ГАЗЕТА "ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ" (індекс 49690)

Шановні читачі

Правдиві історії з життя читайте у газеті "Життя"!

Ви можете використовувати авторські історії з газети «Життя. Історії» лише для власного читання. Розміщення історій в інших медіа заборонено без письмової згоди редакції Видавничої групи "Життя".

Історії з життя у нашому виданні ексклюзивні. Більше цікавих історій ви знайдете у газеті "Життя. Історії" (індекс 49690) та "Життєві історії" (індекс 06694). Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні "Укрпошта" або у свого листоноші. Видання виходить у світ щотижня.

 

    Лялька

    Вона була точнісінько такою, як і та… Великі сині очі дивились здивовано на власницю. Довге волосся пшеничного кольору сплетене у дві кіски та ще й уквітчане волошковими бантиками. Такого ж кольору квіти розсипалися по всій пишній сукні, а маленькі черевички були такими, про які не раз мріялось Марії в ті далекі роки босоногого дитинства.

                           ***

    Вечоріло… Але Марійка ніяк не могла відірватись від сусідської огорожі, бо за нею, на подвір’ї, побачила диво, яке могло лише наснитись. Лялька. Та ще й сиділа вона у візку, такому гарному, ну, майже справжнісінькому. Підбігла Ганнуся, Марійчина подруга, і взяла ляльку на руки.

– Ой ти ж моя малесенька, скучила!? – прощебетала. І (диво!) у відповідь почулося: “Ма-ма!”.

    Невже ця лялька ще й розмовляє?

    Здивуванню дівчинки не було меж. Ой, як їй самій хотілось бодай торкнутись, а чи зблизька подивитись, але до них… не можна.

    Приїхав із рейсу Ганнусин батько, привіз усіляких ласощів (це він робив щоразу, й іноді щось перепадало сільським дітлахам), але найбільшим дивом виявилась лялька. Такої не мав ніхто не лише на їхній вулиці, а й у всьому селі.

    Марійка, затиснувши в маленькій долоньці копійки, які дала мати, обмірковувала, чи багато потрібно, щоб купити таку, навіть якщо без возика… мабуть, немало… та де ти візьмеш, коли на хліб ледь нашкрябали. От був би такий тато…

    Дівча широко розплющеними очима дивилось, як маленька “мама” розплітала й заплітала кіски, вкладала спати, навіть наспівувала пісеньку милій “доні”. Мимохіть згадала ляльку, яку пошила бабуся… У неї не було ні таких кісок, ні сукні, ні черевичків. І дивилась вона на маленьку Марійку сердитими чорними очима-ґудзиками.

– А якщо я не куплю хліба, а матері скажу, що загубила гроші?.. – роєм снувалось у маленькій голівці…

Час спливав, схлюпував то радістю, коли уявляла, що це не Ганнуся, а вона, Марійка, брала ляльку на руки, ніжно пригортала до себе, щось щебетала, то розпачем, коли розуміла, що це – просто її маленька уява.

    Коли сонечко почало сідати за Ганнусину хату, зрозуміла, що вже пора повертатись додому…

                                       ***

– Ма… – почулось із коробки, яку Марія переклала в іншу руку, і…. наче прокинулась… Тепла хвиля любові й ніжності огорнула її, коли уявила, як зрадіє онучка, отримавши такий дорогий подарунок. Дорогий… для кого? 

 

Валентина БАЙТАЛЮК

 

Мій тато – Дід Мороз!

Чи можна не любити Новий рік?! Свято, на яке всі чекають – по-дитячому, з надією на диво, казкові зміни, наївно вірячи, що Новий рік принесе нове життя: нові враження, нові знайомства, нове кохання… І для тебе, оновленої, настане нове щастя!..

Тетяна не любила. Не завжди, звичайно. О, раніше вона теж захоплено повторювала новорічне вітання-заклинання: “З Новим роком! З новим щастям!” – від якого нині її аж пересмикує. Так, вона не любить Нового року, просто ненавидить! Узагалі б його не святкувала, якби не маленька донечка. Але ж Оленка не винувата, що в її мами не склалися стосунки з Дідом Морозом…

Погляд укотре зачепився за фотокартку в простенькій рамці: вона в саморобній короні поряд із Дідом Морозом – усміхнені, щасливі! Усі світлини сховала подалі від очей (і від бажання пошматувати на маленькі клаптики!), навіть весільний портрет, а на цю рука не піднялася. Тепер і поготів не могла зняти, бо ж це фото – Оленчине улюблене. Донечка щоразу, прокинувшись, усміхалась до нього і, мило гаркавлячи, вимовляла: “Мій тато – Дід Молоз! А мамуся – класуня!” Оленочка чекала Нового року і вірила, що тоді прийде її тато, і Таня не могла наважитись зруйнувати  цю дитячу мрію. Донечка ще мала для жорстокої правди і розчарувань… Після довгих роздумів жінка вирішила замовити Діда Мороза в агентстві. Цього року нехай буде так, а потім життя покаже. Донечка подорослішає і зможе зрозуміти…

Те фото зроблене новорічної ночі – чарівної ночі зародження її кохання. Таня, тоді ще студентка, зустрічала Новий рік із подругами у гуртожитку. Знайомі хлопці, запрошені на святкування, привели Діда Мороза – справжнього, з бородою, в червоній шубі й пухнастій шапці, який розважав усіх дитячими віршиками й анекдотами, вигадував конкурси, змагання та ігри. Одягнувшись у маскарадні костюми, вони ходили від кімнати до кімнати посівати, витягли всю компанію на вулицю грати у сніжки, а потім влаштували святкову дискотеку. Дід Мороз виявився 18-річним хлопцем на ім’я Олег, дуже веселим і привабливим. У Тані, єдиної з компанії, не було хлопця, тому само собою вийшло, що Олег став її кавалером на цю ніч. Дівчина була від нього в захопленні – мабуть, це і є кохання з першого погляду.

Молоді люди почали зустрічатись, а навесні Олега забрали в армію. Таня два роки вірно чекала коханого, жила від листа до листа. Олег повернувся – і невдовзі відгуляли весілля. Тані дали кімнату в гуртожитку, Олег влаштувався на роботу в таксопарк. Нібито все чудово, живи і радій! Таня відразу завагітніла. А чоловік замість того, аби носити дружину на руках, почав умовляти її позбутися дитини: “Ми ще дуже молоді, треба пожити для себе”. Проте жінка не послухалась. Чого б це вона мали вбивати дитинку? Першу, від коханого чоловіка. Олег не сперечався, але й радості майбутнього батьківства не виявляв. Постійно пропадав на роботі, часто брав нічні зміни. Щоправда, коли народилась донечка, сам дав їй ім’я – Олена. Таня не суперечила. Головне, що Олег – її коханий Олег! – брав донечку на руки й тішився, як вона на нього схожа – просто викапаний він у дитинстві! Проте вдома чоловік з’являвся все рідше і рідше, а коли приходив ночувати, дуже дратувався, що мала плаче. Ну, ніякого спокою! Не дасть відпочити! Він же так напрацювався у дві зміни!

На Новий рік Таню чекав сюрприз – Олег сказав, що працюватиме новорічної ночі, його черга. Але не повернувся ні вранці, ні увечері. Не знаходячи місця від тривоги, жінка зателефонувала в таксопарк і дізналась, що Олег на роботі вже два дні не з’являвся. Обдзвонила всі лікарні, морги, дала знати батькам – його і своїм, ніби відчувала біду. Проте біда підкралась зовсім з іншого боку… Вранці 2 січня Олег прийшов по речі. З порога повідомив, що давно кохає іншу. Він зустрічав із нею Новий рік, бо Олена (так звуть його кохану жінку) вважає, що з ким Новий рік зустрінеш, з тим його і проведеш. Він усе вирішив: у них починається нове життя.

Таня, ніби в трансі, дивилась, як Олег збирає речі. Тримала донечку на руках, не в змозі поворухнутись. Пульсувала єдина думка – “А як же я? Як я залишусь сама з дитиною?”.  І коли Олег уже готовий був вийти за поріг, раптом упала на коліна, обхопила його ноги і завила-закричала, що не може без нього жити, що вистрибне з вікна разом із дитиною. Він такого не очікував. Розгубився: “Мене ж Оленка біля під’їзду чекає…” Ридала жінка, верещало налякане немовля – і він відступив: “Добре, я залишусь. От тільки Оленці скажу, щоб їхала додому…”

Той Новий рік Тетяна запам’ятала назавжди, гіршого бути не може. Навіть наступний, коли Олег таки пішов, був не таким чорним і гірким…

Цілий рік вони якось жили. Якось… Таня плакала цілими днями, Олег почав прикладатися до чарки, аби прийти додому і завалитись спати, не чути докорів дружини, не бачити її змарнілого обличчя. Знову декілька разів поривався піти з сім’ї, але Тетяна зупиняла, вкотре падаючи навколішки і погрожуючи самогубством. Під час п’яних “розбірок” Олег розповів дружині, що ніколи її не кохав. Напередодні їхнього знайомства посварився з дівчиною і пообіцяв, що почне зустрічатися з першою зустрічною. Нею стала Таня. Так, вона подобалась йому – скромна, лагідна, привітна. Але ж не було у ній вогню, пристрасті – звичайна домашня квочка. Два роки в армії було приємно отримувати її листи, та подумки він постійно був з іншою, коханою. А коли повернувся, дізнався, що дівчина вийшла заміж, і собі вирішив одружитись, негайно, на зло їй, нехай знає! Варіантів не було – Таня ж чекала на нього два роки!

Як не дивно, батьки не перечили його одруженню: давно вважали Таню невісткою. Весілля вдалося навдивовижу веселим, і Олега не полишало відчуття дивної гри, фарсу, ніби це все не насправді, не з ним, не на все життя. Коли ж жінка сказала, що вони чекають дитину, Олег по-справжньому злякався. Йому 20 років! Він не готовий бути батьком, вірним чоловіком! Він іще не нагулявся! От скільки гарних дівчат навколо! І що, всі вони для нього – табу? Ні, з цим Олег не міг миритись, і коли одна з його постійних пасажирок запросила “на каву” – пішов, не замислюючись про наслідки. Дівчину звали Оленою, була вона в “його стилі”: висока, струнка, хижо гарна, незалежна і пристрасна, до того ж мешкала сама у двокімнатній квартирі – мрія, а не коханка! Олег проводив із нею весь вільний час, намагаючись не згадувати вагітну дружину – сіреньку мишку, яка без нього й кроку боялася ступити, виконувала всі його забаганки, дивлячись закоханими очима.

Коли дружина була у пологовому будинку, Олег молився, щоби дитина народилася мертвою – це б розв’язало йому руки. Натомість народилася здорова дівчинка – як на замовлення (всі казали, що має бути хлопчик, то якось Олег, ніби жартома, заявив, що хоче тільки дівчинку: “Якщо народиш хлопчика – знайду іншу!”), навіть назвав її на честь коханки.

Олега вдома все дратувало: і дитина пхинькає, і кімната маленька, і жінка без манікюру і зачіски… Але піти з родини все ж таки наважився не сам – Олена наказала. Щоправда, цілий рік розривався між сім’єю і коханкою: вдома жінка плаче, а Олена сердиться, губи дує. Так би й бігав туди-сюди, якби Тетяні терпець не урвався…

Таня довго не розповідала нікому про те, що діється між нею і чоловіком. Аж раптом приїхала Олегова мама, поглянула на невістку, яка так схудла, що вітром носить, і все зрозуміла, хоч Таня спершу і казала, що Олег знову на чергуванні. Плачучи, жінка все розповіла свекрусі: і про коханку, і про те, що Олег уже декілька разів робив спробу їх залишити, а вона зупиняла, навіть про те, що часом приносить бутерброди, які зробила коханка, аби й вона навчилась такі робити, і ще багато чого вона робить не так, як його Олена… Свекруха, мудра жінка, порадила: “Не тримай його. Хоче йти – нехай іде. Однаково життя не буде. Може, зрозуміє… А сама ти не залишишся. Ти – моя донька, Оленочка – моя онучка. Все буде добре!”

Таня повірила і якось заспокоїлась. І коли перед Новим роком Олег укотре почав збирати речі, без сліз спакувала йому валізу. Чоловік одразу не повірив: “Я йду, чуєш?” – зупинився біля дверей в очікуванні. “Йди. Досить із мене новорічних сюрпризів”, – і зачинила двері.

Плакала, звісно, всю новорічну ніч, але вже без страху й відчаю.

Було важко. Проте донечка росла, і це додавало сили. До того ж допомагали батьки, свекор зі свекрухою, навіть Олегова сестра, студентка, приїздила у вихідні, щоби побавитися з племінницею і дати Тані трохи відпочити. Олег не спілкувався ні з ким. Батьки відразу попередили, щоби ноги його коханки в їхньому домі не було: “Ти наш син, ми любимо тебе, але у нас уже є невістка, іншої нам не треба. Тому приїжджай сам, коли хочеш, але тієї гадюки не привозь”. Образився. Матері серце боліло, але вона тримала слово.

Минув рік. Олег жив з Оленою, щоразу переконуючись, що вона – не кохання його життя. Пристрасть потроху охолола, вишукані канапки приїлися, і хижа краса почала дратувати. До того ж Олена почала влаштовувати скандали, вимагаючи, щоби Олег офіційно розлучився з Тетяною і одружився з нею. Вони навіть ходили вибирати обручки й весільну сукню. Це було невдалою ідеєю: коли Олена вийшла у весільному вбранні, Олег побачив замість неї Тетяну. Маленьку дівчину з наївними блакитними очима, яка дивилась на нього так ніжно і закохано, як ця вишукана тигриця ніколи не зможе. Бо вона не здатна так кохати – самовіддано і щиро…

Піддавшись вимогам Олени, чоловік пішов додому по свідоцтво про одруження. Відчинив двері власним ключем (от Танька, навіть замок не змінила!) і застиг на порозі. Зі стіни дивились на нього щасливі очі Тані – смішної дівчинки в короні, – і все життя промайнуло перед очима. Невірна кохана, вже напівзабута… Далека новорічна ніч… Весела Танька з мінливими вогниками в блакитних очиськах… Сто чотирнадцять її листів, які дарували тепло і душевний спокій під час служби в армії… Весілля… Маленька Оленка в нього на руках… І сповнені болю й тривоги мамині очі…

Що ж він накоїв? Він навіть не згадав про день народження донечки!

З фотокартки дивилась Таня – не осуджуючи, не зневажаючи, нічого не вимагаючи – щасливо! Бо поряд був він. Раптом Олег відчув: він теж був щасливий поруч із нею. От тільки не розумів того…

Замість того, щоб шукати документи, взяв фотоапарат. Переглядав кадри, ніби прокручуючи назад Танине життя: от вони з донечкою катаються на санчатах, тут їдять морозиво в кафе, а оце святкують Оленчин день народження… Збільшував обличчя рідних – і серце стискалось: як він за ними скучив!

Переглянув усі знімки, несвідомо шукаючи поряд із Танею якогось чоловіка – не знайшов. Трохи полегшало. Може, все ще можна повернути? Згадав, що наробив – і вжахнувся! Ні, такого не можна пробачити…

Олена влаштувала скандал, дізнавшись, що Олег не подав на розлучення. А він і радий був, зібрав речі й пішов. Лише у дверях повернувся: “Пробач…”. “Ти не повернешся більше?” – зрозуміла дівчина. “Ні”, – і зачинив за собою двері. Олена не тримала. Горда. Вона ж не Таня…

Олег поселився у батьків. Не міг наважитись зустрітися з Танею. Боявся, що вона прожене, скаже таке, після чого він не зможе вже повернутись. Пішов у дитячий садок побачити доньку. Вихователька знала його, пустила. Діти саме гралися на майданчику. Оленка малювала щось паличкою на снігу. Олег підійшов, присів біля донечки:

– Привіт!

– Пливіт! – відповіла маленька.

– Що ти робиш?

– Пису лист татові.

Олегові стиснуло горло.

– І що ти пишеш?

– Сьоби тато плиїхав  на Новий лік!

Олег не витримав:

– Я вже приїхав! Я твій тато!

Оленка подивилась підозріло і втекла до виховательки:

– Ти блесес! Мій тато – Дід Молоз!

Вихователька показала жестами, що Олегові ліпше піти. Він йшов, не бачачи дороги, сльози застилали очі. Плакав, мабуть, уперше, відколи себе пам’ятає. Та найгіршим було розуміння того, що він сам винуватий, сам зруйнував своє щастя, знищив щасливе майбутнє своєї родини…

Перед Новим роком до Тані зателефонувала Олегова мама і запросила на свято. Спочатку Таня вагалась, чи варто. Але ж Олега там точно не буде, то чого сидіти в місті?

– От тільки я вже Оленочці Діда Мороза замовила…

– То скасуй замовлення. У нас свій Дід Мороз буде. Збирайся, Танечко, тато по вас уже виїхав.

На свято зібралась уся родина: Олегові батьки і сестра з нареченим, Тетянині батьки і брати, двоюрідна сестра з дітьми. Уперше за останній час Таня відчула себе по-справжньому вдома. Весело жартуючи, прикрашали кімнату, накривали на стіл. Діти бігали навколо ялинки і чекали, коли ж під нею з’являться подарунки.

Пролунав дзвінок – і в кімнату увійшов Дід Мороз. Не встиг він проказати “По всьому світу я ходив…”, як Оленка з криками “Татусю! Пливіт!” вже застрибнула йому на руки. Дід Мороз помітно захвилювався, але продовжив виступ – з Оленкою на шиї.

“Його ж ніхто не попередив”, – занепокоїлась Таня, але, побачивши, що актор не проти такого повороту подій, пішла далі серверувати стіл. Десь за півгодини, коли все було готово, Таня повернулась у кімнату. Діти водили хоровод навколо ялинки, її Оленка тримала Діда Мороза за руку і щасливо сміялась. Дід Мороз був уже без рукавиць, і Таня помітила на його руці обручку. Та й сама рука здалась дуже знайомою. Придивившись, мало не зомліла: це ж Олег! Знову обман! Як вони могли брехати їй! Ледве стрималась, аби не закричати: не хотіла лякати малечу. За декілька хвилин злість почала відступати, і Таня змогла спокійно роздивитись навколо. Люблячі усміхнені обличчя, ласкаві погляди – справжня родина! І щаслива Оленка, яка дочекалася татуся…

Олег підійшов до Тані та встав перед нею на коліна:

– Танечко, я дуже перед тобою завинив. Знаю, що таке неможливо пробачити, та прошу тебе: спробуй, будь ласка! Сьогодні новорічна ніч – час, коли все можна змінити. Я обіцяю, всі наступні новорічні свята зустрічати з тобою і Оленочкою. Бо ти моя Снігуронька, ти моя королева!

Невідомо звідки в Олегових руках з’явилась корона і він, вставши, вдягнув її Тані.

– Моя мама – кололева! А таточко – Дід Молоз! – стрибала навколо батьків Оленка.

Таня плакала, ховаючи обличчя у ватну бороду Діда Мороза. Вона давно пробачила чоловікові. Тепер готова була знову впустити його у своє життя, тільки б очі Оленки світилися щастям… Тільки б її і його батьки були спокійні та здорові… Тільки б відчувати, як близько б’ється його серце… Тільки б він не випускав її з обіймів… Ніколи…

Маргарита ШЕВЕРНОГА

 

Не залишай більше мене

Я куталася у його светр, як кішка. Цього літнього і прохолодного вечора більшого тепла мені не хотілося. Тихий вітер гойдав річку, листя дерев і колихав, навіть заспокоював мої думки. Цей вечір – як бальзам на душу.

– Сашо, а ти бачиш оту зірку? – я лежала в нього на колінах і дивилася в небо. Тоді небо було лише наше. Одне на двох.

– Бачу! – тихо відповідає і теж дивиться в небо, а потім на мене.

– На небі сотні зірок, як ти можеш знати, про яку з них я тебе запитую?

– Знаю і все. Ти питаєш про ту, що сяє у твоїх очах, – і Сашко лагідно торкається мене поцілунком.

– Ти завжди так гарно говориш? – божеволію від його порівнянь.

– Не завжди. Тільки тобі, – пояснює.

– А попереднім дівчатам ти також так говорив? – я хотіла поворушити минуле, хоча розуміла, що його і моє життя до нашої зустрічі не повинно руйнувати наше майбутнє.

– Лесю, ти ж знаєш мою відповідь, навіщо запитуєш? – і він гладить моє волосся.

– Знаю, що не маю права ворушити минуле. Але мені здається, що ревную тебе до твого минулого життя, – зізнаюся.

– Не варто. Ти ж знаєш, проблема не у моєму минулому, а у твоєму теперішньому, – він нагадує мені про моє життя – і мені стає болісно від спогаду, що в мене є чоловік.

Я випрямляюсь, сідаю поряд із ним. Знову дивлюся в небо…

Я не могла відпустити від себе свого чоловіка. Так, це неправильно, так, я зрадниця, але не могла його залишити.

– Я не можу зробити йому боляче, – виправдовуюся.

– А мені можеш? – Сашко ображається і починає говорити на тему, якої ми домовилися не порушувати.

– Ти ж знаєш, що у нас із тобою інше життя.

– А я не можу тебе щовечора відпускати до нього в ліжко. Я не хочу, щоб ти кохалась одночасно зі мною і з ним. Ти зі мною у вівторок, четвер і суботу. А з ним в інші дні! Скажи, чи довго так триватиме?

– Я не готова наразі про це говорити. Будь ласка, не роби мені боляче.

Сашко мовчить. Я, як кішка, тулюся до нього і цілую його очі.

– Ти ж знаєш, що я тебе кохаю, Лесю. Чому ми не можемо бути разом? – із надією запитує.

– Тому що наше сімейне життя вб’є наше кохання, – впевнено відповідаю, адже знаю, що так і буде.

– Кохання вбити неможливо… Якщо ти кохаєш людину, то на все життя, – серйозно заперечує.

Намагаюся ковтнути свіжого повітря. Навіщо він мені ятрить душу? Я сама заплуталася у павутинні, яке зіткало для мене життя.

– Хочеш правду? – запитую і бачу, як він у пітьмі махає головою. – Отож. П'ятнадцять років я живу зі Сергієм. Господи, та ми ще студентами були, коли закохалися одне в одного. Він – не перше моє кохання, але так, як він, мене ніхто не кохав. Мій ранок завжди починається щасливо. Всі п'ятнадцять років він щоранку мене цілує і будить – спочатку на навчання, потім – на роботу. Щоранку він заварює мені запашний чай. Він знає, який мій улюблений. Він готує для мене смачні страви. Ти знаєш, він пече смачні торти, ароматну піцу. Господи, в колі наших друзів усі мені заздрять, бо він мене береже, як коштовність.

– То що ж не так? – перебив Сашко, який уже не хотів слухати про мого чоловіка.

– Що не так? Та я не знаю! Я сама намагалася знайти відповідь, але не можу. Ти з’явився – і душа не на місці. Я знаю, що неправильно. З тобою я почала по-іншому жити. Не так, як завжди. Ти сильніший за мене. За тобою, як за кам’яною стіною. Я відчуваю тебе, як і себе. Ти про мене нічого не знаєш, але ти поряд зі мною. З тобою я стала впевненішою. Це неправильно, так? – на цьому в моїх очах почали бриніти сльози.

Я не знала, кого в цій ситуації мені шкода: свого чоловіка, який мене береже, але з яким у нас немає нічого спільного; Сашка, який три місяці домагався моєї уваги і з яким серце мліє і я забуваю про все, коли ми удвох; чи, врешті, саму себе, тому що заплуталася в житті?..

Сашко мене обійняв і притулив до себе. Я вдихнула його парфуми і знову потонула в ньому. Він цілував мою шию і гладив волосся. Я крізь сльози раділа життю з ним.

– Лесю, заспокойся. Ти бачиш он ту зірку? – запитував мене, а коли я підіймала голову догори, дивлячись у небо, Сашко знову цілував мою шию. – Кохаю, чуєш, кохаю тебе до безтями…

Я намагалася не думати. Я вкотре віддавалася почуттям з ним. Я вкотре з ним торкалася зірок і тонула у щасті.

– Ти знову будеш мені снитися! Така ж гарна, і в цій же гарній зеленій сукні, і в моєму светрі, – шепотів мені Сашко. – Я тебе кохаю. Чи я вже це казав?

– Можеш не казати, я і так знаю. Відвезеш мене додому?

Сашко мовчить. Він не любить, коли я прошу відвезти додому. Але я не могла з ним засиджуватися так довго…

– Ти не замерзла? – пригортає до себе.

– З тобою ні.

– А без мене замерзнеш?

Я знову дивлюся на зірки. Їх тут настільки багато і вони здаються такими близькими, що протягнути руку – і можна зірвати. Я не хотіла відпускати це нічне зоряне небо… І Сашка…

Його машина знову відносила нас від цієї сільської краси, за якою ми ховалися вечорами і сиділи до пізньої ночі. От ми в’їхали на міську дорогу.

– Тут інше небо.

– Інше. Не наше, – казав Сашко…

За десять хвилин я вже була вдома. Я знала, що Сашко буде стояти і чекати, поки я ввімкну у квартирі світло. Тоді він поїде. Зникне в темряві. А я ще довго стоятиму в кухні біля вікна і дивитимусь, як самотній ліхтар освічує порожню дорогу. За дві години нею повинен повертатися мій чоловік з роботи. Він працює позмінно. У нього ненормований робочий день.

Я рідко його чекала з роботи. Адже він приходив пізно, а наступного дня був вихідним. А мені вранці на роботу… Тому, коли він приходив, я вже спала.

Я не хотіла змивати поцілунки Сашка, якими дихало моє тіло. Але мала це зробити, щоб мій чоловік не відчув на мені запаху чужого чоловіка. Прохолодна вода змила з тіла запах Сашка, за декілька хвилин я лягла в ліжко, яке дихало іншим чоловіком. Я намагалась про це не думати і заснула…

Рік тривали наші таємні побачення. Рік я жила іншим світом, літала на крилах щастя, шукала зірок на небі за містом. Бачила, як дерева восени вдягали золоті сукні і як вітер роздягає їх узимку, залишаючи оголеними. Я вперше в житті не хотіла керуватися розумом, а слухалася серця.

Якоїсь миті я відчувала в тілі слабкість, у мене паморочилося в голові і я думала, що втомилася від свого подвійного життя. Похід до лікаря й неочікувана звістка про вагітність загнали мене в кут. Я дуже хотіла дитину, мій чоловік – ні, а із Сашком ми не планували майбутнього. Я кохалася з двома чоловіками, тож хто із них батько моєї дитини, було для мене загадкою.

Паскудний вечір понеділка. Я мала вибігати на зустріч із Сашком, який чекав мене на сусідній вулиці. Одягнувши теплий светр і взявши парасольку, бо падав дощ, я йшла вулицею і намагалася зібрати думки докупи.

– Ти сьогодні сумна, – Сашко усміхався, побачивши мене.

Я мовчки сіла в його автомобіль і ми ні про що розмовляли, їдучи з міста. Я нарешті знову потраплю в сільську спокійну красу.

– Я повинна тобі дещо сказати, після чого зміниться твоє і моє життя.

– Я тебе слухаю.

– У мене буде дитина.

– Вітаю! – Сашко на це байдуже відреагував.

– І все? – не очікувала.

– І все. Нарешті твоя мрія здійснилася – у тебе буде дитина. А хто батько: я чи твій чоловік?

Ніколи б у житті не хотіла, щоб ця розмова ще колись повторилася. Чоловік, з яким я кохалася, без якого я вже не могла, байдуже реагує на мою вагітність.

– А втім неважливо, хто батько. У мене вже є двоє дітей, яким я тільки й встигаю виплачувати аліменти. Сподіватимусь, що це не моя дитина, – Сашко ще більше почав відкриватися, про його дітей я нічого не знала…

– Відвези мене, будь ласка, додому, – я хотіла плакати, хотіла вкритися з головою і нікого не бачити поряд. Я підняла голову в небо. – Небо інше. Його розрізала гроза. Небо інше, вже не наше… Відвези мене додому, – останні слова я прокричала.

Я ніколи не відчувала такого болю. Здається, що мене використали і викинули, як сміття. Дорогою ми їхали мовчки.

– Зникни з мого життя назавжди, – попросила я Сашка, коли виходила з автомобіля.

– Як захочеш мене побачити, я номера не змінюватиму.

– Ніколи. Краще б я тебе взагалі не знала.

Мій чоловік Сергій був удома, коли я повернулася з мокрої осені. Я ледь піднялася сходами, бо ліфт не працював, замкнула двері квартири і розплакалася, як маленька дівчинка.

– Лесю, щось сталося? – Сергій вийшов із кухні й поцілував мене, як завжди робить під час зустрічі.

– Ліпше не питай, – я ще більше почала плакати.

– Лесю... – чоловік не відводив свого пильного погляду.

– Я вагітна, Сергію! Вагітна, чуєш? Ти ж не хочеш дитини, а аборту я не робитиму!

– Заспокойся, – чоловік мене обійняв. – Я поставлю чайник, тобі треба зігрітися. І не нервуй, тобі не можна.

Ми сиділи в кухні і пили чай. Сергій здебільшого мовчав. Я розуміла: це кінець нашій сім’ї, і ще більше я розуміла, що я перша її зруйнувала. Не знала, як заспокоїтися і що мені робити, але дитину я народжуватиму.

– Я зараз зберу свої речі й поживу в батьків, – Сергій почав розмову, коли я заспокоїлась. – Я не хотів дітей не тому, що їх не люблю. Лікарі вже давно мені сказали, що я безплідний, тому знав, що в нас дітей ніколи не буде. А тепер ти мені говориш про вагітність. Тож батько той, з ким ти їздила вечорами розважатися, коли я працював? Я от думав, коли ти мені правду скажеш, але ти мовчала. Скільки так тривало? Майже рік? Ти думаєш, я нічого не розумів? А я тебе так кохав, так боявся втратити, ти найдорожче, що в мене є, але тепер мені боляче… Моїх почуттів ніхто не цінував, вони були невзаємними…

Таке відчуття, що я більше не житиму. Я просила Сергія залишитися, не давала йому складати речі, але знала, що нічого не зміню. Він пішов. Не знаю, що я могла б зробити із собою, адже два чоловіки, які для мене щось означали, в один день пішли з мого життя.

Я пережила перший ранок, другий і третій. Щодня ходила на роботу, а після йшла додому, в порожню квартиру, в якій мене ніхто не зустрічав. Я готувала смачну їжу, дивилася казки і читала книги, я розмовляла зі своєю майбутньою дитиною. Так хотілося, щоб поряд був Сергій. Не Сашко, а саме Сергій. Він був би добрим батьком. Мені його дуже бракувало. У нас ніколи не було таких довгих розлук. Одного разу я йому зателефонувала, але почула жіночий голос. Не знаю, хто з ним був, та подумала, що ми квити…

До мене часто приїздили батьки із сестрою і підтримували мене, якби не вони, не знаю, як би я витримала самотність. Із Сергієм і Сашком від того вечора ми жодного разу не бачилися, але якщо про останнього я не думала, то за чоловіком дуже сумувала…

Народжувала я влітку. Маленький клубочок щастя я назвала на честь свого дідуся Давидом. Він лежав у мене на грудях і дихав теплом. Ось мій новий сенс життя. За три дні нас виписали.

– Не важливо, хто його біологічний батько, важливо, хто його виховає, – у квартирі нас зустрічав Сергій.

Яка я була щаслива, коли побачила свого чоловіка.

– Я так за тобою скучила!

– Я теж скучив.

– Не залишай більше мене. Я без тебе не зможу.

– Ніколи не залишу. За ці місяці кожен із нас зробив висновки, думаю, наші помилки будуть у минулому.

Ми із Сергієм пеленали маленького Давида, і я вірила всім серцем, що наша сім’я буде щасливою. Принаймні я задля цього робитиму все.

Вікторія СЕМЕНЕНКО

 

НОВОРІЧНИЙ ТАТО

Вони бачилися щоранку: стикалися мало не лобами у дверях автобуса, який виштовхував зі свого залізного лона цю дивну жінку саме у центрі міста, звідки Віталій поспішав тим же “восьмим” аж на околицю. Вона, напевно, їздила значно давніше, але чи то хтось замурував світ йому, чи доля притримувала свої козирі...

Щоправда, його, Віталія, доля – мов та стежечка посеред багна: не стигнеш затримати ногу на купині, як уже знову борсаєшся у багнюці... Бо ж хіба лише з трясовиною порівнює горілчану залежність своєї колишньої дружини Катрі. Тому й пішов від неї, бо ж не стало сил боротися не так зі спиртним у домі, як із Катрею, котра так і не зрозуміла, що стала алкоголічкою. Уникав відтоді розмов про одруження. Присвятив себе улюбленій архітектурі, а вечорами зачитувався філософією. Згодом помітив, що бачить людей ніби глибше і навіть з якихось, не вхоплених оком раніше, дрібниць, може створити психологічний портрет того чи іншого. Саме тоді він і звернув увагу на володарку довгої білявої коси – такої рідкісної нині зачіски. Вона, виходячи на зупинці, якось байдуже пройшла повз нього, а погляд...

О, той погляд сказав Віталію все!

Самотню жінку дуже просто впізнати з її очей – у її погляді стільки чекання! Той погляд важко витримати, бо в ньому таке відчайдушне сподівання, що мимоволі починаєш внутрішньо спокутувати гріхи молодості, коли, може, і з твоєї вини в когось з’явився такий погляд, і на когось іншого ті очі дивляться з такою ж одчайдушною надією. І хтось інший так само відводить винувато свої, відчуваючи те саме, що нині – ти. Замкнуте коло. Чоловіча солідарність.

Віталій криво усміхнувся своїм думкам. Чи не ота “солідарність” примостила зручно на її худенькі плечі всі турботи і тривоги за вихрастого рожевощокого хлопчака років трьох (бачив якось, як, тримаючи його на руках, поспішала кудись). Чи ж не вона засіяла в її світло-сірі очі потаємну безвихідь і зневіру?..

Віталію почало бракувати тих очей, і щоденні зустрічі на зупинці стали для нього провісником гарного дня. Одного разу вона навіть наснилася йому – весела і життєрадісна, щебетала щось пестливе своєму малюкові, виціловуючи його поміж словами, а очі світилися небаченою радістю і умиротворенням. Як поспішав наступного ранку він до зупинки, щоб побачити ще раз той погляд! Проте все залишалося без змін, ба, навіть здавалося, побільшало смутку. Віталію вже не раз спадало на думку підійти, якось завести розмову, проте не наважувався – боявся образити ті очі банальним вуличним знайомством.

Наближався Новий рік, а вихідні зовсім не тішили Віталія. Галасливих компаній не любив, а жінок у його житті після Катрі не було. Звісно, можна було б донесхочу почитати або гайнути десь у засніжений ліс. Але... Віталій навіть собі боявся зізнатися, що ці декілька днів без мимовільних зустрічей із незнайомкою йому буде дуже важко і так бракуватиме її!

Ялинка у центрі міста звеселяла містян, а Віталію зіпсувала настрій остаточно. Не допомогли ні штучно веселі телепрограми, ні телефонні дзвінки друзям і від них. Його думки крутилися в єдиному напрямі – де нині вона? Які бажання загадувала під удари годинника? Чи стоїть у неї вдома ялинка і який подарунок отримав “від Діда Мороза” її син? Віталій, до прикладу, подарував би своєму (якби ж то він був) отой розкішний автомобіль із дистанційним управлінням: поставив би його під головною ялинкою міста, а тоді підвів би сина за руку, й іграшка сама “виїхала” б назустріч малому!..

Від тих думок стало прикро, а стіни квартири немовби натиснули на чоловіка. Похапцем одягнувся, вже у дверях кинув на голову шапку і майже вибіг на присмерковий морозець. Ноги самі понесли його кудись, аж доки погляд не засліпили вогники ялинки. А біля неї – очам своїм не повірив – стояло з широко розплющеними оченятами хлоп'я, яке щойно полишило, було, фантазії Віталія. Його мама стояла поодаль, не заважаючи синові оглядати мерехтливе диво, через яке, напевно, й приїхали сюди сьогодні. Віталій кинув погляд на годинник, що саме пробив чотири рази, і мерщій подався до універмагу. Не минуло й десяти хвилин, як він виніс звідти велику коробку і ще одну трохи меншу. Розпакувавши іграшку і вмостивши її за ялинкою, Віталій підійшов до хлопчика, котрий не помічав нічого навколо.

– Як тебе звати, маленький?

– Петро, – по-дорослому насторожено-серйозно відповів той, а потім, забувшись, заторохтів: – Дядьку, а ялинка тут завжди росте? А хто світить оті ліхтарики? А чому я Діда Мороза тут не бачу?

– Він, Петрику, – усміхнувся Віталій, – пішов інші ялинки засвічувати. А тобі залишив тут подарунок. Ходімо покажу!

До них уже підходила стривожена синовою безпечністю мама. Але, побачивши знайоме обличчя, лише винувато усміхнулася:

– Ви вже пробачте йому, будь ласка: він у мене такий довірливий, що ладен бігти за кожним чоловіком.

– То, може, вже, нарешті, познайомимося, і тоді я перестану бути “кожним”! – десь узялися в чоловікові і сміливість, і жарт.

Обоє засміялись, а тоді вже разом із Наталею (так, виявляється, звали жінку його мрії) підкорилися вимозі Петрика піти по подарунок.

Це був зоряний час Віталія, тому все складалося так, як у його мрії. Іграшкове авто з'явилося на поклик малого, що неймовірно тішило чоловіка, як і непідробна радість в очах Наталки, коли гуляли містом, бавили десертом хлопчика, пили каву в затишному “Нашому кафе”, де непомітно перейшли на “ти”. Відчуття всеохопної любові, усвідомлення простого і світлого: “Я не сам! Поруч – Вона!!!”

– Мамо, чому ти не сказала мені, що татко приїде з відрядження на Новий рік? Чому ти не вірила, що він приїде? Чому плакала вчора, коли годинник сповіщав про настання Нового року? – запитання малого чомусика сипалися, мов з подертого мішка. А в очах Наталки знову селилися темна безвихідь і зневіра. Вона мовчала, закусивши губу, а тоді рвучко відкинула за спину косу, випросталася...

– Не треба, Наталочко, – м'яко розсіяв напруження Віталій і обернувся до хлопчика:

– Я приїхав, Петрику, я повернувся, мій хлопчику. І обіцяю тобі, відтепер буду завжди з вами, а мама більше не плакатиме.

Затим, посадовивши малого собі на коліна, звернувся до жінки:

 – Не осуди за поспішність і спробуй повірити мені, Наталю. Я вдосталь настраждався від самотності, але вже майже рік, відколи побачив тебе вперше, у моїх думках ти поруч зі мною. А Петрик – якби не він, я так і не наважився б до тебе підійти. Тому за тебе я маю бути вдячним саме йому. І не сердься, що взяв на себе роль його тата, бо хлопчикові, як ковток повітря, потрібен батько. Дозволь мені стати ним, подаруй мені шанс знову посіяти у твоїм серці любов, засвітити твої очі юністю!

Із цими словами він простягнув своїй коханій невеличку коробочку. Що там усередині – нехай це буде першою їхньою спільною таємницею!

Леся ЛІСОВА

 

ПОРЦІЯ ЧОРНОЇ КАВИ

Маленька затишна кав’ярня на розі вулиці. Тут завжди привітно і тепло. Завжди пахне щойно змеленими підсмаженими зернами. Занадто міцної кави я не люблю, тому замовляю щось слабше і з молоком.

Так трапилось і того разу. Наполовину недопите латте, остання не з’їдена зифіринка та декілька списаних аркушів нового роману. Того дня був аншлаг. Відвідувачі то заходили, то виходили, щоб дати змогу насолодитися гіркуватим напоєм іншим. А я сиділа за своїм улюбленим столиком у кутку зали й вигадувала новий сюжет своєї нової книжки. Мене зовсім не відволікав галас, який іноді долинав то з одного, то з іншого кінця кімнати. Мене не відволікала метушня відвідувачів. Я перебувала у власному світі й здавалось, що лише я знаю, де вихід із нього.

Я навіть не надала великого значення, коли до мене підсів якийсь юнак, адже в кав’ярні бракувало вільних місць. Я просто далі робила свою справу, не звертаючи ні на кого уваги. Тільки помітила, як він поклав на стіл ноутбук. Не знаю, скільки минуло часу. Я доїла зифіринку, допила каву, написала ще декілька абзаців... А потім відчула, що хтось на мене пильно дивиться. Не помилилася – підвела очі і зустріла зацікавлений погляд свого незнайомого сусіда за столиком. Очевидно, він уже довго на мене дивився, бо знітився і потупився у свій ноутбук. Після цього все почало мені заважати: голоси відвідувачів, метушня офіціанток, клацання мого сусіда по клавіатурі... Я ледь дописала абзац.

Оскільки я ще мала достатньо вільного часу, то вирішила просто посидіти і розслабитись. Поспостерігати за людьми – часом це наганяє натхнення і підкидає чудові ідеї нових сюжетів. Але щось того дня пішло не за правилом, і я відчула внутрішній дискомфорт. Покликала офіціантку, яка саме була неподалік, і попросила рахунок. Знову відчула погляд свого сусіда, проте не встигла й підвести голову, як дівчина повернулася. Ледь поглянувши на нього, я знову її гукнула:

– Заждіть! Тут якась помилка. Я замовляла лише порцію латте і три шматочки зефіру в шоколаді. А тут ще й чорна кава...

– Ой, – лише встигла вимовити офіціантка.

– Я замовляв чорну каву, – озвався мій сусід.

– Очевидно, виникла якась помилка. Я зараз дізнаюсь, чи можна переробити рахунок, – і вона хотіла йти.

– Навіщо? – знову промовив юнак. – Я заплачу за свою каву, а дівчина – за свою. Не заперечуєте? – звернувся він до мене.

– Ні, – недовірливо відповіла.

Кожен поклав гроші за своє замовлення, а чайові розділили навпіл. Я поквапилась до виходу. Юнак залишився, замовляючи другу порцію чорної кави.

Вулицями міста неквапливо прогулювався літній день. Вільного часу було майже дві години. Я гадала, що проведу його в кав’ярні за головною справою свого життя, проте туди повертатися не було бажання. Відчула легкий голод – купила на лотку хот-дог (зазвичай я їх не їм, але того дня страшенно захотілось) і пляшку води. Сіла на лавці в найближчому парку і влаштувала імпровізований обід. Але не встигла я доїсти, як почула чоловічий голос:

– А знаєте, мені ще раз довелося заплатити за обслуговування, – той самий юнак із кав’ярні наближався до мене.

У руці він тримав подвійний хот-дог. Сів на лавку і додав:

– Я ж тоді замовив іще кави, а вони чайові додають до кожного рахунку.

– Це логічно, – нарешті промовила я, придивляючись до свого неочікуваного співрозмовника.

– Якось дивно, що ми знову зустрілися. Двічі за один день. Вам не здається?

– У мене чомусь виникло таке враження, що ви мене переслідуєте, – доволі серйозно сказала я.

– Ні, що ви! Стовідсоткова випадковість.

– Настільки мені відомо, випадковостей не існує. Те, що люди звикли називати випадковостями, – насправді події, які давно запланував Всевишній. Кожна ситуація має свою мету, а точніше – урок, який повинні зрозуміти і засвоїти учасники.

– Наша зустріч теж?

– Звичайно.

– І який урок?

– Не знаю. Іноді відповідь з’являється навіть через декілька років.

– Цікава теорія, – він нарешті відкусив хот-дог.

Я доїла свій, запила водою і поспішно дістала свої записи. Певний час ми сиділи мовчки. Все ж таки вдалося довести до ладу останній абзац.

Нарешті він промовив:

– Про це ви і пишете?

– Що саме?

– Про невипадкові випадковості.

– Іноді. Але не тепер.

Було помітно, що йому кортить знати, що ж я пишу.

– Я пишу роман. А про що – наразі таємниця.

Він усміхнувся. Дістав зі свого наплечника мою останню книжку і простягнув мені на підпис.

– Ну, тепер я точно не повірю, що ви не переслідували мене! – вигукнула я.

– Ні! Чесно, ні. Спочатку я навіть не зрозумів, що ви – це ви. Вийшов із кав’ярні і все міркував: “Ну, де ж я її бачив?”. Купив хот-дог, вирішив посидіти в парку, і знову ви. І тут я збагнув, що бачив вас у книжці.

– Дивовижно.

– Чесне слово.

– Кому підписати?

– Максу.

– Це ви?

– Так. І можна на “ти”?

– Я обміркую твою пропозицію, – вже м’якше промовила я, замислившись, що такий збіг обставин точно не може бути банальною випадковістю.

– Може, кави? – запропонував Макс.

Я глянула на годинник.

– У мене залишається сорок хвилин до потяга, тому... Я не тутешня.

– Зрозумів. Ми встигнемо.

Ми пішли до тієї самої кав’ярні. Відвідувачів було значно менше, і моє улюблене місце в кутку кімнати пустувало. Я замовила латте, він – чорну каву. Розмовляли переважно про літературу: про улюблених письменників, поетів... Покритикували шкільну програму зарубіжної літератури. А коли настав час прощатись, Макс попросив рахунок. Офіціантка, впізнавши нас, одразу ж запитала:

– Замовлення окремо рахувати?

– Разом, – в один голос відповіли ми і засміялись.

Вікторія ДЕМЧЕНКО

 

Великий Бог маленької дитини

Мені нещодавно виповнилось сім. Я навчаюсь у першому класі й дуже мало знаю про життя… Не тому, що ще погано читаю чи не хочу навчатись. Швидше тому, що дорослі дуже часто обманюють і замовчують те, що мене цікавить найбільше.  

«Ти ще маленький», – постійно повторюють, уникають моїх запитань, ховають очі. Я бачу й розумію це все, але не знаю, як змусити їх казати мені правду.

У мене так мало знань про життя, і, мабуть, тому я не розумію його закономірностей. Я знаю, що таке добро і зло, але не розумію, чому зло так часто перемагає добро. Я знаю, що таке любов, однак не вмію ділитись нею з іншими… Я люблю своїх рідних, але не впевнений, що вони люблять мене. Бо, якби любили, невже б оманювали, вигадували всілякі нісенітниці, щоб задурити мені голову?!

Я знаю, що таке справедливість, однак зовсім не розумію, чому повсюди так багато несправедливості. Я знаю про Бога, вмію молитись, але не впевнений, що Господь чує мене. Бо, якби чув, хіба б допустив, щоб мій тато загинув на війні? Я знаю, що, коли боляче, люди плачуть. Але не можу зронити й сльозинки. Мені просто образливо і… незрозуміло. Навіть не боляче, проте дуже страшно. Якби був татусь, він би точно все мені пояснив. Але тато загинув… Про його смерть я здогадався ще у школі – на другому уроці…

Уранці ще все було добре, як завжди: мама привела мене до класу, залишила в ранці канапки на обід і пообіцяла, що не залишатиме мене на групу продовженого дня. А після першої перерви хтось зателефонував учительці на мобільний, вона тихенько зойкнула і чомусь одразу поглянула на мене. В її погляді я прочитав, що трапилось щось жахливе. І що жахлива звістка, яку їй повідомили, стосується безпосередньо мене.

Упродовж усіх наступних уроків учителька по-особливому дивилась на мене. І було так багато співчуття в її погляді… Так багато любові. А на перерві вона підійшла до мене і міцно обійняла мене.

– Васильку, маленьке сонечко, – вона гладила мене по голові, і її чуйне, добре серце хотіло мені про щось розповісти. А я мовчав, розгублений і наляканий у передчутті чогось поганого.

Зі школи мене забирала тітка. Краще б того дня я взагалі не повертався…

Біля нашого будинку стояла карета «швидкої допомоги», на лавочці під старою вишнею сидів мій прадідусь, він навіть не обмовився й словом до мене. Від такої несподіваної реакції на моє повернення зі школи я заціпенів. Поплентався до хати… І дуже образився на прадід, адже він щоразу визирав мене після уроків, обіймав і потайки від мами, бабусі та дідуся частував цукерками. А ще, допоки мама розігрівала обід, розповідав смішні й веселі історії. Такі, які вміє розказувати в нашій сім’ї лише він… Чому ж сьогодні збайдужів? Може, захворів? Або ж не впізнав… Бо бабуся каже, що наш прадідусь уже дуже старенький і що іноді в нього трапляються провали в пам’яті… Особливо часто вона про це говорить, коли мій прадід, а її тато не слухається її настанов: забуває випити ліки, до прикладу, чи відмовляється тепло одягатись…

Але донині я не вірив бабусі. Ніяких провалів у прадідуся не буває, це ж він просто хитрить. Якось прадід розповів мені велику таємницю – що зроду-віку не приймав пігулок, а на старості літ й поготів не має наміру їх вживати…

У хаті надривно голосила бабуся, дідусь зачинився в кабінеті, а біля мами, яка лежала на ліжку, метушились медсестри в білих халатах. Тітка, опустивши голову на руки, сиділа за столом і теж плакала. Проте зовсім тихо, майже скиглила.

– Що трапилось? – я роззирнувся довкола і строго на всіх поглянув. Мені ніхто не відповів… Тому я повторив запитання…

– Синку, – бабуся чомусь завжди називала мене так, хоча насправді я доводжусь їй онуком, – твій татко загинув… – Вона притулила мене до грудей, і від її схлипувань я почав здригатись. Бабуся так сильно мене обійняла, що мені аж заболіло… Тому спершу я вивільнився з її обіймів, а вже тоді підійшов до ліжка, на якому лежала мама. Медсестри в білих халатах розступились. І тоді я вдруге за день дуже злякався…

Мама не помічала мене і відстороненим поглядом дивилась у стелю. З її обличчя кудись подівся рум’янець, а руки якось неприродно лежали вздовж тулуба. Ненька важко дихала, ніби їй не вистачало повітря, хоча два вікна в кімнаті були прочиненими.

– Мамусю, що з татком? – звісно, я не відразу повірив словам бабусі. І хотів упевнитись, що вона збрехала. Ненька ж не збреше… – Це ж бабуся вигадує? Татко не може загинути! Він сильний і сміливий!

Але мама нічого мені не відповіла. Так завжди – дорослі ніколи нічого мені не пояснюють.

«Маленький іще!» – загупало в голові. І я дуже сильно образився на маму. Чому вона мовчить, чому не відповідає, чому не обійме і не пошкодує мене? У мене ж загинув батько…

Я образився на маму. І хотів чимдуж чкурнути з хати, проте на порозі мене зупинив прадідусь. І коли він устиг увійти? Узяв мою руку в свою і повів мене до лавки під вишнею. Там, всадовивши на коліна, своїм скрипучим, таким старечим голосом заговорив. Із його очей текли сльози, а руки незвично тремтіли, все перебирали тканину моїх нових штанців, ніби більше й заняття не було тим рукам…

– Васильку, я прожив чимало років. Усяке траплялось на моєму віку, багато чого бачив… Колись теж була війна – жорстока й нещадна… Але я вижив, переміг… Виховав чудову доньку, видав її заміж, дочекався чудесного онука і твого – мого правнука – народження…

Ніколи й у думці не мав, що буде в моєму житті ще одна війна… Ще жорстокіша війна… Війна, яка забере в мене онука, а в тебе батька…

– То татко загинув? – прошепотів я.

Прадідусь ствердно хитнув головою, а потім витяг із кишені свого в’язаного светра цукерку… Ніби вона могла хоч якось присолодити жахливу звістку, жорстоку реальність… Я взяв цукерку, а потім викинув її в кущі малини за криницею…

Наступного дня в нашій хаті було надзвичайно багато людей: знайомих й незнайомих мені, сусідів, далеких і близьких родичів… Усі плакали, обіймали мою маму і висловлювали співчуття бабусі з дідусем. Прадід не спілкувався ні з ким – усе сидів під старою вишнею і ніби когось чекав. Сумно дивився на хвіртку та дорогу за нею… Мабуть, мріяв про те, що десь удалині розгледить постать свого внука, мого татка. А я знав, що батько вже не повернеться ніколи. І дуже боявся… Бо як ми тепер без нього, такого сильного і сміливого?!

Бабуся чомусь вигадувала всілякі нісенітниці. Знову брехала мені, бо я ж маленький! Розповідала, що мій тато вирушив у дуже далеку подорож, але це не означає, що він про нас забув. Усе повторювала, що батько про нас піклуватиметься і допомагатиме нам. Що він незабаром стане зіркою на небі або ж листочком на старій вишні… Я чемно слухав, убирав у себе ту брехню, хоча й знав гірку правду – тато загинув і його вже ніколи-ніколи не буде з нами.

Батькове тіло привезли аж за три дні. Велика труна була закритою. Тому я навіть трішки засумнівався, що в ній – його тіло… На похорон зійшлось неймовірно багато людей. Усі несли квіти, передавали бабусі гроші, продукти і ще всіляку всячину…

Я стояв поруч із прадідом, тримав його за руку і переживав за нього більше, ніж за когось іншого. Він був незвично сумним та мовчазним. А коли присутні почали голосно скандувати «Герої не вмирають!», я відвів прадідуся вбік і вперше за ці дні розлютився:

– Неправда! Усі знову брешуть! Герої вмирають! Мій татко, мій герой загинув. Його ніколи не буде з нами! І це така ж правда, як і те, що надворі золота осінь, а сонце сходить та заходить… Ненавиджу цю війну!

Прадідусь довго мовчав, а тоді промовив:

– Ти подорослішав, Васильку!

***

Тепер ми з мамою і прадідом щодня ходимо на могилу до татка. Мамі вже легше. Вона хоч помічає мене й іноді навіть пригортає до себе. Але не усміхається… І я дуже боюсь, що це назавжди…

Бабуся вживає напрочуд багато ліків. Занедужав і дідусь. Вони майже не виходять за межі подвір’я. Жодні пояснення чи запевняння про те, що їхній син загинув героєм, їх не втішають. Для інших, знайомих й незнайомих нам людей, це одна втрата з багатьох…. Для моєї мами, бабусі й дідуся, для мене і прадіда – це найбільша трагедія нашого життя. Ніхто й ніщо не замінить нам тата, сина, чоловіка.

…Надворі золота осінь. Такі погожі й сонячні стоять дні. Я часто думаю про те, що б ми робили, якби з нами був татусь?! Мабуть, ходили б до лісу збирати гриби або рибалити на річку. Батько б забирав мене зі школи і допомагав виконувати домашнє завдання. Ми збирали б урожай у саду… А ще каталися б на велосипедах, майстрували і виготовляли дерев’яні кинджали. І, що найважливіше, я певен, що тато обов’язково б пояснив мені все-все, розповів, чому відбуваються війни, чому і за що гинуть люди і коли всьому цьому настане край…

***

Прадідусь каже, щоб я щодня молився Господеві:

– Він могутній, Він милосердний. Почує твої молитви. Не носи образи в своєму серці. Нехай не буде ненависті у твоїй маленькій душі ані на винуватців смерті твого батька, ані на тих, хто так чи інакше причетний до цієї війни…

Я хочу вірити прадідові… І молюся:

– Мій Великий Боже, подаруй мир. Нехай не вмирають у діток батьки. Нехай урешті-решт добро переможе зло… Чи чуєш ти мене, Великий Боже?

Тетяна НОВАЦЬКА

 

  А МАМА Ж ХОТІЛА , ЯК КРАЩЕ, або Зять пізнається в біді

  Люба з Василем обоє родом із села. Але так сталось, що бездітна Любина тітка записала на племінницю свою квартиру в місті. Тому й після смерті старенької сім’я переїхала жити до обласного центру. В селі життя трохи інше, ніж у місті. Трапляється, що за роботами не встигнеш, як кажуть, і вгору поглянути. І вдягаються міські панянки зовсім по-іншому, порівняно із сільськими жінками… Це Люба помітила відразу. І вже тепер, приїжджаючи додому, в село, вона часто повторювала, які ж то «темні» сільські люди, як вони неправильно живуть… А згодом уже й того не казала, бо, як вважала, нікому було ту «мудрість» товкмачити. До рідних тепер майже не навідувалась: до кого там навідуватись і про що з ними балакати, а коли й з’являлась час від часу в селі, то поводилась дуже вже зверхньо…

 

 Зовні Люба не змінилась. І міською панянкою не стала. А якщо й намагалася щось перебрати від міських панянок, то це виглядало швидше смішно. Єдине, чим пишалась, – то міською припискою, до того ж уважала це винятково своєю заслугою.

 

 Обом донькам, ще коли ті навчались у школі, Люба завжди наголошувала, що найважливіше в житті – вдало вийти заміж. А той «вдалий» чоловік в уяві самої Люби мав бути багатим, вродливим і обов’язково з міста.

– Якби мені повернути роки назад, я б ніколи не вийшла заміж за вашого батька, – говорила зажурено Люба донькам. – То хоч вас навчу, як чоловіка вибирати…

 

 Іринка й Оксанка не розуміли материних нарікань і журби, адже їхній тато Василь був чоловіком надзвичайно добрим, непитущим, за ним, як кажуть, як за кам’яною стіною. Навіть коли Люба, переїхавши до міста, була захоплена копіюванням міських панянок, Василь і на двох роботах працював, і їсти готував, і всю хатню роботу виконував. І те, що обидві доньки освіту здобули, теж Василева заслуга. Бо ж постійно їздив на заробітки, гарував чорно, щоби статок у сім’ї був. Але Люба цього не цінувала.

– Та, селюк селюком… – завжди зневажливо казала про чоловіка…

 

 Першою зібралась заміж Іринка. З нареченим своїм познайомилась у виші, де обоє навчались. Ігор родом із села, але батьки хлопця – люди заможні, мають своє фермерське господарство. Працюють чесно і статків нажили, як то кажуть, своїми стараннями та потом… Здавалося б, мала б зрадіти Люба такій перспективі. Та де там: коли почула вона, що зять її майбутній із села, такий лемент зчинила.

– Боже, Ірка, яка ж ти дурна! – напучувала доньку. – Та приписки він міської хоче, а не тебе. Не вийдеш ти за нього заміж… Як я сказала, так і буде…

Як не переконувала Іра матір, що Ігор не планує жити в місті, бо в батьків він одинак і саме на нього й покладають надію тато з мамою… А ще Ігореві дуже до вподоби їхній сімейний бізнес. Це для хлопця не лише спосіб заробляння грошей, а й улюблена справа – як кажуть, робота до душі. Село, де живе Ігорева сім’я, велике, багате, і будинок у батьків новий, добротний, отож Ірина після одруження переїде жити до них… Але Люба була невблаганна:

– Не такої долі я тобі бажала, дитино! – кричала в істериці. – Занапастиш своє життя в тому селі, і що? Шукай собі хлопця з міста, заможного, панського, і сама біля нього будеш пані…

 Але Ірина вважала по-іншому. З Ігорем вони кохали одне одного і, всупереч маминій волі, таки одружилися. Люба на весілля доньки не прийшла. Соромно було Ірині, дуже соромно і неприємно. І цей, здавалося б, незабутній день у житті став для неї таки і пам’ятним, і надзвичайно сумним водночас…

 А Люба надії покладала вже тепер тільки на молодшу доньку. Мала Оксана хлопців і з бабусиного села, і своєму одногрупникові теж була до вподоби, але Любі вдалося їх усіх порозганяти: не пара ці хлопці її доньці… І саму Оксану вона зуміла в цьому переконати.

Але роки ж то біжать. Вже тридцять давно Оксані минуло, а вона все ще дівує… Вже й кавалерів для неї немає. Не те що гідних – взагалі ніяких. Гризеться Люба, може, й картає себе, що тоді взялася вирішувати за Оксану її долю. Бо хоча й до старшої, Ірини, так і не навідується, але знає, що живе донька в добрі, у статках, працює головним бухгалтером у престижній фірмі, чоловік її поважає, шанує, щодня на роботу і з роботи возить…

 І задумала Люба сама влаштувати Оксанчину долю. Чи не всіх неодружених і розлучених, але заможних та достойних, як кажуть, перебрала в голові. Гідних не знайшла. І вирішила дати оголошення в газету, де й перелічила всі чесноти, які мають бути в майбутнього обранця: матеріально забезпечений, із міською пропискою, високооплачуваною роботою… Спершу зустрічалась із кандидатами сама – а що тут такого? Якщо розумний, до зрозуміє, що мама хоче влаштувати життя доньки, і саме вона, Люба, жінка з досвідом, зуміє побачити серед кандидатів справді гідного…

 І Люба побачила. Олег навіть перевершив її сподівання: галантний, вродливий, увічливий, директор престижної фірми… Тут і з’ясовувати нічого не потрібно – відразу видно: справжній пан… І Оксанку дуже сподобав. Люба святкувала перемогу…

 Розчарувалась десь за два місяці. Як виявилося, Олег був звичайнісіньким аферистом. Чоловік, як кажуть, втирався в довіру, орендував у чужому місті подобово шикарний будинок і презентував його як власний… Олег уже запропонував Оксані стати його дружиною, мав ключі від квартири її батьків, а одного дня, пограбувавши їх, зник безслідно…

 Люба й Оксана пережили тоді страшну депресію. Дівчина навіть спробувала накласти на себе руки…

 І саме в цей важкий час на допомогу прийшов чоловік Ірини. Ігор оплатив дороге лікування тещі та сестри дружини, після клініки купив обом  путівки в санаторій…

 Відтоді минуло вже декілька років, але отямитись остаточно від пережитого ні Люба, ні Оксана так і не змогли…

 Колись аж надто претензійна Люба стала тихою, принишклою… Жінці ніколи ніхто не дорікає й не нагадує про те, що сталося. Чи зрозуміла вона свої помилки, не знати…

 А Оксана… Шкода, що свого часу, піддавшись волі матері, переступила, можливо, через власні бажання. Нині вона частенько дорікає старшій сестрі:

– Мені не так, як тобі. Я ж не маю багатого чоловіка…

Видно, й донині жінка одержима думкою, що багатство – основне в житті…

P.S. У схожих ситуаціях, мабуть, немає винуватих. Бо ж Люба, як, зрештою, й кожна мама, хоче своїй дитині лише добра. Жінка, одержима бажанням підібрати чоловіків за власними уявленнями обом донькам, помилилася двічі, недооцінивши першого і переоцінивши останнього.

Руслана ЦИЦЮРА

 

ПАНЯНКА З БУКЕТОМ ТЮЛЬПАНІВ
     

Марія підняла комір свого темно-синього пальта, намагаючись сховати обличчя від пронизливого та холодного вітру. Хотіла звести бодай найменший бар’єр із тканини, який зміг би хоча ненадовго її захистити.
Їй здавалося, що всесильна та нестримна природа відчуває її душевний стан і тому послала на місто таку нестримну стихію. Природа була вільною виливати свій біль та своє невдоволення. А от Марія всі емоції, котрі ятрили душу впродовж тривалого часу, тримала в собі. Кому, зрештою, є діло до її проблем? Тому вона, як завжди, приходила раніше за всіх на роботу, відчиняла заспаний кабінет, вмикала техніку й намагалася віддатися роботі, аби за стосами паперів та рахунків знайти забуття.
      Однак сьогодні, останнього січневого дня, який припав на вихідний, шеф, котрий просто випадково зайшов в офіс, буквально виштовхав Марію за двері, наказавши не з’являтися на роботі впродовж тижня. «Ти у мене занадто цінний співробітник, щоб я допустив цілковите твоє виснаження. Відпочинь. Зміни атмосферу. Невже тобі нічого робити, що ти сім днів на тиждень сидиш в офісі? Я даю тобі відпустку. І не хочу бачити тебе раніше ніж за сім днів», – констатував шеф і випровадив її за двері.
      Інша такому повороту подій тільки б зраділа. Та Марія й не усвідомлювала, й не уявляла, що вона робитиме у відпустці. Цілий тиждень посеред зими.
      Вона чомусь панічно боялася цієї пори. Коли ще лютує зима, однак у повітрі витає слабкий аромат весни, що ось-ось прийде на сонну Землю, аби розбудити її, вбрати в пишні шати й закрутити в розмаї яскравих барв і білопінному буянні. Марія не любила лютого. Адже в самій назві цього місяця вона відчувала якусь загрозу. Засторогу.
      Марія ненавиділа цей місяць, бо він тричі спустошив її життя. Забрав надію й перефарбував життя в сірі тони. Дівчина вийшла з будівлі до зупинки. Прочекала більш аніж годину, однак маршрутка так і не приїхала. Небо затягнули важкі та чорні хмари. Здавалося, що вони ось-ось впадуть на землю. Дощі, котрі лили вже три дні, змили залишки снігу й залишили чорну землю, болото й тьмяну брудну траву. Було враження, що надворі пізня осінь.
      А вітер знову вдарив її в обличчя. Марія, котра промерзла до кісточок, зрозуміла, що не може більше чекати на міський транспорт. І вирішила пройтися, аби хоч трішки зігрітися. Уперше пошкодувала, що мешкає на околиці міста, а отже, доведеться пройти чималу відстань, аби потрапити додому. Коли вона обирала, де винайматиме житло, приміський варіант видався їй найкращим рішенням. Власниця будинку вже давно мешкала в Іспанії, а дім не продавала, бо він нагадував їй про дитинство. Вона охоче пустила у свою оселю Марію, вимагаючи лишень дбати про порядок та чистоту. Плату встановила символічну. Тож дівчина була цілком задоволена. І її зовсім не турбувало, що на роботу потрібно було діставатися в інший кінець міста. До сьогодні.
      Погода зіпсувалася остаточно. Марія куталася у пальто, однак порив вітру змусив її зупинитися посеред безлюдної вулиці. Вона підвела погляд угору й несподівано завмерла. На неї дивилася щаслива та усміхнена жінка, котра тримала на руках чорняву дівчинку. А поряд… Поряд з ними стояв Він. Чоловік, котрий змусив її тікати стрімголов від звичного життя. Він також щиро усміхався. У його погляді вона побачила стільки ніжності та тепла, яке адресоване було, на жаль, не їй. Він ніколи так не дивився на Марію. Щаслива сім’я рекламувала новий будинок, закликаючи будувати майбутнє в місці, створеному для щастя.
      Марія не могла зрушити з місця. Здавалося, що серце вистрибне з грудей й розірветься від болю на маленькі шматочки. З очей покотилися сльози, якими вона промовляла: «Ти розбив мене. Ти знищив мене. Без тебе я – ніхто». Але й їх змили краплини холодного зимового дощу, котрий безжалісно падав на її обличчя та одяг. Марічка втратила відчуття часу та реальності. Спогади заполонили її. Ось він, чоловік із бігборда, запрошує її на каву. Ось він дарує їй перший букет білих хризантем. А ось їхні тіла сплелися в пристрасному танку. Це була її казка. І Марія навіть подумати не могла, що все матиме такий фінал.
Тоді лютувала хурделиця. Була остання неділя лютого. Батьки поїхали в гості до батькової сестри. Вона ж прибрала у квартирі, приготувала його улюблену м’ясну запіканку. Серце шалено билося. Було страшно від того очікування. Хотіла прискорити час, аби швидше опинитися в його міцних та надійних обіймах.
      А коли Антон прийшов, то аж світилася від щастя, насолоджуючись тим, що він поряд. Сиділа навпроти нього й не могла очей відвести. Хіба можна настільки кохати чоловіка, щоб без нього не уявляти свого існування? Він уже давно став для неї й сонцем, й небом, й водою, й повітрям. Вірила всім його словам і зізнанням. А хто може звинуватити закохану жінку в тому, що вона втрачає обачливість й живе у своєму світі, не помічаючи того, що коїться у неї під носом?
      – Як завжди, смачно! – Антон похвалив її страву, й вона розпливлася в усмішці. Він взяв її руку у свою й поцілував у долоню. – Марійко, хочу з тобою поговорити про дуже серйозні речі. Будь ласка, постався до всього з розумінням…
      Марія була переконана, що він освідчиться їй, адже ще тиждень тому випадково побачила його в ювелірній крамниці. Він вибирав каблучку. Як вчасно! Адже вона також мала новину…
      – Отож я одружуюся. Так треба. Розумієш, цей шлюб прочинить мені двері у вищі кола. Я зможу зробити таку кар’єру, про яку й мріяти не міг.
      Марічка відсторонилася від нього. Здавалося, що їй на голову вилили відро холодної води.
      – Що ти таке кажеш? Як одружуєшся? А я? А наше кохання?
      – Марійко, я кохаю тебе й ми будемо надалі зустрічатися. Моє весілля ніяк не вплине на наші стосунки. Так треба, зрозумій.
      – Ти, напевне, жартуєш? А може, втратив здоровий глузд? Ти просто кажеш мені, що одружуєшся з іншою жінкою. Антоне, я кохаю тебе. У нас буде дитина, – вона так сподівалася, що це зізнання змусить його отямитися й усе це жахіття скінчиться.
      – Ти – дурепа. Навіщо нам дитина? Невже нам так погано? Зробиш аборт! – сказав як відрізав
      – Ніколи! – Марія не розуміла, коли він став таким прагматиком.
      – Зателефонуєш, коли подолаєш цю проблему. Й не думай мене шантажувати. – Антон підвівся з крісла й пішов до дверей, на ходу одягаючи куртку.
      Марічка наздогнала його уже в під’їзді. Схопила за руку.
      – Не йди. Не робити так зі мною. Я ж кохаю тебе. Я не виживу без тебе! – вона зазирнула йому в очі, намагаючись знайти там хоч краплину розуміння та співчуття.
      – Не говори нісенітниць. Усі живуть. Я тобі все сказав! – Антон, звільняючи руку, штовхнув дівчину й вона впала на сходи. А він спокійно пішов, навіть не озирнувшись на колишню кохану, котра так і залишилася сидіти на цементних сходах.
      Це була втрата. Лютий забрав з її життя коханого чоловіка. Марічка не розуміла, що з нею відбувається. Пам’ятає лише, як зайшла у квартиру й плачучи опинилася на ліжку. Напевно, знесилена заснула. Прокинулася від болю, котрий розривав її тіло надвоє. А далі все як у фільмі жахів. Закривавлена постіль та одяг. Дівчина зрозуміла, що сталося щось страшне. Того дня їй здалося, що вона померла. Фізично тіло функціонувало, однак серце невимовно боліло, а в душі оселилися байдужість та порожнеча.
      Уже в лікарні, коли отямилася, лікар повідомила, що вона втратила дитину. У палаті стояв нестерпний запах медикаментів. Від єдиної лампочки було напівтемно, аж дивитися було боляче. Лікарка протерла в халат окуляри й, не дивлячись на пацієнтку, сухим голосом винесла свій вирок:
      – У вас більше ніколи не буде дітей.
Марічці здалося, що вона втрачає розум. Вона не плакала. лиш почала сміятися. А далі – санітари, уколи й байдужість. Діагноз – гострий депресивний стан. Потім вона намагалася вкоротити своє нікчемне життя, спробувавши вистрибнути з вікна. Ось вона – довгоочікувана свобода від душевного болю. Вона заплющує очі й робить крок… Чиїсь дужі руки затягують її назад у палату.
      Марічка довго відвідувала психіатра, ходила на консультації до психолога. Змирилася з усім. Прийняла. Однак бажання жити зникло. Вона просто існувала, підтримуючи свій організм. Тоді вирішила переїхати туди, де ніхто її не знав, де на неї більше не дивилися зі співчуттям і жалем.
      Того лютневого дня Марічка померла разом зі своїм коханням, разом зі своїм дитям і всіма ненародженими дітьми, які могли б у неї народитися. І ось Антон зі своєю дружиною й донькою всміхається до неї. Він щасливий, а вона знищена й розчавлена. У нього донька. У неї теж могли б бути донечка чи син.
      – Ненавиджу тебе! – кричить Марічка, випускаючи з душі весь біль, що роками накопичувався в її душі.
      Раптом випадковий перехожий (і де він тільки тут узявся) простягає їй букет жовтих тюльпанів.
– Візьміть, – просить він її. – Квіти завжди поліпшують настрій.
Розгублена Марічка дивиться на букет весняних квітів, котрі шматує вітер і щедро поливає дощ. Весняні квіти недоречні останнього січневого дня. Для них рано. Ще зовсім рано. Однак вони настільки тендітні та ніжні, що Марічці хочеться їх захистити й вона притискає букет до себе.
      Дівчина поспішає заховатися від негоди в найближчому кафе. Вона вмостилася за столиком і замовила лате з вишневим пирогом. Спостерігає за дощем крізь скло. Милується квітами, котрі подарував випадковий перехожий, – і на душі стає легше.
      Офіціантка підходить до неї і вже хоче поставити замовлення на стіл, як відчиняються двері й у кафе вбігає хлопчик років п’яти. Посковзнувшись на плитці, малий падає, підбиваючи офіціантку. У тієї з рук випадає таця. Падаючи, вона зачіпає букет. І ось на підлозі жовті тюльпани змішані з вишневим пирогом. Калюжа з лате, яке розтеклося не лише підлогою, а й столиком й залишило яскраву пляму на її темно-жовтій блузці. У голові промайнула думка, що вчасно зняла пальто.
Цієї миті  двері відчиняються знову і в кафе вбігає дівчинка, а за нею входить чоловік.
– Ти – ходяча катастрофа! – кричить дівчинка до хлопчика, котрий так і лежить на кахельній підлозі. – Вставай, Марку, вставай. Що ти накоїв?
      Чоловік підходить до офіціантки й протягує двісті гривень.
– Разом з моральною компенсацією, – говорить він офіціантці. Й повертається до Марічки: – Пробачте за цей неприємний інцидент. Марку, тобі треба попросити пробачення у пані.
      – Вибачте – лепече хлоп’я, й Марічці хочеться сміятися.
      – Нічого страшного. Тільки квітів шкода, – вона нахиляється й піднімає понівечений букет. А за тим одягається й прямує на вулицю. Настрій остаточно зіпсовано. Букет полетів у найближчу урну, а вона, кутаючись у пальто, попрямувала сірою вулицею.
      Раптом неподалік загальмувало авто. І з нього вийшов той чоловік із кафе.
      – Панянко з букетом квітів, – гукнув він, й вона зупинилася. За мить їхні погляди зустрілися. – Пробачте, що зіпсували вам одяг й букет. Просто Марко такий швидкий і неуважний. А взагалі, у мене чудові діти. – Він усміхається. А Марічці хочеться вити. Вона йому заздрить.
      – Усі діти чудові. Не переймайтеся, – хочеться втекти, аби дати волю сльозам.
      – Я хоча б відвезу вас додому. Щоб хоч якось компенсувати завдану шкоду.
      Дівчина дивиться в його карі очі. Дощ не вщухає, а сильнішає. Марічка розуміє, що втомилася. Й дозволяє підвезти себе. Зручно вмощується на передньому сидінні. Відчуває, що ззаду за нею стежать дві пари очей. Та діти мовчать.
      Певний час у салоні панує тиша. А потім незнайомець, який назвався Сергієм, намагається зав’язати бесіду. Дорога до її дому видалася занадто короткою. Чомусь поряд із цим чужим чоловіком, батьком двох дітей, відчула себе в безпеці. На душі стало легко та спокійно.
Авто зупинилося біля воріт її оселі.
      – Приїхали, – констатує Сергій з ноткою жалю.
      – Дякую за комфортну доставку. Якби не ви, то я б іще довго діставалася додому.
      – Напевно, хтось хвилюється. Чоловік зачекався.
      – Я незаміжня. – Марічка й сама не розуміє, що змусило її зробити таке зізнання. – Ще раз дякую, – вона відчиняє двері й за мить ховається за надійною брамою. Опинившись у хаті, бачить, що авто ще декілька хвилин стоїть біля будинку. А потім він поїхав, розчинившись у вечірніх сутінках.
***
Марічка закуталася в плед і дивилася телевізор. Вона марнувала дні, що були схожі на близнюків, й чекала, коли скінчиться неділя її відпустки. Зима повернула свої повноваження й надворі падав м’який сніг. Після того невдалого дня Марічка більше не вибиралася з дому. Спокою не давали лише думки про нового знайомого. Заздрила його дружині. Напевно, з такими чоловіками жінки відчувають себе богинями.
      Раптом хтось постукав у вікно. А за тим заспівав дзвінок.
      Відчинила двері. Перше, що побачила, – то це букет жовтих тюльпанів. Підвела очі й зустрілася з теплим поглядом карих очей.
      – Жовтий – це колір розлуки, – сказала замість привітання.
      – А може, це колір тепла, радості й сонця, – Сергій простягнув їй букет. – Можна увійти?
      Марина пропустила його до хати. Обоє мовчали.
      – Як ваші діти?
      – Марко бешкетує. Того дня він розбив вазу й два горнятка з кухонного сервізу. А Сонечка все виховує його. У свої одинадцять вона занадто намагається бути дорослою.
      – А що каже ваша дружина?
      – Нічого. – Сергій підійшов до Марічки й взяв її за руку. – Я розлучений. Сам виховую дітей, а колишня дружина вже давно живе за кордоном. Їй немає до нас ніякого діла. Чи потрібен тобі чоловік з таким багажем?
      – Ще й як потрібен! – Марічка боялася повірити в реальність того, що відбувалося. – Та чи захочеш ти бути зі мною, якщо…
      – Що б там не було, для мене важливо лише те, що ми небайдужі одне одному, – перебив її Сергій. – Усе решта не має значення. Я вірю, що та зустріч була невипадковою. Марк так і називає тебе – панянкою з букетом тюльпанів.
      Марічка розсміялася. А Сергій притягнув її до себе й припав до її вуст з палким поцілунком. За вікном тихо падав сніг. І вітер наспівував лютневі мелодії. Молоді люди віддалися пристрасті, і лише жовті тюльпани, котрі завбачливо поставили у вазу, були свідками їхнього щастя і від нього черпали силу, аби буяти на повну силу посеред зими.
      Анжела ДЗИЦЮК 

 


"СПРАВЖНІЙ"  ЧОЛОВІК


У житті часто буває, що випадкові зустрічі переростають у серйозні стосунки. Ольга познайомилася з Олегом у метро. Коли в тисняві стоїш півгодини притиснута до грудей чоловіка, то хочеш не хочеш – зав’яжеш розмову, не сопіти ж мовчки всю дорогу.
Попри втому, чоловік намагався жартувати, щоб хоч якось розрядити атмосферу. А їй було приємно слухати його серце, вдихати ледь чутний запах чоловічих парфумів. І навіть пошкодувала, що так швидко вагон спустошився. Як з’ясувалося, вони ще й їхали до однієї станції. Відчувала, що сподобалася своєму попутникові.
– То що? До завтра? – усміхнувся, потиснувши їй руку біля виходу. – Ви ж, я так розумію, щодня на роботу та з роботи так їдете?
– Так, без варіантів.
– Тоді чекаю вас завтра вранці, до зустрічі!
Ольга зловила себе на думці, що хоче завтра неодмінно зустріти Олега. Приємний чоловік. Але вранці закрутилася і думати забула про те. Увесь день на роботі часу й присісти не було, квартальний звіт горів на столі синім полум’ям. А ввечері згадала про свого знайомого, коли бігла з роботи. І здивуванню не було меж, коли побачила його постать біля метро.
– Думав, що вже проґавив вас, – радо зробив крок назустріч. – Усе гаразд? Я і вранці чекав до останнього, мало на роботу не запізнився.
– Думала, ви пожартували, – Оля знітилася, – вибачте, що примусила вас чекати.
– Та пусте! Радий бачити, але… – зробив вичікувальну паузу, – тепер ви мусите зі мною повечеряти, і не заперечуйте!
Навіть не думала. За вечерею познайомилися ближче. Олег, як і Ольга, вже декілька років розлучений. Працює бухгалтером у приватній фірмі. Любить читати, подорожувати. З ним було так легко, ніби з дуже близькою людиною. Ольга мала доньку від першого шлюбу, Олег – сина, якого бачив рідко. Дружина вийшла заміж і виїхала за кордон.
Було багато спільних точок дотику, які й склалися у них, як пазл. Вони багато спілкувалися, ходили на виставки, в кіно, в театр, цілувалися під дощем, їздили разом відпочивати. Без жодних зобов’язань, без обіцянок. Але Ольга відчувала, що все більше і більше прив’язується до Олега. У хвилини пристрасті чоловік згрібав її у свої обійми й шепотів, що кохає й не уявляє життя без неї. Вірила. Бо якій жінці не хочеться вірити, що вона потрібна й кохана? Кому не хочеться смакувати щастям, розділеним навпіл із тим, кого любиш?
Так минуло два роки. Ольгу насторожувало те, що вони зовсім не говорять з Олегом про майбутнє. Їхнє спільне майбутнє. Вона ніяк не наважувалася почати розмову першою. Усе й так чудово, навіщо псувати, ускладнювати стосунки? А чоловік, якому вона присвятила два роки свого часу, також мовчав.
– Дивна така любов у нас, Олежику, виходить, – сказала якось. – Я ніби і з тобою, і без тебе. Ти ніби і мій, і не мій. Ми зустрічаємося, кохаємося й розбігаємося кожен у своїх справах, у свої нори. У нас нічого спільного, крім слів. Ти жодного разу не запитав мене, чого я хочу, про що мрію. І я не знаю, про що мрієш ти. Скажи, я потрібна тобі?
– Ну чого ти, дурненька, – чмокнув її в ніс. – Не починай, я так не люблю цих розмов. Треба мати терпіння, все буде, але не відразу, розумієш? Не треба бігти наввипередки. Насолоджуйся, живи! Куди тобі гнатися? Я ж люблю тебе, моя Олюшечко! І не мороч мені голови цими складними питаннями, окей? Я тобі обіцяю, що все буде добре! Віриш мені?
– Вірю… – зітхнула, хоча й сама до кінця не вірила в те, що сказала.
До цієї теми вони більше не поверталися. «Справді, чого я себе накручую? Я ж відчуваю, що любить. Мені добре з ним і так, далось мені те заміжжя! Ще від першого не відійшла. Хай буде те, що має бути!» – такими думками втішала своє серце.
Якось Олег зателефонував із новиною – на декілька місяців їде у відрядження, в дочірню компанію з перевіркою.
– Сумуватимеш? Тільки чесно, – жартував, – бо я вже почав сумувати, як уявив, що не цьоматиму тебе! Сьогодні зустрічаємося, я забронював номер, влаштуємо мені гарні проводи!
– Гаразд, – Ольга не розділяла його радості. «На декілька місяців… це два, три… хтозна, на скільки та перевірка затягнеться. А в неї вже декілька тижнів затримка. Напевно, варто сказати Олегові… хоча…»
Прощальна ніч була надзвичайною, як Олег і обіцяв. Любив він влаштовувати такі маленькі свята, здавалося, навіть сам більше радів від того, який він молодець, як усе гарно вміє зробити. Ольга декілька разів поривалася сказати Олегові, але він зупиняв її своїм «мила, тільки не сьогодні, жодних важливих повідомлень і серйозних розмов, не треба псувати такий вечір». Не сьогодні, то й не сьогодні. Втомлена після безсонної ночі поїхала в аеропорт провести Олега.
– Ну все, моя люба, веди тут себе пристойно! Щоб я не червонів за тебе! Ну, чого ти? Щось вигляд у тебе кепський, кола під очима, ну нічого, нічого, сьогодні відпочинеш, виспишся! Цілую! Не скучай!!! – це все на ходу в зал реєстрації випалив на одному диханні.
Ольга так і залишилася стояти самотньо посеред залу, картаючи себе, що не сказала. Хоча для себе вона знала, якщо вагітність підтвердиться – народжуватиме. Вона любить Олега і хоче це дитя. Уявляла, як він зрадіє. «Треба мати терпіння, – сказала його ж словами. – Не буду йому нічого казати, от повернеться, а тут його такий сюрприз чекатиме!!!»
Олег рідко телефонував, виправдовувався, що справ дуже багато, обмежувався короткими фразами – привіт, як ти, бувай, не сумуй. Оля й сама закрутилася з роботою, ще й почувалася не дуже – ранній токсикоз діймав. Гріло лише одне – ще зовсім трохи і Олег повертається.
В останній розмові сказала йому, що має для нього новину, що чекає. Відповів, що також скучив і має до неї серйозну розмову. Серйозну розмову? Ольга не знала, радіти чи сумувати. Сподівалася, що Олег за декілька місяців їхньої розлуки зрозумів, як вона потрібна йому, і нарешті освідчиться й запропонує одружитися.
Бігла на призначену зустріч, мов дівчисько на перше побачення. Сьогодні мала особливий вигляд, хотіла ще більше сподобатися своєму коханому. В кафе, де вони любили обідати, ще здалеку побачила Олега. Він нервово крутив виделку в руці й розмахував перед офіціантом руками. «Схоже, без настрою мій Олежик сьогодні, – відмітила, знаючи, як зазвичай він поводиться. – Що ж трапилося?»
– Привіт, мій любий! – обійняла чоловіка ззаду за плечі. – Як же я скучила! Чому не захотів, щоб зустріла тебе?
– Це було б не дуже зручно, привіт, – холодно чмокнув її в щоку. – Присядь, Олю.
Краєм ока жінка побачила на столі гарну оксамитову коробочку, і серце тьохнуло.
– Маєш гарний вигляд, – Олег помітно нервував, – ти хотіла мені щось повідомити?
– Спочатку ти… – Ольга понад усе хотіла почути омріяні слова.
Чоловік розкрив футляр з каблучкою і поклав перед нею.
– Гарна?
– Так! – видихнула.
– Я думаю, їй також сподобається… – зітхнув.
– Кому їй? – не відразу зрозуміла.
– Про це я і хотів поговорити, Олю, ти маєш мене вислухати і спробуй якось це пояснити сама собі, бо я не можу. Зараз сюди прийде Тамара. Це жінка, з якою я мав стосунки… певний час… і вона чекає від мене дитину… ось… як справжній чоловік я мушу… ну, ти розумієш… хочу вас познайомити, ти побачиш, яка вона…
Ольга, мов крізь туман, дивилася на того, хто сидів навпроти. Як справжній чоловік? Це він про кого? Стосунки… певний час… тобто він водив за ніс дві жінки одночасно… і… тепер…
Різким рухом закрила коробочку з каблучкою й рвучко підвелася.
– Впевнена, Тамара оцінить такий жест… е-е-е… справжнього чоловіка! Дякую за сюрприз, як завжди – здивував!
– Олю, ну ти ж розумна, гарна така, добра. Олю, не треба цих істерик. Бачиш, воно якось усе само собою так склалося. То що ж тепер? Дитину без батька залишати? Ні, я не такий! Я на це ніколи не погоджуся…
Аж підштрикували чорти висказати йому все, але Оля стрималася. Навіщо? Навіщо їй цей… це непорозуміння? Глянула на його жалюгідний вираз обличчя, ніби вперше бачить. Як могла вона любити такого чоловіка? Ніби пелена з очей спала.
– Дякую тобі за все. Будь щасливим!
Пішла, не озираючись, геть. У дверях зіштовхнулася з жінкою, яка вже підтримувала чималий животик. «Нічим не гірша і нічим не краща ця Тамара. Звичайна дурепа, така, як і я… – хмикнула собі під ніс. – І коли ці жінки вже порозумнішають?» Стало шкода саму себе і цю подругу з нещастя.
Вітер на вулиці вдарив у груди з такою силою, що аж від болю захотілося заплакати. Бабська цікавість змушувала повернутися і подивитися, як її Олег освідчується іншій. Шкрябнуло десь під ребром ліворуч. Але то була лише хвилинна слабкість. Ольга поправила пасемце волосся, що неслухняно вислизнуло з-під хусточки, усміхнулася своєму відображенню у вікні. Їй ні до чого ці негативні емоції, нервування. В її лоні живе малесеньке сонечко, яке ні в чому не винне. Вона зможе і виносити, і народити, і дати гідне виховання. То все, що залишилося від їхнього з Олегом кохання. Та про це йому знати не обов’язково…
Анжела ЛЕВЧЕНКО

 

Повернення

Змалечку пам’ятаю цього чоловіка – огрядного, трохи сутулого, з добрими очима і теплою усмішкою, яку він повсякчас дарував людям. Він розмовляв голосно, інколи оповідаючи якісь кумедні історії, від яких усі надривали животи. І жодного – ані найменшого натяку на те, як ми одного дня прокралися в його сад. Уже й не пам’ятаю, хто був ініціатором дитячих пустощів – майже півдня ми нишпорили в саду, сподіваючись, що господар повернеться аж у вихідні, як раптом скрипнула хвіртка, і не встиг Мишко злізти з високої черешні, як кремезна постать пана Миколи виросла перед нашими очима. Мишко бігав поглядом садом, вишукуючи найбільш зручне місце, куди можна було б дременути, однак висока кропива, що визирала з-за видноколу, злякала його більше, ніж поява господаря саду.

 «Даремно ти заліз на це дерево – черешні тут гіркуваті й нестиглі. Спробуй оці… – він кивнув головою на інше дерево, відтак сказав: – Зачекай, принесу драбину, бо залізти на саме верхів’я буде важко…» Вже за півгодини ми ласували смачними, солодкими, наче мед, черешнями, розповідаючи панові Миколі про всі наші знахідки й таємниці, а він пообіцяв показати лісову галявину, на якій печериці та білі гриби можна косою косити. Як сказав – так і зробив, і невдовзі ми чи не щодня поверталися з повними козубами грибів, і встигли дізнатися чимало таких видів, про які донедавна й не чули.

 Так ми потоваришували з паном Миколою, а мешканці села з полегшенням зітхнули, бо тепер малі розбишаки не робили комусь збитків, а мали зовсім інші зацікавлення. Зрештою, чоловік завжди допомагав людям, ставився до них з теплом та любов’ю. Інколи в село навідувались його дружина та донька. Оскільки донька була нашою ровесницею, ми потоваришували, чимало часу проводили разом. Втім, коли минули канікули, ми мусили повертатися у місто – з місцевих у нашому товаристві був лише Мишко.

 Минав час. Ми рідко бачилися з друзями дитинства, адже життя розвело нас різними шляхами. І от уже в дорослому віці, коли я навідалася в село, зустріла Мишка – тепер уже солідного Михайла Степановича, який працював у сільській школі вчителем. Саме він і розповів мені історію родини пана Миколи, як і про те, що обійстя, де він колись мешкав, придбали батьки Михайла. Сім’ю пана Миколи спіткало лихо – в аварії, в яку він потрапив своїм авто, загинула його дружина. А пан Микола втратив зір. Тож обійстя довелося продати. Він зрідка приїжджав у село, щоби провідати своїх родичів, але здається, його душа залишилася тут назавжди.

 Ніколи не забуду нашої останньої зустрічі. Ми з Михайлом про щось розмовляли, як раптом скрипнула хвіртка і ми побачили літнього чоловіка та струнку біляву жінку – наших давніх знайомих. Пан Микола ступав упевнено, бо знав кожен сантиметр, кожен метр цього подвір’я.

– Прийшов привітатися з батьківщиною, – сказав він.

Михайло приніс йому стілець, довго порався в кухні, відтак приніс у полумиску черешні:

– Ось, ваші улюблені, – промовив він, сідаючи поруч.

Літній чоловік сидів нерухомо, жадібно вслухаючись у тишу літнього вечора. На його обличчі світилася усмішка.

Ольга РОШ

 

Коли цвіте бузок

Він важко шаркає ногами холодною лікарняною долівкою, спускається ліфтом униз, де його чекає дружина. Худорляве обличчя, бліда шкіра, коротке сріблясте волосся і великі блакитно-сірі очі, – важко відразу зрозуміти, скільки чоловікові років. Він усміхається, побачивши її здалеку, розправляє плечі й усіляко намагається здаватися бадьорим.

Роман не може розповісти дружині про те, що змусило б її сумувати, – він завжди намагався її не засмучувати, адже його Софійка була справжнім подарунком долі. І він щодня, щохвилини дякував Усевишньому за цей подарунок і щастя.

– Досі не дозволяють заходити в палату? – занепокоєно питає Софочка, ладна негайно увірватися в ординаторську й сказати все, що вона думає про правила та закони цієї лікарні. Роман же повсякчас заспокоює дружину, вигадуючи нову історію (вона не повинна знати, не тепер – коли надворі так запаморочливо пахне бузок і сонце сміється у дзеркалах-калюжах, а дітлахи безтурботно бавляться на майданчику, зустрічаючи новий день своїм сміхом).

Саме в цю пору вони з Софійкою одружилися. Стояла пізня весна, небо над головою – синє-синє, як очі його Софійки. На деревах дзвінкоголосо зустрічають ранок птахи. І його дружина – така юна і така прекрасна. Уперше він побачив її на шкільній лінійці – біловолосу дівчинку, яка голосно сміялася, заворожуючи довколишніх своєю безтурботністю, не міг відірвати погляду від її пшеничного волосся, яке золотом переливалося на сонці, її лукавого погляду. Здається, знав Софійку все життя, адже прожили у шлюбі майже півстоліття, і раптом… Такий цінний, такий важливий кожен день, кожна мить, які він проводить із дружиною. Він милується її іскристим сміхом, мереживом зморщок на білому обличчі, її граційною юначою ходою. Вона досі заворожує його, він досі чекає зустрічі з нею… Не уявляє без Софійки свого життя. На подвір’ї розквітнув бузок. Здається, це ангели прикрасили-заквітчали будні, які вони проводять разом – навіть у такому не вкрай приємному місці, й Роман час до часу повертається спогадами у минуле: їхнє весілля, народження дітей, сміх онуків…

– Що тобі принести завтра? – запитує вона, перш аніж зникнути за рогом будинку, оточеного високими кленами, які розмовляють в унісон з ними, тріпочучи на вітрі тендітним листям. Йому потрібна лише її присутність, йому хочеться не відпускати її руки, хочеться випросити у вічності ще декілька тижнів, а може, й місяців щастя. Проводжає дружину поглядом, а потім довго стоїть серед площі, не в змозі ступити і кроку. Невдовзі Роман заходить у палату, втомлено лягає на ліжко й заплющує очі. У тиші власних спогадів, мрій та розчарувань, у мороці неминучості до нього повсякчас доноситься запаморочливий запах бузку – як щастя та смутку, які часто крокують поруч.

Ольга РОШ

 

 

Я знаю, що Ти мені допоможеш

Цю історію я чула від кількох людей. Спершу вона здавалась мені лише гарною притчею. Але нещодавно мені розповіли, що це трапилось насправді.

Мабуть, багато хто з людей старшого віку пам’ятає, як у грудні страшний землетрус охопив майже половину Вірменії. Було повністю зруйновано декілька міст. Загинули щонайменше 25 тисяч осіб, іще близько ста сорока тисяч стали інвалідами. 514 тисяч людей залишилися без даху над головою. І все це сталось за лічені хвилини.

Коли земля перестала хитатись та розколюватись під ногами, Амаяк (насправді ж справжнє ім’я головного героя цієї історії невідоме), який відбувся тільки незначними подряпинами, переконавшись, що тепер дружині вже нічого не загрожує, кинувся до школи, де навчався його син.

Перед очима чоловіка постало сумне видовище. Будівля була повністю зруйнована. Немов якийсь гігант наступив на неї своїм величезним чоботиськом і розплющив її, втиснувши в землю. Оговтавшись від шоку, Амаяк згадав про свою обіцянку, яку дав колись синові:

– Що б не сталося, я завжди прийду до тебе на допомогу!

На очах у чоловіка виступили сльози. Він у розпачі дивився на уламки стін, купи битої цегли та шматків бетону на тому місці, де колись була школа. Найімовірніше, ніхто не зміг уціліти під такими завалами. Але Амаяк пам’ятав про обіцянку, яку дав синові!

Чоловік почав згадувати, де саме був клас, куди він щоранку відводив сина. Так, отам, у правому крилі будівлі. Амаяк кинувся туди й почав розбирати каміння.

Тим часом до школи збігались інші батьки. Побачивши руїни, вони падали на землю, обіймали уламки руками і голосили:

– Мій сину!

– Моя донечко!

Люди намагалися відтягнути убитих горем батьків, заспокоювали, підтримували їх. Казали, що це доля, що ніхто не винен у трагедії, яка сталась. І всі були переконані, що дітей не врятуєш, що руїни школи стали братньою могилою для школярів. Скрізь було чути:

– Вони загинули.

– Ви не зможете їм допомогти!

– Ходімо додому!

– Будьте реалістами, тут уже нічим не допоможеш!

Лише Амаяк не хотів здаватися, він підходив до кожного і запитував:

– Ви допоможете мені?

І, не дочекавшись підтримки, почав сам камінь за каменем розбирати завали, щоб дістатися до сина.

Саме нагодився начальник пожежної команди і спробував відігнати всіх від руїн шкільної будівлі, пояснюючи:

– Зараз усюди спалахують пожежі, все вибухає. Самі розумієте: газ, електрика. Тут небезпечно перебувати. Не турбуйтесь, ми про все подбаємо. Йдіть додому. Загиблих не воскресити.

Люди почали потроху розходитись, однак Амаяк продовжував працювати ще завзятіше. Тільки на мить відволікшись від роботи, він запитав пожежника:

– Ти допоможеш мені?

Той лише знизав плечима:

– Не ображайтесь, але всі сили скеровано в ті місця, де ще є надія врятувати людей.

Підійшов міліціонер:

– Ми вам співчуваємо, – сказав він. – Ви в розпачі, розлючені, але ж ви дорослий чоловік, а поводитеся, як мала дитина. Піддаєте небезпеці не лише себе, а й інших. Ідіть додому. Ми самі незабаром усе це зробимо.

Та Амаяк тільки запитав у відповідь:

– Ти допоможеш мені?

І далі вперто самотужки розбирав завали, щоб знайти сина –живого чи мертвого.

 

Чоловік працював. Минуло чотири, шість, вісім годин. Споночіло. Та Амаяк не зупинявся. Знову настав ранок, а потім вечір, а чоловік усе відкидав каменюки, хоча й позбивав до крові руки і його ноги тремтіли від утоми та напруження. Урешті, вкрай знесилений, налігши всім тілом, він відсунув величезну каменюку і почув… голос свого сина.

– Арманде! – покликав він, боячись повірити, що це й справді так. І відразу ж почув у відповідь:

– Тато?! Це я, тату! Я казав, казав усім, щоб вони не хвилювались. Я казав їм, що коли ти живий, то врятуєш нас. Адже ти обіцяв: «Що б не сталося, я завжди прийду на допомогу!». І ти це зробив, татку!

– Як ви там? – запитав Амаяк.

– Не дуже. Нас залишилося лише чотирнадцять із тридцяти трьох, тату. Нам дуже страшно. Ми голодні і хочемо пити. Ми всі чекали на тебе. Коли будівля завалилася, то утворилася ніша, і це нас врятувало.

Чоловік відкинув іще декілька уламків і нарешті побачив зграйку переляканих дітлахів.

– Виходь, синочку!

– Ні, тату! Нехай інші діти виходять першими, бо я знаю, що ти мене врятуєш. Що б не сталося, ти прийдеш мені на допомогу, як і обіцяв.

 

Бог теж послав свого Сина, щоб Він урятував нас. Але чи маємо ми в серцях таку ж віру, як Арманд – син Амаяка? Чи готові смиренно повторити за Марією:  «…нехай зо мною станеться по Твоєму слову!»? І чим маємо віддячити Ісусові, Який понад дві тисячі років тому, малим безпомічним Немовлям прийшов у цей світ, щоби принести Себе в жертву заради нас? Які дари услід за волхвами покладемо до Його ніг у дні Різдва? Нехай це буде золото наших добрих учинків, миро милосердя і ладан нашої любові до Бога та ближнього.

Христос народився – тож славімо Його!

 

НА ПЕРЕХРЕСТІ ДОРІГ

Чомусь завжди так виходило, що, зупиняючись на перехресті життєвих доріг, він якось інтуїтивно обирав саме ту дорогу, яка вела його до успіху, давала змогу реалізувати себе, з найменшими втратами виходити з найскладніших ситуацій, а головне – залишатися людиною, не підвладною ні брехні, ні лицемірству, ні спокусам. Залишатися самим собою.

Середнього зросту, кремезний, з хитруватим поглядом ледь примружених бурштинових очей, Іван Васильович, усім своїм єством випромінюючи впевненість, умів дати раду не тільки собі, а й допомогти кожному, хто так чи інакше був з ним пов’язаний.

Усі, хто його знав, навіть не могли і подумати, що в нього за плечима вже півстолітній ювілей, – таким по-молодечому сильним, впевненим у собі, діловим і рішучим був.

Справжній самородок, що народився в невеличкому селі на кордоні з Польщею, господарник з нестандартним економічним мисленням, здатний миттєво ухвалювати важливі, а що важливо – правильні рішення, він був з племені тих окремих людей, які всупереч обставинам ставали керівниками великих підприємств, радгоспів і колгоспів, слава про які гриміла на весь колишній Союз, але яких так не любила влада, бо жили і трудились для людей, а не для системи.

Ще змалку хотів знайти себе в якійсь великій і значимій справі, хоча потім зрозумів, що в цій державі все тримається на особистих зв’язках, умінні догоджати начальству, що діти тих, хто при владі, теж підуть у владу, часто не маючи ні таланту, ні вміння, ні знань. Тому і впав Союз так раптово, бо вся його споруда від самісінького фундаменту наскрізь прогнила, і врятувати її вже не міг ніхто і ніяк.

Бачив, як живуть його батьки, односельці. Як гинуть шахтарі, бо на шахтах немає ні людських умов праці, ні безпеки. Здобув фах електрика і подався на заробітки до Польщі. Знав, що тільки економічна незалежність дасть йому змогу досягнути в житті того, про що мріяв з дитячих років, – свободу бути собою. І таки став шанованим бізнесменом, котрий зводив котеджні містечка довкола Москви для мистецько-політичної еліти, олігархів, відомих письменників, художників, артистів.

Розбудовуючи для них найсучасніші особняки, давав змогу заробити своїм односельчанам і жителям довколишніх сіл, а ті на зароблені завдячуючи йому кошти відродили колись занедбані села, вивчили своїх дітей.

Створив чотири комплексні бригади будівельників високого класу, на яких завжди міг покластися, яким довіряв, як самому собі, які розуміли його з півслова. Забезпечив їм найкращі побутові умови проживання і харчування, та й на заробітки не скупився.

Днював і ночував на будовах, був і архітектором, і дизайнером, і постачальником. Звичайно, всі спеціалісти в його команді були, але всі прислухалися до його слова, до його порад і висновків, дивуючись, як чітко і ясно вмів помітити перспективу.

Ще тільки готуючи ділянку під забудову, бачив майбутній будинок у всій його неповторній красі. Незвичайні фігурні дахи, нестандартне облицювання, оригінальний ландшафтний дизайн вабили зір. І в кожному з цих котеджів залишалася часточка його, Івана Васильовича, душі. Недаремно ж котеджні містечка поблизу Москви називають Івановими.

***

 

Швидкісний поїзд «Москва – Брест» ніс його білоруською землею, серце в грудях стукотіло в такт колесам, Іван уявляв, як у невеличкому автобусі перетне прикордонний лісок і не встигне оглянутися, як ступить у своє рідне село. І несподівано стане на порозі рідної хати, де, напевно, дивитимуться вже другі сни його найдорожча дружина Марія і маленький синочок.

Міцно пригорне їх до своїх грудей і довго-довго не відпускатиме, вдихаючи рідний запах її волосся, ніжно цілуючи біленьку голівку сина, те найдорожче, що гріє його довгими самотніми вечорами і ночами на чужині, додає сили в нелегкій боротьбі з труднощами і негараздами.

Вони і гадки не мають, що він приїде. Але от випала така нагода, що на декілька днів раніше здали об’єкт, а з початком нового є певні затримки, тож, не задумуючись, вирішив гайнути на день-два додому.

Легенько відімкнув двері, тихенько поставив на ґанку дорожню сумку з подарунками і нечутно зайшов у кухню. Тихо роззувся, зайшов у спальню, не вмикаючи світла.

У спальні, як завжди, горів невеличкий тьмяний нічник, у дитячому ліжечку мирно посапував синочок, а на ліжку лежала Марія. Але не сама.

Іван усе зрозумів і в мить ока кинувся назад до дверей.

Такого він не сподівався побачити навіть у найстрашнішому сні: його Марія, та, яку він любив понад життя, задля якої мчав за тисячі кілометрів, щоб хоч два дні провести з нею разом, своєю підлою зрадою встромила йому в самісіньке серце ножа, і він майже фізично відчув, як те серце тріснуло навпіл і зайшлося пекучим болем.

Ледве вийшов з хати, низько схиливши голову, почвалав на сусідню вулицю до своїх батьків. Сів під хатою на призьбу, схилив на руки голову і так просидів до ранку, не відчуваючи ні втоми, ні холоду, ні сирості, тільки біль у серці.

Вранці батьки перелякано дивилися на сина, постарілого, змарнілого, ніби з хреста знятого, що мовчки дивився на них якось відсторонено згаслим поглядом зраненого птаха.

Більше дружини не бачив. Але синові допомагав – дитина ж ні в чому не винна.

За декілька років зустрів Ірину, скромну, розсудливу дівчину, майбутнього юриста.

Купив у центрі Львова квартиру, а дружина подарувала йому донечку і сина.

Вона вірно чекала його приїзду додому з далекої Москви, любила дарувати йому в дорогу різні обереги, сувеніри, дрібнички, зроблені своїми руками, які він ніжно беріг на чужині і вони зігрівали його в нелегкій розлуці.

 

***

 

Іван сидів на східцях будинку, уявляв, як незабаром сюди приїдуть його власники, як будуть радіти своєму добротному і гарному сімейному гніздечку, щиро дякуватимуть йому і хлопцям за роботу, а вони підуть далі, на нову будову.

Лагідне осіннє сонце золотило подекуди ще зелені верхівки дерев, червоні кетяги горобини, і це осіннє золото нагадало йому рідне село, і здалось йому, що сидить він на східцях батьківської хати, а на подвір’ї пораються батько і мати, їм допомагають його брати Василько, Володя, Петро, малий Андрійко, а сестри Галинка і Марійка сховалися у квітнику і то тихенько перешіптуються, то голосно сміються з чогось веселого, зі свого дівочого.

 Як невблаганно швидко пролітає життя. Враз пригадав, як разом з однокласниками просушував на колгоспному току зерно, поруч працювали жінки, декотрі з них йшли додому на обід доїти корів і взяли по жменьці пшениці в кишені, та не встигли відійти декілька кроків, як дорогу їм перегородив голова колгоспу своїм легковиком і почав витрушувати на землю з кишень переляканих жінок ті пшеничні зерна.

Івана пересмикнуло, бо ж він учора ввечері бачив, як голова колгоспу, що жив через дорогу від їхньої хати, завіз на своє подвір’я мішки зерна. Хлопець став перед розлюченим головою і голосно проспівав: «Всякому рот дере ложка суха, хто ж є на світі, скажіть, без гріха».

Голова все зрозумів, аж побагровів і відійшов убік, а жінки поспішили додому.

«Треба збиратись додому, – подумки сказав собі, – щось багато спогадів навідуються до мене».

Не знав, яка приємна несподіванка чекала на нього ввечері: до нього приїхав син, його первісток, і то не сам, а з майбутньою дружиною. Приїхав познайомити батька зі своєю нареченою. Хіба може бути для нього кращий подарунок?

От тобі, Іване, і спогади.

Після довгої розмови з сином Іван зрозумів, що надовго тут не залишиться, бо все настільки кардинально змінилося у світі, що криваві події на Майдані, а потім і війна на Донбасі перекреслюють усе минуле, руйнують його звичне життя, змушуючи шукати нових доріг. Йому стало жаль своїх невтомних трударів, які, як і він сам, знову опинилися на перехресті життєвих доріг, і себе, адже, напевно, доведеться починати все з нуля.

Уявив, як гинули на Майдані такі ж діти, як його, і тупий біль стиснув серце, мов лещатами.

Їм уже нічим не допоможеш. Але треба допомогти їхнім батькам.

Вирішив їхати додому. Побуде з дітьми. Підтримає дружину, яка місця собі не знаходить через непевність їхнього становища.

Гіркі роздуми перервала розмова двох студентів. Вони нещодавно приїхали заробити трохи грошей. Закінчують будівельний коледж і мріють поїхати в Європу, а ще краще в Америку. Бо вдома ні роботи, ні заробітків, ні перспективи.

Подумав, що молодь завжди мудріша за дорослих. Вона показує людям шлях, бо живе майбутнім, а дорослі хочуть, як мовиться, йти вперед з повернутою назад головою. А так не буває.

Зрозумів, що в Україні, як і в часи своєї юності, мабуть, не знайде і для себе місця. Як не знаходять собі місця тисячі молодих талановитих людей, шукаючи щастя на чужині. Бо нічого, по суті, не змінилося: система, яка випхала його у світи, не змінилася, можливо, ледь-ледь похитнулася під впливом Майдану, а от чи вдасться її зруйнувати і збудувати державу для людей, чи не намарно гинула Небесна сотня?

«Хоч би не довелося тобі, Іване, доживати свого віку десь в Італії чи в Іспанії», – сумно промовив сам до себе.  

Євстахія НАКОНЕЧНА

 

 

МАКІВ ЦВІТ

ОПОВІДАННЯ

Тишу теплого літнього вечора збурював весільний гармидер. Чепурні сільські хатини весело підморгувати з тіні садів, киваючи в такт запальним музикам. Односельці перемовлялись:

– Оце весілля справили Стеценки своїй Юльці! Досі такої розкоші ніхто в нашому селі не бачив.

– А чого б їм не справляти? Не бідують. Та й донькав них одна. Для кого ж усі ті статки, якщо не для неї?

–І нареченого собі небідного знайшла. Кажуть, синок директора якогось заводу. Такі машини їхали на весілля! Зроду-віку таких не бачила.

– Не захотіли Сергія зятем...

– Таке скажете! Чи ж хтосьпланував із ним родичатись? Розважалась дівка, крутила чоловіком на всі боки, а він,бовдур, вуха розвісив. Треба розумнішим бути. Все-таки на чотирнадцять років старший, бачив уже смаленого вовка.

– Та які там вовки, коли мала Стеценчиха туману в очі напустила!? Молоде гарне тіло звело чоловіка з розуму...

Такі перемовини точились і до, і під час, і після весілля. Чув Сергій ті кпини, і кожне слово душу шматувало, виймало серце й по-живому різало. За що? Чому світ такий жорстокий? Чому ласий до чужого болю? А йому ж болить...Ой, болить!.. Так,що сили немає терпіти...

Те пекуче «гірко», що лунаю селом, впивалось у груди і спалювало дотла. Затуманеним поглядом вдивлявся в горизонт, густо залитий багряною барвою вечірнього сонця, і до запаморочення затягувався їдким цигарковим димом.

– Синку, – мати легенько торкнулась його засмаглої м’язистої руки. – Ти б пішов та щось поїв.Увесь день голодний ходиш.

– Не хочу. Апетиту немає...

Софія важко зітхнула, а тоді подивилась йому просто в очі і сказала:

– Годі, Сергію! Досить себе нищити. Казала я, що вона тобі не пара. Не слухав. Думав, що завжди буде твоєю. Не твого поля ягода. Там іще з перших днів її народження собі зятя багатого придивлялись. Отож не муч своє серце й не рви душу. Плюнь і розітри. Он скільки ладних дівчат навколо! Світ клином на одній не зійшовся...

– Старий я, мамо, вже для тих дівчат, – хрипко промовив.

– Ти на себе в дзеркало коли востаннє дивився? Та за тобою не одна дівка сохне. Забудь ту Юльку і розплющ очі. Може, нарешті побачиш іще когось, окрім неї...

– Дивився, і не раз...

– І що?

– Не побачив. Досить із мене цих багачок. І не треба мені нікого. Натішився. Краще вже самбуду... Не пропаду.

– Важко самому. Кожна Божа істота пару має.

– Неправда! Є й одинаки на світі.

Розвернувся і пішов. У грудях клекотав вулкан гіркоти й образи. Знав, що ненька хоче лиш добра, але й міг заприсягтися, що більше нікого не кохатиме так, як Юлю. Юлечку... Маків цвіт...

***

...Після довготривалого та важкого розлучення з Тетяною (з якою прожив майже чотири роки, аж доки не збагнув, що поруч – непроникна крига айсберга, цинічна й жорстка, з повного відсутністю щирих людських почуттів і чеснот) Сергій повернувся в рідне село. А задекілька днів уже влаштувався в місцевий колгосп водієм вантажівки та міряв кілометраж польових доріг.

Той червневий ранок був по-особливому гарним. Щедрі роси рясно всіяли самоцвітами оксамитові килими трави обабіч шляху. Ліворуч ледь вловимо шурхотіло зелене жито, праворуч розлився неозорий лан пшениці. І всюди квіти... Незліченна кількість. Уздовж хлібів, обрамляючи польову ґрунтівку яскравим віночком, хилились у обійми вранішнього сонця тендітні ромашки, вдивлялись у небесну височінь синіми очима волошки, легко похитувались від дотиків вітру Петрові батоги та дика ружа. Яскравівзолотоцвітом звіробій... Усього того багатства не перелічити. Але найбільше чарував яскраво-червоний мак. Сергій аж зупинив машину, щоб помилуватись тією красою. Нахилився. Торкнувся рукою шовкових пелюсток.

– Неперевершено! – прошепотів і вдихнув напоєне пахощами повітря.

– Добридень!– пролунало поруч.

Рвучко озирнувся. Остовпів. Біля машини стояла неймовірно вродлива дівчина: висока, тоненька, наче стеблинка, каштанове волосся з мідним відблиском розсипалось на оголених плечах. Тоненька майка звабливо окреслювала молоді дівочі груди без жодного натяку на традиційну спідню білизну. Напівпрозора легка спідничка сягала колін, але пустотливий вітерець раз у раз здіймав її, відкриваючи стороннім очам забагато таємниць.

Дівчина усміхалась. Сміялись навіть теплі бурштинові очі.

– Добрий день, юна панно! Чого це ви блукаєте тут із самісінького ранку?

– Завжди о цій порі прогулююсь. Квіти збираю. Трави лікарські. Підвезете до села?

– Звісно. Сідайте в машину.

Притримуючи чималий жмуток звіробою, материнки, парила та ромашки, вона зірвала червону жаринку маку, прилаштувала її у волоссі та заскочила в кабіну вантажівки. До села було зо три кілометри. Дорогою розговорились. Виявилось, що це Юля Стеценко. Коли тільки й виросла? Ще зовсім нещодавно бігало худе довгоноге дівчисько, а це сидить поруч, як маківка. Така вродлива – очей не відвести...

– Це ти вже в якому класі навчаєшся?

– На другому курсі інституту! – розсміялась весело.

Знітився. Думав: школярка. Але ж ні. На щастя...

Підвіз майже до самого дому. Легко зістрибнула з підніжки, сяйнула поглядом і сказала:

– Сьогодні в клубі танці. Приходьте...

Сергій іще декілька хвилин дивився дівчині вслід. От тобі й маєш! Це було запрошення на побачення чи просто невинний флірт? Зиркнув на сидіння поруч, і погляд спинився на маківці. Мабуть, випала з волосся. Поклав квітку за пазуху й натиснув на педаль газу...

– Куди це ти, сину, збираєшся? – із завмиранням серця поцікавилась мати, спостерігаючи, як він чепуриться перед дзеркалом.

– Трохи пройдуся...

Вечір манив росянистою прохолодою і теплим запахом прив’ялених сонцем сінокосів. У сільському клубі вже було людно. Молодь зібралась на східцях. Хлопці курили, а дівчата про щось весело перемовлялись. Юлію вирізнив із-поміж усіх: у яскравій червоній сукні, розвихрена хвиля локонів на плечах, а в погляді – радість, коли помітила його. Підійшла.

– Думала, що не прийдете...

– Чому б не розвіятись? Іще ж не такий старий, аби вдома сидіти...

Того вечора вони постійно були разом. Кожен танець із дівчиною перетворювався для нього на солодкі тортури. Відчував її тепле дихання на грудях, обіймав рукою стрункий стан і в ті миті найбільше хотів стати одним нероздільним цілим із нею. Чи то так впливало на нього довготривале утримання, чи то її вогнисті очі... Тоді ж уперше провів її додому. Стояли біля воріт. Сергій нервово курив і картав себе за нерішучість. Ураз досі скромна Юлія підійшла до чоловіка впритул, тремтливими пальцями пробіглася грудьми, де схвильовано билосьйого серце, пригорнулась усім тілом і потяглась до його вуст. Дико й пожадливо злились у цілунку. Як ніколи досі, з жодною із жінок, Сергій понад усе хотів пізнати це юне звабливе тіло, випити до дна запаморочливий трунок любові й кожною клітинкою свого єства втамувати спрагу нічим неприкритим коханням.

– Сергію,– прошепотіла припухлими від цілунків вустами,– ви мене задушите...

Оговтався. Натужно і глибоко вдихнув. Боже! Що з ним коїть це малодосвідчене дівчисько! Сама ж хоч знає, на що здатна її врода? Мабуть, знає. Он які чортенята в очах скачуть...

– Іди додому, – прохрипів. –Уже пізно...

Усміхнулась. Провела пальчиком по шорсткій чоловічій щоці й прошепотіла:

– До завтра...

Уже вдома Сергій довго крутився на ліжку, не маючи змоги заснути. Адже тільки затуляв повіки, як одразу бачив Юлію...

Їхні зустрічі щоразу були для нього щастям і мукою водночас. Розумів, що потрібно стримувати власні бажання, щоб остаточно не втратити голову. Але Юля виявилась не з полохливих. Отож одного разу рішуче взяла його за руку й повела до сінника, вщерть заповненого пахучим зелом.

– Куди?.. – спробував, було, боронитись, однак дівчина одним рухом звільнилась від сукні й постала перед ним у прекрасній наготі. Все! Досить! Він не дитина, щоб бавитись. Важко дихаючи від збудження, підхопив її на руки, і за мить обоє занурились у духмяне сіно...

Спивав її повільно, маленькими ковтками. Всотував кожною клітиною свого тіла. А потім, коли знеможені й щасливі вслухались у перегук третіх півнів, тихо мовив:

– Могла б і попередити про незайманість...

– Я ніколи нікого до тебе не кохала. Коли дівчата бігали на побачення, то я сиділа над підручниками. Але ніскілечки про це не шкодую. Свого першого чоловіка уявляла саме таким, як ти...

Літо минуло, як чарівний сон-марення. Сергій тонув у бурштинових очах і насолоджувався кожною хвилиною, проведеною з коханою... А селом котилися чутки. Навіть мати якось не стрималась і дорікнула:

– Не в ті сани ти сів, синку. Стеценки видадуть свою доньку заміж за багача, а ти мучитимешся.

– Та годі вам, мамо! Ми ж не в середньовіччі живемо, що батьки можуть насильно одружувати своїх дітей.

– А ніхто й не каже, що насильно, – тихо сказала мати і скрушно похитала головою.

На тому розмову скінчили й більше до неї не повертались. Навіщо синові в душу лізти? Та й не хлопчик уже. Довелось дізнатися, по чім ківш лиха. Був навчений і битий життям неодноразово. Може, справді поберуться з малою Стеценчихою. Вона не проти такої невістки. Те, що набагато молодша від Сергія, не біда. Встигне ще досвіду здобути. Ще ніхто відразу мудрим не народився...

Після розмови з ненькою Сергій наважився на відвертість із Юлею:

– Набридло ховатись. Хочу, щоб була мені законною дружиною. Знаєш, як сильно тебе кохаю, тож скажи щиро: вийдеш за мене заміж?

Рахував зорі в ясних дівочих очах. Вона мовчала. Збентеження, подив, а тоді майже відчай накрили з головою чоловіка, коли збагнув, що Юля сумнівається. Не такого очікував...

– Сергійку, любий... Мої почуття теж сильні. Але про весілля ще рано думати. Я спершу маю закінчити навчання, а тоді можна й сім’ю створювати. Та й мої батьки на таке наразі не погодяться. Вони з мене мотлох зроблять, якщо хоч натякну про заміжжя. Треба ще почекати. Не варто поспішати...

Того вечора вперше між ними війнув холод, зачепивши обох крижаним крилом непорозуміння...

Вересень ятрив душу Сергія холодним дрібним дощем і відсутністю Юлії. Іноді ставало так нестерпно самотньо, що ладен був бігти на край світу, щоби ближче до неї... Бачились зрідка, бо навчалась далеко від дому, і приїздила додому лише на канікули. Тож зимові свята провели разом.

– Я так не можу... – шепотів крізь біль і відчай.

– Як…

– Без тебе...

– Потерпи. Буде літо, тоді надолужимо...

Усміхалась. Цілувала його скуті січневим морозом вуста, і Сергій танув, утішений її словами... Збігав навчальний рік. Літо вже заполонило всі простори від краю до краю. Сергій бадьоро збивав куряву польової дороги своєю вантажівкою. Обабіч шляху червоніли маки, і спогади про першу зустріч приємно гріли душу. Ще зовсім трохи – і його Юлечка приїде додому...

Минав її будинок. Увагу привернула пожвавлена метушня у дворі. Пригальмував і озирнувся. Що це таке? Величезне весільне шатро гордовито розкинулось у садку. Зупинив машину й вийшов із кабіни. Тієї ж миті поруч зупинилась Галина – сусідка Стеценків. Жінка співчутлива зазирнула йому в обличчя.

– Тітко Галю, а що тут коїться? – глухо запитав.

– Ой Сергію! Не знаю, як і сказати... Юля заміж виходить. Кажуть, за синочка якоїсь «шишки». Не знаю, правда це чи ні. Але Стеценкитак гордовито кирпи гнуть, що й не підступитись... Ти, Сергійку, не шкодуй за тією вертихвісткою. Хлопець ти славний, знайдеш іще собі гідну дружину. Була б Юлька більш тямущою, то не проґавила б такого чоловіка...

Жінка ще щось говорила, а Сергій спустошеним поглядом блукав горизонтом. У грудях нестерпно пекло і млоїло. Прожогом заскочив у кабіну машини і рвонув уперед...

Удома наштовхнувся на співчутливий зажурений материн погляд. Нічого не сказав. Пішов до своєї кімнати й упав на ліжко, занурившись обличчям у подушку. Мама гукала їсти. Він не хотів. Ні їсти, ні пити, ні жити... Скільки так лежав, не знає. Згодом вийшов у садок покурити. Глибоко затягувався їдким димом, намагаючись витруїти біль у грудях. Не вдавалось... Що це за мука така? Вийшов на шлях. Ноги самі понесли за село, туди, де пустотливий вітерець перешіптувався з хлібним ланом, заплітаючи в пшеничні коси розмаїте мереживо квітів...

***

Весільний кортеж плавно підкотився до воріт. Юлія в розкішній білосніжній сукні легким метеликом випурхнула з автівки. Розсипала радість усмішок. Авжеж! Сьогодні особливий день у її житті. Тепер може не турбуватись про подальші роки, бо вдалезаміжжя подарувало їй статус у суспільстві й чималі гроші. А розуму в неї вистачить, щоби правильно вкласти капітал у потрібну справу. Недарма ж батьки стільки років наставляли на правильний шлях... Та й сподобався їм обранець. Не те, що Сергій... Рік тому навіть чути про заміжжя не хотіли. Нічого не допомогло, хоч і плакала, і вмовляла...

– Я тобі дам заміж! – кричав батько. –Навчайся!

– Якщо й одружуватись, то не з гультіпакою. Не для того ми тебе двадцять років виховували, – гнівалась мати.

Юлія порозмазувала сльози, подула губи для годиться, а коли трохи відлягло від серця, то відчула навіть полегшення. Одна справа – кохатись у сіні, інша – жити під одним дахом. Із її батьками Сергій точно не замириться, а в його халупу вона нізащо не піде. Змалку звикла до комфорту. Там того не знайде, бо ні тобі ванної кімнати, ні нормальної пральної машини... Та хіба ж усе перерахуєш? Не зможе вона жити в таких умовах...

Час минав. Юля забувала про Сергія в обіймах молодого перспективного юриста, сина директора великого підприємства. Дорогі подарунки, ресторани, цікаві подорожі й емоції, яких досі не мала, – все це справляло враження й переконувало в тому, що саме за такого чоловіка треба виходити заміж. Бо, як каже її мама, кохання мине, а жити з цією людиною треба, тому має старатись, аби те життя було забезпеченим і стабільним...

Підхопила пишні спідниці весільної сукні й рушила до воріт. Ураз спинилась. Букет червоних маків яскраво палахкотів поміж залізного плетива. Жаром сипонуло біля серця, застугоніло в скронях.

– Юлю... Юлечко... Маків цвіт... – вчувався лагідний шепіт Сергія.

Мимоволі змахнула непрохану сльозу. Чого вона така сентиментальна?

– Усе гаразд? – стурбовано зазирнув їй увічі новоспечений чоловік.

– Так. Це від щастя...

Зірвала вже прив’ялу квітку й затисла в руці холодний шовк пелюсток. Прощавай, Сергію! Ти – в минулому. Розійшлись дороги в різні боки... Гордо звела голову і ступила у двір, де на молодят нетерпляче чекали радісно усміхнені рідні та гості...

Ірина ЯСІНСЬКА

 

ЧЕРВОНІ ТЮЛЬПАНИ

Тетяна обережно ставила квіти у воду. Які ж вони тендітні – ті червоні тюльпани, їх ледь вловимий тонкий аромат знову повертає її до спогадів минулого. Вона й досі не знає, чому так любить червоні тюльпани – тому, що це просто гарні квіти, чи, можливо, тому, що з ними так багато пов’язано в її житті. Колись, двадцять років тому, ось такою весняною порою, щоразу, коли вони зустрічалися з Дмитром, цей хлопець дарував їй червоні тюльпани. Тетяна, як і сьогодні, приносила їх додому й обережно ставила у глечик з водою – саме він найбільше пасував до цих квіток. Нині вона теж приносить тюльпани додому майже щодня, але… купує їх собі сама. Дивно, виявляється, можна купувати собі квіти, самій собі їх дарувати і самій потім приносити їх додому, аби поставити у воду та милуватися їхніми хвилинами життя…
Жінка не бажала поринати в ностальгію, та знала: якщо знову не переживе цих спогадів – вони не відпустять її. Так щоразу – червоні тюльпани – вечір спогадів – ніч зі сльозами. Але як людина, яка знаходить задоволення у власному болю Тетяна знову і знову воліла переживати всі ці почуття, аби хоч щось переживати…
Двадцять років тому вона була зовсім іншою. Світлою, тендітною дівчинкою, за плечима якої школа, попереду – інститут, а в голові – купа планів, мрій і надій. Вона навіть професію обрала для себе теж незвичайну – лікар-реаніматолог. Їй здавалося, що в тому, аби повертати людей із того світу до життя, є якась магічна сила, і саме вона, звичайна дівчина на ім’я Тетяна, цією силою володіє. Перші місяці навчання давалися легко, навіть практика не лякала, здавалося, що вона впевнено йде до своєї мети і ніщо не зможе стати їй на зваді, але… На заваді стало кохання всього її життя. Вона зустріла Дмитра. Він уже закінчував медичний інститут і мав повертатися додому, в невеличке містечко, аби там працювати лікарем. Вони з Тетяною познайомилися на вечірці у спільних друзів, одразу сподобалися одне одному й почали зустрічатися. Скільки Тетяна себе пам’ятає, більше такого розуміння, тепла вона у своєму житті не зустрічала, та й навряд зустріне. Дмитро і справді був особливим. Він міг на руках принести до лікарні собаку, якого збила машина, віддати волоцюзі останні гроші зі стипендії, якщо той просив, нарвати на клумбі червоних тюльпанів і принести їх Тетяні. 
Спочатку Тетяну лякала така широта душі Дмитра, але потім дівчина зрозуміла, що в цьому і є весь її Дмитро, і він справді не такий, як інші. Молоді люди будували плани на подальше життя, Дмитро хотів, щоб Тетяна кинула все й поїхала за ним, але вона, хоч і кохала Дмитра, все ж хотіла бути кимось у цьому житті, наприклад, лікарем-реаніматологом, а не просто дружиною лікаря. Саме через це між ними, попри їхнє кохання, часто виникали сварки, але Тетяна все покладала надію, що їй вдасться стримати Дмитра і не втратити ані кохання, ані мету свого життя. 
Проте життя все ж поставило дівчину перед вибором – вона дізналась, що вагітна, батьком дитини, звичайно ж, був Дмитро. Що робити? Звісно, Тетяна сказала про це хлопцеві, а той так зрадів, що весь вечір носив Тетяну на руках у медичному гуртожитку. “От тепер ти точно поїдеш зі мною. Кидай те навчання – в тебе інша мета у житті, ти народиш мені багато дітей, стоятимеш біля плити, і ми з тобою будемо найщасливішими в нашому маленькому містечку…” 
Але Тетяна не була готова до материнства, до плити, до життя в маленькому містечку. Ще й подруги говорили, якщо вона тепер усе кине, то не матиме ані кар’єри, ані роботи, ані професії – нічого. До того ж і сам Дмитро, хоч і добрий, та який з нього чоловік та батько? Тетяна намагалася довести це до розуму хлопця, та це тільки вкотре стало причиною сварки. Дмитро пішов, грюкнувши дверима, звинувачуючи Тетяну в тому, що вона холодна та бездушна, дівчина ж залишилася в кімнаті гуртожитку з червоними тюльпанами у глиняному глечику.
Плач не плач, а потрібно було щось вирішувати, робити вибір, і Тетяна його зробила. Залучивши свої вже перші медичні зв’язки, домовилася про аборт, а з Дмитром постановила розійтися. Дивно, але Дмитро дізнався про її рішення, навіть прийшов до лікарні, де Тетяна вже в халаті та тапочках чекала своєї черги. Як він її просив не робити цього, як молив, та дівчина не зважала. Вона вже зробила свій вибір. Не буде ні Дмитра, ні дитини від нього, а буде її кар’єра, а таких, як Дмитро, вона ще зустріне, й не одного.
Аборт минув з ускладненнями – і чи то небо покарало дівчину, чи Дмитро так її прокляв, але дівчина ще цілий місяць провела в лікарні, тож коли повернулася у свою кімнату а гуртожитку, на неї чекала лише записка від Дмитра та зів’ялі тюльпани у глечику. Юнак писав, що їде й ніколи не хоче чути про Тетяну, вона вбила їхню дитину, а сама вона не має права тепер на щасливе життя…
Тоді Тетяна не надто перейнялася цими словами, але життя і справді згодом довело їй, що вона втратила право на щастя. Ні, з навчанням в інституті було все добре, вона навіть закінчила його, влаштувалася на роботу, згодом отримала непогану посаду і нині поважна в лікарні людина, але… Вона так і не стала щасливою. Ані родини, ані дітей, лише довгі самотні вечори у порожній великій квартирі. Хоч би кішку якусь завести, та навіть ці домашні чотирилапі істоти довго не живуть із нею під одним дахом, то тікають, то хворіють, Тетяна вже так стомилася втрачати…
І сьогодні, коли їй уже майже сорок – вона самотня жінка, яка прийшла у цей світ без нічого, нічого в ньому після себе й не залишить. Це гнітить жінку, вона розуміє, що кар’єра, якої так прагнула, ніколи не замінить їй родинного тепла, веселого щебету власного малюка та поцілунку коханого чоловіка. Якби тоді, двадцять років тому, вона обрала інший шлях у житті, стала матір’ю, дружиною, напевне, була б щасливішою, та це був її вибір. Хоча Тетяна й розуміє, що повернути минуле неможливо, вона купує червоні тюльпани, ставить їх у глиняний глечик і спокутує свою помилку. А червоні тюльпани – це як німе нагадування того, що все могло скластися інакше, якби жінка слухалася свого серця, а не розуму…

Ольга ШЕВЦОВА 

 

Чекання

Дві жінки зустрілись колись на вокзалі: одна – зовсім юна, з обличчям дитини, важкою косою і сумом, що стелиться в полі туманом, що з вікон вбирає всю темряву ночі, всю велич та втіху весняного ранку, все іскристе срібло і трепет зими. А друга – їй літ не злічити, і болю, й радощів, і мрій материнських, і дум, що плетуть павутиння в довгім волоссі – білісінькім, як молоко. І усміх її може небо ураз прихилити, і біль її може грозою упасти на землю, і серце її, наче птиця, сполохано б’ється, відлунює кроки – і подих, і мрії, і згадки про сина… Їхні погляди, мрії, думки сплелися воєдино, й молитви, які промовляють зашерхлі вуста, і сльози, і янголи їхні, яким наказали крильми огорнути в негоду, від мороку, холоду, спеки його вберегти, від грому, від кулі та відчаю, смутку і болю, від довгих років розлук і тривкого безсоння, від зради та страху, від снів, що стривожують душу, від сліз, що пектимуть вогнем і гірчитимуть, ніби полин. Чекання тепер – їхня доля, і гамір вокзальний, і тиша, яка оселилась в куточках кімнат, і вікна – наче промінь погідний у темряві ночі, в яких визиратимуть сина й коханого, стелитимуть подумки стежку до рідного дому...

…Сідає на лаву, тривожно снує від безсоння, сплітає в клубок вечірні молитви, вдивляється в ніч – грузьку й потайну, що мовчанням огорне. Навколо – ікони, світлини і книги. І усміх, який залишив на прощання. Чекає. Живе – самими лише молитвами. І ночі безмежні міряє кроками стиха. І втоми не знає оте материнське чекання, і межі любові не зміряє серце її. У цьому – увесь її світ, уся її радість, усе, що живе в розтривожених снах материнських… 

Вікторія РАНОК

 

Трояндове кохання на день народження

Уже півроку весела та товариська Оля була несхожою сама на себе. Усміхалась через силу, уникала розмов зі співробітниками під час обідньої перерви, шукала усамітнення. Навіть тоді, коли переконувала, що все гаразд, її видавали червоні заплакані очі. А причиною цьому було нещодавнє розлучення: одного вечора Олин чоловік просто зізнався дружині в тому, що зустрів іншу.

У туристичній фірмі, в якій працювала жінка, поставились до її ситуації з розумінням: не шматували душу зайвими запитаннями, не повчали, що і як має робити, й не зловтішалися. Мабуть, робота й рятувала…

Наближався Олин день народження. Про святкові застілля та частування навіть не хотілося думати, поїздка до батьків також не породжувала особливого ентузіазму, а в помешканні, де все нагадувало про коханого, залишатись було просто не сила. Однак це якось вирішили без неї.

– Олю, – сказав до неї директор, покликавши до себе в кабінет. – Ти висококваліфікований працівник, гарна людина... Шкода, звісно, що така прикрість трапилася. Однак ти повинна розуміти, що життя триває і ми мусимо йти вперед з вірою у краще.

Оля мовчала, оскільки її болю не могли втамувати жодні слова. Олег Петрович розумів це, тому вирішив перейти до найважливішого.

– У тебе скоро день народження. Тож ми, порадившись з усім колективом, вирішили подарувати тобі маленьку відпустку та поїздку до Болгарії.

Для Олі це виявилося справжньою несподіванкою. Болгарія була саме тією країною, яку б вона хотіла відвідати. Жінку приваблювали не стільки курорти, як величні храми, давня культура, переплетена з історичним минулим, багата архітектура, невимовно прекрасні гори та скелясті береги…

– Не знаю, що й сказати, – розгублено відповіла жінка. – Дякую вам, але…

– Ніяких “але”, – перебив її Олег Петрович. – Єдина умова: маєш повернутися усміхненою, життєрадісною та сповненою сил і оптимізму. Обіцяєш?

– Обіцяю, – пригортаючи до себе величенький конверт із бантиком, погодилась Оля.

На виході з кабінету керівника колектив зустрів її оплесками. А наступного дня жінка вже крутилась біля відкритої валізи та розложеного в усій кімнаті одягу. Виїзд заплановано на перші дні червня, тож більшість її нехитрого гардеробу становили шорти, футболки, літні штанці та сукенки.

У день вильоту Ольгу супроводжувало ясне сонечко, що лише час до часу, ніби бавлячись, ховалося за маленькими хмаринками. А далі все відбувалося немов у кіно: приємний політ, уважні стюардеси, величний аеропорт Софії, усміхнений водій таксі й висококласний сервіс у готелі, що аж на цілих десять днів став її прихистком і місцем відпочинку. Поринаючи у м’який сон, жінка чи не вперше усміхалась.

Велична Софія зустріла її гостинно та привітно. Ольга побувала у ротонді Святого Георгія – найстаршій церкві в Болгарії, у найбільшому за площею соборі Олександра Невського, соборі Святої Софії, мечеті Баня Баші, біля якої розташовано фонтан з лікувальною мінеральною водою, національній художній галереї. Її манив і чарував кожен куточок. Здавалось, неможливо зробити жодного кроку, щоб не клацнути кнопкою фотоапарата.

Наступного дня на Олю чекала подорож у місто Казанлик, що є одним із найбільших у світі виробників трояндової олії, а точніше – у Долину Троянд, розташовану зовсім поряд. Переказати словами відчуття, коли перед тобою хвилюється море з мільйонів троян, коли легкий вітерець огортає п’янким і ніжним ароматом квітів, просто неможливо. Оля вдивлялась у цю казкову далечінь і не могла поворухнутись, боялась зайвий раз кліпнути, щоб це диво не зникло з-перед її очей.

– Ви сьогодні трохи спізнились, – почула за спиною, і цей голос повернув її до реальності. Вона обернулася й побачила усміхненого кароокого чоловіка.

– Перепрошую, я не зовсім зрозуміла, – перепитала болгарською, яку вивчала в університеті.

– Кажу, ви сьогодні трохи спізнились, – так само невимушено повторив чоловік. – Адже збирають трояндові пелюстки для виготовлення олії лише зранку, з п’ятої і до дев’ятої-деятої години. Але ви можете приїхати завтра…

– На жаль. Я зупинилась у Софії. А це понад двісті кілометрів відстані і більш аніж три години в дорозі, – зі сумом зізналася жінка. Проте, знову поглянувши на хвилі трояндового моря, задумалась: “А може й залишуся?..”

За декілька хвилин Оля вже не сумнівалась у своєму рішенні. Попередивши керівника групи, душею поринула у незбагненне. Вона вдивлялась і не могла надивитись, вдихала й не могла насолодитись, доторкалась і не могла повірити, що це таки не марево. Сонце перекотило далеко за пообіддя, а вона стояла перед тим трояндовим морем наче зачарована.

– Ваш автобус хіба ще не поїхав? – почула вже знайомий голос.

– Так. Але я вирішила залишитися до завтра, – відповіла невимушено, ніби давньому приятелю.

– Я – Златко, – усміхнувся чорнявий чоловік.

– Оля, – трохи ніяковіючи, відрекомендувалася жінка і потиснула йому руку.

– Ви хоч обідали, Олю? – поцікавився новий знайомий. – Бо лишень трояндовим ароматом довго ситий не будеш…

– Ні, я не голодна, – відповіла усміхаючись.

– Моя зміна закінчилася, тож дозвольте мені запросити вас на справжній болгарський обід. Якщо не хочете без причини, то на знак нашого знайомства, – наполягав Златко. Дивлячись у його веселі карі очі, українка чомусь не змогла відмовити.

Златко запросив Олю в маленький затишний ресторанчик з національним колоритом. Наїдки на їхньому столі також були відповідними: бринза по-шопськи, запечена у глиняному горщику, гювеч – баранина, тушкована з овочами, свіжі помідори, огірки та славнозвісний болгарський перець найрізноманітніших сортів та відтінків. А на десерт – тістечка з медом та мигдалем і запашна кава по-східному.

Златко виявився цікавим та ерудованим співрозмовником. Розповідав Олі про тамтешні звичаї, колорит та ментальність болгар, про своє життя, захоплення й роботу. Оля декілька разів ловила себе на думці, що з цим незнайомцем їй легко і приємно спілкуватися. Потім Златко допоміг Олі знайти помешкання на ніч.

Коли Оля прокинулась на світанку, усміхнена господиня вручила їй великий букет з ніжно-кремовими бутонами, сказала, що просив передати вчорашній супутник.

По обіді Златко знову супроводжував Олю в долині, а коли настав час прощатись, запросив на фестиваль Троянд. Звісно, пропустити таке дійство жінка не могла і не хотіла, тож з радістю погодилася.

Фестиваль вразив Олю не менше, ніж перше знайомство із Долиною Троянд: жінки в національних строях, збираючи запашні квіти, співали традиційних народних пісень. Саме тут Оля відкрила для себе багату автентичну культуру болгар.

Жінка поверталася до Софії, сповнена тихої незвіданої радості, що заколисувала і бадьорила водночас. Незважаючи на колючки, пригортала до себе величезний букет троянд, час од часу ховаючи в його пахощах своє усміхнене і щасливе обличчя.

За день Оля та Златко спланували зустрітись у Софії, біля готелю. Це мав бути останній день її перебування у цій країні. Вони домовились пообідати, прогулятись і, щонайважливіше, обмінятись адресами.  

Та все закінчилося тоді, коли Оля переступила поріг свого номера й урешті поглянула на авіаквитки. Як вона могла забути – виліт заплановано на ранній ранок.

 

Тепер Олина квартира здавалась їй холодною та пустою, а законний чоловік, через якого пролила стільки сліз – далеким і чужим… Усім своїм серцем і думками жінка перебувала там, у Долині Троянд… Проте реальність нахабно просила змиритись та прийняти її такою, яка вона є.

Оля повернулася на роботу якраз в день свого народження. Помітивши сум в її очах і вловивши нотку жалю в голосі та поведінці, ніхто не наважувався розпитати про відпустку, про подорож до гостинної Болгарії. Вона ледь-ледь стримувала сльози, щоб не розплакатись від жалю.

Із сумовитих роздумів до реальності Олю повернули захоплені вигуки співробітниць. Жінка обернулася й побачила на порозі трохи розгубленого Златка з величезним букетом ніжно-рожевих троянд. Вона не могла повірити власним очам. Сльози, які досі вдавалося стримувати, градом покотилися з її очей.

– Я втратила лік дням і забула залишити тобі адресу, – обіймаючи чоловіка, ледь чутно промовила Оля.

– На щастя, ти розповіла де працюєш, а я запам’ятав, от і відшукав свою згубу – відповів Златко, цілуючи Олю, – я теж щось забув… забув сказати тобі, що ті, хто закохується в Долині Троянд, кохатимуть завжди…

Назар КОЛОДІЙ

 

І квітнув жасмин

– Ой, а ви вже йдете? – зіткнувшись біля дверей з викладачем, промовив Арсен. – Я хотів тільки дещо вам показати.

– Це вже ніяк не зачекає до завтра? Ой, завтра ж мене не буде! – зітхнула Леся Володимирівна. Вона розвернулася в бік дверей лаборантської, як раптом почула пліткування колег:

– Чого ж не щеголяти на таких високих підборах, не пішки ж піде!

– Та посоромилась би просто! Ходить, як студентка, а розміняла четвертий десяток. Але нам би з тобою Лесьчині можливості: всі ці спа-салони, фітнес-клуби, ми б теж влізли у вузькі штанці.

– Ще б до тих ніг та розум! – реготала та, з котрою зазвичай обідали разом у студентській їдальні.

Леся стояла червона, як півонії, що саме квітнули на університетських клумбах. Арсен теж стояв ні в тих ні в сих, почуте збентежило його самого.:

– Ходімо звідси, тихо проказала Леся.

Сама оком окинула свій нинішній гардероб. Справді, була у вузьких сіруватих штанях, однак чи ж вона в тому винна, що все життя не може набрати ваги? Навіть коли народжувала свого донечку, лікарі знизували плечима мовляв, усі кругліють, а ця – худне.

– Лесю Олександрівно! Це неправда!

– Арсене, домовмося так: ми нічого не чули, вони нічого не казали. Може, то й не про мене, – спробувала заспокоїти студента.

Сама ж добре розуміла – це про неї, Леська на кафедрі паркового дизайну лише одна. Здавалося б, коли розміняєш отой “четвертий десяток”, маєш уже навчитися не звертати уваги на думку людей, а тим паче на плітки, та Лесі не вдавалося. Ще й колеги додавали куті меду: дуже любили обговорювати, на їхній погляд, її безтурботне життя. “Та залиш ту роботу!” – не раз казав чоловік. А вона не те, щоб була аж таким працеголіком, просто любила розповідати студентам про те, що знала сама.

Вона глянула на екран мобільного, однак через збентеженість так і не помітила, котра година:

– Що у вас, Арсене?

– Та я щодо дипломної. Розумієте, поїхав додому, а в нас така краса! Калина цвіте, бузок, півонія деревовидна, не вулиця – парфумерна крамничка! От я й подумав, а може, написати, що не тільки новомодні декоративні чагарники створюють прекрасний ландшафтний дизайн, а й знайомий усім бузок чи жасмин.

Леся кинула на Арсена сповнений суму погляд. Той запитально поглянув на викладача, притиснувши до грудей папку з матеріалами.

– Погана ідея?

– Та ні, чому? Пишіть, Арсене, пишіть.

– Дивіться, я фото зробив, – хлопець простягнув фото з пишним кущем блідо-молочних квітів біля альтанки.

Леся глянула, і здала, відчула п’янкий аромат жасминових гілок.

– Що ж спробуйте…

Вона усміхнулась і почала викликати таксі. Свекруха телефонувала вже разів п’ять. Треба купити в магазині зефіру, обов’язково рожевого, іншого вона не любить, і вийти з нею в парк. Відколи свекор у санаторії, та просто вимагала до себе невістчиної уваги. Зрештою, й коли свекор був удома – не легшало. Йому ж не цікаві розповіді літньої дружини про чергові серіальні пристрасті турецьких героїв або нестерпний характер сусідки. А Леся терпляче все те вислуховувала і приїжджала на кожну її вимогу. “А не послухала б ти мене тоді, – за кожної нагоди нагадувала свекруха, – що б мала?”. Невістка усміхалася, ствердно кивала, не зважаючи на те, що це дратувало її.

Минуло 17 років, вони з чоловіком ніколи не поверталися до цієї теми, та й Леся щоразу зупиняла себе, щойно пам'ять поверталась у минуле. А тут Арсен зі своїм жасмином. Коли хлопець показав їй те фото, жінці здалося, що їй в обличчя війнуло не просто блаженним ароматом квітів, а наче хтось вихлюпнув ті спогади, які вона намагалася втримати десь на денці душі, аби не прорвалися на волю. Тут, у міській метушні, чи то не було отого жасмину, чи завжди заклопотана Леся не помічала його, та їй здалося, що той кущ і та дерев’яна альтанка – саме ті…

“Молоді сваряться – потім тільки тішаться”, – завжди каже Лесина мама. І Лесин шлюб не виняток. Вона – молода, емоційна, а Борис хоч і старший, однак упертістю і запальністю не поступався дружині. Побралися, коли Леся майже закінчувала сільськогосподарський інститут, і незадовго у подружжя з’явилася золотокоса донечка Христинка. Оскільки Борис був місцевим, тож і жили разом з його батьками. “Ти свекрам годи, – повчала щоразу матір доньку, коли та приїжджала в гості. – Вони, бач, прийняли тебе, як рідну, у свою оселю, онучку люблять, у місті живеш, а не сільську пилюку топчеш”. І донька слухала, тільки-от одного разу приїхала з речами.

– Не буду повертатися до нього, – зі слізьми розповіла матері. – Розумієш, у нього як не справи, то друзі, то нетверезий, то злий. На нас із Христинкою завжди часу бракує.

Мати хотіла вставити репліку, мовляв, усі вони, чоловіки, такі, проте Леся заперечливо захитала головою.

– Ні, мамо, навіть не намагайся переконати мене у зворотному. Я нещодавно дізналась – у нього була інша жінка. Уявляєш? Мамо, ти чуєш, він мене зрадив.

І матері нічого не залишилось, як прийняти доньку у свій дім. Зрештою, не ворог же своїй дитині! Леся в них і розумниця, і красуня. Коли виходила заміж за Бориса, сусіди ледь очі не позривали, така, мовляв, гарна пара, і навперебій вихваляли нареченому його суджену. А він, бачте, іншу завів. От тільки ж що люди скажуть: витурили Леську з міста?

– Та заспокойся вже врешті-решт, – не витримав батько, коли вона поділилися з ним своїми переживаннями перед сном. – Наша Леся, знаєш, не гірша за інших дівчат. Дасть Бог сили – допоможемо їм з онучкою. А повчаннями не діймай, їй і так не просто зараз.

А Леся й справді не могла ніяк збагнути, як так могло статися з ними. Все ж було так добре, так гарно, не життя, а фільм. Навіть коли народилася Христинка, вони з Борисом разом купали її, гуляли з малою. І вогонь їхньої любові, здавалося б, горів, як і тоді, від часу першої їхньої зустрічі. Але потім у Бориса бізнес почав розквітати, з’явились нові товариші, і чоловік усе рідше бував вечорами вдома. Намагалася з’ясувати причину – відмахнувся, мовляв, не вигадуй, усе так, як раніше. А дружина відчувала себе такою непотрібною: вже не те, щоб її обійняти, Христинку й ту на руки рідко бере. А тут іще якось прийшов опівночі, нашвидкуруч вклався в ліжко і заснув. А вночі у Христинки підвищилась температура, тож Леся прокинулась і мимоволі почула, що чоловіків светр наскрізь пропах якимсь жіночими парфумами. Тоді вона не думала про це, здоров’я дитини ж важливіше, але згодом ситуація повторилася. Леся вирішила не чекати пояснень чоловіка, виказала, що не хоче більше терпіти цей фарс і, зібравши речі, поїхала до мами. Телефонувала свекруха, вмовляла повернутися, казала, що то Леся сама вигадала проблему, що Борис сумує за ними, але сам Борис не телефонував. І хоч як Леся стверджувала, що їй не потрібні його дзвінки, насправді, їй дуже хотілося, аби він зателефонував і сказав, що йому самотньо без них. Але телефон усе не озивався.

– Лесю, та ти знайдеш собі такого чоловіка, який тебе на руках носитиме, – заспокоювала дівчину її подруга Таїса. – Чи ж уже тобі вдома довіку сидіти?

Аби Леся не залишалася наодинці зі своїми думками, Таїса запрошувала її то на чай, то на борщ, то на бутерброди до себе, а у вихідні на посиденьки. Якось, коли Леся саме гостювала в подруги, в дім завітав іще один гість. Руслан, брат Таїсиного чоловіка, служив прикордонником, а оскільки мав відпустку – вирішив допомогти їм з ремонтом. Того вечора він згодився провести Лесю додому, а коли вже прощався, раптом поцілував їй руку. Жінку це і розсмішило, і збентежило водночас, адже так себе повели з нею вперше, і вже навіть лежачи в ліжку, вона ледь стримувала сміх, споглядаючи на свою правицю та згадуючи Руслана. А наступними днями Таїса просто благала її про допомогу.

– Поки Руслан є, нам би ще одні руки, бо мені лікар казав менше рухатись, а так хочеться швидше вже доклеїти те все, – пояснювала подрузі ремонтні справи. Леся не відмовила: сиділа наразі без роботи, Христинка у садочку, а вдома нидіти набридло. Тож працювали над облаштуванням сімейного гніздечка подруги дружнім тандемом із Русланом. Лесі так було легко і приємно в його присутності, що вона не раз подумки собі докоряла, мовляв, ти ж чужа дружина! Але те, що чоловік не нагадував про себе, та й палила душу образа за зраду, таки взяли гору і вона навіть незчулася, як закохалася у цього зеленоокого офіцера. Здавалося б, за помахом якоїсь чарівної палички в її житті раптово все змінилося: ніжні і сильні Русланові руки не тільки обіймали її, а й підхоплювали Христинку, і вона заливалася сміхом, наче маленький дзвіночок.

– Наша мамуся, – підморгував Руслан Христинці, тримаючи її на руках. – Вона у нас строга, але ж ми її любимо.

І хоч як у її душі приємним блаженством розливалося оте “любимо”, мама все ж мала рацію: вона ж і досі заміжня жінка. Ні, вона відразу все розповіла Русланові, однак не думала ж тоді, що він за якихось 20 днів стане для неї таким близьким, що й ладна буде розділити з ним усю подальшу долю. А ще ж Христинка! Вона щовечора виглядала його, настільки сильно прикипіла до нього своїм маленьким сердечком.

Майже наприкінці відпустки Руслан запросив її на день народження до себе додому, в сусіднє містечко. Збирались їхати з Таїсою та Сергієм, але подруга погано почувалася напередодні, тож Руслан сам приїхав по неї. Замість якогось застілля дівчина побачила, що хлопець готує вечерю на подвір’ї.

– Це ж так гарно – побути отут, – пояснив свій вибір Лесі. – зовсім скоро почнуть співати солов’ї в саду. Кажуть, вони співають своїм коханим. А оскільки я співати не вмію – скористаюся їхньою піснею.

Вечір і справді видався напрочуд романтичним. Стих гамір на вулиці, у повітрі розлився аромат жасмину, що пишно квіт біля альтанки, де вони вечеряли удвох.

– Ти не подумай, що я домашній хлопчик, але часто сумую за домом, коли згадую, як тут добре, – обійнявши Лесю, зізнався Руслан. – Хоча знаєш, якщо ти будеш поруч, ми збудуємо свій дім, посадимо жасмин. Ти ж любиш жасмин? Смородину, малину, щоб Христинка могла бігати і зривати собі ягоди.

Леся слухала і відчувала, як від його слів мимоволі шкірою пробігає морозець.

– Я ж і досі чужа дружина.

– Нічого, ти розлучишся і станеш моєю дружиною. Переїдете з Христинкою до мене – і я стану найщасливішим чоловіком на всю заставу. Та що там, на весь Всесвіт!

І Леся, відчуваючи його ніжне тепло, просто вбирала ці слова, що відгукувалися в її серці. Вона теж отут і зараз – найщасливіша, найбажаніша. Тільки б він ніколи не розривав своїх обіймів…

Мамине “Ага, потрібна ти йому! Поїде і забуде” не справдилося, і Леся була з того неймовірно щаслива. Вона, хоч і намагалася не видати, дуже хвилювалася: а раптом мама має рацію, і Руслан забуде її, тільки-но прибуде до свого місця призначення? Невже її серце може підвести, адже Русланові так хочеться вірити! Коханий телефонував, коли тільки міг. Сумувала за ним сама, а коли Христинка, зі сумними очима та здивованим поглядом запитувала, чому Руслан не приходить, ладна була крізь землю провалитися. І головне ж, не запитувала про тата, про бабусю з дідусем, а от про Руслана – питала.

Після того, як Леся зателефонувала чоловікові, аби дізнатися, чи погоджується він на розлучення, на порозі її дому вперше за декілька місяців з’явився Борис. Прийшов із букетом троянд, не забув про квіти для тещі та ляльку для доні. Однак  Леся була непохитною. Чоловік і пробачення просив, і з донькою грався, і тестеві з тещею згодився допомогти і господарстві, жінка мала наміру змінювати своє рішення. Борис поїхав ні з чим, тільки от після нього вкотре приїхала свекруха. Вона й до цього, посилаючись на те, що сумує за онукою, майже щовихідних вирушала до сватів, а тут – сам Бог велів.

– І скажи, от що йому ще зробити? – питала Лесю, яка навідріз відмовлялася миритися з чоловіком.

– Нічого. Я зустріла іншого, – знизила плечима Леся.

– Іншого? Так, ти в нас гарна, довго сама не засидишся. Тільки ж той інший батьком твоїй дитині не стане, це я тобі вже не як свекруха кажу, а як жінка, яка бачила життя.

Свекрушину лінію підхопила й Лесина мати, коли вирішила наодинці поговорити з донькою.

– Ти, Лесю, сама подумай. Руслан – що ти знаєш про нього? Місяць знайомі – і цього, гадаєш, достатньо? Куди ти поїдеш, ще й дитя з собою поволочиш, на яку заставу? Він нині там, а завтра – деінде. А Христинка ж йому чужа й ніколи рідною не стане.

Кожна така розмова закінчувалася Лесиними сльозами. Ні з ким було й побалакати. Таїса народила малюка, тож Леся не хотіла її турбувати, а Руслан – що вона йому скаже? Що вдома в неї інформаційна атака, що чоловік так активно проявляє себе в її житті, що у період залицянь такого не було? Не могла розповісти йому правду. Христинка вже не знала, куди складати всі іграшки, які подарував тато, і все частіше смикала маму за рукав, коли ж вони поїдуть додому, де на неї чекає ляльковий будиночок.

– А Руслан? – запитала якось у доні, коли присипляла.

– А Руслан буде приїжджати до нас у гості, ми його з татом познайомимо, – підсумувала Христинка.

Леся насилу усміхнулась, відчуваючи, як на очі навернулися сльози. Усі тільки й кажуть, що розумна, розумом усе оціни! І розум підказував їй лиш одне.

– У тебе все буде добре, – переборюючи хвилювання, випалила в телефонну слухавку, коли Руслан зателефонував. – Ти матимеш чудову дружину, дім, як ти мрієш, і жасмин. Але тобі потрібна не я. Я повертаюся до чоловіка.

Поклала слухавку й того ж дня поїхала у місто. Борис, як міг, старався повернути увагу і довіру дружини. Влаштував її викладачкою в університет, дарував дорогі подарунки і зовсім не з’ясовував стосунків. Наче не було цього епізоду в їхньому житті.

Руслана вона відтоді більше не бачила, навіть з Таїсою перестала спілкуватися, боячись почути щось про нього. Ніби й не згадувала. Робота, студенти, дім, поїздки до батьків…

Арсен був єдиним, хто захотів писати дипломну під її керівництвом. Заздрісні колеги робили все можливе, аби студенти її обминали. А цей, попри те, що вона була строгою і вимогливою, не відступався.

– Ви молодець, Арсене, наполегливий, розумний. Було б в іншу галузь податися, в перспективнішу, а ви – в парковий дизайн. Не так багато вакансій із цієї спеціальності, – пояснювала йому.

– Не знаю, мені подобається, – усміхнувся хлопець. – Батько сказав: “Хочеш – вступай”.

– Гм, – здвигнула бровами Леся. – А моя донька хотіла бути вчителем, але наш батько сказав, що це тепер узагалі нікому не потрібно. Тож відправив її на навчання до Польщі.

– То у вас удома диктатор? – усміхнувся студент.

– Арсене! – почервоніла Леся. Якесь дивне вміння у цього хлопця влучати в найболючіші місця. Так, усі рішення Борис ухвалює самостійно, але ж це своєрідна плата за те, що живуть вони далеко за межею бідності.

Тільки боялась Леся Арсена не лишень через оце вміння влучати в ахіллесову п’яту, а ще й розуміла, чому на лекціях він так пильно спостерігає за нею. Ну, хіба ж вона не усвідомлює, що подобається йому. Її колеги тільки й мріють, аби їм услід зітхали юні шанувальники, а вона всяко намагається знайти правильні слова, аби пояснити йому, що потрібно перемкнути зацікавленість. Тільки ж Арсен то квіти подарує, то до таксі проводжає. Благо, що скоро випускний.

На захисті дипломного проекту Леся хвилювалася не менше від Арсена, але хлопець упорався на “відмінно”. Після оголошення результатів та схвальної оцінки всіх членів комісії Арсен так зрадів, що поцілував Лесі руку просто біля аудиторії.

– Арсене, от що ти робиш? – почервоніла Леся, озираючись, чи цього ніхто не побачив. І вперше звернулася до хлопця на “ти”.

– Якби не ви – я б сам нічого не зміг! – тішився хлопець, наче мала дитина. – Відсвяткуймо?

Жінка вже хотіла погодитись, як пролунав дзвінок від свекрухи: треба супроводити її в перукарню. Скільки разів Борис пропонував винайняти матері хатню робітницю, але ж навіщо, коли є Леся!?

– Тоді обов’язково приходьте завтра на випускний, я вас дуже прошу, – майже благав студент.

Наступного дня Леся в новій сукні “всім на заздрість” прийшла на випускний. Побачивши перекошені від злості обличчя колег, зрозуміла, що таки справила враження.

– Лесю Олександрівно! – побачила Арсена, який ішов до неї у стильному костюмі. – Ви сьогодні незрівнянно чарівні!

– Арсене, – торкнулася його руки. – А ти – он який красень!

– Пообіцяйте мені танець! – підморгнув їй студент. – Обіцяєте? Я хочу познайомити вас зі своїми батьками. Тільки відразу зазначу, мала в них на руках – це моя сестричка, Христя. Тільки попереджу про всяк випадок, бо то не всі розуміють, мовляв, задумали ж таке на старість, люди онуків няньчать, а ці – народжують.

Він розповідав, притримуючи Лесю за лікоть, коли проходили поміж рядів.

– Просто мій батько, він – найкращий на світі тато, хоча він не мій рідний. Вони коли з мамою одружилися, коли мені було вісім років. Він мене виховав, усього навчив, – хлопець віддихався і зупинився.

– Це Леся Олександрівна, моя викладачка, – представив Лесю батькам. Мама – певно, молодша за неї на декілька років, виглядає гарно, мабуть, пологи таки омолоджують. А вона чомусь так і не зважилась народити вдруге, та й Борис не хотів. А тато… Господи, ну чому вона відразу впізнала Руслана. Навіть якщо вона й допускала в уяві цю зустріч, то чомусь бачила його з “пивним” животиком, з легкими пасмами сивини, аби її Борис. завжди підтягнутий і напахнючений дорогим парфумом, одразу вигравав. Але Руслан не справдив її очікувань. Здавалося б, став навіть кращим, мужнішим. Леся відчула, що не готова до цієї зустрічі. На щастя, розпочалася урочиста частина.

На тлі гучних оплесків, вручень дипломів, вона мимоволі позирала на Руслана. Він грайливо перешіптувався з дружиною, тримаючи на руках донечку, так само, як колись перешіптувався з нею, коли клеїли шпалери у квартирі в Таїси. Як він ніжно дивиться на дружину, як обіймає Арсена, вітаючи з отриманням диплома.

Переборюючи хвилювання, коли всі виходили із залу, вона неголосно запитала:

– Як ти?

– Усе добре, – усміхнувся Руслан. – Бачиш, як життя біжить? Он який Арсен виріс, а Христинка вже теж читати вчиться. А ти?

– Також, – ледь вимовила Леся, – усе добре.

– Лесю Олександрівно, це вам, ходімо, – перебив розмову Арсен, простягаючи викладачці величезний букет.

Руслан пішов, з коридору гукали одногрупники Арсена, кличучи його до фотосесії.

– Ні, Арсене, ти йди, я не піду, у мене вечеря з чоловіком, – збрехала Леся. – А ти йди, ти молодець, це твоє свято, у тебе все буде добре, ти матимеш і гарну дружину, і дім, і жасмин, – як у твоїй дипломній. От побачиш! Ну, а якщо мене пам’ятатимеш – я буду тільки рада, – з усіх сил усміхнулася і, швиденько помахавши рукою та поцілувавши його у щоку, побігла сходами вниз. За рогом університету, напевно вперше в житті, вона дала волю сльозам. Здавалося б, ця зустріч пройняла кожну її клітинку. Руслан і справді був щасливим, а вона… Вона ніколи не відчувала себе так добре з чоловіком, як тоді, у той насправді медовий місяць з Русланом. Чому не послухала свого серця…

Дзвінок свекрухи повернув її до реальності. Так, вона ж тепер має бути повік вдячна свекрусі за те, що живе у власній п’ятикімнатній квартирі, що має улюблену роботу, щоліта відпочиває на кращих курортах світу, а її чоловік – один з найуспішніших у місті. Нашвидкуруч витерла обличчя вологими серветками. Ну все – можна йти. Все ж добре!

Людмила ГЛУХОВА

 

 

        Три корінці хрону

Міг спокійно пройти, не звернувши уваги на бабусю, що спиною обіперлася до стіни магазину. Вона, на перший погляд, нічим не виділялася поміж перехожих. Усе ж очі зачепилися за її благеньке вбрання, помережене зморшками обличчя, насунуту на чоло хустину, з-під якої виглядало пасмо сивого волосся. Бліді вуста, зовнішній вигляд німотно свідчили, що за плечима в неї непросте життя. Воно її втомило. Принаймні я це так розумів і саме так сприймав.

Усе було б просто, якби не одна “дрібниця” цієї буденної картини, яка, здавалося, цієї миті беззвучно говорила. У руках літня жінка тримала три корінці хрону – не дуже добре помиті, із залишками свіжої землі. Цим вона, припускав, усім наочно демонструвала, що недавно викопані, а тому можна купувати і не сумніватися у смакоті творіння природи.

Лишень порівнявся, як почув:

– Беріть. Дешево продаю – за гривню. Додому хочу їхати, може, щось синовим діткам куплю.

Подякував, пояснивши, що наразі не потрібно хрону, мовляв, до Великодніх свят майже тиждень. До того ж, подумав, це природне добро на городі краще росте, ніж картопля. А тому доводиться вести активну боротьбу з ним, бо укорінюється навіть від дрібненького уламку.

Та мимохіть очима уважніше обмацав літню жінку, обличчя якої все ще зберігало колишню дівочу красу. Вона враз змінилася, мої слова ніби пригнітили її. Наче я відмовою змарнував, як здавалося мені, її велику надію заробити… гривню. Від такого морального вантажу її рука з трьома корінцями хрону опустилася до поношеної поли чорного плаща.

Пройшовши метрів п’ятдесят, щось тьохнуло в моїй душі. Серце здригнулося, а побачене та почуте засмутило не на жарт. Моторошно від думки, що старенька, приїхавши до Самбора з якогось села, за три корінці хрону просила так мало – гривню. А може, вона б за неї щось мізерне купила онукам, подарувавши цим дітям велику радість… Хтось мільйонами, мільярдами обкрадає нас, гріховно збагачується, а тут якихось сто копійок.

Різні думки карбувалися і тверділи в голові. Зісподу душі піднімалася справжня буря докору власному сумлінню, що я поскупився на гривню й не купив цих трьох корінців хрону. Не від доброго життя, вочевидь, вона їх продавала і не "Мерседесом" привезла на торг…

Роздуми не переставали бджолиним роєм снувати у голові. В уяві вималював картину: сільська бідненька хатина, подвір’ям бігають діти… Вони з нетерпінням чекають на повернення бабусі, котра обов’язково має щось привезти їм з міста …

Таки не стояв перед докором самому собі, перед спокусою все-таки за гривню купити ці три корінці хрону, хоч вони тоді були зовсім непотрібні, та подарувати їй дрібку земного щастя. Дратувало, що я не вчинив так одразу. Аж кров ударила в обличчя.

І я повернувся. Щоб купити ці три корінці хрону, переконуючи себе в тому, що закопаю десь біля огорожі, аби не всохли. Але на мене чекало розчарування. Бабуся десь ніби розчинилася. Озирався навсібіч, шукав очима. Не було її й на зупинці. Та пригадав, що перед тим мені на зустріч у бік села, що починається відразу за річкою Дністер, а там дорога розклинюється на Дрогобич, Борислав та Чукву, проїхав автобус, наповнений людьми.

Не був певний, що продавчиня хрону поїхала автобусом.

Тим часом із магазину східцями спускалася жінка. Заговорив до неї:

– Тут стояла старенька жінка. Ви, часом не бачили її в магазині?

– Бачила, але її в магазині немає.

– Не підкажете, де вона могла дітися?

– Вона поїхала автобусом.

 Наша розмова була зайвою. У руці жінка несла сумку, наповнену продуктами, а на самому верху лежали три корінці хрону…

Відчув: жодні ліки, засоби не могли вгамувати неспокою, внутрішнього пригнічення, якби не побачив цієї картини. Вона приємно вразила мене. Радий, дуже вдячний, що так закінчилася історія з трьома корінцями хрону, що незнайома таки продала свій товар, а на нього знайшовся покупець, котрий додав їй відчуття певності життя…

Поступово танула душевна незлагода.

Микола СЕНЕЙКО

 

СВЯТЕ Й ВЕЛИЧНЕ ПОЧУТТЯ

Стояла під яблунею, що от-от вибухне ніжним цвітом, адже бруньки налились живодайним соком, і вдивлялась у неозору далечінь. Обрій неба яснів уранішнім сонцем. Світло було на душі і в Анастасії. Уже декілька днів поспіль її хвилює незбагненне відчуття радості. Може, це перед приїздом дітей? Адже всі: донька і зять, сини й невістки, семеро онуків – приїдуть до неї на великодню гостину. Вже декілька днів клопочеться, аби гідно їх зустріти. Потім донька та невістки знову сваритимуться, що багато наготувала. Та ж не всидить вона без діла, не звикла до такого...
До Великодня залишалось два дні. Настя прибирала, пекла паски, вкотре обходила своє обійстя, щоб пересвідчитись, що всюди лад. І хвилювалася, чи встигне зробити заплановане.
У переддень свята, ще й сонце не прокинулось, а вона вже вертілась у хаті, як муха в окропі. На плиті шкварчало, варилось, смажилось. Робота кипіла. Аж раптом у двері постукали.
– Не втрималась, щоб не сказати тобі новину, – заторохтіла ще з порога подруга дитинства Ольга. – Вітька приїхав...
Стрепенулась. Завмерла. Піввіку минуло відтоді, як бачились із ним востаннє. Відколи попрощались поглядами, аби не сказати зайвого...
...Знала Віктора ще змалку. Малими разом у піску бавились, а як попідростали, то старший на три роки хлопець почав усе частіше ходити в гурті однолітків. Настя ж дружила з його молодшою сестрою Ольгою. Спершу дівчата навіть трохи образились на Віктора, що ігнорує їх, а потім вирішили – він старший, отже, так треба.
Коли їм було по п'ятнадцять, то Вітю забрали до війська. Настя прийшла на солдатські проводи в ясно-синій шовковій сукні. Струнка й неймовірно гарна, із заплетеною віночком косою, вона відразу привернула до себе увагу. Товариші Віктора почали загравати.
– Ану киш! Налетіли, як круки! – жартома гримнув Віктор і запросив її на танець.
Чомусь здався їй іще вищим і кращим, аніж зазвичай, таким рідним і близьким.
Особливо коли його міцні теплі долоні рішуче обвивали її стан, як у запальній польці раз у раз торкалися тілами. У Насті аж у голові запаморочилось. Тонула в пильному погляді його тепло-карих очей і не знала: сміятись їй чи плакати.
Того ж вечора вперше провів дівчину додому. Вже біля воріт, трепетно торкаючись її плечей, накинув свій піджак, щоб не змерзла. Ловив руки, які тремтіли від хвилювання, тонув у бездонних очах. Вона звела догори розпашіле обличчя й зустрілась із ним вустами. Той перший цілунок пригадує й досі...
– Чекатимеш мене? – спитав за мить, коли, червона від збентеження, сховала обличчя в долонях.
– Так, – ледь чутно прошепотіла, розвернулась і чкурнула до хати.
Прийшов у відпустку аж за рік. Служив на далекому Забайкаллі, тож частіше навідуватись не міг. Провели разом декілька незабутніх радісних днів. І що не мить, то все більше розумі: навіки втрачає голову.
Батьки з обох боків уже охоче родичались і потай обговорювали майбутнє весілля. Бо ж доки Вітя відслужить, то Настя й школу закінчить. Чого ж тягнути кота за хвоста? А як раділа від тих розмов сама дівчина! Швидше б минули два роки...
Нарешті – випускний бал. Вона – прекрасна й щаслива. Поруч – коханий Віктор. Але того ж вечора дізналась, що хлопець планує вступати до військового інституту. Спершу хотіла відмовити, але побачила в його очах рішучість і передумала. Доведеться ще чекати. Тільки-от як довго?
Літо минуло, мов один день. Невблаганна осінь зібрала Віктора в дорогу, і знову довелося прощатися... Настя пішла на курси медсестринства. Згодом влаштувалась у місцевій лікарні працювати санітаркою, а тоді – медсестрою. З Віктором бачилися двічі на рік – під час зимових і літніх канікул. Був уже на третьому курсі. Чекала, що запропонує одружитися, але хлопець мовчав.
Розмірене життя з ніг на голову перевернув приїзд у село молодого лікаря. Вродливий і ставний Пилип Едуардович спричинив ажіотаж у жіночому колективі. Та увагу звернув лише на Анастасію. І вже за декілька місяців, після довгих наполегливих залицянь, уперше провів її додому...
– А як же Вітя? – витирала сльози ненька, ладнаючи доньці весільну сукню.
– Скільки можна його чекати? До сивої коси в дівках засиджуся. Он у подруг уже діти підростають, а Вітька останнім часом навіть не згадував про весілля.
Літо гарячими руками обіймало розпашілих від танців гостей. Враз усі змовкли, навіть музика завмерла – до молодят, міряючи великими кроками відстань, ішов Віктор. У руках – величезний букет червоних троянд. Настя затріпотіла осиковим листочком.
– Вітаю! Щастя вам і діточок здорових, – видихнув, не зводячи з неї очей.
І стільки болю було в тому погляді, стільки гіркоти! Сам собі налив чарку, перехилив, вигукнув “гірко” і пішов, не озираючись...
Відтоді минуло піввіку. Вже давно немає поруч Пилипа – розлучились, коли ще діти були малими. Чи занадто різними були, чи Настя його ніколи по-справжньому не кохала? Хтозна... А тепер звістка про Василя так збурила їй душу, рвонула серце, що аж подих забило. До самісінького вечора не могла заспокоїтись...
До церкви зійшлось багато люду. Всі врочисті, радісні, вітають одне одного зі святом. Ще й день видався гарним, сонячним. Звела Настя очі до неба – а воно чисте-чисте, глибоке і ясне, як сама молодість. Поставила свій великодній кошик на траву, ось-ось отець Володимир святитиме.
–  Христос воскрес! – пролунало поруч.
– Воістину воскрес! – відповіла, озирнулась і зустрілась поглядом із Віктором.
Не змінився. Гарний, високий. Тільки сивина сріблом голову припорошила і скорботні зморшки залягли поміж брів та навколо вуст. А очі – такі ж карі, теплом наповнені...
Увечері, коли провела дітей та онуків, іще навіть не вляглась курява від їхніх автівок, аж у шибку постукали.
На порозі стояв Віктор. Згадалось усе, давно заховане в закутках серця. Схлипнула і зойкнула самими губами:
– Пробач!
Чоловік пригорнув її до грудей і прошепотів:
– Стільки часу минуло. Усе забулося, стерлося з роками. Не треба згадувати...
Вони проговорили цілу ніч. Уже й треті півні заспівали, а пара сивих голубів туркотіла під розквітлим старим абрикосом, заворожена неповторним ароматом весни. Зі слів Віктора дізналась, що вдівець, має сина, невістку, двійко онуків.
– Скажи, а ти була по-справжньому щасливою з чоловіком? – раптом спитав.
– Так. І цей чоловік – ти...
Запала мовчанка. Віктор ніжно торкнувся її волосся, виплутуючи рожеву пелюстку абрикосової квітки. Настя завмерла – такий він був гарний у перших променях світанку! Ніби й не було довгих років розлуки...
...За рік, у Світле Христове Воскресіння Анастасія йшла до храму з гордо піднятою головою. А як по-іншому, коли поруч коханий чоловік! Віктор ніс великоднього кошика й лагідно усміхався дружині. Це їхній перший спільний Великдень. День, наповнений святим і величним, незгасним почуттям...
Ірина ЯСІНСЬКА

 

Подруга
Вони зустрілися пізньою весною, коли природа розлила навколо всі відтінки фарб, коли сонце на небокраї віщувало тепло і довгий день. Ліля бігла на роботу, як раптом її погляд упав на знайому постать біля консерваторії. “Привіт, як ся маєш?” – заторохкотіла вона, побачивши колишню сусідку. Свого часу жінки товаришували, їхні помешкання були поряд, а потім Олена переїхала в інший будинок – і їхні дороги розійшлися. “Пробачте, ви помилилися – я вас не знаю…” – почула у відповідь, і тієї миті жінці наче хто вилив на обличчя відро крижаної води… “Як же так? – обурювалася Ліля, розповідаючи своїм знайомим історію з колишньою сусідкою. – Ми ж товаришували, стільки ситуацій пережили разом, і раптом… така зверхність та гординя. Недаремно кажуть, що гроші та слава псують людей…”
…Вони товаришували, багато часу проводили разом, жили у сусідстві. Іноді навіть обмінювалися одягом. Коли захворів Лілин батько, Олена певний час допомагала доглядати за ним, щоб подруга мала змогу хоч ненадовго відпочити й набратися сил. Разом готували різноманітні страви, ділилися сокровенним. А потім трапилась ота історія з крадіжкою в їхньому будинку грошей – хтось звів наклеп на Олену, вона стала підозрюваною в не вельми гарній справі. Ліля знала, що подруга не причетна до зникнення грошей, бо не один день спілкувалися з нею, але відтоді воліла уникати товариства своєї сусідки, щоб тінь, кинута на Олену, не впала випадково й на Лілю. Як кажуть, від гріха якнайдалі. 
Жінка добре пам’ятає той день, коли поверталася додому, –  стомлена, засмучена, зіштовхнувшись неподалік будинку з давньою подругою, зауважила, як та відвела погляд, аби, не доведи Господи, хто не помітив, що вони знайомі, як гидливо скривила вуста. Потім правду з’ясували, все стало на свої місця, Олена невдовзі потому переїхала жити в інше помешкання, тож їхні дороги розійшлися. Згодом Ліля дізналася про те, що Олена стала відомою співачкою, її обличчя часто можна було побачити на телеекрані. Чимало “друзів” згадали про неї, поміж яких – і Ліля. Звісно, жінка пробачила сусідці її відчуженість, її байдужість у моменти, коли найбільше прагнеш відчути дружню руку поруч, але на серці однаково залишився глибокий рубець. Їй і справді не хотілося згадувати про подругу, яка змінювала своє ставлення залежно від ситуації, бо ж недарма народна мудрість каже: друга пізнають лише в біді.
Вікторія РАНОК

 

ВОНА БОЇТЬСЯ ВЛАСНОЇ ТІНІ

Гримить і блискає. Великі краплі дощу барабанять у шибки, стікають потоками. Сутеніє. Марія стоїть біля вікна у глибокій задумі. Уже не один тиждень обіцяють їй допомогти відкрити візу за кордон. Наперед дала великі гроші добрим знайомим. Вірить людям. Довго не може заснути. 
– На все воля Божа, – подумала, помолилась…
Потім лягла, й несподівано окутав сон, м’який, теплий, приємний. 
Яскраві промені сонця падали у кімнату. Стрепенулась. Підійшла до дзеркала, усміхнулась. Помолилась перед образом Божої Матері, освіжила рум’яне обличчя, ожила.
Різкий дзвінок у двері спантеличив дівчину. Відчинила двері. Перед нею стояв Богдан, знайомий, котрий обіцяв допомогти виїхати за кордон на роботу. Очі горіли, широка усмішка до самих вух. Протягнув відкритий конверт…
– Маєш! – вигукнув урочисто. А ти думала… завтра вранці щоб була готова.
Нарешті, з плечей ніби злетів великий тягар. 
То був час, коли Україну накрила потужна хвиля фінансової кризи… Сотні, тисячі висококваліфікованих робітників, фахівців зі середньою і вищою освітою опинились на вулиці, як непотріб. Настали важкі часи. Найслабші духом, надто молодь, шукають ілюзорне щастя в горілці. Спиваються, вмирають. Інші намагаються ризикнути і розпочати свою справу, та мало кому це вдається. А багато хто покидає Україну, вирушає світ за очі, рятуючись від злиднів….
Надія зручно влаштувалась в автобусі. З’ясувалось, що серед супутниць багато ровесниць. Знайомились. Їхні обличчя палали молодістю і завзяттям, почались цікаві жваві розмови. 
Автобус рушив. Їхали довго; наближались до кордону. Тривога і страх наростали. Та їм поталанило. Стояли недовго, на переїзді особливих непорозумінь не виникло. 
За вікном розкинулась панорама чужого краю. Зупинились на узбіччі, вийшли з автобуса, полегшено зітхнули, втомлено присіли, пообідали. 
Увечері під’їхали до високого будинку в місті. Гостей розмістили в гуртожитку. Біля нього швейна фабрика. Тут наші “туристки” мали працювати. Зранку, після відповідного інструктажу, встали до конвеєра. Перші дні були важкими, але думали: тимчасове явище, звикнемо. Працювали здебільшого в нічну зміну, бо денну “зайняли” ті, котрі приїхали раніше. Боліли руки, ноги, пекла спина. Найважче о четвертій годині ранку. Очі злипаються, сили покидають, а конвеєр гуде, наче страшна потвора, що хоче тебе задушити. Добре, що хоча б є невеликі кімнати, де можна відпочити бодай декілька хвилин. Єдиний порятунок…
Після зміни в гуртожитку засинаєш мертвим сном. Працюють, їдять, сплять. У місто не виходять, бо закінчився термін візи. Можуть депортувати. Атмосфера гнітить, але виходу немає.
Минуло чотири місяці. Роботодавець, вирахувавши за їжу, проживання в гуртожитку, видавав просто мізерну зарплатню. 
– Це лише аванс, решту отримаєте за декілька місяців, усе разом, – пояснив. 
Наче сніг із неба впала на голову підприємства державна інспекція. Власник зібрав усіх в цеху. В очах переляк, ліве плече смикається, голос тремтить, не може встояти на одному місці. 
– У нас велика катастрофа, але якось воно буде, переминається, – почав свою розмову. – Купив усім квитки на проїзд, поїдете додому. 
Тривога сколихнула всіх, а надто Надію.
– А гроші?! – вигукнув хтось із гурту. 
– Не переживайте, я маю ваші адреси, тож обов’язково всім вишлю. Чи хочете мати справу з поліцією? Сьогодні пообідаєте і нікуди не виходьте. Чекаємо до вечора. Ваш поїзд о дванадцятій ночі. 
Сидять мовчазні, похнюплені, перелякані. Ледве дочекались вечора. Надію охопив жах. Вона не знала, що з нею діється. Ноги і руки тремтять. У роті пересохло, не може язиком ворухнути. Ковтнула води, та це не допомогло. От що таке чужина…
Зайшли у потяг. Надія стоїть біля вікна й дивиться у нічну темряву. Дівчата також не сплять. Задрімали, лише коли перетнули кордон…
Нарешті рідний Львів…
Надія повільно ступає знайомою вулицею. Здається, що всі рідні, та водночас такі чужі. Усі близькі і всі далекі.
Зупинилась біля будинку моделей, де раніше проектували чоловічий та жіночий одяг. Тут вона працювала. Дівочий гуртожиток. Тут раніше було її пристанище, тепер він приватизований, мешкають чужі незнайомі люди. Де притулитись? Ні родини, ні грошей. 
Місто вирує, бурлить, кличе своїми різноманітними принадами. Надія опинилась у цьому потоці пристрастей, несподіваних радісних зустрічей. Однак усе це не для неї. Кожен погляд, дзвінкий голос завдають фізичного болю. Здається, що на неї чатує невідома сила і ось-ось схопить. Перед очима забігали темні кола. Присіла на лавочку, заплющила очі, опустила голову. 
Сиділа певний час, опам’яталась, розплющила очі, підняла голову. До неї наближався міліціонер. Злякано зіскочила з місця і вигукнула:
– Я! Я нічого не робила, я не винувата! 
Міліціонер глянув здивовано і рушив далі. 
– О Боже, – важко зітхнула дівчина. Опанувала себе. 
Неділя. Надія зайшла у собор Святого Юра. Відчула полегшення. На неї дивились з ікон Матір Божа, Ісус Христос, Святий Микола.
– Отже не сама, – майнула думка. Тепло і радість огорнули її. В неї увійшла Божа благодать. Упала на коліна, щиро й довго молилась. На її худенькі руки, зморене обличчя звернула увагу старенька жінка. Після Служби Божої підійшла до неї . 
– Чого плачеш, дитино? 
– Я сама…
– Ходи до мене. Будемо разом, поки Господь не покличе мене.
Орест ЧОРНІЙ

 

Акварелі

Вона була мала, зовсім мала, ховалася в розлогих заростях півоній, ніби в зеленому царстві, що шепотіло до неї вогняними пелюстками чи оксамитовими листками, струшуючи зі сонних повік вранішню росу. Навіть тривалі окрики родичів не змушували її покинути оте квіткове королівство, де гули бджоли, співали птахи, де земля дихала і парувала під ногами, ніби жива. Вони не знали, вони навіть не здогадувались, яким дивовижним був цей світ – кажуть, із віком доросла людина мудрішає, але хіба можна вважати мудрими тих, хто не вірить у привидів (а вона сама, на власні очі бачила, як у сяйві місячної ночі довгокоса панна в білому одязі гойдалася на гілці старої яблуні), хто отак легко може підстрелити з рушниці птаха, який на своїх крилах несе тепло й літо? Хто повсякчас суперечить сам собі, бо скільки разів Яся вловлювала дивовижну несумісність у вчинках та діях. Ех, не збагнути їй отого дорослого світу, затуленого від неї пахучими пелюстками півоній і блакитною смужкою неба, крізь яке вночі іноді просвічують зорі.
А ще – хлопчик із сусідського двору, який повсякчас підстерігав її, аби кинути дошкульне слівце чи якось допекти їй. Зазвичай Яся мовчала – як радили їй дорослі, іноді – докірливо дивилася зеленими, ніби шкіра ящірки, очима (так полюбляє дивитися бабуня, коли Яся зумисне чи ненароком вчинить якусь шкоду), іноді казала щось у відповідь, а якось вона (якби лише знали мама з татом), дала добрячого стусана отому шибайголові – що він аж покотився тротуаром, впустивши на землю кошик із яблуками. Ті яблука лежали на траві – зелені та червонобокі, великі й малі, а Яся, взявши руки в боки, дивилася на хлопчака співчутливо, майже жалісливо, але він побачив, як на самісінькому дні її погляду витанцьовують гопака бешкетливі чортенята…
Потім вона почала малювати. Малювала все, що мережила її уява, – олівцями, фломастерами, зеленкою, фарбами, тушшю, вугіллям. На стінах, на тротуарі, на землі, на папері, на одязі… Згодом це стало сенсом її життя. Квіти і дерева на полотнах Ясі почали оживати. Так склалося, що будинку, де минуло її дитинство, вже немає, і похиленої старої яблуні, на якій у місячні ночі полюбляла гойдатися довгокоса панна, – також, бешкетливий хлопчак із сусідського двору виріс і перетворився в галантного чоловіка, і навіть отих розкішних півоній, у яких вона час до часу ховалася, – вже немає. Та вони всі живуть на її полотнах – мережить барвами літо, і блакить липневого неба, і перелітних птахів, які єднають землю та небозвід помахами крил. І світ – такий казковий і чарівний, який може бути лише у дитинстві.
Одного дня Яся зникла. Її шукали серед знайомих богемних друзів, серед приїжджих зайд, яких іноді вона малювала, серед величних кам’яних склепінь міста, однак даремно. І лише квіти знали, де можна знайти дівчину, та ніхто так досконало, як Яся, не розумів їхньої мови…
…У маленькій провінційній лікарні вмирала молода жінка. Медичний персонал, що вже давно поставив хрест на травмованій від удару автівкою пацієнтці, не впізнав у ній відомої художниці. Тут, у далекій глушині, людей поділяли на тих, хто має надію на одужання, і тих, чия душа балансує між небом та землею. Яся була безнадійною, та лише клятва лікаря боротися за кожного пацієнта до останньої хвилини, не дозволила хірургові від’єднати її від усіх тих приладів, які підтримували її життя. 
А Ясі снилися зорі – великі, що висіли над головою, ніби яблука з батьківського саду. І бешкетливий хлопчак, котрий повсякчас допікав їй своєю присутністю (йому таки вистачило мужності врешті-решт зізнатися Ясі у коханні, а відтак з роками стати її шлюбним чоловіком). Їй снилися шалені вітри, що стукали в заплакані шиби вікон, а потім баскими кіньми несли на своїх крилах літо, яке так необачно пішло на спочинок. Їй снилася земля, яка дихала і дарувала жінці силу навіть тоді, коли втома здавалася бездонною. Яся прошкувала дорогою – сіро-зелений полин бився до її ніг, а сонце торкалося білого, наче крейда, обличчя. “Я мушу це намалювати, – казала Яся роззираючись, та навкруги не було анічогісінько, що б могло стати їй у нагоді… – Я мушу це намалювати…” – вона провела рукою по обличчі, відчула, як стерпли її пальці, як закружляв світ навколо неї в дивній каруселі, відтак побачила, як полуденне сонце засліпило їй погляд – палке та безжальне, ніби чужинське. Яся заплющила очі, а коли розплющила їх знову, побачила себе на ліжку, під’єднаною до всіх цих хитромудрих приладів, які впродовж останніх дніів підтримували її життя. Вона здивувалася. В кімнаті пахло ліками, болем і людським страхом, та не це привернуло її увагу: у вікно з вицвілими дерев’яними рамами, ніби птаха, билася яблунева гілка, а сонячні промені зазирали крізь ріденьку фіранку. “Надворі вже літо…” – подумала Яся, і їй стало зовсім легко, як бувало колись, у часи дитинства…
За декілька днів Яся зуміла повідомити рідних про те, де вона, а ще через певний час повернутися додому – в затишний будинок, у кожному куточку якого жила частинка її душі, бо творила свій світ власними руками. Чому Яся тоді не пішла дорогою, яка кликала її уві сні, чому зупинилася? Напевне, тому, що квіти, дерева, птахи, люди на її полотнах не відпустили її, тому що зашерхлі від гарячки вуста прошепотіли тієї сакральної миті: “Я мушу це намалювати…” А може, так було написано в книзі її життя – хтозна…
Валерія КРОК

 

Бабуся в кредит
…Відчинивши двері квартири і переступивши поріг, я почула, як у дитячій спальні баба Настя розповідає дітям казочку. “Бачите, як Добро перемогло Зло, – промовила старенька за якусь мить. – Тому ви повинні рости добрими і слухняними дітками. А тепер, мої голуб’ята, спатки! Я вас перехрещу, щоб ангелики Божі оберігали ваш сон. Спіть, мої любі, спіть!”. На очі мимохіть навернулися сльози. Стало шкода стареньку, яка в нашому житті та в нашій оселі з’явилася зовсім несподівано. З вулиці. У прямому значенні цього слова. І тоді я подякувала Богу за те, що послав її нам…
– Ой, Оленочка вже повернулася, – радісно мовила до мене бабуся, вийшовши з дитячої. – Стомилися? Зараз я розігрію вечерю, приготую запашний трав’яний чай…
– Спасибі, не потрібно хвилюватися, я все зроблю сама, – відповіла я, вішаючи жакет. – А ви як день провели? Стомилися з цими дзиґами? Ого, та ви тут справжній бенкет влаштували…
У кухні на столі стояла тарілка з канапками, з каструльки долинав аромат тушкованої капусти з м’ясом і грушами, а у вазочці височіла гірка печива, политого шоколадом і притрушеного подрібненими горішками. Тим часом баба Настя вийняла з холодильника салат і поставила на плиту чайник. Поки я стояла під струменями теплої води у душі, витиралася й одягала халат, наша “знайда”, як я подумки називала бабусю, поставила мені вечерю і, побажавши смачного, пішла у свою кімнату. Проходячи повз привідчинені двері, я бачила, як вона стоїть на колінах і молиться. Вона взагалі багато молилася – вранці, ввечері, просила у Господа благословити будь-яку справу, за яку бралася. 
…Того дня я вже виходила з кабінету, коли зустріла біля дверей бабусю, в очах якої бриніли сльози – здавалося, вона ось-ось розридається. 
– Я до вас, – мовила вона, з мольбою дивлячись у вічі. – Мені сказали, що то до вас іти…
– Проходьте, присідайте, слухаю, – пропустивши її в кабінет, повернулася за робочий стіл. – Можливо, вам налити води? Заспокойтеся, будь ласка, і розкажіть… 
Витираючи старечі сльози і похапцем відпивши води, бабуся почала розповідати, що прийшла брати кредит. 
– Хочу квартиру купити, – пояснила вона у відповідь на моє здивування. – Бо життя у власній оселі мені вже немає! Вона так і сказала – “Вибирайся звідси, бо займаєш багато місця”. Та й Іванка, нового співмешканця привела і дивиться на мене, як на першого ворога. У нас із Миколою двокімнатна квартира, то каже, що їй місця мало… Ви ж мені дасте кредит на житло, правда?. 
Відверто кажучи, я тоді мало що зрозуміла з розповіді бабусі. Точніше, саму історію пропустила повз вуха, а ось прохання щодо оформлення кредиту мене дещо збило з пантелику. На вигляд бабусі літ чимало, тож коли вона поверне банку той кредит? Та й хто їй його дасть? Тому, намагаючись бути якомога тактовнішою, пояснила, що в такому поважному віці фінансові установи не видають позик у таких великих розмірах. 
– Вибачте, але я нічим не можу вам допомогти, – сказала наприкінці. – Зрештою, постарайтеся налагодити стосунки з рідними. Це ж простіше, аніж шукати кредит… 
За роки роботи в банку я звикла, що до нас приходять різні люди з найрізноманітнішими проблемами та історіями свого життя. Хтось просить гроші на операцію, хтось на норкову шубку чи будівництво здоровенного будинку на сотні метрів квадратних житлової площі. Тож про бабусю забула буквально за декілька хвилин після того, як за нею зачинилися двері. Проте ввечері того ж дня ми зустрілися знову – їдучи додому, я стала свідком дорожньої пригоди – автівка на пішохідному переході збила якусь жінку. Вискочивши з машини, я кинулася до неї – на асфальті лежала та сама старенька, яка декілька годин тому просила у мене кредит на житло. Не чекаючи “швидкої”, забрала стареньку до лікарні, де вона лежала два тижні. 
– Після смерті чоловіка донька незабаром вискочила заміж, – розповідала вона мені про своє нелегке життя, коли я після роботи щовечора відвідувала її. – Проте з чоловіком прожила недовго – виявилося, що він не може мати дітей, то Анничка й розлучилася з ним. Тоді вийшла заміж за другого – він її не те, що бив – забивав. Не знаю, як вона те дитя виносила. А коли народилася Іванка, то мого другого зятя прибило балкою на будівництві. Тож онуку ми виховували удвох. Я бачила, що Анничка все частіше випиває, та надіялася, що з часом її пристрасть минеться. Не минулося… Що не день, то ставало все гірше. Вона почала на мене кричати, а інколи й руку могла підняти. Я ж на те старалася не зважати – мені було головне, щоб Іванка всім була забезпеченою і горя не знала. Тож коли пішла на пенсію, влаштувалася двірником, щоб мати ще якусь копійчину. Пригадую, моя Іваночка йшла до школи, то її зібрала так, що у неї були найкращі зошити, найдорожчий портфелик, гарний одяг. Однак… що далі, то більшими були зміни. Моя онука могла обізвати мене, накричати, згодом… почала красти гроші з пенсії. Тож коли досягла повноліття, про мою добру, золотокосу дівчинку з великим блакитними очима нагадували лише дитячі фото. Іванка стала агресивною, егоїстичною і дивилася на мене наче на щось таке, що лишень заважає в домі. 
Далі було ще гірше – донька міняла кавалерів ледь не щотижня, а її слідами пішла і єдина онука баби Насті. На стареньку ніхто у її ж двокімнатній квартирі не зважав – жінки робили те, що хотіли вони. А коли в житті Іванни з’явився Георгій, який перевіз свої нехитрі пожитки до своєї співмешканки, то донька показала матері на двері. “Сама бачиш, що місця немає, – сказала вона. – Тож іди, куди хочеш…”. І баба Настя пішла. У банк. Просити кредит на житло, навіть не уявляючи, про яку гігантську як для її мізерної пенсії суму йдеться. У банках бабусі пояснювали, що їй нічого “не світить”. І коли стомлена та голодна старенька переходила дорогу, йдучи до парку, щоб там заночувати, її збила машина. 
…Удома ми з чоловіком довго радилися, як допомогти бабці, зрештою вирішили запропонувати їй оселитися у нас. 
– Я від ранку до вечора на роботі, – розповідала я їй про свою ідею. – Чоловік постійно у відрядженнях. Дітки у садочку. Тож ніхто вам не заважатиме. То як?
У відповідь бабуся, наче все ще не вірячи почутому, спершу недовірливо довилася мені у вічі, а тоді почала ридати. Так у нашій оселі з’явилася бабуся Настя. Синочкові і донечці ми пояснили, що зазвичай у діток є дві бабусі, однак трапляються випадки, коли Господь дарує їміще одну. Наша “знайда” швидко знайшла спільну мову з малечею – відводить і забирає з садочка, гуляє, вчить літери, готувала лікувальні чаї, коли хворіла донечка. А ще вона балує нас із чоловіком усілякими смаколиками, на приготування яких у мене просто бракує часу. А за вечерею ми щиро спілкуємося, інколи я прошу поради, адже вже неодноразово переконувалася у мудрості нашої бабусі. Коли ж буваю у храмі, то завжди ставлю свічечку Господу за те, що все склалося саме так, бо без нашої бабусі Насті ми тепер уже мислимо свого життя. “Бабуся Настя, я тебе любу-любу, – обійнявши стареньку, якось пролепетала наша Аля. – Дусе-дусе…”. У відповідь бабуся міцно обійняла дитину, тихцем витираючи сльози… А я подумки підтримала свою трирічну донечку…
Олена МАКСИМЕЦЬ

 

Дружина з примусу

На плиті тихенько доварюється бурмочучи борщ, смажаться золотавими скоринками млинці, з екрана телевізора демонструють своє кохання герої чергового серіалу… Гармонію мого суботнього дня порушує раптовим сплеском емоцій донечка:

 – Мамо, щось я не розумію, – кладе переді мною посібник з української літератури за 10-й клас. – Який твір не вивчаємо, скрізь дівчина виходить заміж за того, хто батькам сподобався. Хіба можна жити з нелюбом?

– Думаєш, – усміхаюся Оленці, – неможливо закохатися з примусу?

Оленка здивовано кліпає оченятами. Я сідаю біля неї на стілець:

– Розповім тобі одну історію, а ти спробуєш сама дійти висновків.

Коли Іра приїхала додому на свої останні літні канули з навчання в технікумі, подружки відразу повідомили їй новину: в них у селі відбуває інтернатуру молодий лікар Руслан – гарний, розумний, до того ж син керівника їхнього фермерського господарства. Тож тепер дівчата, познаходивши в себе десятки “болячок”, починають свій день із візиту до фельдшерського пункту. Іра усміхнулася, дослухавши до кінця, але їхні слова не зачепили ані міліметра її душі. Вона чомусь не квапилася зав’язувати серйозні стосунки, товаришувала з багатьма, але не більше.

Літо того року видалося надзвичайно спекотливим, і це насторожувало дівчину, адже її батько працював водієм у фермерському господарстві, а в таку спеку до біди недалеко. Того дня Іринка не на жарт злякалася, побачивши біля ФАПу татову машину, тож миттю влетіла у двері кабінету. Там лікар міряв батькові тиск, а його керівник сидів поруч і розповідав черговий жарт.

– Тату, що з тобою? – Ірина знеможено притислася до стіни.

– Іро, все добре. Це звичайна щоденна процедура, – заспокоїв доньку тато.

– Яка турботлива доня в тебе, Івановичу, – підморгнув до батька керівник. – Таку б дружину мати! Чуєш, лікарю?

Молодий лікар, знявши стетоскоп, спершу підвів очі на свого батька:

– Не змушуй дівчину червоніти.

Але потім, глянувши на зблідлу Ірину, стривожено запитав:

– Дівчино, з вами все гаразд?

– То вона тебе злякалася, ти ж он який серйозний! – прокоментував Михайло Григорович, і обоє з Іринчиним батьком розсміялися.

– Ваш батько абсолютно здоровий, – Руслан заспокоїв Ірину тихим сумом сірих очей.

– От і добре. Поїхали! – скомандував батько, і Іра першою вийшла з кабінету.

Відтоді Михайло Григорович, як тільки зустрічав Ірину, відразу називав “невісткою”. Дівчина вважала це за жарти, однак мимохіть почала помічати, що в їхньому житті багато з’явилося  з “доброї руки” Михайла Григоровича: допоміг і сіно привезти, і веранду добудувати, щотижня батькові щось смачне передавав. А ще то сам попросить Ірину допомогти щось його дружині по господарству, бо ж здоров’я підводить, то скаже синові щось переказати чи віднести. Іра слухалася, бо ж татів керівник як-не-як.

Свято Івана Купала гуляли всім селом. Руслан тихо підійшов до Іри і сказав:

– Іринко, якщо я з тобою не потанцюю, батько не дасть мені спокою весь вечір.

Дівчина усміхнулася і подала руку. Того ж таки вечора, розшукуючи батька, вона випадково почула розмову Михайла Григоровича з татом: “Гарна пара буде, Івановичу. Одружимо їх, із квартирою допоможу, Руслана влаштую на роботу в район, а закінчить навчання Іринка – теж їй роботу знайду хорошу”. Далі слухати вона не стала. Прибігла додому, розплакавшись, розповіла все мамі. А вранці відразу ж запитала батька:

– Тату, про що це ви розмовляли з Григоровичем? Я все чула.

– А ти не підслуховуй, – спокійно прокоментував тато. –Настане час – дізнаєшся.

– Толю! – сплеснула руками мама. – Таки правда?

– Правда. А що, хіба кращий варіант існує?

– Я не хочу заміж! І за Руслана не піду! Що хочете, робіть, – відвернулася Ірина.

– Звичайно, що батьки тобі не можуть вказувати, як учинити? – перекривив доньку тато. – А за кого підеш? Може, за отих сільських парубків, у яких від пива в голові булькає? А, мабуть, принц заморський приїде по тебе! Та ти ж будеш як у Бога за пазухою. Дружина лікаря, квартира в місті, роботу знайдуть… Люди мріють про таке.

– Я з дому втечу! – розплакалася Іра.

– Втікай, утікай! Що тобі до того, що він нам допомагає в усьому… Обіцяв мені… Але що тобі! Хай із нас люди сміються! – і тато, вхопившись за серце, несподівано сів.

– Анатолію, не хвилюйся, – схилилася над чоловіком дружина. – Ой, Іро, Іро, тато ж тобі добра бажає!

Як тільки батькові полегшало і він поїхав на роботу, дівчина кинулася до ФАПу. “Руслан же теж нічого не знає, – думала, –  разом ми їх переконаємо”. Минула невеличку чергу в коридорі й випалила йому все з порога.

– Іринко, батько мені все розповів, та й не лише мені: вже, напевно, всі знають. Якщо чесно, я йому навіть вдячний. Ти мені дуже подобаєшся, і я обіцяю зробити тебе щасливою.

– Ти… ти… – тільки й вимовила Ірина і, вибігаючи з кабінету, гримнула дверима так, що бабусі в коридорі аж попідскакували від несподіванки.

Вдома за неї “взялася” мама: доводила, розповідала і, мабуть, таки домоглася свого, бо Ірина, важко зітхнувши, мовила: “Робіть, що хочете”.

І ось він – день, про який мріє кожна дівчина.

– Іринко, я тебе дуже прошу. Не ганьби мене перед людьми, хоч усміхнись, – прошепотів Руслан, стискаючи руку нареченої у весільному вальсі.

– Ти сам себе зганьбив! – відрізала Ірина, так і не усміхнувшись до самого вечора.

Десь після півночі захмелілі гості спровадили молодих спати. Іра, наче перелякане кошеня, забилася на канапі в кутку.

– Та не бійся, я до тебе навіть не доторкнусь, можеш спокійно спати, – промовив Руслан, знімаючи сорочку. – Слово даю.

Але Іра так і проспала, не знімаючи зі себе одягу, на канапі всю ніч. А потім іще одну, і ще одну… Руслан не казав ні слова.

Згодом, як і обіцяв свекор, вони переїхали до нової квартири. Руслан почав працювати в районній поліклініці, а Іринка закінчувала навчання.

Якось Іра святкувала щось із подругами і, повернувшись додому, відчула легке недомагання. Автоматично взяла з полички баночку із знеболювальними і випила відразу кілька пігулок. Коли нагодився Руслан, вона ще змогла відчинити йому двері, але відразу знепритомніла. Опам’яталася вже в лікарні. Відчувши, що хтось тримає її за руку, повернулася. Руслан уперше за час їхнього сімейного життя, скориставшись тим, що дружина нікуди не втече, поцілував її.

– Іриночко, якщо ти не хочеш жити зі мною, я тебе не триматиму, тільки не треба труїтися таблетками.

Через день її виписали з лікарні. Руслан усе робив сам, не давав дружині і кроку ступити без підтримки. Одного вечора Іра вийшла на балкон, і від свіжого вечірнього повітря в неї запаморочилося в голові. Вона похитнулася назад, і Руслан встиг спіймати її у свої обійми. Іра несміливо глянула в його повні суму сірі бездонні очі. Їй уперше захотілося, щоб чоловік її не відпускав. Тієї ночі вона солодко заснула поруч із Русланом. Згодом, на своє здивування, Ірина зовсім перестала думати про розлучення, а через деякий час утішила чоловіка звісткою: вона вагітна.

Відтоді стекло багато води, в них підросла донечка, синочок до школи пішов. Але Ірина щаслива, бо ж насправді закохалася у свого чоловіка.

– Мамо, – підхоплюється Оленка, – можна я цю історію Тані розповім! Супер!

І не дочекавшись моєї відповіді, квапливо набирає номер телефону. Я усміхаюся: історія! Вона так і не здогадалася, що, змінивши імена, я розповіла їй історію одруження її батьків.  

 

АБИ ДЕНЬ ДО ВЕЧОРА...
От і ніч минула. Ранок усміхнувся рум’яним видом*. Кліпнуло сонними очима сонце й зазирнуло пустотливим променем у кімнату. Віра змусила себе розплющити очі. Яскраве вранішнє світло боляче різонуло по зіницях. Затулила обличчя руками. У голові важко гупав бубон. Не треба було стільки пити вчора! Остання чарка була зайвою...
Важко підвелась. Шаркаючи ногами брудною підлогою й похитуючись, посунула до столу. Розкидані недоїдки, черствий хліб, півпляшки смердючого самогону – майже щоденне Вірчине меню протягом останнього року. Іноді, щоправда, бували миті прозріння, і тоді жінка ретельно наводила лад в оселі, вивішувала на вікна чисті фіранки, підбілювала закопчені грубки, стелила доріжки на чисто вимиту долівку, сама чепурилась і сідала біля вікна – дітей чекала. Але так і не дочекавшись, пізно ввечері випивала чарку горілки й гірко втирала сльози, що градом сипались із вицвілих від старості очей. А вволю виплакавшись, тихо наспівувала сумні пісні й згадувала прожиті роки...
Віра здобула омріяний фах агронома й за скеруванням поїхала працювати у віддалені Вербівці, де колгосп Імені Горького вже давно чекав на фахівця. Щирі привітні вербівчани відразу припали дівчині до душі, а незабаром і вона сама отримала схвальні відгуки й здобула повагу. Та найбільшу втіху дарували щедрі врожаї колгоспних полів, до яких докладала і власних зусиль.
Сіроокий тракторист Жорка своїм пишним хвилястим чубом і веселою вдачею заполонив увесь її дівочий світ. З ним було так добре, так затишно! Тихі зоряні літні ночі на березі швидкоплинної річки, де густі верболози ніжно шурхотіли одвічну поему про кохання, пристрасні обійми і його вуста, що затьмарювали розум, прохолода світанкової роси на розпалених від любощів молодих тілах... Усе було неначе вчора...
На їхньому весіллі гуляло все село. Такого розмаху Вербівці ще не знали! Керівництво колгоспу зробило щедрий дарунок – новозбудований великий будинок для молодих спеціалістів. Тож зовсім скоро молодята зажили у власному домі. А за два роки з'явився на світ первісток – Миколка. За ним – донечки-двійнята Алінка й Тетянка.
Жили гарно, дружно. Велике господарство, город, сумлінна праця у колгоспі. Тим часом підросли діти. Миколу провели до армії, а дівчатка-старшокласниці мріяли про вищу освіту. Почалась перебудова в країні. Усім доводилось нелегко, але Віра з чоловіком зі шкіри пнулись, аби забезпечити дітям гідне життя. Про відпочинок годі було мріяти. Позатягували паски, забули, що таке нормальне харчування і навіть повноцінний сон. Гарували до сьомого поту, до потемніння в очах, складали копійку до копійки, і доки дівчата закінчили інститут, придбали обом по однокімнатній квартирі в кооперативі. Незабаром Микола повідомив, що одружується, бо наречена вже на другому місяці вагітності. Влаштували дітям пишне весілля. Згодом разом зі сватами пристарались для молодят на окреме житло. А там одна за одною повиходили заміж і донечки. Так і жили – лише для дітей. Самі ж не бачили в житті нічого, крім виснажливої праці та постійної економії на всьому.
Коли почав занепадати колгосп, сполошились. Жора навіть причастився до чарки. Остаточно його добило те, що за кермо трактора, в який роками вкладав усі зусилля й беріг, мов зіницю ока, посадили племінника голови колгоспу, а всіх інших трактористів розігнали. Ще й нахабний племінничок Славко насміхався:
–  Скільки там того поля залишилось?! Нема де й розігнатись. Навіщо тримати таку кількість нахлібників!
Це стало останньою краплею. Жорка заливав горе горілкою – і втратив смак до життя. Вірка спершу намагалась якось відволікти його, а коли її також звільнили, то не втрималась і перехилила добрячу чарку горілки, відчуваючи, як стихає біль та образа. Відтоді обоє час до часу влаштовували собі таку “терапію”...
Діти приїздили нечасто. Зазвичай, лише тоді, коли батьки мали різати свиню: приїдуть на півдня, впораються, машини завантажать і гайда хто куди. Не раз Вірка просила:
– Та куди ж ви? Побули б хоч трохи. Онуків залишили б на вихідні...
– Мамо! Не маємо часу вгору глянути! А ви причепились зі своїм “побули б”, – бурчала Аліна, нетерпляче тупцюючи біля автівки.
– Іншим разом, – підтакувала Тетяна, а Микола лиш супив брови й мовчав.
– Коли ж той інший раз буде? – зажурено хитала Віра головою, дивлячись услід автомобілям, що лишили по собі хмари куряви...
 Коли ж до дітей дійшли чутки, що батьки потроху випивають, то враз налетіли круками на рідну оселю.
– Що ж це ви надумали? Перед людьми соромно! Ославили на все село! – волала Аліна, жбурляючи батькам до ніг відкорковану пляшку, що вже два тижні ледь надпита стояла в холодильнику.
– Відправимо обох на примусове лікування, – підтримувала сестру Тетяна.
Навіть зазвичай мовчазний Микола сердився:
– Краще б до роботи взялися. Он люди теплиці ставлять, розсаду вирощують, торгують. А пити горілку – то не хитра річ...
Погорланили, наговорили такого, що не добереш, та й поїхали. І що їм до того, що мати з батьком запевняли, що не випивають часто, а лиш іноді і трішки... Навіть слухати не захотіли. Увечері Вірка, втираючи сльози, тихо мовила:
– Може, й справді спробуємо з теплицями?
– Мало за вік нагорбатились, дітей доглядаючи? – похмуро кинув чоловік.
– До пенсії зовсім трохи залишилось, але ж треба за щось жити.
Вирішили все ж закладати теплицю. Тож за декілька днів на проталинах снігу вивищувалось творіння Жорки – “оранжерея”, як самі жартома її називали.
Сезон торгівлі розсадою (а виростили добрячу!) приніс чималенький дохід. Накупили дітям та онукам подарунків і поїхати в місто на гостини. Але, як кажуть, незваний гість... Миколи з родиною вдома не застали – поїхати на море... Аліна замахала руками на прибулих, гидливо зиркаючи на їхнє просте сільське вбрання:
– Ой, потім, потім! Знайшли час! Попереджати треба про свій приїзд. Я на роботу біжу...
– У неділю? – здивувався Жора.
– Бухгалтерський звіт треба підготувати.
Побігла. Онук сидить за комп'ютером, до онуки завітали подруги. 
– Сидять у кімнаті, кихкочуть. Кому яке діло до баби з дідом! Навіть чаєм не напоїли. 
Повикладали вони свої подарунки й пішли до Тетяни, що жила на сусідній вулиці.
Жора довго тиснув на дзвінок – ніхто не відчиняв. Нарешті зі сусідньої квартири виглянула жіночка.
– Немає їх.
– А де?
– До кумів на дачу поїхали. Щось переказати?
Залишили пакунок з гостинцями й потупцяли на автовокзал. Віра гірко пожартувала:
– Погостювали, діду?
– Ще й як!..
Того ж вечора відкоркували пляшку вина, яке тримати на Вірчині іменини...
Ніяк не могли збагнути, звідки в їхніх дітей така байдужість. Здавалося б, що весь час скеровували їх на правильний шлях. Та не помітили головного: надмірні зусилля, щоб створити комфорт своїм кровинкам, розпестили дітей. Ті втратили кращі людські якості, почали все вимірювати грошима, забуваючи, що батьки – не раби, і зовсім не зобов'язані класти їм своє життя до ніг. Не раз старий сусід Федір сварився на Вірку та Жору:
– Треба трохи батога, а не самі медові пряники! Дивіться, щоб не знудило від солодкого...
Сам дід доживав віку вдівцем – баба Ксеня вже сім літ, як померла. Чотирьох дітей на ноги поставили. І всі – дружні, чуйні, працьовиті. І не було такого, щоб хтось із дітей чи онуків не одвідав старого...
Лише тепер, коли вже давно й Федора на світі немає, збагнули вони всю глибину його слів.
– Розпустили ми їх, чоловіче. Треба було ліпше до праці привчати, а ми тільки жаліли і пил здмухували, – не раз зітхала Віра.
– Нічого-нічого... У них свої діти підростають.
Жори не стало раптово. Ще звечора налагодив вудки, щоб іти з уранішніми зорями на риболовлю, а на світанку Вірка його так і не добудилась. Лікарі сказали серце...
– Допились?! – аж пінилась від люті Аліна.
– Щоб ви провалились із тою горілкою, – додавала Тетяна.
Микола презирливо дивився, як мати тремтливими руками поправляє чорну хустину на голові й намагається заперечити:
– Бог із вами, діти! Ми ж не пили. Іноді у свято. Та й то по граминочці...
– Бреше й не сплюне, – сичала Аліна.
 Задихнулась Віра в німому риданні. Запекло у грудях. Душа порвала останню струну сонця і скрижаніла...
Майже рік минув відтоді. Хата зяяла пусткою і недбальством. Вірка протерла запухлі з похмілля очі. припала до кухля з водою, подибала з хати. Стала на порозі. Роззирнулась.
Занехаяне подвір'я, похилений паркан. Ну й що?! Кому що до того?! Немає для кого старатись. Жодного разу після похорону діти не навідатись. Якби навіть померла, ніхто й не знав би... Забули діти дорогу до матері. То й нехай! А щоб самотні вечори не були такими нестерпно довгими, то хильне трохи гіркої. Щоправда, не так, як учора. То був перебір. Але якби не кума Галина, то не пила б стільки.
Звела погляд у небо – чисте, глибоке, як її далека молодість. І так гірко стало! Жили задля дітей. Усе для них. І що з того? Де тепер ті діти? Скочуються горошини сліз змарнілим і постарілим обличчям, зрошують траву під ногами. Витирає очі. Ет! Байдуже! І що їй до того, що сусідка осудливо хитає головою, що вуличні діти “алкашкою” звуть! Цим уже не образити, не зачепити. Стліла душа. Вмерла. Рідні діти вбили...
Зітхнула й пішла до хати. Ну їх, ті думки! Вірці тепер багато не треба – аби день до вечора пережити, а там якось буде...
Ірина ЯСІНСЬКА

 

Невигадана історія
Дорога до  раю

Вп’ялася голка гострим болем в руку,
І потекла по венах рідина,
Яка змивала всі тілесні та душевні муки,
І залишалась в серці пустка лиш сама.

І сонце вже не сонце, і неба вже не треба,
Накрила тіло й розум хвиля забуття…
Скажи мені, дитино, чого тобі ще треба?
Хіба ці зорі, місяць – то не твоє життя?

Хіба є щось чудовіше на світі,
Як ця земля свята, якою ходиш ти?
Хіба ж то краще в обмані вік прожити,
Спалить по собі всі земні мости?

В хвилинному екстазі ти очі закриваєш,
Ніхто не знає, який кайф ти там знайдеш…
Дорогу ти до раю в наркотиках шукаєш.
Не чуєш?! Всі кричать тобі: “У пекло попадеш!”

– Я щаслива… Яка ж я щаслива, Олежику! – вже всоте сказала коханому Юлька і засліпила його своєю чарівною усмішкою. Рука дівчини обвила шию коханого, і ніжні вуста ледь-ледь торкнулися щоки парубка. Від радості перехоплювало подих, серце так билося, що, здавалось, зараз вискочить із грудей. Тремтячою рукою Юлька схопилася за руку нареченого і зі сльозами радості, надії на щастя пішла під вінець.
Довго згадували гучне, багате весілля відомого на все місто парубка. Не одне дівоче серце вмивалося тоді слізьми втраченої надії. Із заздрістю услід молодим дивилися всі гості, і кожен думав про своє: хтось згадував, як сам уже дуже давно ступав на вишитий рушник – на нову стежку свого життєвого шляху, хтось шкодував про втрачену нагоду й собі вхопити такого зятя, і, мабуть, лише одна людина щиро раділа за наречену – її сестра. Дівчата осиротіли ще в дитинстві, тоді їх обох віддали до дитячого будинку. Все своє життя сестри трималися одна одної, адже були найріднішими. 
– Юлю, Юлечко, будь щасливою… за нас обох, – промовляла сестрі Таня, проводжаючи її від церкви до машини. Юля заплакала, обійняла сестру і, твердо промовивши: “Буду”, сіла до салону автомобіля.
Як у казці, промайнув медовий місяць, і ось уже молода дружина почала хазяйнувати в новому будинку. В кухні, кімнатах завжди ідеальний порядок, до столу все свіже і найсмачніше, що вміла готувати. Юля була щаслива… Колись вона не вірила, що таке в житті можливе – мати коханого, багатого чоловіка, який її безмежно любить. Тетяна – Юлина сестра – пережила невдалий шлюб. Після кількох місяців подружнього життя чоловік почав пиячити, бити її, незважаючи на те, що дружина носила під серцем дитину – його дитину. Пара розлучилася, а Юля, дивлячись на муки сестри, зненавиділа всіх чоловіків і завжди повторювала: “Ніколи не вийду заміж”. Її доля лише сміялася у відповідь на ті слова, адже готувала подарунок – зустріч із тим коханим і єдиним на все життя чоловіком.
Юлька почувалася немов Попелюшка на балу, яка зустріла свого прекрасного принца. Перше побачення, перший поцілунок, перше “кохаю”, а тоді освідчення: “Ти станеш моєю назавжди?..” Це запитання нареченого й усі події, що передували цьому, Юлька запам’ятала на все життя. Навіть тепер, хазяйнуючи вже у власному помешканні, яке подарувала молодятам Олегова мати, Юля все ще не вірила, що вона отримала в чоловіки такого парубка – картинка. Щоправда, задивлялася на нього не лише вона, а й багато інших дівчат, та й Олег відповідав на ті погляди усмішкою або і якимсь грайливим словом. Ці відповіді Олега були для Юлі як укол голкою, але вона намагалась не виказувати чоловікові свій біль і відганяла від себе погані думки. Намагалась бути найкращою дружиною для ідеального чоловіка.
Дві сестрички кинулися в обійми одна одній. 
– Вітаю, сестричко! Тепер у тебе є ще одна рідна душа – твоя крихітка, – промовила Тетяна, і обидві жінки поглянули на маленький згорточок, який тримав на руках теперішній Тетянин чоловік. Жінка таки владнала своє особисте життя, вимоливши в Бога зустріч із добрим чоловіком, а Юля раділа за сестру. Маленький згорточок поворухнувся, мама Юля взяла його на руки й усміхнулась своїй крихітці. На обличчі засяяла усмішка, а з очей зрадливо закрапали сльози. Олег не прийшов… Не прийшов зустріти їх із пологового будинку. Він усе ще сердився і не пробачив Юлі народження дитини. Ще тоді, коли дізнався, що вона вагітна, впевнено промовив:
– Ну, нічого, зробиш аборт. 
А Юля, відчувши, як серце ніби закам’яніло від тих слів, спромоглася лише прошепотіти: 
– Але чому? Це ж твоя дитинка, твоя кров…
– Розумієш, дитині потрібен догляд. І взагалі, діти часто хворіють. Я не хочу ділити тебе ще з кимось. Навіщо нам іще хтось, якщо нам добре удвох? – Олег так легко промовляв ці слова, а Юлі здавалось, ніби її ріжуть на шматочки. Жінка все сподівалась, що він змінить свою думку, намагалась переконати чоловіка, та кожна спроба закінчувалась сваркою, і ночувати їй тоді доводилось самій – Олег просто йшов із дому.
Будинок пусткою зустрів Юлю з дитиною, навіть натяку на те, що їх тут чекали, не було. У кухні – гора немитого посуду, скрізь – бруд, пил, розкидані речі. Юля поклала дитину на ліжко й пішла до ванної кімнати. Коли відчиняла маленьку шафку, тремтіли руки, серце шалено билося у грудях. Вона знала, якщо побачить зараз те, що бачила вже колись у цій шафці, – її життю настане кінець. Ні, вона нічого собі не заподіє, але вже не житиме, лише існуватиме задля дитини. Юля відчинила шафку, на поличці лежав тісно зав’язаний темний пакет, руки так тремтіли, що насилу розмотала мотузку. Під ноги Юлі впали шприц і маленька пляшечка з якоюсь рідиною… Молода жінка опустилася на коліна, вп’ялася руками собі у волосся і, наче поранений звір, голосно заридала. Той стогін, плач, крик відчаю розносився всіма закутками порожнього будинку, виганяючи залишки надії на щастя, що ще залишалися в цьому домі. 
Хаос і безлад у багатому домі, і серед усього цього бруду – мати з донькою на руках. Мати, яка годувала свою донечку молоком, яка співала їй пісеньку, жінка, яка, можливо, в ці хвилини божеволіла і не знала, як жити далі.
Юля вже не раз помічала, що з Олегом щось не так. Приходив, бувало, очі скляні, ніби не бачив нічого навколо себе, до того ж чомусь постійно усміхався. А інколи його ні з того ні з сього починало трясти, він кривався холодним потом і аж стогнав від якогось болю. Запитувала: “Що болить?” Відповідав: “Усе”. Не хотіла вірити, не хотіла сприймати, не хотіла нічого помічати, але люди не мовчать. 
– Ти знаєш, що твій чоловік наркоман? – це пряме і жорстоке запитання сусідки боляче різонуло по серцю. – Усі це знають, а ти навіть не намагаєшся нічим зарадити, – дорікнула сусідка, а Юля нічого не могла пояснити, не могла нічого сказати на той докір. Ну, хто ж повірить, що чоловік поводиться з нею лише як із прислугою і вже не раз ходила зі синцями? Хто повірить, якщо на людях він “золотий”, завжди за ручку ходять, мов нещодавно одружилися? Юля тільки й насолоджувалась цими моментами – “на людях”.
…Юля знайшла шприц і страшне зілля, дорікнула чоловікові, на колінах стояла, просила, щоб лікувався, а він тоді її жорстоко побив. Вона продовжувала благати і молити: “Припини колотися”, а він почав робити це вже просто в її присутності та казав: “Не розумна ти, спробуй, яке задоволення, зрозумієш”.
Виходу не було. Юля відважилася розповісти про все свекрусі. Мати Олега приїхала і таки затягла сина до наркологічного диспансеру. Всі три тижні його лікування свекруха була поруч із невісткою. У далекій Італії чекала робота, проте жінка все ж таки якось домовилася і взялась допомагати Юлі. Готувались до пологів. Майбутня бабця накупувала всього, що могло знадобитись дитинці: ліжечко, возик, одягу багато, навіть подарунок онучці приготувала (з УЗД дізналися, що буде дівчинка) – золоті сережки і кулон із коштовним рубіном. І знову вірила та сподівалась, що все в них буде добре.
Після лікування Олег справді змінився: до дружини став уважніший і ночував завжди вдома, навіть на роботу влаштувався. Але все ж таки не приховував, що поява дитини в помешканні його не тішить. Мати просила і погрожувала, щоби прийняв свою дитину і Юлю не ображав, а то прожене його з дому, а невістку з онучкою залишить. Домоглася-таки обіцянки від сина, що більше це все не повториться, і зі спокійною душею знову поїхала на свою другу Батьківщину.
…Біганина, турботи змінились спокоєм, на заміну неспокійному дню прийшла господиня ніч і вкрила землю теплою ковдрою – відпочинком. Юля лежала на ліжку із широко розплющеними очима, поруч у ліжечку сопіла уві сні дитина. Юля не спала, не бачила через темряву нічого навколо себе і лише прислухалась до звуків, що лунали в будинку. Мов злодій, крадучись, до будинку зайшов Олег й одразу попрямував до ванної. Юля тихо відчинила двері: чоловік тримав у руці шприц, наповнений каламутною рідиною. 
– Чому ти це робиш? – прошепотіла Юля. Навіть не здригнувшись і не відреагувавши на появу дружини, Олег продовжив страшний ритуал. 
– А спробуй – дізнаєшся, – промовив до дружини. 
– Краще вбий мене, – сказала Юля, дивлячись, як у міру того, як страшна рідина текла в його вену, погляд чоловіка ставав усе байдужішим.
– Ура! Скажу Олегові, яка я молодчина! Вигідно продала сережки й кулон дочки. Цього вистачить нам не на одну дозу, – Юля в подертих туфлях і у смердючому одязі бігла вулицею додому, а очі аж світилися від радості. Вже у дворі було чути, як у домі несамовито кричить дитина. 
– Ну, чого ти постійно кричиш? – незадоволено промовляла чотиримісячній дочці Юлька. – Я купила хліб, зараз розмочу – їстимеш. Ну немає в мене молока, їстимеш те, що є. Купувати тобі всякі каші нема за що. Приїде баба, хай тебе годує. Вона ж у нас італійка, – все говорила мати доньці, виймаючи з-за пазухи купку грошей.
– Олег сердитиметься, що я йому нічого не залишила, але ж я принесла йому гроші, хай собі піде купить, – шепотіла Юлька, тримаючи в руці шприц і намацуючи вену. Кілька секунд болю…
– Рай… – прошепотіла Юля і, заплющивши очі, сповзла стіною на підлогу.
Людмила СОКІЛ

Радіо онлайн від «РАДІО ЖИТТЯ» - це популярна музика українських та іноземних виконавців.
«РАДІО ЖИТТЯ» без перерв на рекламу і порожньої балаканини ді-джеїв.
0:00
0:00
ТОП-10 каналів
червень 2017
  • 15%
    1+1
  • 15%
    СТБ
  • 10%
    ІНТЕР
  • 10%
    Новий канал
  • 5%
    112 Україна
  • 5%
    Перший канал. Європа
  • 5%
    Індиго TV
  • 5%
    УТР
  • 5%
    ТК Україна
  • 5%
    ТЕТ
Історії з життя, Укрпошта
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Помилка:

Комментар:

Ім`я відправника:

Мейл:

Текст повідомлення: