ліда таки домоглася свого… От тільки нічого їй це не дало. Денис навіть не погодився зробити її адміністратором: «Лідо, бізнес – це бізнес, а ти нічого не вмієш, бракувало мені ще мати через тебе збитки. Якщо тобі не подобається, то я тебе не тримаю… Може, знайдеш, де краще».
Ліда ледь не луснула від злості, проте думок щодо Дениса не полишила. Щоправда, думка в неї була вже інша – як не вона, то в неї є… донька. Дівчина школу закінчила. Не працює і не вчиться, а сидить за комп’ютером, то може…
От уже й Таня працює разом з мамою, а та все торочить про розлученого господаря, свого колишнього однокласника.
– Мамо, та він уже зовсім старий, сивий, з черевцем, – пручалась донька.
– Дурепо! Хіба річ у сивині? Ти подивися довкола, що коїться. Як не маєш грошей та зв’язків, то тебе взагалі не існує, – розходилась Лідія.
Жінка зі шкіри пнулась, аби звести доньку з Денисом. А той почав дуже пиячити… Гроші затьмарили обрій, то не дуже думав, що робить. Точніше, взагалі нічого не думав, відтак опинився в ліжку разом із Тетяною, а вже Ліда поставила його перед фактом: «Тетяна вагітна!» Денис навіть протверезів з переляку та подиву. Проте ні тверезий, ні п’яний реєструвати шлюб з Тетяною не хотів. Тоді Ліда пішла до його батьків…
Денис таки одружився з Тетяною, проте все від самого початку було не так, як думала та планувала Ліда. Ніякого пишного весілля не було. Скромно розписалися, а від вінчання наречений узагалі відмовився. Ніякої весільної подорожі. Щоправда, перевіз Тетяну до себе, і та сиділа вдома сама, бо чоловіка практично ніколи не було. Харчі привозив сам, а грошей молодій дружині взагалі не давав.
– А нащо гроші молодій жінці? Щоб дурні думки лізли в голову? – збиткувався Денис.
Ліда заспокоювала доньку: «Народиться дитина, то все буде інакше!»
Після народження дитини справді все змінилося, от тільки не на краще. Для дитини чоловік нічого не шкодував, Тетяна мала все, що потрібно, а от ситуація з грошима, точніше, з їх відсутністю не змінилася.
Ліда чи не щодня лаялась із Денисом, то йому це набридло і з роботи Ліду звільнили.
– Набридла! – лаконічно проказав зять.
Стосунки з Тетяною були ще гіршими: молода жінка вже очманіла сидячи вдома, то завела роман із сусідським хлопцем, про що відразу ж дізнався і скористався цим Денис.
Дитині виповнився рік, і він одразу подав на розлучення, а вже світлини в нього були… На цих світлинах Тетяна з молодим коханцем… Ліда сварилася з донькою, проте та не мовчала: «Це ти у всьому винна! Якби не ти, то в мене було б інше життя! Тебе світлини турбують? А моє життя? А чого ти мені не розповіла про свої стосунки з Денисом?! Якби я знала, то ніколи б не почала з ним зустрічатися! Як ти могла так зі мною вчинити?! Хіба мати так поводиться з донькою? Цікаво, чи знає тато про ваші стосунки з Денисом?»
А Ліда ж так захопилася мріями про гроші, що й забула про чоловіка. Чи знав чоловік про Дениса, чи не знав, проте подав на розлучення: дружина йому ніколи не відводила уваги, її цікавили лише гроші. Свідком запросив свою єдину доньку Тетяну.
Ліда дала згоду на розлучення, аби ж тільки не втягувати доньку. Тетяна і так не дивиться в її бік. Одразу після розлучення свекруха виставила Ліду з квартири, то довелося повернутися до батьків. Донька з дитиною залишилася жити з батьком.
Невдовзі донька віддала дитину Денисові: він має життєвий досвід, статки, то може дати синові значно більше, ніж вона. Тим паче, її молодий чоловік не має бажання виховувати та годувати не свою дитину. То онук живе разом із Денисом та його батьками. Ліду до себе й на поріг не пускають.
Сергій одружився вдруге і вони з дружиною чекають поповнення. З Тетяною та її новим чоловіком стосунки в Ліди теж не склалися.
Ліда влаштувалась на роботу у фотоательє: виписує квитанції, продає фотоплівку та батарейки. І далі виглядає: а може, з’явиться багатий клієнт…
Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО

 

Якби дерева вміли говорити
Сонячна погода, яка стояла ще кілька годин тому, раптово змінилася. Звідкись узявся вітер, який кидав в обличчя пил разом із зірваним листям та гілками. Насунули сиві хмари, з яких сипонув рясний дощ.
– От і покаталися, – сердито буркнула Олена, яка на прогулянку велосипедом прихопила лише кофтину. Дощу ж ніхто не чекав.
– Заховаймося он під тим деревом, – запропонував Грицько, показуючи на дуб, що стояв у пишному шатрі листя. – Думаю, під ним нас дощ не дістане.
– Гаразд, – погодилася дівчина, бо іншого виходу з цієї безглуздої ситуації не бачила. 
Вона спочатку не хотіла нікуди їхати. Це була Грицева ідея. Він дуже хотів витягнути її на природу.
– Ну що ти нудишся у чотирьох стінах? Повернешся до міста, про що друзям розповідатимеш? Що весь час у хаті просиділа?
Олена послухала його, подумала і врешті згодилася прогулятися до лісу. Спочатку захоплювалася красою, якою чарувала її природа. Вдихала пахощі лісових квітів, ласувала ягодами і раділа, немов мала дитина, кожному новому відкриттю. Вони так захопилися прогулянкою, що відразу й не помітили наближення дощу, а коли виїхали на поляну, зловили перші його краплини.
– Швидше повернімося додому, поки не промокли, – запропонувала Оленка.
– Ні, вже пізно. Краще перечекаймо під дубом. Я завжди там ховаюся від дощу.
Вони поставили велосипеди поруч із деревом, а самі присіли під стовбуром, де хтось завбачливо змайстрував маленький намет. Спостерігали, як дощ змінює все навколо: вмиває листочки, квіти, проникає у кожну шпаринку, намагаючись напоїти землю цілющим нектаром життя.
– Ти не змерзла? – запитав хлопець, обнявши дівчину за плечі. – Чому тремтиш?
Він міцніше пригорнув її до себе і прошепотів:
– Зараз зігрієшся. Я тут минулого разу залишив спортивну куртку.
Десь із-під накриття витягнув куртку і накинув на подругу. Відчувши тепло дівочого тіла, п’янкий запах волосся, не втримався і поцілував її. Спочатку цілунки були несміливі, а потім дедалі пристрасніші.
– Досить, – попрохала та, відштовхнувши хлопця. 
– Тобі не сподобалося? – запитав ображено. Оленка ж, розчервонівшись, гнівно мовила:
– Знайшов місце, де цілуватися.
– А чому б і ні? – грайливо мовив той. – Нам із тобою не по 15 років.
– Так, а цілих 17! – засміялася дівчина і, визирнувши з намету, повідомила: – А дощ, здається, припинився.
Вона впіймала на долоню кілька дощових крапель, ще одна впала на вродливе обличчя, залишивши слід на щоці.
– Оленко, тебе ще й дощ поцілував, – усміхнувся юнак. Його погляд зупинився на очах красуні. «Які вони глибокі, потонути в таких можна, – подумав, – а вуста такі солодкі». Хотів ще раз поцілувати її, але Оленка, сміючись, відвернулася і вислизнула з його обіймів, тож хлопець упіймав облизня.
– Не поспішай, – попрохав, побачивши, що подруга вже хоче їхати далі. Йому так хотілося зупинити щасливу мить кохання.
– Знаєш, Оленко, я давно хотів тобі зізнатися...
– В чому? – озирнувшись, запитала вона. В цей час у хлопця задзвенів телефон.
– Алло, що? Я зараз буду, – відповів і швидко сів на свій велосипед.
– Щось сталося? – стурбовано запитала дівчина.
– Сталося. Маму «швидка» забрала. Знову сердечний приступ. Їдьмо швидше, – звелів.
Він поспішав, а здавалося, що їхав повільно. Грицько дуже любив свою матір, адже вона виростила його сама. Правда, бабуся із дідусем допомагали. Тато загинув, коли хлопцеві було тільки два роки. Тож батька він і не пам’ятав. 
– Тільки б із мамою все було добре. Тільки б і цього разу все обійшлося, – повторював увесь час, як молитву.
– Що ти там бурмочеш? – не могла зрозуміти Олена, яка їхала поруч із хлопцем.
– Нічого. Ти додому їдь, а я – в лікарню, – вирішив.
– Ти мені потім зателефонуєш? – запитала вона.
– Звичайно, – відповів автоматично і зразу ж забув про те, що говорив.
До матері його не пустили. Після ін’єкції вона спала. Вдома хлопця зустріла заклопотана бабуся.
– Як мати? – запитала з порога.
– Спить. Мене до неї не пустили.
– Добре, що спить. Може, все й обійдеться А нам із тобою, поки мати не заважає, треба прибрати в її кімнаті. Допоможеш? Добре? – старенька заглянула внукові в очі.
– Звичайно, – той ніколи їй не відмовляв.
Мати не любила, коли в її кімнаті хтось чужий господарював, переставляв речі, викидав папірці, яким вона завжди знаходила якесь призначення. Але й сама останнім часом за чистотою, як раніше, не стежила. Тож пилу і всякого непотребу вистачало.
– Почнемо із письмового стола, – вирішила бабуся, виклавши все із полиць на стіл. Там було багато учнівських зошитів, різних конспектів, як у кожної вчительки. Хоча останнім часом мати часто хворіла, та не хотіла залишати улюблену роботу.
Старенька переглянула стоси паперів. Одні акуратно складала назад, інші – в корзину. Потім вони вдвох витирали пил на шафі, мили підлогу. Залишилося прибрати на книжковій полиці. Бабуся геть втомилася. Сіла на ліжку.
– Я вже сам закінчу, – пообіцяв Грицько.
– Та не поспішай. І ти перепочинь, – запропонувала бабуся.
– Зараз, тут ще трішки залишилося.
Хлопець переставив кілька книг, з однієї випала фотокартка. З цікавістю почав її розглядати. На фоні дерева щасливі хлопець та дівчина. Обличчя юнака йому здалося знайомим.
– Бабусю, а хто це на фото? Мій батько? – здогадався, впізнавши свій непокірний чуб і відкритий погляд сірих очей. – А хто ця дівчина біля нього?
– Це… – жінка розгубилася, не знаючи, що відповісти.
– Бабцю, це ж не моя мама? – запитав навмання. 
– Твоя, – враз зізналася та.
– Моя? Але ж вона не такою була в молодості. Я бачив її фотографії, – недовірливо поглянув на бабу Віталіну, розуміючи, що та щось приховує.
– Ні, то твоя справжня мама, – зізналася Віталіна Іванівна, і, розуміючи, що ненароком відкрила чужу таємницю, похопилася: – Ой, що ж це я наговорила!?
– Наговорила? Бабусю, скажи мені, будь ласка, правду, – тепер уже внук розхвилювався.
– Гришаню, подивися, може, дід прийшов, – чомусь попрохала.
– Та немає його. Ми б чули, якби хвіртка рипнула, – хлопець в очікуванні дивився на жінку. – То я тобі не рідний? Не внук?
– Ні, ні. Ти мій внук. Ріднішого не буває.
– А мама? Хто ж тоді моя мама? Хто ця жінка?
– Гришо, ми не хотіли тобі раніше говорити, але ти вже дорослий і, певно, маєш знати правду, – жінка замовкла, ніби збиралася з думками, а потім почала розповідати: – Твій батько, Микола, був видним парубком. Багато дівчат за ним сохнуло, а він полюбив Оксану. 
– Це вона на фото? – здогадався.
– Вона, – підтвердила бабця. – Ми нічого не знали про їхні зустрічі. Оксана рано стала сиротою. Вона прийшла до нас із сусіднього села після того, як згорів батьківський будинок, у ньому під час пожежі загинула вся її сім’я. Дівчина ж того дня ночувала в подруги, тому й залишилася живою.
Ходила вона по людях, наймалася за шматок хліба і кухлик молока та дах над головою. Останнім часом жила у наших сусідів, які мали велике господарство. Пасла їхніх корів за селом. А неподалік новий ліс садили. Наш Микола там працював. У молодому лісі вони й почали зустрічатися. Казали, що не раз їх бачили разом біля дуба. Це було їхнє улюблене місце. Тільки ж ми про те нічого не відали. Якось, правда, Оксана приходила до нас по щось. Сусід прислав. Побачив чоловік, як син дивиться на гостю, й попередив: «І не думай на цю дівку задивлятися. Вона тобі не пара».
Напевно, Оксана тоді теж почула ті слова, бо більше до нас не навідувалася, а невдовзі взагалі на хутір перебралася, де батьки сусідів жили. Там працювала ціле літо.
А тим часом у село прислали молоденьку вчительку Галину Макарівну. Оскільки частина будинку, де раніше жила моя бабуся, пустувала, то ми взяли її на квартиру і не пошкодували. Дівчина виявилася працьовитою, вихованою, з гарними манерами. Старому вона відразу сподобалася. «Нам би таку невістку», – не раз повторював. А потім, коли побачив, що сільські хлопці задивляються на вчительку, почав тиснути на сина: «Женися, не можна таку дівчину з подвір’я випустити».
Той не перечив батькові, тим більше, що Галя йому теж подобалася. Ми почали готуватися до весілля, коли в село повернулася Оксана. Вигнали її з хутора, коли довідалися, що вагітна. Ніхто не хотів у такому стані брати її на роботу. Казали, що поселилася вона в хатині лісника. Все шукала зустрічі з Миколою, кликала до дуба. Чи ходив він, не знаю. 
Коли ж Оксана довідалася, що той одружується, руки хотіла на себе накласти. Випадкові перехожі побачили те і врятували її, та тут почалися передчасні пологи. Хлопчик з’явився на світ кволеньким, а от породіллю врятувати не вдалося. Перед смертю вона попросила віддати дитя нам. Отак у шматку старої ковдри тебе і принесли. Старий лютував, добряче побив Миколу, а Галина взяла тебе, викупала, загорнула в чисті пелюшки і сказала:
– Тепер буде у нас синок.
Вона з перших хвилин полюбила тебе, як рідного, і заплющила очі на всі пересуди. А от Микола… Його ніби підмінили. Ходив як у воду опущений. Все у ліс рвався, до свого дубка. Ночами спати не міг, бо Оксана до нього приходила, звала за собою в ліс, де її могила. Одного дня його там і знайшли мертвим. Галя ж, коли довідалася про це, злягла. Ми боялися, що і вона не виживе. Але, напевно, любов до тебе врятувала її. Правда, відтоді у неї і почалися проблеми із серцем. А ще ж батьки хотіли, щоб вона повернулася в місто, навіть роботу їй там знайшли, та вона відмовилася, сказала, що дитину не покине. Відтоді вони й перестали з нею родичатися. Зате нам стала за доньку. Ось така, дитино, історія.
– Бабусю, ти таке мені розповіла, що в це навіть важко повірити, – розгублено мовив хлопець. Єдине, що він точно пам’ятав: мама якось розповідала йому, що у нього в місті є дідусь і бабуся, але ніколи не возила його туди.
– Як мені тепер із цим усім жити? – запитав чи то себе, чи бабусю.
– Як раніше жив. Ти ж сам наполіг, щоб я тобі все розповіла. Рано чи пізно ти б довідався правду. Галина теж хотіла тобі про все розказати, але не знала, як це зробити. Тепер ми позбавили її зайвих хвилювань.
– Бабусю, я так тебе люблю! – онук пригорнувся до старенької. Він завжди так робив, коли хотів щось попросити. – Я поїду в ліс, можна? 
– Хочеш могилку провідати? Вона біля старої хати лісника, – нагадала.
– Знаю. Я не раз біля неї зупинявся і все думав, що там хтось із родини лісника похований. Ми й сьогодні з Оленою біля могилки були, вона ще квіти там поклала, – розповів.
– Оленка гарна дівчина. І, схоже, ти закохався в неї? – поцікавилася бабуся.
– Вона мені подобається, – зізнався. – Ще з того літа, коли вперше в село на канікули приїхала.
– А ти їй?
– Хотів сьогодні запитати, та не встиг… То я поїхав?
– Їдь, – старенька провела внука до хвіртки і зупинилася там, виглядаючи чоловіка, який пішов до крамниці.
Грицько їхав знайомою дорогою до лісу. Тепер він сприймав його зовсім по-іншому. Лагідно промовляв до кожного дерева, як доброго друга, обіймав дуб. «Тут колись зустрічалися мої батьки, тут я сьогодні вперше поцілував Оленку. Що це? Випадковість чи закономірність? Тільки я хочу, щоб моє кохання було взаємним і щасливим. Чуєш, дубе, щасливий!? Якби ти міг говорити, багато цікавого мені розповів би. Напевно, давно б уже розкрив таємниці нашої родини. Правда?» – запитав, прислухаючись до шелесту листя.
Хлопець під’їхав до старої хати лісника. Міцно пригорнувся до молодої берези, яка росла біля могилки, ніби хотів відчути її подих, а можливо, скинути із себе все те хвилювання, яке проймало тіло, тривожило душу. Він не знав, скільки отак простояв, та коли врешті відчув просвітління, поспішив додому.
– Я вже хвилювалася. Де ти був так довго? – зустріла на порозі його бабуся. – У лікарню ж треба ще раз з’їздити.
– Так. Я зараз. Знаєш, я тут подумав і вирішив: хай усе буде так, як є. Якщо мама тоді від мене, маленького, не відмовилася і всі ці роки я був її сином, то ним і залишуся.
– Правильне, внучку, рішення, – погодилася Віталіна Іванівна і нишком витерла сльозу, яка пробігла щокою.
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Реальність минулого
Доброю жінкою назвати Руслану було важко. Яка ж тут доброта? Чого лише не вимагала від своїх підлеглих... І пилюку стирати на поличках шаф, і шваброю вимивати підлогу двічі на день, щоб блискотіла, і книжечки у шафах щоб стояли рівненькими рядочками, і квіти щоб були политі, а горщечки неодмінно череп’яні, і одежа щоб була випрасувана, а взуття – будь-що на високих підборах. При цьому вона запевняла:
– Дівчатка, я з вас панянок роблю! Забувайте, що ви зі села!
Хоча злою Руслану не назвеш. Злісна людина ображає інших і сама сердиться, а Руслана впливе в офіс і запитує: «Марго, ти що, сьогодні не виспалася? Головонька болить? Може, тобі пігулку дати?»
Правда і те, що дівчат час од часу треба було струшувати, а то як мокрі курки. Ось, наприклад, коли Руслані дали «титул» завідувачки, вона несміливо попросила Маргариту віднести документи в сусідній офіс. Завдання не важке, відстань не велика, але Маргарита вирішила дорогою зайти у кав’ярню і випити горнятко кави. А там якраз був її один добрий знайомий, зав’язалася бесіда – і важливі документи потрапили в офіс аж наступного дня. Руслана отримала суворе попередження і втратила премію. Маргарита ж ніжним овечим голосочком пробелькотіла вибачення і на премію купила собі вишукану сукню.
Дівчата за філіжанкою кави розповідають про своїх кавалерів. Руслана ж мовчить. Чи то не любить тріпати язиком, чи не має чим вихвалятися? Сидить, втупиться у вікно і мовчить. А одного разу Маргарита, наслухавшись своїх подруг, взяла слово і почала розповідати про свого шефа Віктора Наливайка, про те, як вони йшли вночі березовою алейкою, і як страшні тіні застрибали по стежці, і як закричав над головою яструб, і як страшно стало Маргариті, вона схопила Віктора Петровича за руку, а він підхопив її на руки і поніс. Аж на світло виніс, а над головою місяць, а у Віктора губи такі…
Дівчата від хвилювання забули про каву, навіть Руслана перевела погляд з вікна на Маргариту. І враз найцікавішої миті засміялася:  
– Марго, ти надто захопилася! Це неправда!
Маргарита надула повні губки.
– Як неправда?! – здивувалася Віронька.
– Неправда! – запевнила Руслана. – Яструби над головами не кричать. То був сич! 
– А ти, Маргарито, і справді замріялася. Хоча, крім реальності сьогодення, є ще й реальність майбутнього. Мріяти не шкідливо! – розважливо сказала Ніночка. – Хоча факти – річ уперта! То хто ж то був із тобою? Віктор Петрович? 
– Розповідай далі, Маргарито, не слухай їх. Не перебивайте, – обізвалася Віронька. Вона хотіла вірити у реальність майбутнього. 
Але Маргарита не бажала продовжувати розповідь. 
Отримували дівчата есемески, іноді читали їх вголос. Руслана ж нікому свого телефона не давала. Про своїх рідних не розповідала. Ніхто нічого не знав про її минуле життя. 
Одного разу отримала неочікуваного листа. Посильний приніс. Руслана поглянула на нього, потім на конверт, пройшлася кабінетом, ступила крок до вікна, потім до дверей. Взяла листа і вкинула його в сумочку. Так ніхто й не дізнався, що то за лист, звідки, про що йдеться в ньому. А потім кілка днів Руслана була якась незвична: чи то радість світилася в її очах, чи то жура. А одного разу Віронька прийшла на роботу трохи раніше і побачила, що той лист Руслана перетворила на паперову «локшину». Віронька тихенько вийшла, щоб не потривожити подругу, не порушити її роздуми. 
За деякий час шеф викликав Руслану і Маргариту, подякував їм за роботу і дав вихідні, сказавши: 
– Погуляйте, дівчата. Додому поїдьте. Ви ж не місцеві?
Маргарита застрибала, мов кізонька, а Руслана похилила голову: 
– Мені не потрібні вихідні. Нікуди їхати. 
Маргариті дуже кортіло «відірватись», але й вона передумала, залишилася на роботі. 
…Майже тиждень Руслана ходила мов у воду опущена. Спала навіть не роздягаючись, а вранці, розкривши очі, довго дивилася на стелю. Що вона там побачила? На роботу відмовилася ходити. 
– Взяла відпустку, – пояснила дівчатам. Нінка з Вірою затурбувалися: чи не закохалася їхня непоборима подружка? Маргарита десь запропастилася. 
За тиждень Руслана таки пішла в місто. У п’ятницю, прийшовши у квартиру, яку орендувала, отримала есемеску: «Треба поговорити. Чекаю в «Орхідеї». З вигляду дівчини було зрозуміло, що ні на яке побачення вона не піде. Вона дивилася так, як тоді, в офісі, коли з листа робила довгу «локшину». Ще раз поглянула на телефон, закрокувала кімнатою, зупинилася біля вікна і завмерла. Вірка з Нінкою також затихли. Перезирнулися: якраз хотіли йти у кафе «Орхідея». Хвилин за п’ять Руслана відірвалася від вікна і байдужим голосом проказала: 
– Ходімо, дівчата. Столик у кав’ярні ж замовлений. 
Поглянула на нафарбовану Нінку і скривилася: 
– Ніночко, а не занадто багато гриму ти наклала на своє личко?
Дівчата засміялися: це знову була їхня критична подружка. 
Віра й Ніна їли з апетитом, а ось Руслана замовила лише салат і каву, та й то копирсалася виделкою у тарілці, ніби щось там шукала.
– Русланко, що ти шукаєш у салаті? – запитала Віронька. 
– Мух… Щоб не платити! – проказала Руслана.
– Слава Богу, ти ще жива і навіть жартувати не розучилася, – зітхнула Нінка.
– Я, коли закохана, зовсім інша, – задумливо мовила Віронька, підперши рукою підборіддя. – Пам’ятаєте, дівчата, як я закохалася у Вадика? Сміх та й годі! 
– Оце правильно… Годі про те кохання говорити! – небезпечно блиснули холодні очі Руслани. – Ходімо, дівчата, додому.
– Додому? – перепитала Віронька. – А як… А твоя зустріч? Як же…
– Яка зустріч? У мене немає ні з ким ніякої зустрічі! – відповіла Руслана. 
– О… Гляньте… Наш шеф власною персоною! Намалювався – не зітреш! А непоганий парубок?! – усміхнулася Віронька. – Гарний і багатий… Недарма на нього запала наша Маргоша… 
Руслана насупилася:
– Дівчата, ви йдете чи як? У мене голова розболілася… Я піду, а ви, якщо хочете, можете залишитися.
Нінка совалася на стільці, поглядала на двері.
– Зрозуміло… Я пішла… Сама. А ви залишайтеся, – впевнено сказала Руслана і підвелася. Біля дверей озирнулася. Віронька з полегшенням махнула їй рукою. Руслана миттєво прошмигнула у двері й енергійно покрокувала поміж вітринами.
***
Закінчила школу Руслана на рік пізніше за своїх однолітків. Була на те причина. 
– Що ж ти у школу не ходиш? – запитала директорка Анастасія Павлівна. – Принеси довідку… І на той рік прийдеш… 
У їхньому невеличкому селі всі одне про одного все знали. 
У Руслани помирала бабуся. Хворіла вона давно. Руслана навіть не пам’ятала її здоровою. Коли пішла у школу, бабуся вже була зігнута у три погибелі і ночами не спала, все стогнала. Коли дівчинка перейшла у шостий клас, старенька зовсім не виходила з хати. Коли Русланка була вдома, старенька терпіла, ніяких охів та ахів від неї не почуєш, а наодинці бабуся стогнала і плакала. Одного разу не витримала і заплакала при Русланці: 
– Де ж моя непутяща донька вештається? Як помру, до кого прихилиш свою голівоньку, моя нещасна дитинко?
А за рік бабуся вже не могла підвестися з ліжка. Важко жилося Руслані: весною город треба посадити, потім посапати, консервацію зробити, фруктів насушити, вибрати картоплю, викопати буряки і моркву, наквасити капусти. На бабусину пенсію ж не надто наїсися і нап’єшся. А ще треба ж у щось одягнутися і дров купити, щоб узимку не замерзнути. А топити ту піч – одна каторга. Ніяк не вдається Русланці, завжди у сажі. У селі почали сміятися – Попелюшка. 
А ще душу рвуть бабусині сльози. Допомоги ж чекати нізвідки. Сусіди побідкаються в очі, а поза очі обсудять. Не одні вони залишилися з бабусею, був іще брат. Коли ще старенька потроху пересувалася подвір’ям, він приїздив частенько – із самогоном, такий веселий, безтурботний і хвастовитий. Коли й попросить у бабусі грошенят. Потім почав приходити рідше, та не з порожніми руками – то коробку цукерок принесе, то порвані джинси чи розтягнутий джемпер, то притягне відро помідорів чи піввідра огірків. 
– Навіщо вони нам? У нас своїх нікуди дівати. Поросяти немає, а кури все ж не з’їдять. Ти б зі своєю дружиною познайомив, а то помру і не побачу її. А дітей плануєте народжувати? – докоряла бабуся. 
– З якою із дружин тебе познайомити? – сміявся брат.
Веселе життя він вів, то з однією жіночкою жив, то з іншою.
Брат вихваляв Русланку, обіймав. 
– Мені б таку дружину! – сміявся. – Ти би вмилася. У сажі вся… Попелюшка…
Бабуся зітхала, а Русланка сиділа мовчки і терпляче чекала, коли брат сам вип’є пляшку самогону, наїсться помідорів та огірків, розповість про сільські новини та й піде. А одного разу не витримала: 
– Забирайся зі своїми… подарунками! Пішов геть!
– Ти що блекоти об’їлася?! – здивувався брат. – Я ж до тебе з доброю душею, а ти… Чого вишкірилася, як задрипане цуценя?
– Пішов геть! Тебе печуть твої турботи? Ти гасиш їх самогоном? – кричала Русланка. 
– Я ж прийшов стару привітати з днем народження! А ти… Я справді подарунок приніс, – брат витягнув з кишені зіжмакану хустинку. 
– Я сказала: пішов геть! – а голос не дитячий, а вперто-жіночий. Виросла Русланка. – Більше не приходь! Не пущу і на поріг! Після твоїх подарунків і відвідин бабуся тиждень не спить, усе плаче. 
– А ти виросла… Не потрібний брат? Бахура знайшла? – оглянув гарну дівочу фігурку. – А… – махнув рукою. – Живи, як знаєш.
І в селі говорили, що невесела, сердита у Мотрі внучка. Донька весела була, доброзичлива. Внук вдався у матір, а ось внучка не такої вдачі. Нема у її очах доброти. Хоча кров одна, та зовсім вони різні. Мабуть, пішла у батька. Хоча його ніхто ніколи й не бачив. Допомогла ж Санька викопати картоплю, а Настя віддала свої черевики, ношені, але можна було ще ходити в них, а Тихін перекрив повітку, Антін дров нарубав. Аж три дні ходив рубати. Робили ж їй добро, а вона… А Варка допомагала квасити капусту… А… 
Однак сусіди є сусіди… Коли почули, що старенька померла, прийшли, щоб помити, перевдягнути, молитви почитати, посидіти біля померлої. А та дитина… заявила, що зробить усе сама…
– Прийдете і посидите… На стіл допоможете накрити… За годину прийдете, – кинула через поріг. 
На похорон прийшов і молодий священик, що зовсім недавно приїхав у їхнє село. На поминках їли й пили охоче. І брат прийшов. Налив – випив, налив – випив… У людини ж горе… Захотів – ще випив. Ніхто не осудить, день такий. І п’яні сльози потекли небритими щоками: 
– Як же ти тепер житимеш, сестричко? Хто ж тебе тепер пожаліє?
Заплакав і сусід Антін.
– Ще хором зарюмсайте, – тихо просичала Русланка. – Годі крокодилячих сліз!
Що вона сказала? Не вірили вухам сусіди… Але тихенько підвелися і, забувши навіть перехреститися, вийшли.
Залишився лише молодий батюшка. Сів поруч, прочитав молитву, обійняв за плечі.
– Я знаю, дівчинко моя, що ти стільки років прожила в очікуванні біди… Але Бог дасть тобі сили, я допоможу тобі, – ніжно шептав, міцніше притискаючи Руслану до себе. 
***
– Руслано, послухай мене, – гукав Віктор, наздоганяючи її. – Я не винен у тому, що так сталося… Я ж тебе кохав! І досі тебе кохаю!
Вона зупинилася:
– Панотче чи босе? Як вас називати? Чого це ви кричите на все місто? 
Чоловік підійшов ближче. Руслана обернулася до нього спиною. Він зупинився в нерішучості.
– Повернися, дівчинко моя… Я ненавиджу себе за те, що так сталося… Моє життя втратило сенс… Хочеш, я на коліна перед тобою стану?
– Ви ж не так давно стояли на колінах перед Богом. Як же тепер станете перед грішною блудницею? 
– Що ти таке говориш? Я ніколи такого не казав і навіть не думав, – виправдовувався Віктор.
***
За рік після похорону бабусі Руслана подумала, що зустріла дуже доброго чоловіка, і навіть готова була стати попадею. Але почула від нього, що помиляється і що не може бути його дружиною. А потім у її житті з’явилася мати. Після того було навчання у коледжі. Далі – робота у невеличкій, але престижній фірмі. А місяць тому раптово змінився власник фірми.  
***
Віктор бачив, як Руслана правою рукою стиснула ліву так, що пальці побіліли, прикусила губи, аж крапелька крові затремтіла на нижній губі. Відвернулася і пішла. Примарою пропливла повз вітрину крамниці, обігнула кав’ярню, зайшла у притрушений листям скверик, байдуже поглянула на молоду пару закоханих, що тулилися на лавці. Щасливі! То й нехай! А їй, нещасній, не судилося! А що їй коштувало пробачити Вікторові, такому рідному і такому… Невже він заради неї покинув село, відрікся від церковного сану і став бізнесменом? Не вірилося. Він стояв пригнічений… Та не можна вже поєднати минуле з майбутнім. Не можна! Реальність минулого не в’язалася з майбутнім!      
Так вона бродила вулицями міста всю ніч, нарешті наважилася повернутися у квартиру. Коли провітрила голову, зголодніла і змерзла, зайшла у під’їзд, взялася за ручку дверей. Вони були не зачиненими. Віктор сидів на канапі.
– Русланко… – видихнув. – Я тебе чекав…
– Дарма, – зітхнула дівчина й і сіла поруч. – Вибачте, босе, я вам не пара. У вас закохана Марго. Ви будете з нею щасливі, а я…
Віктор стомлено прихилився до стіни. Руслана встала. Її очі були холодні, і той холод погасив останню надію чоловіка.
– Я, мабуть, повернуся в село, – тихо сказав. – Моє місце ще ніхто не зайняв…
– Як хочете, панотче, – стенула плечима Руслана.
Він підвівся, накинув на плечі куртку.
– А вам ряса личила більше, – усміхнулася дівчина. 
– Прощавай! Нехай з тобою завжди буде Бог…
Швидко стихли в коридорі його кроки.
***
За два дні Руслана була на роботі.
– Чули, дівчата, у нас тепер новий шеф? Русланко, такий гарний, – белькотіла Маргарита, фарбуючи губи. 
– Ще кращий, ніж був Віктор? – усміхнулася Руслана.
– У сто разів вродливіший! – засміялася Маргарита. – Віктор був непоганий, але якийсь не такий… Ніби не з цього світу… Я до нього і так, і сяк, а він – ніяк. Дивиться на мене, як пришелепуватий, лише усміхається.
– Ну, годі… Розслабилися – і досить. До роботи! – гаркнула Руслана.
Таки не назвеш її доброю жінкою…
Валентина СІРА

 

Болить!

«Прости мені, бабусю…»

Був початок жовтня. Лагідне осіннє сонечко вигравало променями на золотавому листі, яке почало облітати і встеляло землю святковим килимом. На душі Віри Іванівни панував спокій. Приїхав у гості її внук Колюня. Підійшов до неї, обняв за плечі:

– Бабусю, я підписав контракт, іду служити…

– Синку, що ж ти наробив? Навіщо нам той контракт, навіщо тобі ті гроші?

– Бабусю, я так вирішив. Завтра їду, – і з гордістю додав: – Я йду захищати Україну!

До горла підійшов клубок, але знайшла в собі сили мовити:

– Я тебе сварила часто, прости мені…

– І ти мені, бабусю, прости, я ж збитки робив…

Увечері мотоциклом поїхав у сусіднє село до дівчини, а вранці наступного дня – на місце служби.

Для Віри Іванівни настали важкі дні чекання. Довгими вечорами згадувала свого Колюню: ось він, маленький бешкетник, бігає подвір’ям, а ось поважний, святково вбраний, з квітами йде вперше до школи. І зі всіма турботами – до неї, до бабусі. Тато і мама на роботі, а вона завжди вислухає, все зрозуміє, все розкаже.

Особливого клопоту з хлопцем не мали – добре навчався у школі, вдома був гарним помічником. У їхній сім’ї так було заведено: потрібно щось зробити – зроби. Не було навіть слів таких, як «не хочу» і «не буду». Працював удома, допомагав усім, хто просив допомоги – гичку привезти чи сіно викосити… У Миколиного батька золоті руки, за що не візьметься, зробить, особливо в будівництві. З ним і хлопець змалку працював, швидко всього від тата навчився.

Часом піде ввечері гуляти, немає довго. Приходив пізно – отримував від Віри Іванівни на горіхи.

– Чого ти, бабусю, не спиш?

– А як спати? Тебе ж немає…

Закінчив дев'ятий клас і вступив у техучилище вчитися на маляра-штукатура. До бабусі тільки на канікули і на вихідні приїжджав…

Першим місцем служби 20-річного юнака став полігон у місті Яворові, що на Львівщині. Часто дзвонили одне одному. Бабусю насамперед цікавив побут: де спить її внук, чи не холодно, чи вистачає їжі…

– Бабусю, у нас тут такий контроль! Годують дуже добре, і спати є де, і стріляємо…

На тому полігоні був до кінця року. Потім додому відпустили. Відвідав маму в місті і свою дівчину та й став готуватися до від’їзду. Бабуся напекла, наварила в дорогу, а Микола раптом попросив маринованого перцю й аджики. Винесла з погреба банки, а він запитує:

– Бабусю, ти собі залишила?

– Не хвилюйся, і мені вистачить.

Поклала в торбину банки, теплі шкарпетки. Склали сумки, взяв одну на плечі і засміявся:

– От я і циганом став!

Провела внука до автобусної зупинки, перехрестила на дорогу…

Поїхав Миколка у Рівне, а звідти його перевели в частину, яка розташована на території Луганщини. І знову зв’язок телефоном:

– Бабусю, я вже в Луганській області! Ти не хвилюйся, я далеко від бойових дій! Наша частина в охороні…

– Колюню, де ви спите?

– У наметах на спеціальних щитах. Нам не холодно, гріємося «буржуйками».

Віра Іванівна жила спогадами і надіями на зустріч. Скільки там того року! От мине зима, весна, літо, а там і Колюня повернеться… Щодня молилася і просила Бога, щоб живим і здоровим прийшов онук додому.

15 березня Коля мав час поговорити з бабусею. Цікавився її здоров’ям, переконував іти до лікаря:

– І роби все, що тобі в лікарні скажуть, не турбуйся про гроші, я тобі допомагатиму!

Наступного дня, 16 березня, Вірі Іванівні виповнилося 65 років. Її вітали родичі, односельці, проте найдорожчим було вітання внука, який зателефонував о 13-й годині. Побажав їй щастя і здоров’я. Цього разу говорили недовго, Коля кудись поспішав…

Про його смерть Вірі Іванівні повідомили 17 березня. Жінка весь день перебувала у тривозі, у передчутті чогось недоброго. Вранці у віконну шибку крилами вдарив ворон. Сприйняла це як недобру звістку про себе: мала йти у лікарню, мабуть, щось погане скаже лікар. Коли вже була в кабінеті, зателефонували зі сільської ради, запитали про Миколу, але нічого не пояснили. Увечері внук ніби покликав її до хвіртки. Підійшла, виглянула на дорогу. Підійшов Миколчин хрещений, Степан:

– Тітко, а де ваш син, Олег?

– Відпочиває…

А сам стоїть білий, немов стіна.

– Щось сталося?

– Та нічого…

Пригорнула чоловіка, обняла за плечі:

– Тримайся, Степане…

– І ви тримайтеся!

А тут біля воріт «швидка» зупинилася. З автомобіля вийшов знайомий фельдшер.

– Ти до кого?

– До тебе, Іванівно.

– А я тебе не викликала… Може, до сусідки?

– Ні, до тебе. Ходімо до хати.

Раптом блискавкою вдарила думка, яку проказала вголос:

– Що, Колі немає? Мого Колюні немає?

– Так…

Зайшли до хати, стала голосити. Прийшов кум Степан, сів біля неї і також став плакати:

– У понеділок Колю привезуть у село.

Чекала понеділка. Шукала якоїсь роботи в хаті, а внук ніби ходить за нею. Подивиться Віра Іванівна в одне вікно, а там Колюня сміється до неї, підійде до іншого – знову він… «Господи, синочку, чому ж ти раніше за мною не ходив!?» Знала, що внука вже немає серед живих, але ще не вірила, ще на щось сподівалась.

Хотіла хату свою переписали на нього, на сина і внучку Сашеньку, але не встигла…

А потім був похорон. Сила людей зійшлося попрощатися з її онуком. Дивилася на таке рідне обличчя і не могла повірити, що бачить його востаннє. «Мій синочку, дорогенький, як же ти не вберіг себе!?»

Хлопці, які супроводжували Колю, розповіли, що ворожа міна дістала дев’ятьох: двоє, серед них і Микола, загинули, ще семеро перебувають у шпиталі. Осколок влучив хлопцеві просто в серце, і смерть настала миттєво…

Минає час, але біль у серці бабусі залишається. Він назавжди. Важко змиритися, ще важче усвідомити, що більше ніколи її внук не переступить порога, не попросить спекти улюблених пиріжків, не пригорне, не засміється. Не побачить уже його бабуся, не бавитиме його діточок, як завжди мріяла. Його немає, пішов у вічність. Пішов і не приходить навіть у снах.

А через дорогу – цвинтар, де під горою вінків і квітів спочиває її кровинка, її дорогий онук, якому доля відміряла лише 20 років земного життя.

Галина КОСЮК

 

Повернення
Едуард нервувався: мав зустрітися з Вітою. І чому б це хвилюватися? Але якось так почувався… Опускалися руки. Думав про майбутню зустріч, а перед очима мимоволі виринала, як із води, Антоніна.
Чоловік хотів нарешті навести лад у своєму житті. Невизначеність йому набридла. Приїхав у Крим у середині травня, а вже кінець серпня. «Це не кохання, це закоханість, – говорив йому внутрішній голос. – Ти знаєш, яке воно, кохання, і до кого…» Але не мав наміру відступати: красуня Віта зі сумовитими загадковими очима інтригувала. Не тільки приголомшлива дівчина, а все тут було незвичайне: кримська земля, її природа, погода, гори, море…
Едуарда вразило селище Планерське з планетарієм та планерами в небі, від вигляду яких паморочилось у голові (чоловікові незручно навіть собі у цьому зізнатися, не те що Віті); гора Кара-Даг, що здавалася не справжньою, а мовби збільшеною невідомим чином або змонтованою вправними майстрами.
Феодосія здивувала музеєм Івана Айвазовського. Від пам’ятника Едуард був у захваті: так природно сів собі художник біля будинку відпочити, мовляв: «Не турбуйте мене, я пройшов довгий шлях і втомився». А біля картини «Хвилі», яку Айвазовський написав у глибокій старості, Едуард міг простояти зо дві години – це було для нього бажаніше, ніж споглядати справжнє шумливе море.
І всюди він їздив із Вітою, з якою познайомився у Бахчисараї. Тоді Едуард затримався біля всесвітньо відомого бахчисарайського фонтана. Не міг уторопати, чому його унікальність не вельми вражає, та все ж цікаво його роздивлятися. Його міркування порушила чорнява дівчина з блискучими, схожими на циганські очима. Від неї віяло теплом і незалежністю.
Гід завершив розповідь про фонтан і відійшов із групою туристів, до якої пристав Едуард. Віта ж блукала палацом і подвір’ям колишнього султана сама.
– Гід так захоплено розповідав про цей фонтан, та я бачу мало особливого в ньому, – тихо мовила дівчина чи то себе, чи до Едуарда, але скоса глянула на нього.
Чоловікові сподобалося, що говорила чистою українською мовою, тоді як майже все населення півострова розмовляло російською.
– Я з вами згоден, – відповів Едуард. – Задумано, очевидно, цікаво: падають ці сльозини з однієї чашу в іншу безкінечно. Мабуть, декого зачіпає фонтан за живе, проникає в серце, але тільки тимчасово. І цей мармур такий сірий, а на його тлі сльози. Дуже похмурий настрій навіває. Все це не зовсім щиро. На смерті навіть найдорожчої людини життя не закінчується. Гірей провадив війни, безжально нищив цілі народи, а тут оплакує Марію, тоді як не одну українку татари забрали в полон.
– Тоді була інша епоха, інший світ…
У багатьох інших моментах-темах вони з Вітою мали майже однакові погляди. Дівчина теж пропонувала поїхати у Феодосію, щоб відвідати музей відомого художника; планували потрапити у таємниче печерне місто Чуфут-Кале та у славнозвісний Коктебель, що був зовсім близько.
Кожна дрібниця здавалася їм важливою, викликала захоплення й подив. Якось на підвіконні одного з офісів помітили розквітлий кактус. Квітка була схожа на велику ромашку. Від кактуса важко було відірвати погляд. 
– Вона цвістиме, кажуть, тільки до ранку, а потім зів’яне, – сказала Віта.
Зі знайомих Віти й Едуарда утворилась чимала група, і на Івана Купала вони зібралися вдосвіта у невеликому сквері, щоби піти в похід у гори. Поки чекали на всіх, то спостерігали, як купалося-переверталося над горизонтом велике сонце. Воно, це жовтощоке диво природи, сміялось до них, а молодь зачаровано й голосно вигукувала, будячи селище.
Мелодійна мова Віти з Івано-Франківська заворожувала. Коли вони іноді ходили берегом моря або вулицями селища, за ними оглядалися відпочивальники, прислухалися.
– Звідки ви? – запитували.
– Із Західної України, – відповідали Віта або Едуард.
Вони хотіли бути ближче, тому Віта поселилася в Планерському, як і Едуард, «дикуном». Так їм було цікавіше, ніж у готелі, й почувалися вільно.
Чоловік у своєму районному містечку мав дівчину Антоніну, доньку вчительки англійської мови й електрика. Дівчина працювала в соцзабезі. Вони зустрічалися сім місяців, і в Едуарда були серйозні наміри щодо неї.
Едуардів бізнес у Львові розвивався добре, і він міг собі дозволити поїхати на море з дівчиною. Справу полегшувало те, що в компанії працював його тямущий двоюрідний брат Руслан, чесний і сумлінний, на нього можна було покластися.
– Ти знахабнів! – кричав у слухавку Руслан. – Приїжджай, бо я теж усе покину і полину в інший кінець країни! Ми так не домовлялися!
– Залагоджую важливі справи-питання! – коротко відповідав Едуард і залишався у Криму.
Зі серйозними намірами щодо Антоніни нічого не вийшло. Едуард упевнено заявив, що дівчина поїде з ним на півострів.
– А що батьки скажуть?
– Батьки? Ти вже доросла! – дещо єхидно і зухвало мовив чоловік.
Та з батьками все ж треба було порозмовляти.
– А хіба ви одружені? – строго запитав тато дівчини. – Чому Антоніна має їхати з тобою світ за очі? – казав у присутності доньки. І це звучало як наказ: бережи честь замолоду! (Ох і немодно ж це тепер!)
«Якісь старосвітські погляди! – злився чоловік. – Ото ще батечко! Ото ще донечка!»
Інша б утекла з таким струнким, розумним і небідним кавалером! (Едуард знав собі ціну). Але й у Антоніни є голова на плечах: справді, з тим, хто не є її законним чоловіком, вона не мала ні найменшого наміру їхати на південь. Любила і вміла гарно й корисно відпочивати вдома, благо, мала чимало добрих друзів.
Й Едуард поїхав без неї. А що, він не заїде до Криму без Антоніни чи без будь-кого іншого? Йому двадцять дев’ять років, він не потребує супроводу.
І поїхав. А невдовзі знайшов Віту – теж особливу і порядну, що пильнує честь. Та й уже зустрічається Едуард із нею два місяці. Й оце вчора купив у місті перстень, сьогодні – квіти. Зателефонував їй і домовився, що ввечері зустрінуться у невеличкому ресторані. Додому повернеться нареченою!
Був гарно сервірований стіл, п’янили ароматом червоні троянди, грала спокійна музика. Красуня Віта зводила Едуарда з розуму: кокетливо мружила очі, чарівно усміхалася, заманювала в золоті тенета.
– Я маю сказати тобі щось дуже важливе, – голос чоловіка був схвильований.
– І я, – грайливо мовила Віта.
Чоловік вийняв червону коробочку. Блиснув камінець. Віта здивовано відхилилася до спинки стільця.
– Віто, я кохаю тебе. Ти вийдеш за мене заміж? – усміхнувся щасливий Едуард, маючи на намір одягнути перстень на палець дівчини.
Вона мовчала.
– Ти згідна? – запитав.
– Заміж? – вагалася Віта. – Чи не зарано? Мало знаємо одне одного.
– Чому ж? – не знав що казати Едуард, дивлячись у вологі очі супутниці, нічого не розуміючи. – Не кохаєш мене?
– Ти гарний хлопець, – притишено сказала Віта. – За тобою – як за стіною. Ти порядний і добрий… Але заміж…
Чоловік замислився.
– А що ж такого ти хотіла мені сказати? Щось важливе теж…
– Розумієш, Едуарде, я не готова виходити заміж.
– Що сталося?
Віта видушила зі себе те, що на початку мала намір промовити весело й безтурботно:
– Я хочу мати від тебе дитину…
Хвилі ретельно виполіскували кримський пісок, небо зацікавлено оглядало пляж, шукаючи між відпочивальниками самовпевненого світловолосого й світлоокого чоловіка з делікатними рисами обличчя. Та автобус уже віз Едуарда, який ховав за темними окулярами сумні очі, до Львова. «Їй, бач, дитини заманулося… Ніби це якась дрібничка – букет польових квітів абощо: можна поставити у воду, а можна викинути на смітник… Маю дітей розкидати по світу, і вони не знатимуть, хто їхній справжній батько. В юнацькому віці шукатиме син. «Може, ще живий або ж уже помер… Ось його могила, але він, бідака, все життя тебе дуже любив, здогадуючись, що ти десь існуєш, згадував і навіть хотів відшукати – такий уже добрий був!..» Так мені й треба, – картав себе. – Антоніна не проти заміж вийти, дітей народити. Розумні батьки повчають доньку, як на світі жити, а я поїхав за тридев’ять земель щастя шукати…»
Автобус заколисував. Перед очима постало обличчя Антоніни, і було воно мінливим: то злегка докірливо поглядала на нього дівчина, то обнадійливо.
«Ти моє справжнє кохання, – скаже він їй, коли прибуде до міста. – І вибач мені за все!»
Віра САВЧЕНКО

 

Шановні читачі.

Ви можете використовувати авторські історії з життя газети «Життєві історії» лише для власного читання. Передрук історій у інших медіа заборонений без письмової згоди редакції Видавничої групи "Життя". Більше цікавих історій ви знайдете у газеті "Життєві історії" (індекс 06694). Предплатити видання можна у будь-якому відділенні "Укрпошта" або у свого листоноші.

Радіо онлайн від «РАДІО ЖИТТЯ» - це популярна музика українських та іноземних виконавців.
«РАДІО ЖИТТЯ» без перерв на рекламу і порожньої балаканини ді-джеїв.
0:00
0:00
ТОП-10 каналів
серпень 2017
  • 17%
    1+1
  • 11%
    СТБ
  • 9%
    Новий канал
  • 8%
    ІНТЕР
  • 5%
    ICTV
  • 5%
    Індиго TV
  • 5%
    М1
  • 5%
    Discovery Channel Eastern Europe
  • 3%
    112 Україна
  • 3%
    К1
Історії з життя, Укрпошта
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Помилка:

Комментар:

Ім`я відправника:

Мейл:

Текст повідомлення: