ГАЗЕТА "ЖИТТЯ" (індекс 08270)

Шановні читачі.

Історії з життя зі щотижневої газети "Життя" - ексклюзивні. Ви можете використовувати авторські історії з життя лише для власного читання. Їх передрук у інших медіа заборонений без письмової згоди редакції Видавничої групи "Життя"

Більше цікавих історій ви знайдете у газеті "Життя" (пільговий індекс 08270). Предплатити видання можна у будь-якому відділенні "Укрпошта" або у свого листоноші. Видання виходить щотижня із програмою ТБ (12 телеканалів).

 

Золотий зять

 

Ніна Павлівна саме поверталася з крамниці, коли її перестріла сусідка з квартири навпроти.

  • А ваш Віталик знову ремонт у помешканні робить? Ото пощастило, сусідонько: золотий у вас зять… – констатувала трохи сумно, трохи роздратовано, згадавши чоловіка своєї доньки, який останнім часом тільки те й робить, що лежить цілими днями на канапі з газетою в руках.
  • Еге ж, золотий… Хіба що коли спить зубами до стіни, – процідила Павлівна крізь зуби, відчиняючи двері будинку й подумки лаючи допитливу сусідку.

Ні для кого з мешканців будинку не було таємницею, що Ніна Павлівна недолюблювала свого зятя, ба більше, ледве терпіла його присутність, постійно скаржачись знайомим на невдалий вибір своєї дочки. Спокійний, працьовитий, трохи сором’язливий Левко викликав у більшості лише симпатію, однак Ніна Павлівна була невблаганною.

– Мабуть, материнські ревнощі до єдиної доньки зовсім затьмарили розум, – перешіптувалися крадькома сусіди, слухаючи чергову скаргу Ніночки на свого непутящого зятя…

Левко з’явився в їхньому будинку чотири роки тому. Худорлявий, трохи незграбний, він до безтями кохав Лесю й ладен був терпіти що завгодно, навіть періодичні чвари вдома, лише би перебувати поруч із коханою дружиною.

 – А чого мені радіти? – не раз скаржилася, втираючи сльози, Ніночка. – Дочка зі мною не радилася, коли приводила додому цього женишка, – слово “женишка” вона вимовляла з особливим притиском, порскаючи навколо себе словесною отрутою. Коли познайомились із батьками Левка – мовчазним та суворим Степаном і завжди привітною Клавою, – ця неприязнь почала дедалі більше гризти Ніну. І те не так, і се не так, і взагалі краще, щоб донька залишалася сама, ніж привела додому отаке… Вона так і говорила про Левка – “отаке”… Та невдовзі до їхнього дому мав прилетіти лелека, тож назад дороги не було…

Ніна виховувала доньку сама: зі своїм чоловіком розлучилася, коли дитині не було й чотирьох років, бо любив зазирати в чарчину, й відтоді мусила якось тягнути лямку. Спокійна, завжди зосереджена, вона, як могла, давала собі раду й на пропозиції закоханих у неї чоловіків одружитися відповідала: “Вже була заміжньою, нічого доброго в цьому не бачу… У вас – своє життя, а в мене – своє…”

Народження онука не пом’якшило серця жінки. Вона й далі скаржилась на життя, яке зіпсував її непутящий зять тоді, коли з’явився в їхньому домі. У чому саме полягала його провина, Ніна Павлівна достеменно не могла пояснити, та повсякчас твердила лише одне: “Гіршої кандидатури, ніж Левко, годі й знайти”. Не раз сердечні сусіди радили Лесі та Левкові знайти помешкання й жити окремо від матері, та Ніна останнім часом почала хворіти, тож довелося відмовитися від такого кроку.

Та зима видалась холодною і сніжною. Ніна поволі дибала до зупинки, як раптом їй потемніло в очах, а груди хтось наче стиснув міцним обручем. Схопилася рукою за гострий виступ стіни, спробувала перевести подих. А далі вже й не пам’ятає, що з нею відбувалося, відчувала лише сильні руки, які несли її понад високими кучугурами снігу…

Отямилася вже в лікарні, розплющила очі й побачила біля себе незнайомих людей у білих халатах і вицвілі, пожовклі стіни з тоненькими шторами на вікнах. Спробувала підвестися, але тіло було наче не її, і на мить Ніні здалося, що вона, як Лотова дружина, за якісь, лише Богові відомі гріхи, перетворилася на кам’яний стовп і вже ніколи не зможе відчути радості руху. Поворушила зашерхлими губами, та з них виривалося лише хрипіння, й Ніна від безсилля і розпачу тихенько заплакала.

– Вона отямилася… Закличте рідних… – промовив лікар, наблизивши своє обличчя до недужої.  

– Тебе привіз до лікарні Левко, – розповідала Леся, ніжно гладячи її руки. – Він саме вийшов надвір по цигарки, коли побачив, що ти лежиш долілиць на снігу. Лікарі кажуть: добре, що привезли вчасно, бо могло бути запізно: з інсультом не жартують… Мамо, ти обов’язково одужаєш, просто пам’ятай, що маєш задля кого жити…

Леся, підійшовши до вікна, дивилася на тьмяні вогні ліхтарів, які освітлювали засніжене сонне місто. На сусідніх ліжках – двоє недужих, а ще одна старенька сьогодні не дочекалася вечора. Лікарня – вона завжди лікарня, химерний світ між життям і смертю, між безнадією та радістю.

Левко завжди приходить рівно о сьомій. Годує її з ложки теплим борщем, забирає судно, розповідає про новини удома. Сьогодні приніс її улюблену книгу поезій і читав десь майже годину, а її обличчям котилися сльози. Вона щось хотіла промовити, але міцно стиснула вуста, наче назавжди зачинивши їх на міцний замок. Він не повинен цього знати, він не повинен…

– Не плачте, мамо, все буде гаразд… – утішав, як умів, а Ніна гладила зашерхлою рукою його голову, усміхалася беззвучними вустами. А коли чоловік зник у квадраті дверей лікарні, Ніна заплющила очі й почала переглядати, наче в калейдоскопі, своє минуле…

…Весна сипле на землю пелюстки вишневого снігу, вкриває землю різнотрав’ям. Вона поволі виводить тремтячою рукою зграбні літери – освідчення в коханні, додає до нього декілька віршів улюбленої поетеси, потім вкладає лист у конверт, підписавши: “Шолоху Степану”, й кидає конверт до скриньки… Завтра вона побачить його очі, завтра дізнається, чи має шанс на майбутнє з ним. Її перше кохання, що вихором увірвалося в серце, обпалило душу дивним вогнем… Він, її Степан, такий неймовірний – смілий, добрий, гарний, вона вірить у те, що це кохання їй подарували небеса.

А наступного дня Ніна чує глузливі перешіптування за своєю спиною, відверті кпини своїх однокласників, але найгіршим є його погляд – зверхній, глузливий, погляд того, хто був для неї найдорожчим у світі. Невдовзі вона забрала документи й перевелася до іншої школи – якнайдалі від своєї ганьби, від постійного обговорення її вчинку. Час минув, і Ніні здалося, що вона все забула. І вибачила б, якби його Левко не був таким схожим на нього, тепер похмурого та мовчазного Степана, який навіть не впізнав її, так сильно-сильно змінив їх обох невблаганний час…

…Сутінки поволі прокрадаються в палату, Ніна чує тихе сопіння своїх сусідок, що заспокоює, і стрімкі кроки медсестер у коридорі. Вона закутується в ковдру й невдовзі поринає в сон, який несе її на теплих хвилях забуття, усміхається теплим промінням весняного сонця…

Зоряна ГРАБАР

 

СОНЦЕ МОЄ – БАБУСЯ

 

Біжу босими ногами, розхлюпуючи навсібіч чавке й тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене і розкалене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися рани від попередніх опіків.

– Веронцю, дитино, прикрийся рушником! – кричить услід мені з городу моя бабуся. – Сиди в тіні!

– Гаразд! – кидаю їй, тут же забуваючи про ці настанови.

Став. Друзі. Купання та розваги до самого вечора.

Вночі мене лихоманить. Бабуся безперервно намащує зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

– Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю і бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

От, проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити: дерево старе і товстезне.

– Хто полізе? – запитує хтось із нас.

– Я, – виривається з мене.

– Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Все видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі  грушки завбільшки з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок біля дороги.

Мене хтось акуратно смикає за руку.

– Баб?! Ти чого? – я, обурена, вириваюся.

– А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга побачить вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш? Свої ж удома маєте! – тихенько гримає на нас моя бабця в напівтемряві.

Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не у грушах?!

Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.

– У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! – чую вже здалеку.

– Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! – огризається пошепки вона.

– А хто це тут є? Га? От, дідькові діти, щодня те саме! Я вам зараз дам…

І я чую, як тріщить гілля на груші і розбігаються з писком покарані бешкетники.

– Улянко, а ти в тополі ходила? – запитую я.

– Ні-і а що там таке гарне є?

– А я знаю? Усі там були, гриби там збирали, з фоси стрибали… – відповідаю я. – Може, підемо подивимося. Всі думають, що ми на ставі! Ходімо! Тут же недалеко! Та й ми ненадовго!

І ми пішли – через потічок, через поле з коровами та кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці та скидали всіляке сміття зі села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.

Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.

– Я боюся і хочу додому, – заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім недалеко.

– Не турбуйся! Перечекаємо зливу тут і повернемося! – намагалася підбадьорити її я, хоча сама теж перелякалася.

І ми залізли в яму, яку хтось викопав під трасою, і там заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні кошенята.

А бабуся, моя маленька бабуся, здійняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.

Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:

– Що ж ви там робили, дитино!?

– Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…

І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.

А мене бабуся відігріла і відпоїла.

А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже діставала ногами до землі, бо виросла. А ти все одно висаджувала й висаджувала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали в рів. І хіба ж я не могла пройти тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя бабуньо…

– Не їдь! Іще не їдь! Побудь трохи, – він мене просить уже півгодини поспіль.

Глибоко зітхаю.

– Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, – промовляю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. – Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!

Приїжджаю в село. Проходячи крізь вікно, зауважую перекинутий догори ногами стіл, розчинені міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло і ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:

– Ой, ну що ж ти так довго!

– А що трапилося? – проціджую крізь зуби, а в думках – “щось із дідом”.

У коридор заходить пригнічений дідусь.

– Баба Поля ПОМЕРЛА!!!

Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ згортається в калейдоскопічну трубочку й перетворюється на безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшилася, коли в мене з’явилися малюки.

Я люблю їх так, як ти навчила мене любити, до того ж ти навчила мене турбуватися, навчила мене віддавати все до останньої крихти, забуваючи про себе.

Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Принаймні в цьому житті.

У дитинстві я так хотіла вирости, що не зауважувала того найціннішого, що в ньому було – ТЕБЕ. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули в тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і що ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Я її відчуваю в пахощах весняних піонів і білих лілій, у викопаній цибулі й у співі цвіркунів, у спекотному сонці й у скрипі морозного снігу під ногами… І сльози, що підступають, душать. СОНЦЕ МОЄ, БАБУСЮ!

Ніка НІКАЛЕО

 

“Вибач мені, якщо чуєш…”

 

Іще трохи, і настане справжня, не лише календарна, весна. А сьогодні ще під ногами липкий сніг, що не дає змоги легко йти, а отже, вільно дихати. Молода згорьована, аж зчорніла, жінка поволі бреде снігом до сільського цвинтаря. Йде і у свята, і в неділю, а сьогодні вже вдруге – вкотре попросити пробачення, можливо, востаннє на могилі чоловіка, бо завтра їй винесуть вирок.

…Вони– Любця і Василько – одружилися юними. Гарнішої пари в селі годі було й шукати. Весілля  гуляли гучно. Як заведено в галицьких селах, три дні. Батьки не моглинатішитисясвоїми дітьми. Після весілля сватиніяк не могли дійти згоди між собою, з ким молодята житимуть. Нарешті вирішили: житимуть у родині Василя, бо там і хата просторіша, і господарство багатше –вони більшої праці рук потребують.

Молоде подружжя було до праці беручкими. Люба зовсім не боялася того, що йде в невістки. Хоч була зовсім молодою і дуже тендітною, все вміла робити, а найдужче любила куховарити. Чоловік її точно голодним не ходитиме! Василь також був хлопцем моторним: на подвір’ї порядок, городи зорані, сіножаті скошені – словом, справжній господар.

Дні у сільській праці минали швидко. Річницю весілля чоловік і жінка святкували вже не самі – з маленькою донечкою, яку назвали на честь матері Василя Лесею. А за два роки народився синочок Максимко. Щаслива сім’я, аж люди заздрять!

Може, ті заздрощі й накоїли невдовзі лиха вродині – хтознає? Якось Василевому батькові,який складав сіно на горище, раптовостало зле. Викликали “швидку”, але поки та до села доїхала, чоловіка не стало. Згодом лікарі встановили причину смерті –інсульт. Смерть, а потім хвороба Василевої матері підкосили сина. І коли ненька зовсім злягла, він почав зазирати в чарку все частіше і частіше. Люба билася як риба об лід, щоб не допустити, аби її коханий став алкоголіком, однак нічого вдіяти не могла. На її вмовляння, крики і сльози він лише брутально лаявся і йшов геть із дому.

Одного дня Василь прийшов, наче оскаженілий. Він із порога кинувся на Любу, почав її немилосердно лупцювати. Той день став початком жахіття в родині. Відтоді в їхній хаті бійки стали звичним явищем. Бідну жінку ніхто не міг порятувати. Матір Василя тільки  ридала в ліжкувід розпачу, а діти, ще малі, плакали в кутках хати, куди забивалися, мов ті безпорадні звірята. Любині батьки про те, що коїться в сім’ї доньки, не відали. Вони знали, що їхній зять п’є, але те, що катує доньку, не могли навіть уявити. Люба від батьків  усе ретельно приховувала. Жінка ревно молилася до Всевишнього, щоб наставив її чоловіка, якого, незважаючи на все, любила, на правильну дорогу. Втім, плач і крики в домі від сусідів неможливо було приховати. Страшна правда таки дійшла до Любиних батьків, однаквони не встигливрятувати власну дитинувід найбільшої біди. Бо того вечора, коли мали йти до неї з рішенням забрати додому, Василь знову прийшов напідпитку і вкотре підняв руку на дружину, потім відчинив підвал та наказав лізти туди, а щоб послухалася, пригрозив рушницею і сказав, щозастрелить. Жінка від безвиході скорилася. Чоловік поставив рушницю в куток кімнати, а сам сів над підвалом, аби Люба звідти не втекла. В підвалі вона просиділа близько двох годин. У легкій кофтині встигла змерзнути до кістки. А коли почула, що Василь захропів, тихо почалавибиратися з підвалу. Люба була впевнена, щочоловік заснув. Але коли вибралася наверх, зрозуміла, що помилялася. Він зірвався з місця…Жінка не пам’ятає, як вхопила рушницю, як вистрелила. В очах залишилася тільки одна мутна картина – Василь лежить посеред кухні, а навколо – кров. А потім чимало людей у хаті, метушня. Люба навіть похорону не пам’ятає. Наче все  було у сні…

Сусіди і навіть Василева мати, яку на суди возили на інвалідному візку, свідчили на користь Люби. Вона ні в чому не винувата. Якби не вбила Василя, він би вбив її. А жінка ж має маленьких діточок.

 Любу виправдали. Вирок вона слухала зі скляними очима. Плакати не мала сили. Люди, суд її простили, а вона сама себе ні. І далі щодня жінку бачитимуть на цвинтарі. Вона носитиме квіти, ридатиме над чоловіковим пам’ятником, знову і знову перехожі чутимуть Любині розпачливі схлипування: “Вибач мені, вибач, якщо чуєш…”

Надія КЛЄПЧАРОВА

 

БАГАТО НЕ ХОЧУ

 

Тільки б тебе зустріти!

Тільки б тебе віднайти в цьому безмежному вирі!

Тільки б тебе впізнати серед мільйонів інших!

Тільки б не розминутися з тобою на велелюдних шляхах!

Тільки б глянути на тебе хоч здалеку!

Тільки б дихнути з тобою одним повітрям!

Тільки б пройти з тобою однією стежкою!

Тільки б торкнутися твоєї руки!

Тільки б поцілувати тебе!

Тільки почути б із твоїх вуст заповітне слово!

Тільки б дійти з тобою до сивих скронь!

А коли далі вже йти буде нікуди, тільки б почати все знову!..

Юрій КОВАЛЬ

 

Яблуня

 

Відчинивши скрипучу хвіртку та ступивши на шорсткий килим прив’ялої трави, я окинув поглядом подвір’я та будинок, у якому минуло моє дитинство. Осінь тогоріч була теплою та дощовою, і високе бадилля бур’янів німою сторожею стояло навкруги, чіпко хапаючи мене за поли плаща. Навколо було безлюддя та запустіння, як зазвичай буває в місцях, де давно не ступала людська нога. Будинок, який зводили мої батьки, вріс тепер у землю, змалів та здавався таким безпомічним, мов стара людина, яка не може ходити власними ногами та мусить обіпертися на чуже плече… 

Я не був на батьківщині три роки – відколи поїхав на заробітки за кордон, тому не мав змоги доглядати помешкання. Дружина, корінна городянка, не уявляла себе за сільською роботою, діти мали власні клопоти, тож дім стояв пусткою і поволі ставав схожим на занедбаного жебрака. Лише вікна дивилися у світ сумними очима, наче просячи про допомогу… Та пурпурове намисто ягід калини палахкотіло на вітрі й розганяло морок безлюддя і всеохопної порожнечі навкруги. Ми з дружиною вирішили продати будинок, отож я навідався сюди, щоб навести лад до приїзду покупців.

Дім зустрів мене сирістю й нічною темрявою – в кутках хати стояли ікони, оздоблені рушниками, на ліжках – вишиті обруси. На столі – старий годинник, що давно завмер на певному відрізку часу і слугував тепер мовчазним атрибутом хатнього інтер’єру. Я розпалив багаття в печі, потроху зігрівся після тривалої подорожі. Наступного дня відразу ж приступив до роботи: косив, корчував, фарбував, аби привести помешкання до сякого-такого вигляду. На подвір’я навідався дід Корній – давній батьків приятель:

– А я чую, наче хтось порядкує у вас. Думав: злодії… – прошамкав беззубим ротом, окидаючи поглядом город. – Колись іще навідувався до вас, косив трохи, а тепер роки вже не ті… – Він якусь хвилину мовчав, потім, зауваживши на дорозі доньку, яка саме поверталася із сільської крамниці, гукнув: – Марино, а принеси нам чогось із дому! Поїсти, бо чоловік зовсім охляв од роботи…

Ми сиділи на великій дерев’яній колоді, пили свіже молоко з теплим, щойно вийнятим із печі хлібом і мовчали, кожен думаючи про щось своє…

– То, кажеш, вирішив продати будинок? Шкода, тут можна жити й жити. Але як знаєш – ти тепер міський пан…

Невдовзі він повільною ходою пішов до дому, спираючись на ціпок, а його біле, наче сніг, волосся колошматив вітер, і дід Семен здавався схожим на старця з ікон, які вишивала колись моя мати.

Я втомлено сперся на стовбур яблуні, поглянув угору – на міцному гіллі червоніли стиглі плоди, та й навкруги на землі було стільки яблук, що й оком не охопиш. “Ото онуки зрадіють, коли привезу їм гостинці…” – подумав я. Ми щепили цю яблуню з батьком – той був затятим садівником і створював такі сорти яблук, яких не було в жодному обійсті. “От виростеш, Михайлику, і виросте з тобою яблунька. Даватиме плоди… А потім твої діти й онуки споживатимуть працю наших рук і згадуватимуть мене… І житиму я в шелесті шорсткого листя, в рожевому пахучому цвіту, в гудінні бджіл та в рум’яних наливних плодах…” – казав він, усміхаючись своїм думкам. Ех, майже сповнилися слова батька, та життя повернуло трохи іншою стежиною, і хоч-не-хоч, а мусиш продавати будинок, бо ніхто з рідних не хоче доглядати його.

Дружина приїхала аж у суботу. Вийшла з автомобіля огрядного бороданя, за нею – модна жіночка в дорогому стильному одязі. Покупці прискіпливо роздивлялися навколо, врешті-решт таки зійшлися на ціні й на тому, як оформити продаж обійстя. Я з полегшенням зітхнув.

– Тут ми зведемо новий двоповерховий будинок із розкішною верандою та балконом, – торохкотіла жінка. – Тут буде невеличка кухня, – тицяла пещеними пальчиками. – А тут дерева зрубаємо та збудуємо басейн, матимемо місце для релаксу…

– Цим деревам багацько років… І щороку вони родять чудові плоди, – озвався я, перервавши її довгий монолог.

– Ет, хіба нам цього не вистачає? – дзвінко засміялася жінка, демонструючи свій модний яскравий манікюр і дивлячись на мене як на якогось печерного невігласа…

Майже всю ніч я не спав. Крутився з боку на бік, вслухаючись у темряву осінньої ночі. Думав, аналізував. Усю ніч мені вчувалося гупання сокири та хрускіт гілля яблунь, яке щепив мій покійний батько. На ранок я заснув, однак сон був тривожним і неспокійним, я прокинувся від власного крику, чим мало не до смерті налякав свою дружину.

– Що з тобою? – стурбовано запитала вона, а я лише відмахнувся: не зважай, усе це дрібниці… Та вже тоді в моїй голові з’явилося остаточне рішення, хоча я й не розповів про нього Меласі.

Ми сиділи на ґанку, споглядаючи на пурпурове небо, забарвлене променями вранішнього сонця, коли задзвонив мобільний:

– Так, алло. Я вирішив не продавати обійстя, – промовив я у слухавку. – Чому я маю щось пояснювати?..

Короткі гудки у відповідь перервали мою гнівну бесіду. Побачивши здивований погляд дружини і знаючи, яку вона має круту вдачу, я почав заспокоювати Меласю:

– Ми знайдемо інших покупців. Ці якісь… Нелюдяні чи що… – промовив я, очікуючи шквалу звинувачень та докорів. Однак моя дружина уперше за весь час не зчинила скандалу, а міцно обійняла мене, прошепотіла:

– Я гадаю, в цьому немає потреби: тут так затишно і гарно. Я бачу, наскільки дорогі для тебе ці місця і як ти картаєш себе за те, що чиниш… Ми якось упораємось, але обійстя не продамо… Нізащо, – сказала Мелася, притулившись посивілою головою до мого обличчя…

Навколо буяла осінь і шелестіло листя яблунь мого дитинства, промовляючи тиху молитву осінньому ранку…

Валерія КРОК

 

Не судилося…

 

Вітаючи найстаршого брата з 50-річним ювілеєм, Олександра із жахом усвідомила, що за 15 років їй самій виповниться стільки ж. А що таке 15 років для самотньої жінки, яка самотужки виховує 16-річного сина? Турботи, лише самі турботи – з ранку і до вечора. Батьки Олександри давно відійшли в інший світ, а два брати і сестра мали власні сім’ї. З ними вона зустрічалася тільки під час святкових родинних подій – весіль, хрестин, похоронів, а ще на Різдвяні та Великодні свята.

П’ятнадцять років тому Олександра ще була заміжньою жінкою з маленьким синочком на руках. Але, вийшовши заміж зовсім юною, не змогла виконувати численні примхи свого чоловіка, і той подав на розлучення. Відтоді згадувала про нього, лише коли на банківський рахунок надходили аліменти. Молода жінка назавжди викреслила з минулого свого колишнього чоловіка, як найбільшу помилку у своєму житті. Олександра щиро вірила, що неодмінно до неї – квітучої та вродливої – прилетить на крилах птах щастя. Жінка чекала того єдиного і коханого, який марився їй ночами. Образ синьоокого блондина все частіше виринав у мріях, які не розбивалися навіть у часи найбільшої скрути. Часто Олександра уявляла, як він обіймає її, пригортає, як палко цілує в уста…

І хоч жіноче єство прагнуло чоловічої ласки й опори, жінка насамперед пам’ятала, що вона мати і що найважливішим у житті є син – єдина кровиночка Дмитрик. Олександра важко працювала, щоб дитина все мала. Їй самій колись не вистачало іграшок і солодощів, а тому вона не дозволить, аби її синочок був чимось обділений. Дмитрик завжди мав найдорожчий одяг, у той час як його мати вдягалася у джинси і кофтини із секонд-хенду, він завжди був доглянутий і нагодований, а вона часто непритомніла за роботою тільки від того, що рідко снідала. Про посилене харчування для себе годі було й думати. Не дбала і про своє здоров’я. А от коли Дмитрик захворів, розпродала між подругами золоті та срібні прикраси. Навіщо їй усе це? Хіба речі важливіші за людські почуття, за материнські почуття? До Олександри залицялися чоловіки, проте її передусім цікавило, як вони ставитимуться до її дитини, чи замінять їй батька. За найменшої підозри в чоловічій нещирості чи сум’ятті жінка розривала стосунки. Інколи було дуже боляче, аж до розпачу, але ж Олександра знала, що її синочок більше нікого не має в цьому світі. Господи, зрештою, їй є для кого жити, а це найголовніше.

…А ночами все снився синьоокий Аполлон. Коли прокидалася вранці, ще декілька годин жила з цим образом, який наче давав надію на майбутнє. Ось іще трішки, поставиш сина на ноги і зможеш владнати своє особисте життя.

Якось пізно ввечері, коли підліток Дмитро розважався з хлопцями в одному з найдорожчих барів міста, звісно, на зароблені важкою працею мамині гроші, Олександра прочитала в одній із місцевих газет історію засудженого за вбивство чоловіка, який розкаювався в злочині й мав намір розпочати нове життя. Цього чоловіка звали Віктором, незабаром він мав вийти на волю,  а вдома його ніхто не чекав. Засуджений гарно писав про ту єдину, яку мріє зустріти, створити з нею міцну сім’ю з власними дітьми. А найважливіше – світлина, на якій Олександра впізнала чоловіка зі своїх снів. Це її шанс, вирішила. Вона не має права випустити з рук свого такого очікуваного птаха щастя. Жінка схопила аркуш паперу та ручку, написала листа у в’язницю.

За два місяці Віктор прибув у її місто. До хати увійшов із букетом червоних тюльпанів. Чоловік і жінка покохали одне одного з першого погляду. Віктор присягся, що виправдає сподівання Олександри.  І все складалося добре, але Дмитро. Йому здавалося, що тепер мати всю свою любов і увагу віддає не йому, а “цьому зекові”. Юнак постійно провокував конфлікти з її поки що співмешканцем.

Жінка переживала і водночас наївно вірила, що все тимчасово і швидко, зовсім швидко все владнається.

Весна дзвінко переходила в літо. Цвіт флоксів, левкоїв… линув вечорами. Олександра чекала на чоловіка, який поїхав у пошуках роботи (лише два дні тому вони розписалися), і на сина, який десь, як вона думала, розважався в товаристві однолітків. Жінка готувала вечерю, наспівуючи улюблену дитячу пісеньку про Капітошку. Вона часто колись із маленьким синочком переглядала цей мультфільм. Олександра пам’ятає, як Дмитрик реготав із доброго вовка, який намагався стати злим, але йому це не вдавалося…

…Звістка про страшну смерть 35-річної Олександри сколихнула все місто. Літнього вечора жінку знайшли вбитою з чотирма ножовими ранами на  шиї та спині. Під підозрою відразу опинився раніше засуджений за вбивство Віктор. Його заарештували. Проте під час слідчих дій було встановлено, що колишній ув’язнений не винуватий. Його підставив… син Олександри – Дмитро, який, купаючись у любові матері, виріс неабияким егоїстом. Хлопець не захотів, аби його ненька ділила свою любов на двох, він один звик її отримувати сповна. До щастя власної матері йому було байдуже. Добре знав, що колишній “зек” не зможе виправдатися, що все буде проти нього. Дмитро холоднокровно вбивав матір “лезом” – саморобним ножем, який Віктор виготовив у в’язниці. Однак хлопець помилився.

Хто винуватий у смерті дружини, Віктор здогадався відразу, він усіляко намагався допомогти слідству з’ясувати правду. Дмитра заарештували за декілька тижнів після похорону матері.

На могилі Олександри завжди свіжі квіти, і завжди білі, як символ сліз, які мати проливає з небес за своїм сином. Ці квіти від Віктора: він справді покохав і хотів змінити життя. Не судилося…  

Надія КЛЄПЧАРОВА                     

 

Я краща за твою дружину…

 

Відчиняй подрузі двері,

Тільки серця ти свого не відчиняй.

 (Із пісні)

Вони товаришували з дитинства: жили поруч, були однокласницями. Минали роки. По-різному складалися їхні долі.

Наталка, вийшовши заміж, довгий час проживала в Києві. Її подружнє життя не було щасливим. Після розлучення з чоловіком, маючи на руках дитину, а в душі розпач і безпорадність, вона повернулася в село до матері. А столичну квартиру як подарунок від материної тітки, яку ненька доглядала до останнього її дня, Наталя й досі здає в оренду. І від того небідно, за сільськими мірками, живе, бо ж роботи в селі немає. Наталчина донечка вже випускниця.

Ніна ж після закінчення вишу повернулася в село, працювала в місцевій школі. Вийшла заміж за Миколу, їхнього колишнього однокласника, якого не називали інакше, як “вітрогоном”. Але з роками вийшло так, що хлопчина, який частенько втікав з уроків на тракторний стан і крутив разом із батьком гайки, виявився вправним господарем. Створив своє невеличке фермерське господарство і тепер обробляє декілька земельних паїв односельців. Отже, він із тих, кому нелегко дається нажите і який дорого його цінує. Але чоловік саме з тих небагатьох, які вміють досягати свого. І Ніниної прихильності він не один рік домагався, хотів, щоб та помітила й оцінила його… А потім не міг не довести, що Ніна не помилилася, погодившись стати його дружиною всупереч волі своїх батьків. Та й з роками в Миколи з’явився якийсь особливий гонор, який завжди вирізняв добрих господарів. Простіше кажучи, чоловік знав собі ціну в селі, бо ж до нього приходили і радитися, і просити допомоги.

Наталя частенько навідувалася до оселі подруги. Завжди приносила гостинці, найчастіше – всілякі свої кулінарні дива. Вона мала на все це набагато більше часу, адже постійно була вдома. А Ніна, прибігши з роботи, мала варити, прати, бо ж вона сама і троє чоловіків у домі. Підростало двоє синів. Та й хлопці вдалися в тата: їм би борщ із шматком м’яса, а до всяких солодощів душа рідко лежить.

– Я хотів тобі давно сказати, Ніно, – якось не зовсім рішуче сказав Микола. – Порозмовляй із Наталею, нехай не ходить вона до нас. І не треба тобі з нею бути вельми відвертою.

Чого-чого, але такого вона від чоловіка не чекала: Микола ніколи не вказував дружині, з ким і як себе вести.

– Але чому? – в голосі Ніни звучали образа і неприховані нотки болю та гніву. – Ми все життя товаришуємо. А ти вважаєш, що я маю тільки їсти варити, прати, порати господарство, бігати на роботу. Ото й всього, що порозмовляю з Наталею. Та й, завдячуючи їй, хоч у неділю можу погортати сучасні журнали, подивитися, в що тепер одягаються і як живуть жінки. Чи мені й цього вже не можна?

– Не подруга вона тобі, Ніно, – відчеканюючи кожне слово, спокійно сказав чоловік.

Микола вийшов із хати, розуміючи, що хотів, як краще, а вийшло навпаки. Що ж, настане час, і все стане на свої місця – дружина ще оцінить і солодощі, і модні журнали…

Після цієї розмови все було, як і раніше. Лише Микола ніби намагався не помічати Наталі, а то й зникав десь у своїх справах під час її візитів. Та якось у чоловіка, як кажуть, увірвався терпець:

– Хочеш, Ніно, я доведу, що Наталя тобі не подруга. Вчинімо так: ти будеш у спальні, коли вона прийде наступного разу. А я скажу, що тебе немає вдома. І послухаєш…

Так і сталося.

– Тепер я можу з тобою спокійно порозмовляти. Ну, що ти вирішив: не хочеш бути господарем у розкішній столичній квартирі, подобається копирсатися в багні? Та ти на своєму тракторі за все життя і на півквартири не заробиш, а тут дві кімнати майже в центрі Києва, як на тарілці. Поглянь, як ти живеш! Сам носиш оте базарне лахміття, а твоя дружина краля. Життя ж одне… – розійшлася Наталя. – Ну поглянь, хіба ж я не краща за неї?

– А як же діти? – усміхаючись і розігруючи сцену, запитав чоловік.

– Приїжджатимеш до них, я не заперечуватиму.

Чоловік хотів запитати ще щось, але побачив, як зі спальні, мабуть, не в змозі далі втриматися, вийшла Ніна і, спираючись об одвірок, стала за спиною Наталі.

– Правду кажуть, Наталю, – повільно і відчеканюючи слова, мовила жінка, – не кажи, що чоловік добрий, бо захочуть пересвідчитися.

– Здається, я тут зайвий, “подруги”, – іронічно сказав чоловік і вийшов із будинку.

Лариса КОНОНУЧЕНКО

 

Скалічене життя

 

Хто сіє вітер, той починає бурю

(Народна мудрість)

“І знову весна. Якби ж то вона йу моє серце хлюпнула тим розмаєм, що буяє навкруги”, – думала сумна жінка, висаджуючи улюблені мамині квіти. А в пам’яті срібними павутинками снувалися спогади, які чомусь скупчились на сумному, хоч і немало веселого було в її  житті. Думки несли той чорний день, коли горе болем і сльозами рвалося з душі і жінка благала сеньйору відпустити її додому, хоч на тиждень, бо мати помирає, та почула для себе майже рівноцінне смерті: “Поїдеш, коли настане час відпустки. А якщо вчиниш інакше, то шукатимеш іншу роботу”. І тоді світ потьмяніві така пустка скувала душу, що вже й болю не відчувала в серці.

Матір похоронили без неї, бо побоялася втратити  робоче місце, яке в Італії дефіцитне. Донька-студентка все дорожче їй обходилась, бо платить і заїї навчання, і заорендовану квартиру, адже Ірина не хочежити в гуртожитку. Бо там немає умов таких, які б її влаштовували. Та ще й казала,що мріє про власний автомобіль. І Ольга, зціпивши зуби, доглядала немічну бабусю, варила, мила, прала, прасувала для чужих дітей та онуків.

А роки відлітали, як птахи у вирій, і залишали в душі щораз більшу пустку і жаль за всім, що втратила через італійські гроші.

– І я тебе, матінко моя, не провела в останню путь, бо гроші переважили у ваганні їхати, чи не їхати тоді додому, – шепотіла знекровленими губами. – А тепер каюся, що прислухалася до розуму, а не до серця, і совість мене мучить. А гроші були, та загули.

Сльози жіночі скрапували на зелені листочки квіток, а руки, які висушили закордонні хімікати, працювали вправно й невтомно, аж допоки з хати не долинуло жалісливе “мамо”!

– Іду, доню, – відгукнулася Ольга і, помивши руки, бігцем подалася до дверей.

– Щось тобі, може, подати чи хочеш піднятися з ліжка і трохи надвір вийти? – запитала, переступаючи поріг.

– Подай мені телефон, порозмовляю з друзями. Може, легше стане на душі, бо вити хочеться. Туга більше мучить, ніж біль у спині, – сказала крізь сльози змарніла дівчина.

– Не сумуй так чорно, бо ще більше захворієш. Лікарі казали тобі, що лікування буде довгим, то мусиш кріпитись силами і думками, – заспокійливо промовила мати до доні, а серце рвалося від болюта думок за подальше життя, адже лікар казав, що Іра, мабуть, уже не ходитиме, бо травми хребта важкі. “О Господи, змилосердься, прости наші гріхи і дай мужності терпеливо нести цей хрест долі”, –молилася, проливаючи гіркі сльози у вечірній тиші, щоб донька не чула і не впадала віще більший відчай. Ольга часто ходила до церкви, їздила до святих місць, у монастирі з донькою в інвалідному візку і так щиро каялася перед іконамив тому, що сталося з її провини, і благала прощення, що інколи забувала про відлік часу й усе інше. У такі години світ для неї не існував, сонце не світило, птахи не співали, дерева не шелестіли… І тільки слова втомленої Ірини приводили до тями. Дівчина теж молилася за своє одужання та за спокій душі коханого хлопця. І сльозами вмивалася, але довго у візку сидіти не могла, бо все тіло нило болем. Тому просила матір вести її у квартиру, яку вони завжди винаймали на два-три дні, коли ставали паломницями. На них звертали увагу в церквах і на вулицях. І дехто навіть цікавився, що стало причиною недуги дівчини. Та не отримували відповіді. Ольга з Іриною своє горе ховали в собій не хотіли додавати серцю болю ще й розповідями про ту страшну трагедію, що перевернула для них світ із ніг на голову. Ольга лише вночі гортала сторінки прожитого й пережитого і думала, чому її доля така нещаслива. А в доні ще гірша. Та коли поринала в роздуми, то бачила, що своїми вчинками в’язала петлю нещастя.

Ось спершу обрала професію не за покликанням, бо не хотіла розлучатися з шкільною подружкою, хоч батьки були проти такого вибору, адже знали, що кухарство їй не до душі. Адже з дитинства мріяла стати медсестрою. Але Ольга виявила впертість та з подругоюподалась аж у Київ навчатись на технолога приготування їжі. Ця помилка потягнула іншу. На другому курсі вона вийшла заміж за вродливого хлопця, який, проте, вів трохи розгульний спосіб життя. Він працював будівельником. Придбав собі автомобіль і часто бував у барах та ресторанах. А студенти кулінарного технікуму деколи приходили в ці заклади на практичні заняття. Там і зустрілася Ольга з Романом. Однак не на щастя, бо невдовзі після весілля розпочалися між ними сварки через його схильність до розгульного життя та алкоголізму.

Батьки намагалися примирити їх, повчали і навіть соромили, та марно. Четвертого року подружнього життя молоді люди не витримали постійних нервових потрясінь і розлучилися. Дитина залишилася з мамою, бо я же інакше могло бути? Якщо батькові тільки гульки в голові. А для неї Іруся була сонечком, квіточкою, пташкою, вітерцем лагідним, без яких світ для Ольги був би немилим, нецікавим. Вона догоджала і потураладоні у всьому. Леліяла й оберігала від усього, що могло зашкодити її веселій усмішці. Так і жили в турботах про Іринку, бо дідусь із бабусею теж безмежно любили онучку, маленьку щебетушечку, яка втішала всіх своєю непосидючістю. Вона в дитячому садку, а пізніше йу школі була дуже активною, брала участь у різних змаганнях, концертах, конкурсах і навчалася добре. Ольга почувалася щасливою мамою, хоч жіноча радість була лише у снах та мріях, оскільки не хотіла бути коханкою, розлучати чужі сім’ї. Дбала про свою репутацію, намагалася не заплямувати своїми вчинками майбутнє доні. Могла б вийти заміж удруге, бо сваталися до неї гідні чоловіки, але не хотіла ризикувати тим, що вже стало нормою їхнього життя. Та й хто гарантує, що ті чоловіки будуть кращими. А Ольга, як то кажуть, пилинки здмухувалазі свого чада і боялася, щоби хтось не те що словом, а й поглядом не образив Ірусі. Тож жила тільки для неї і працювала так, щоб ні в чому дитині не відмовляти.

Іринка росла-виростала. А разом із нею зростали й витрати на її забаганки, які щораз більше дивували Ольгу та її батьків. Однак не забороняли святкувати дні народження в барах і на дискотеку бігати завчасно, бо їхня “зозулька”, так називала її бабуся, не любила, коли їй щось заперечували, і влаштовувала такі істерики, що сусіди збігалися, як на пожежу. А якось Іруся прийшла зі школи і твердо промовила:

– Мамо, тобі потрібно поїхати в Італію, бо я хочу після закінчення школи вступати до інституту. А на твою зарплату тамізернупенсію дідуся і бабусія навіть одягу модного не зможу купити.

Ольга пам’ятає, яким болем тоді відгукнулися їй слова доньки. Усю ніч проплакала, а вранці знову почула: “

– Ти вже подумала, мамо, до кого звернутися, щобишвидше отримати документи на виїзд. Адже теперусе за блатом роблять.

Стурбована й засмучена таким поворотом подій та гіркою для неї поведінкою Іри жінка намагалася пояснити доньці, що не може їхати на заробітки далеко від дому. Бо бабуся хвора і дідусь уже слабким став, отож їм потрібна її допомога. А гроші не основне. Якось викрутимося.

– Як викрутимося? – майже викрикнула донька. – Я нехочу жити так, як інші. Не треба було розлучатися з батьком. Тепер мусиш сама виводити мене в люди. Поїдеш до Італії, бо там добре заробляють, а про діда й бабу подбають сусіди, яким платитиме якийсь відсоток від твого заробітку.

– Доню, звідки така жорстокість у твоєму серці? – запитала зі сльозами на очах. І почула майже байдуже:

– Це не жорстокість, а реалії нашого життя, мамо. І ми мусимо йти в ногу з ними.

Ольга вночі не спала, бо слова доньки колючими тернинами пронизували серце й думки. “Моя кровинка виростає егоїсткою. І в цьому, мабуть, моя провина, оскільки я не відмовляла їй ні в чому. Моя любов сліпа і веде до прірви. Я це відчуваю і тремчу від страху. Боже, дай мені сили і розуму повернути доню обличчям до світла, де панують істини духовні, а не чортополох та іржа. Зранку порозмовляю з нею так, щоби зрозуміла, в чому полягає сенс життя. І не гнала мене на важкі заробітки. Господи, веди нас дорогами твоєї правди”. Але вранці Іра, щойно почула слова повчальної моралі матері, відразу сказала:

– Усе, що ти говориш, дуже гарно звучить, але ніяк не впливає на ті грошові витрати, яке диктує нинішнє життя. Я поспішаю до школи і не маю часу слухати те, що тільки словом втішає. А ти телефонуй подругам, знайомим –усім, хто може хоч чимось допомогти у виїзді за кордон. Бо за що навчатимуся у виші? А чи, може, ти не хочеш, щоб я мала вищу освіту?  – сказала, як відрізала, і, цмокнувши засмучену матір у щоку, подалася на голос друзів, які кликали її до школи. А Ольга заплакала і подумала з гіркотою, що треба все-таки їхати на ті кляті заробітки, бо інакше чим платитиме за доньчину науку? Світ став немилим від думок про те, що треба залишати рідний дім, та від тієї паперової крутанини, яку доведеться пройти з нервовою напругою і гіркотою в душі.

Прощальний день Ольга старалася не згадувати, бо настільки він був важким, що й досі серце кров’ю обливається, коли перед очима мимоволі постає та гнітюча картина. В Італії теж було нелегко, особливоспочатку. Адже роботи постійної не мала і мови не знала. Однак згодом, як і в інших заробітчан, усе потрохи нібито налагодилось. Навіть думки повернулися до сонця, бо Іринка вступила до інституту, а батьки хоч і хворіли час від часу, та ще не продавали корови і доглядалиптицю.Та ж стежини життя не бувають безмежними. І третього року заробітчанського життя чорним вороном прилетіла звістка про смерть матері. Згодом і батько пішов за межу життя. А Олині ревні сльози за ними впали на гарячий італійський асфальт, тому що гроші, яких усе більше й більше вимагали донька та майбутній зять, тримали її за кордоном. Збігали дні, місяці, роки в рабстві, і Ольга відчувала, що стає наче робот. Її руки і думки були скеровані лише до праці в маєтку сеньйори та до догляду її старенької матері. А почуття намагалася приглушувати силою волі, щоб не рвали струн серця, які ще зв’язували з життям. А Іра втішалася, що незабаром придбає суперавтомобіль, гонористо сяде за кермо і, всім на заздрість, їздитиме з коханим, куди захоче,хоч Ольга наполягала на тому, щобишвидше квартиру в місті придбала, бо їхня хата не нова, тож потребує ремонту. Але доня казала, що хлопцеві, з яким вони невдовзі одружаться, бабуся у спадок залишила двокімнатну квартиру, то їм іще авто до повного щастя потрібне. І не будь-яке, а дороге і супернове, бо хочуть поїхати на відпочинок за кордон. А туди їздять престижними машинами.

Ольга не змогла переконати Ірусю, що житло потрібніше за авто, тож із думкою“Виросла моя доня без батька, і я вже давно не гріла її ласкою рук та серця, то нехай втішається здійсненням заповітної мрії”подарувала своїй кровинці омріяне щастя. І себе відчувала трохи щасливішою, бо Іруся стільки приємного і втішного сказала їй, що серце радістю усміхнулося вперше на чужій землі. Це наче оживило Ольгу. Вона почувалася енергійнішою, потрохи вже на квартиру заробляла та документи “вільності” готувала, бовже хотіла додому, до рідної хати, до рідних могил.

Але довелося без тих довгоочікуваних документів, у сльозах, тривозі й гіркомусмутку літаком повертатися на Батьківщину. Бо сталася страшна трагедія. Її донька у важкому стані лежить у лікарні. І причиною чорного горя став той суперавтомобіль, який, на радість дівчині, розвивав шалену швидкість. Ірина щодня у телефонних розмовахз матір’ю хвалилася, що вже впевнено сідає за кермо “крутої тачки”,  з “вітерцем”катає друзів і більше з коханим хлопцем їздить туди, де їм цікаво та приємно. А вона, слухаючи Ірусю, раділа, що хоч таким подарунком компенсувала доні свою любов. І завжди застерігала від швидкої їзди та від того, що може зашкодити здоров’ю, але дівчина, очевидно, не чула тих застережень, і результат не забарився.

– Донечко, сонечко моє, розплющ очі, подивися на мене і скажи, що трапилося. Адже ми так давно не бачилися, – промовляла зчорніла від горя Ольга, ридаючи над непритомною донькою в лікарняній палаті. А в морзі заливалася неймовірно гіркими сльозами мати Артема. І проклинала той день, коли її син зустрівся з дівчиною, яка через розбещеність грошима й речами з-за кордону, стала причиною його загибелі.

– Чи для того я тебе ростила, щоб у такому юному віці закопати в землю? Чи не просила не водитися з Іриною, бо вона живе і, як виявилося, їздила “без гальм”?Чому ж ти, синочку, не послухав мене?

Її серце рвалося на шматочки від неймовірного болю втрати найдорожчого. Очі сльозами вмивалися, а крик душі сягав небес. Думками просила в Богаласки змилуватися, бо відчувала, що без допомогиВсевишнього не витримає такого жахливого болю й напруги нервово-психічної.

Ольга теж рвала на собі волосся і просила Господа повернути її доню до життя, бо лікарі сказали, що надія лише на Бога, адже травми важкі. Вона майже безперервно молилася, і робила це так щиро, як ніколи. І вірила, що небесні сили зійдуть на Ірусю. А коли дівчина нарешті розплющила очі, заговорилаіщо не день почала оживати, то Ольга відчула правдивість слів із Євангелія: “За вірою вашою воздасться вам”, жінка сердечно дякувала Спасителеві. Проте одного дня донька сумно промовила:

– Чому він загинув, а я живу? Адже цей світ мені вже не милий.

І надовго замовкла.

Мати розуміла свою кровинку, але тягнула її до життя, як могла. Операції трохи зміцнювали кістки рук, а ноги дівчини не рухалися через важку травму хребта. І лікарі знову розводили руками й казали: “Уся надія на Бога, бо медицина тут безсила”.

Ольга, гірко плачучи, молилася разом із донькою в різних святих місцях та вдома. Однак молитви їхні різні. Мати благалаВсевишнього оздоровити доню, а Ірина щоразу сповідалася у своїх важких гріхах і просила Господа, щоб забрав її до себе і з’єднав із коханим:

– Знай, Боже, що я й погляду твого не гідна, бо втопила юні роки в міцних напоях, наркотичному диму й інших диявольських спокусах. А моя “червона лялечка”, з якої я витискала всі сили, стала причиною трагедії страшної, чорної, неправильної. Перед моїми очима й досі стоїть кремезне дерево, яке стримало шалений лет…

Це я мала блежати в землі. Але ж ні, гріхи не відпустили у спокій. І тепер тільки каяття гризе моє серце, бо минуле “дурманом” відгуло, а майбутнє – прірва, в яку падаю поступовоі з великим страхом у серці. Як я, Господи, житиму без руху, без спілкування з друзями, без усього того, до чого звикла. Адже якщо жити, то доведеться бути надзвичайно мужньою і терплячою, щоб не засмучувати тих, хто поруч. А я слабка, то не зможу нести цей важкий хрест, який сама собі поклала на плечі впертістю і поведінкою “крутої дівчини”. А якби послухала маму, то жила б тепер у вашій квартирі, а  мій коханий був би живий, і світ був би кольоровим, і мати сяяла б щастям. Мої впертість і дурість перетворили все на хаос, який тисне, пече, рве серце й душу таким болем, що навіть крик не може вирватися з грудей. Чи буде мені прощення за таку диявольську поведінку? Чи випрошу я в Бога та людей прощення? Чи відчую я колись спокій у душі, якщо Всевишній не почує моїх молитовних прохань і не забере мене зі світу, який уже ніколи нічим не втішить мене? І навіщо я народилася? Навіщо?..”. Такі думки гнітили і сльозами скрапували, коли матері не було поруч, бо вона й без її сліз була нещасливою.

Час швидкозбігав. Ольга з донькою жили своїми надіями. Але дівчина з тривогою в серці відчувала, що її молитви не почуті, бо скалічене життя триває, а грошей на лікування вже немає, і попереду – крах.

А мати працювала, возила Ірусю до святих місць, доглядала її і потрохи звикала до важкої ноші. І сподівалася на те, що хоч трохи покращиться доньчине здоров’я. Вона знаходила розраду в читанні Святого Письма, бо істина Божої правди зміцнює її сили і дух. Жінка відчувала й розуміла, що своєю сліпою любов’ю допомагала доньці розкидати каміння, яке зараз, плачучи, обидві збирають, бо на все свій час. “А пішли б ми іншою дорогою, вузькою, а не широкою, то не було б на нашому шляху таких важких каменів”.

– Ой, не було б, – зітхнула з жалем у нічній тиші, опустилася на коліна, щоб молитвою придушити крик душі та серця і припинити потік пекучих сліз.

Оксана МАКСИМИШИН

 

Сонечко

Вулиця, на якій жили Андрій та Стася, складалась із двох рядів будинків, що стояли один навпроти іншого. За городами одного ряду простягались поля. За городами іншого ряду протікала річка. Селяни проводили до своїх городів зрошувальні системи. Це давало змогу утримувати теплиці. Городи теж поливали річковою водою. Від весни до пізньої осені збирали господарі врожай городини. Продавали на ринку, здавали гуртом, годували худобину. А це все гроші. Саме на цьому боці вулиці жив Андрій. Ті селяни, які жили на протилежному боці вулиці, поливати городи не мали змоги. Кожен із них хотів жити біля річки. Дуже хотів цього й батько Стасі, Борис. Одружившись, він привів молоду дружину в батьківський будинок.Чималій родині було тіснувато у старенькій хаті. Борис міг би придбати власний дім з боку поля. Та він хотів жити біля річки. Хоча будинки там коштували набагато більше. І продавали їх рідко. Молоде подружжя декілька років терпіло тісняву, допоки не дочекались нагоди придбати дім біля річки. Вони домовились із продавцем будинку про ціну, дали завдаток і з нетерпінням чекали, допоки господар їхнього майбутнього будинку не владнає всі формальності. Однак той повернув їм завдаток і продав будинок батькові Андрія, Арсенові, який запропонував на декілька тисяч більше. Для Бориса це було підступним ударом зі спини. Вони з Арсеном товаришували. Й ось тобі раз! Розгніваний, ображений, він побіг до будинку приятеля і зчинив там сварку, яка закінчилась бійкою. У тій бійці Борис вибив Арсенові око. За це й потрапив за ґрати на три роки. Відтоді минуло більше ніж десять років, але ворожнеча між ними не зникла. Навіть навпаки. Щонайменший привід – і спалахувала сварка на всю вулицю. Жили ж бо недалечко один від одного. Не спілкувались їхні дружини і діти. Глуха ненависть між сім’ями наростала з року в рік. Про це було відомо всім селянам. Однак ніхто з них не здогадувався, що діти двох затятих ворогів закохані ще зі шкільних років. Молодята завжди були дуже обережними. Їх закружляло в потужному вихорі незнаних досі приголомшливих почуттів. Хлопець та дівчина втратили відчуття реальності. А водночас перестали бути обережними.

Якось Андрій сповістив, що його батьки будуть відсутніми весь день. Запропонував коханій зустрітись у нього вдома. Дівчина погодилась. Отож того дня ще до обіду відпросилась у батьків на річку. Вхопивши рушника, весело почимчикувала вулицею. Біля Андрієвої садиби був провулок, який вів до берега річки. Стася повернула до цього провулку. Йшла повз садок, порослий малиною. У ній на Стасю чекав Андрій. Він відхилив дві відірвані штахетини, дівчина шаснула в той лаз і опинилась в обіймах коханого. Щасливі й упевнені, що їх ніхто не помітив, вони зайшли до будинку. Їхня впевненість була даремною. На той час дідько випер Марину, сусідку через провулок, на густу розлогу вишню. Дівчина зривала криваво-червоні ягоди на варення. У густій кроні її важко було помітити. Проте сама бачила згори все і всіх. Спостерігаючи за Андрієм та Стасею, так здивувалась, що мало не впала з вишні. “Оце так? То ось чому Андрій на мене не звертає уваги! Я перед ним і так, і сяк, а він нуль на масу. Зі Стаською кохається. Он до хати повів і двері замкнув. Не телевізор вони ж там дивитимуться?! А батьки ж їхні ворогують. Я вам, любаски, влаштую “феєрверк” на все село. Ти, Андрієчку, пошкодуєш, що поміняв мене та оту хвойду!” – шепотіла сама собі, спускаючись із дерева. Закохані дівчата, якими знехтували на користь іншої, можуть бути дуже небезпечними. Саме такою виявилась Марина. Примружившись від зловтіхи, вона якийсь час розмірковувала, як дошкулили закоханим найболючіше. Врешті надумала.

Вийшла за ворота, сіла на лавку і почала чекати на Стасиного батька. Марині було відомо, що він щодня йде повз її хату з роботи додому. На обід. Чекати дівчині довелося довго. Навіть хвилюватись почала. Усе позирала на двері Андрієвої хати. А раптом Стаська вийде й подасться додому? У такому разі гаплик її плану! Але двері не відчинялись. Нарешті на дорозі з’явився Борис. Марина так зраділа, що побігла йому назустріч.

– Добридень, дядечку. А я чекаю на вас, – затріщала, мов сорока.

– Чекаєш на мене? – здивувався Борис. – Я вже застарий для того, щоб на мене чекали молоді, гарненькі дівчата. – віджартувався, усміхаючись до дівчини.

– Саме про молодих дівчат ітиметься. Ви мені вибачте, якщо вам моя новина буде неприємною, але я маю вас застерегти, допоки розголос не пішов селом, – удаючи святенницю, лепетала Марина.

– Ти про що? Дівчино, кажи вже, що маєш. Не тягни кота за хвоста, – насторожився співрозмовник.

– Отож я й кажу. Дядько Арсен із дружиною ще вранці кудись поїхали автомобілем. За декілька годин ваша Стася зайшла у провулок, у саду на неї чекав Андрій. Відхилив штахетини, Стаська залізла до нього в малину. Вони обійнялися, поцілувались, пішли до хати й зачинились. Я сиділа на вишні й усе бачила. От, – Марина тараторила, а Борис блід на виду.

– Ти впевнена? Якщо помилилась чи збрехала, то вб’ю, – прошепотів приголомшено.

– Я що, сліпа чи дурна? Чи мені робити нічого? Правду кажу! Йдіть самі перевірте.

Ошелешений новиною чоловік зблід на виду. Знетямлено дивився на обійстя свого лютого ворога. Тут усе було зроблено до ладу. Гарно. Було відчутно, що господарі заможні люди. Якби Арсен не перехопив у нього цього будинку, то тепер Борисова сім’я не потерпала б від нестачі грошей,а купалися б у достатку, мов сир у маслі. Від цієї думки на душі чоловіка здійнялась хвиля ненависті. Його донька-зрадниця зачинилась у будинку ворога, із сином ворога! Борис від обурення не міг контролювати власних учинків. Він швидко увійшов у двір, піднявся на ґанок і почав щосили гамселити кулаками у двері. Двері залишались замкненими.

Десь у глибині душі народилась надія, що все, що сказала Марина, неправда. Він зупинився, злісно поглянув на дівчину, яка визирала з-за воріт, і знову почав гамселити. Урешті двері відчинились – і на порозі з’явився абияк одягнений Андрій. Від погляду на непроханого визитера хлопець оторопів.

– Ви? –запитав спантеличено і налякано. – Що вам потрібно?

– Що мені потрібно? Я тобі скажу, що саме мені потрібно. Гаденя паршиве.Нехай виходить!– із притиском, наливаючись люттю, стискаючи кулаки, прошипів Борис. Він незмигно дивився юнакові в очі. Той не відводив погляду, в якому був острах. Але Андрій намагався виглядати спокійним.

– Не розумію вас. Я саму будинку.

– Не роби з мене дурня! Я знаю, що моя донька за цими дверима!Не піду звідси, допоки її не заберу! –підвищив голос Борис, усе ще сподіваючись, що Стасі там немає. – Анастасіє, виходь! –крикнув  щоб упевнитись.

– Я кажу вам, що я сам. Вашої доньки тут немає, – промовив хлопець істривожено озирнувся в темінь коридору, ніби застерігаючи когось. Цей порух переконав Бориса, що Стася там. Від гніву йому потемніло в очах, загуло в голові.

– Виходь,розпуснице!Бо поб’ю вікна в будинку твого коханця. А йому пику натовчу! –Борис озирнувся навкруг, побачив біля дерева лопату, вхопив її до рук, підбіг до вікна спальні.– Рахую до трьох! Один! – Він замахнувся лопатою до вікна. – Два!

– Тату!Не роби цього! – почувся голос дівчини. Вона стала поруч з Андрієм, бліда,з розкуйовдженим волоссям. Тремтячи від страху, пригорнулась до хлопця. Той обійняв кохану, намагаючись заспокоїти. Саме те, що вони насмілились обійнятись перед його очима, довело Бориса до сказу. Він остаточно припинив володіти собою.

–Хай йому грець! Порішу обох! –закричав знетямлено і кинувся до закоханих. Андрій підступив ближче, затуливши Стасю. Величезний кулачисько опустився йому на обличчя. Хлопець упав, на мить знепритомнівши.

– Андрійчику! –верескнула Стася. Вона не встигла підбігти до милого, як отримала від батька сильного ляпаса. Дівчина впала на коліна, закривши закривавлене обличчя. Осатанілий Борис ухопив доньку за волосся, намагаючись виволікти її з двору. Дівчина заволала від болю. Цієї миті Андрій отямився. Схопився на ноги, підбіг, вивільнив дівчину з батькових рух. Його самого з усією силою відштовхнув геть. Поштовх був таким дужим, що чоловік відлетів, ударився головою об викладені плитою східці ґанку. І затих.

– Заспокойся, Тасю. Усе буде гаразд. Не плач, – прошепотів Андрій, обіймаючи дівчину. Він намагався заспокоїти кохану, а в самого запливало синцем підбите око.Від хвилювання хлопця трясло, цокотіли зуби. Стася, припавши обличчям до його грудей,  ридала.

– Сонечко, що тепер буде? Він не пробачить. Порішить нас обох, –істерично вигукнула нажахана юнка.

–Усе буде гаразд. Я тобі обіцяю, – промовив Андрій, міцно обіймаючи кохану.

– Агов, голуб’ята, годі цілуватись привселюдно. Погляньте на дядька Бориса. Він не підводиться, –долинув від воріт зловтішний голос Марини.

Андрій та Стася побігли до свого кривдника. Чоловік лежав непорушно, із заплющеними очима. Зі скроні тоненькою цівочкою текла кров.

– Тату! – впала на коліна біля нього Стася. – Таточку, отямся! – Злегка поплескала батька по обличчі. Та той не ворушився. – Андрію, води!

Бориса обливали водою,термосили, та все дарма. Навіть Марина зайшла у двір, щоб допомогти. Саме вона вголос промовила те, що підозрювали всі.

– Він мертвий. Андрію, ти вбив його.

– Ні, ні! Цього не може бути! Він отямиться! –перелякано скрикнув юнак.Він знову і знову намагався привести потерпілого до тями, та врешті зрозумів, що сталося непоправне. Опустившись на коліна біля покійника, застиг, завмер, онімів. Дивився на Стасю великими, сповненими сліз, відчаю та жаху очима і мовчав. Вона ніби не розуміла, що трапилося. Позирала то на татка, то на коханого нажаханими очима.

– Стасько, відтепер вашому великому коханню гаплик, –не втрималась від злої іронії Марина. – Андрієчка твого відправлять до буцегарні. Та ще й на довго. Бо він убивця твого батька. Невже й після цього кохатимеш його?

Стася лише тепер почала розуміти, яке страшне горе впало на її голову. Вона втратила відразу двох дорогих для неї людей:своє Сонечко, свого Андрійчика, якого дуже кохала, і татуся, якого теж дуже любила. Згорьований погляд звернула на скам’янілу постать коханого. Такий любий, такий рідний їй Андрій віднині віддалявся, ставав чужим.Ворогом, який нехай ненавмисне,але став убивцею її батька.

Подальші події стали для дівчини найстрашнішим періодом у її житті. Відтоді,як сталась трагедія, вона не промовила до Андрія ні словечка. Не тому, що вважала його винуватим чи перестала кохати. Ні. Кохала його навіть міцніше, ніж раніше. І вважала себе винною в тому, що сталось. Батькова кров, яку пролив Андрій, розвела їх у різні краї величезного поля. Поля, яке називалося життям. Часто згадувала, як заблукала у пшениці,який жах відчула, уявивши, що втратила коханого. Теперзбагнула:то була Господня  пересторога. Не дослухалась. Не зрозуміла. Тільки вона у всьому винна. Лише вона. Тому під час суду, де давала свідчення, навіть не поглянула на свого Андрійчика,хоча відчувала його погляд кожною клітинкою свого тіла і серце краялось від співчуття, бажання подивитись у його очі тавід кохання.

Мабуть, Андрій вважав дівчину зрадницею,а вона не хотіла ятрити своєї та його душі. Хотіла, щобхлопець зрозумів, що між ними не можливі ніякі стосунки. Розуміла, як йому важко, бо і їй було дуже-дуже важко. Усім’ї Стасю вважали співучасницею злочину. Молодші братик та сестра щоденно плакали за татком. Зі старшою сестрою не розмовляли. Мати, схудла і зчорніла, кляла Андрія, доньку та їхнє кохання. Вона не соромилась у висловах, дорікаючи Стасі. Андрієві батьки вважали винною лише її. Закрутила, повія, хлопцеві голову, припхалась у їхній дім,звабила їхнього сина і зіпсувала йому все життя. Ось тепер він має відбути п’ять років у в’язниці через неї. Усілюди в селі були налаштовані проти Стасі і співчували Андрієві. Про зіпсоване життя дівчини не шкодував ніхто. Навіть рідна мати. Вона не пустила доньку навчатись до технікуму.

– Сама винувата. Батька згубила. За який кошт тебе навчати?  Крім тебе, ще двоє. Тут аби тільки вижити. Підеш прибиральницею до школи. Я домовилась. Хоч якась користь від тебе буде.

Стася погодилась. Їй було байдуже довсього. Ходила, ніби зомбована. Ніби їй усередині все вигоріло і покрилось попелом. Та під тим попелом горіла іскриночка. Маленька-маленька. Подарунок її сонечка. Якщо нещасній ставало нестерпно важко, то виходила вночі у садок, звертала заплакані очі до неба і подумки запитувалав Господа, за що їй такі страждання. Невже вона завинила перед ним так сильно? Коли зрозуміла, що виношує в собі Андрієву дитинку, то сприйняла це як подарунок Бога за її страждання. Дівчині знову захотілось жити. Це було щастя, на яке не сподівалась. Стася почала добре їсти, пожвавішала. Зрідка, але усміхалась. Те, що вагітна, тримала в таємниці. Не мала сумніву, що мати,щойно дізнається, відразу затягне на аборт. Стася радшесама помре, та дитини вбити не дозволить. А коли вагітність стане помітною, то аборт робити буде запізно.

Мати дізналась, коли вже була майже половина терміну. Ото була буча! Жінка і плакала, і кричала, і шарпала доньку за коси. До півночі хлипала в постелі. На ранок, як на диво, зовсім спокійно винесла Стасі вердикт:

– Я розумію, чому ти не сповістила про вагітність одразу. Хочеш вберегти дитину. Розумію, що ти кохаєш Андрія. Але я теж дуже кохала твого покійного батька. Ти розумієш, як важко мені знати, що ти винувата в його смерті? Думаєш, я не люблю тебе? Люблю, як і ти свою майбутню дитину. Мине час, і я, мабуть, зможу тобі пробачити. Але я ніколи не визнаю за онука дитину вбивці свого чоловіка. Поїдеш на південь. До моєї сестри Ганни. Там народиш. Дитину залишиш у пологовому будинку. Тільки тодізможеш повернутися додому. Я тебе прийму, ніколи не дорікну й словом. Якщо не відмовишся від цього байстрюка, то ти мені не донька, а я тобі не мати. Викреслю тебе зі свого життя.

– Алеж, мамо… –залилась слізьми Стася.

–Усе. Розмову закінчено. Збирай речі. Я з Ганною телефоном домовилась. Завтра їдеш.

За вікном потяга пробігали незнайомі краєвиди. Дівчина ніколи не була в Південній Україні. Мало знала тітку Ганну. Мати приїздила до сестри на гостину дуже рідко. Чужий, незнайомий край, чужі люди. Як житиметься тут їй, сироті, з малим дитям на руках? Так, Стася вважала себе сиротою. Мати поставила перед донькою вибір. Це було нечесно. Бо знала, що Стася не відмовиться від дитини. Фактично мати зреклася доньки, залишивши для себе нагоду звинуватити Стасю ще й у цьому. Хоча й не відразу, але стася це усвідомила. Їй було страшно. Не так за себе, як за дитинку. Вона ніколи не відмовиться від дитини, яка поєднала її та Андрія навіки. У ній визрівала частинка коханого Сонечка. Це було неймовірним щастям! Дівчина й почувалась щасливою, незважаючи ні на що. Бентежила думка про тітку Ганну. Як вона сприйме рішення племінниці? Осудить, вижене з хати з немовлям на руках? А чи все обійдеться? Та як би там не склалось, але Стася радше попідтинню піде, однак не відмовиться від дитини.

Невеличкеживописне південне село сподобалось дівчині. Сподобалася й тітка Ганна. Вона виявилась привітною і доброю людиною.

– Не сумуй, моя квіточко, все у нас буде добре. Я багато років живу самотиною. А відтепер нас уже двійко. Незабаром трійко буде. Я вже й не сподівалась мати онука,а тут таке щастя! У молоді рокия теж завагітніла від коханого. Дослухалась до матері, зробила аборт. Відтоді не можу мати дітей. Мій коханий не пробачив мені цього. Узяв шлюб з моєю молодшою сестрою. Із твоєю мамою. Вона кохала його чи не з дитинства. Я виїхала із села. Вийшла заміж, потрапила сюди. Чоловік завжди дорікав мені відсутністю дітей. Помер декілька років тому. Відтоді потерпаю від самотності.

Тож ти і твоє дитядля мене за щастя. Подаруночок долі. Твоя мати добре знала, що робила, коли направила тебе до мене. Знала, що ти не залишиш немовля в пологовому будинку, знала, що я прийму вас, як рідних. Вона зреклася тебе, але передала в добрі руки. Не засуджуй її.Зрозумій і пробач.Так, як я зрозуміла її і пробачила їй. Твоя мама дуже кохала твого батька. Це, мабуть, у нас родове. Ти ж кохаєш свого Андрія?

– Так, – тихо відповіла Стася. – Але ми не можемо бути разом. Між нами кров мого татка, –додала сумно і залилась слізьми. Тітка Ганна обійняла її, поцілувала русяве волосся. На очах Ганни теж виступили сльози.

– Ой діточки, діточки. Такі молодесенькі, такі гарнесенькі, і ось така вам біда. Не плач,доню. Не втрачай надії. Звісно, батька шкода, ой, як шкода! Однак і тебе шкода, та й Андрія також. Кохання вашого шкода. Скажи, доню, а він знає, що незабаром стане татом?

– Ні, не знає, – сумно зітхнула Стася.

– Ви листуєтесь?

– Ні.Я не знаю, де він тепер. Можливо, писав мені. Та хіба мати допустить того листа до моїх рук? Та й навіщо нам листуватись? Ми не можемо бути разом.

– Невже ти бажаєш, аби дитя виросло без батька? Андрій має на цю дитину такі самі права, що й ти. Ти не Господь, щоб вирішувати долі, навіть найближчих людей. Урешті, Андрій не мав наміру вбивати Бориса. Він захищав тебе. І те, що твій тато так невдало впав, було випадковістю. За що ти караєш свого коханого і своє дитя? На мою думку, в цій трагедії немає ні Андрієвої, ні твоєї провини. Більше винуваті ваші батьки. Все життя ворогували, гризлися, мов собаки за кістку.Їхня ворожнеча і є причиною лиха. Можливо, там, на небесах, твій тато зрозумів усе, покаявся і поблагословив вас. Тільки сказати про це не може. Урешті, мертвим – мертве, живим – живе. Подумай про це, дитинко.

Стася думала про Андрія та про страшні події, які розлучили їх, щодня і щоночі. Мучилась від кохання. Від провини перед сім’єю, перед Андрієм та перед іще ненародженим малюком, хоча наразі все ніби складалось добре. Тітка піклувалась про Стасю, щиро раділа майбутньому онучкові. Дівчині було добре тут. Та не мала вона спокою на душі. Сумувала за мамою, братиком, сестричкою. Тужила за коханим,тривожилась його долею. Пташиною полетіла б над світом, розшукуючи його. Як була межа, яку не могла переступити.

Ганна добре розуміла почуття племінниці, тому вирішила діяти самостійно. Потай від племінниці. Син її сусідки працював у районному відділку міліції, через нього дізналась адресу в’язниці, де перебував Андрій. Написала йому листа. Відтоді вони тихцем листувались.

Хлопчик народився міцненьким, здоровим. Що то за радість була для обох жінок! Що за щастя! Немов янгол прилетів до хати, немов сонце освітило їхнє життя. Дали ім’я – Богданчик, однак молода матуся називала хлопчика Сонечком, як колись кликала його тата. Ріс Богданчик-Сонечко веселим, кмітливим, жвавим дитям. В оточенні любові та піклування.

Літня гроза стихла.Стася все сиділа в тихій хаті, поринувши у спогади. Від них щемливо солодко було на серцій сумно на душі.Тривожилась за свою любу тітоньку. Ще вранці Ганна поїхала до районного центру у справах і все не поверталась. Хоч би не сталось чого поганого! Стася визирала у вікно, очікуючи на тітоньку. Нарешті Ганна з’явиласянаподвір’ї. Та не сама. Разом із нею зайшов високий, худорлявий молодий чоловік. Стася поглянула на нього – і мало не зомліла. Упізнала його б і за сто років, серед безлічі інших. Андрій!

Молодій жінці стало млосно. Серце пропустило удар, перехопило подих, ноги стали ватяними. Не могла звестись, але душею летіла в його обійми. Тримаючись за стіни, вийшла з хати, стала на порозі. Застигла, вдивляючись в обличчя коханого. Подорослішав, схуд, однак це був він. Він! Стояв серед двору, дивився на неї закохано, ніжно, як і декілька років тому. Ніхто з них не наважувався зробити крок назустріч.

– Мамусю-ю-ю! –раптом почувся тоненький дитячий голосок. Залопотіли підлогою босі ноженята, і за мить Богданчик уже стояв біля мами. Стася вхопила синочка на руки і побігла до його татка, який мчав їм назустріч. Андрій огорнув сина та кохану міцними обіймами. Так і завмерли. Неподалік плакала від розчулення тітка Ганна. А молодим здалось, що вони знову стоять посеред безмежного колосистого поля. Поля, яке розлучило їх лише на митьі якетеперпоєднало їх назавжди.

Любов ШИШАЦЬКА

 

Остання воля матері

 

Перше почуття ніжності й тепла пробуджується в душі молодої мами, коли вона пригортає до грудей свого первістка. Про це Світлана наслухалась і начиталась багато. Та коли сама вперше побачила свою крихітну донечку, то не ніжність наповнила її душу – побачене її просто шокувало. Перед нею лежало крихітне тільце, в якого були спотворені обидві кисті рук. Два пальчики були відсутні, інші зрослися, мізинці взагалі стирчали в іншомунапрямку.

– Що це? – спромоглася промовити молода мама.

Лікарі почали її заспокоювати:

– Нічого не вдієш, така патологія, не ви перша, не ви остання. Нічого, це ще не найстрашніше, загалом дитина здорова. Ми запросили на консультацію фахівців, у ранньому віці вони таке не оперують, потрібно зачекати. Сучасна медицина успішно працює над виправленням саме таких помилок природи.

– Це ж дівчинка,– сумно мовила у відповідь Світлана.

За певний час вона з донечкою була вдома. Дуже хвилювалася, коли хтось приходив провідати новонароджену, не хотіла, щоб люди бачили її скалічені ручки.

– Чого ти так себе гнобиш, –заспокоював її чоловік, – може, ще щось виправимо згодом.

– Яка вже є, все одно наша,– казала їй мама і ніжно гладила маленькі ручки. Коли Лілі виповнився рік, між Світланою й Андрієм ніби якась чорна кішка пробігла. Від взаємного кохання, злагоди і взаєморозуміння не залишилося й сліду. І більше в тому була винувата Світлана. Чоловік і мама спочатку пояснювали ці нервові зриви вадою Лілі, потім Андрій уже не хотів мовчати, терпіти часті сварки. Урешті шлюб вони розірвали.

– Ти не мала цього робити, – матір категорично була проти розлучення. – Не про себе повинна думати, а про доньку.

– Я не житимудо кінця своїх днів із людиною, яка стала мені чужою, я вже взагалі починаю відчувати до Андрія ненависть. Переконати Світлану мама так і не змогла.

Андрій поїхав на заробітки в Росію, не писав, не телефонував. Світлана працювала на доволі прибутковій посаді, фінансової скрути не відчувала. Здебільшого Ліля була з бабусею, яка дуже її любила. У житті Світлани з’явився чоловік, який гарно до неї ставився, відводив їй багато уваги, приносив дорогі подарунки. Саме в цей час приїхав Андрій, прийшов до них у гості, приніс гостинці для дівчинки і чималу суму грошей. Заходив до донечки часто, зі Світланою вони поводились, як просто знайомі люди.Хоча Андрій і робив кроки до примирення, та жінка вдавала, що не помічає його зусиль.

Урешті якось увечері мама, коли вони, вклавши Лілю, вдвох сіли почаювати в кухні, категорично промовила:

– Ти маєш жити з Андрієм. Подумай сама, кому потрібна твоя дитина, і ще й така? Згодом тобі її лікувати.Хто тобі допоможе, хто тебе підтримає? Ти ніяк не хочеш зрозуміти, що рідного батька не замінить ніхто!

 Світлана заперечливо похитала головою і мовчки пішла до своєї кімнати. Ну як вона має пояснити мамі, що Андрій – це минуле, тепер у неї є Сашко і вона за два дні на його запрошення їде до нього в гості в Москву – там у її нового коханого власне помешкання. І Світлана просто переконана, що він навіть якщо не запропонує їй руки і серця, то принаймні жити разом уже точно. Вони, щоправда, ніколи не розмовляли про спільне майбутнє, але хіба не зрозуміло, що саме так і буде, бо інакше навіщовсі ці подарунки та й запрошення в гості? Крім того, чоловік любить жінку, то має любити і її дитину.

У Москві вона гостювала тиждень. Сашко возив її до історичних місць, крамницями, запрошував на каву в затишнукав’ярню. Ілюзія казки скінчилась для Світлани раптово і прикро. У квартирі задзвонив телефон. Вона підняла слухавку. Приємний жіночий голос попросив до телефону Сашка. Він узяв слухавку і після слів“Алло, привіт!” зачинився у спальні. Світлана чекала в кухні. Коли чоловік закінчив розмову і вийшов, вона спитала ображено:

– Хіба ти маєш від мене таємниці?

Сашко поглянув на Світлану здивовано:

– Звичайно,що так. І маю на це повне право. Але якщо тобі вже так кортить дізнатися, хто це телефонував, то можу сказати.

Він усміхнувся, вийняв портмоне і показав їй фото вродливої дівчини.

– Це Аня, моя наречена.

 Світлана спантеличено дивилась на Олександра: 

– А я хто?

– А ти мій Світлячок. Хіба ти цього не розумієш? Хіба ми щось обіцяли одне одному? Світлано, ти мені дуже подобаєшся. Мені добре з тобою. Я думав, що ти все розумієш…

Вона повернулася додому зла на весь світ. Картала себе, не розуміла, як могла будувати такі веселкові плани, якщоОлександр і справді й словом ніколи не обмовився про спільне майбутнє, в якому вона мала б зайняти місце його дружини. Ну чомув неїтаке життя? Комусь – усе, а комусь – нічого. Мати відчувала, що щось трапилось,  але нічого не розпитувала.

Однак задекілька днів, коли Ліля запитала,чому не приходить татко, мама вкотре нагадала Світлані про Андрія:

– Ти повинна повернути Андрія в сім’ю! Твоя дитинамаємати батька. Чого вона має бути сиротою? Чого ти не хочеш реально подивитись на життя?

Її спокійна, врівноважена мама,мабуть,уперше так розмовляла з донькою, не підбираючи слів, не шкодуючи своєї дитини. Тоді вони сильно посварились.

– Ніколи більше не згадуй мені про Андрія! – наостанок крикнула Світлана, злісно грюкнула дверима літньої кухні й пішла до хати. Наплакавшись від душі, вона заснула, пригорнувши до себе донечку.

Уранці, збираючись на роботу, побігла до літньої кухні, де в спеку жила мама. Несміливо постукала, потім сильніше, але ненька не озивалась.“Мама ніколи так довго не спить…”– майнула думка. Сама не могла впоратись із замком, покликала сусіда. Урешті двері відімкнули. Мама сиділа на ліжку, схиливши голову на стіл. Захололі руки тримали папірець, де кольоровим олівцем дівчинки було написано: “Остання моя воля – поверни Лілі ба…”. Слово обірвалося враз, певне, тоді, коли відлітала у вічність мамина душа. Її серце зупинив раптовий інфаркт. Зраненою птахою голосила Світлана на подвір’ї: її горе не мало меж.

Волю матері молода жінка виконала. Вона показала згодом Андрієві папірець і просто сказала:“Повертайся”.

За декілька років роботи в Росії Андрій склав чималу суму грошей. Вони купили автомобіль, почали зводити будинок.

– Хіба в нас немає хати, хіба ми немаємо де жити? –спробувала заперечити йому Світлана.

– Унас є донька,– відповів твердо і переконливо.

Дівчинку Андрій дуже любив. Коли Ліляпідросла, почав возити її до лікарів, домовлятися про операцію.

Оперували дівчинку в Києві. І то була не одна операція, а декілька послідовних, із перервою у два-три місяці. Світлана весь час була з донечкою. Лікарі гарантували успішний результат. Як могли, виправляли вони Лілі форму кисті рук. Розтинали, латали, вшивали…

Настав час остаточно зняти пов’язки. Той день Світлана запам’ятала на все життя. Тоді саме приїхав Андрій, і вони пішли у парк над Дніпром. Світлана пішла по морозиво, а коли повернулася, то побачила, як Ліля показувала таткові свої маленькі, у світлих шрамах ручки. А він цілував кожен пальчик, і дитяча долонька була мокра від Андрієвих сліз.

Світлана завмерла, зробивши для себе раптове відкриття: як раніше вона могла відштовхнути Андрія, як думала жити без нього? Хто інший, окрім батька, міг так турбуватися про дівчинку, радіти її успіхам і плакати над кожним пальчиком дитячої ручки? Це знала лише її мама, її мудра, розумна мама, яку вона так пізно послухала.

– Дякую тобі, мамо, дякую тобі, ненько, – шепотіли Світланині вуста.

Над Дніпром кричали чайки, і жінці здалося, що десь там разом із білокрилими птахами літає та радіє за них на небесах мамина добра душа.

Наталя ПЕТРУК

 

Вона любила соняшники

“Вона любила соняшники. А ще мене. І вітер, що дме з моря і хлюпає в обличчя ніжною прохолодою. Любила окраєць місяця, що мрійливо завис на гіллі дерев. Із кумедними ямками на щоках, із густим ластовинням і з вірою в дива, вона була схожа на справжню мрію із моїх снів. Здається, я теж кохав її, принаймні так мені здавалося. Вона приносила в моє життя подих морського вітру, якого мені дуже бракувало, спогад про літо і про сонце… І час, який більше ніколи не повернути…”

 

Таємниця знайденого щоденника

Жінка відклала зошит, втупила у вікно погляд, у якому поєдналося все: розчарування, подив, сум, образа, жаль… Наче хтось ненароком розсипав у кухні пекучі спеції та цукрову пудру, і тепер оту суміш ані викинути, ані скуштувати, хіба отак дивитися на неї розгублено, як вона дивиться на сторінки пожовклого від часу щоденника і намагається знайти відповідь у неба, що сіє за вікном краплями холодного дощу… Чи у своїх спогадах.

Вона прожила з покійним чоловіком двадцять п’ять років. Увесь цей час вони ділили радощі та тривоги, розчарування і втіху, принаймні так їй здавалося. Вона вірила, що були єдиним цілим, тим поєднанням інь та янь, яке має залишити на цій землі свій слід. Свій промінчик сонця. А тепер, знайшовши ненароком на горищі його щоденник, де на десятках сторінок рясніють слова кохання до іншої жінки, вона не може привести до ладу сполохані думки. І не знає, як їй далі жити: кохати чи ненавидіти того, кого, здавалося, знала краще від самої себе.

Вирішила ненавидіти. Її. Бо увірвалася в їхню сім’ю непроханою гостею, зруйнувала ту єдність душ і тіл, яка була для неї священною. “Здається, я теж кохав її…” – написав чоловік декілька місяців тому. Але не йшов до неї, не прохав Аллу про розлучення, жодним словом чи жестом не виказав того, що вона не єдина, не звичайна формальність у паспорті. Нещодавно вони святкували 25-річчя свого одруження, він виглядав щасливим, розповідав друзям про їхнє знайомство, кумедні випадки з подружнього життя. Невже прикидався, невже грав звичну роль турботливого чоловіка? Мабуть, тепер уже ніхто не зможе відповісти на це запитання.

 

Спогади про мрію

Спочатку їй було важко засинати. Вона повсякчас дивилася на повновидий місяць у вікні, прислухалася до кроків на сходовому майданчику – здавалося, ще мить – і увійде він, її коханий, її життя. Здається, після знайомства з ним у ній прокинувся справжній магнетизм: вона відчувала його присутність шкірою, нюхом, могла виокремити в натовпі з-поміж тисячі інших осіб. То було якесь хворобливе кохання, вона забула про дім, роботу, друзів, постійно перебувала у своєму вимірі, де був присутній лише він. Її знайомі кажуть, що то все вік, максималізм, мовляв, і таке інше. Мине ще трохи часу – й перестане дивитися на світ через рожеві окуляри, сприйматиме життя з іншого ракурсу. Смішні, хіба можна забути ЙОГО, перестати бачити в ньому свою мрію? Адже після загибелі її батьків він – найрідніша для неї людина. Мабуть, він і сам цього не прагнув, просто так склалися обставини, доля звела їх, щоб випробувати на міцність, виокремити фальшиве від справжнього. Здається, вони – дві половинки одного цілого, якби не одне “але” – в нього є дружина. Він не розповідає про неї, не обговорює, як йому з нею – погано чи добре, він взагалі не впускає її в цю нішу свого життя. Так прикро, що вона ж звикла ділитися з ним найпотаємнішим, вона ж довіряє йому кожною клітиною свого серця.

Сьогодні він сказав, що їм більше не варто зустрічатися. Що все має свої логічні початок і закінчення. І він не спроможний дати їй те, чого вона від нього очікує. Вона промовчала, втупивши погляд у підлогу. Залишивши її, він не знав, що насправді їх поєднано назавжди…

 

Він

Того ранку накрапав холодний осінній дощ. На кладовищі було тихо й безлюдно, лише гайвороння перестрибувало з гілки на гілку, намагаючись знайти хоч якийсь прихисток від негоди. Вона йшла повільною ходою, думала про те, що невдовзі випаде сніг і їй буде важко сюди приходити. Хоча, можливо, річ не у снігових заметах і не в невтішних змінах погоди. Просто досі не може змиритися з думкою про те, що його немає.

 Її погляд раптом натрапив на схилену постать дівчини в кутку цвинтаря. Темна хустина, соняхи в руках і безодня смутку у великих синіх очах. Це було так незвично в цьому царстві сірості й тиші. Серце стиснулося і полетіло кудись униз: це була Вона. І вона чекала від нього дитину…

Їм із чоловіком не судилося мати нащадків. Так склалася доля, хоча вони завжди мріяли… І от тепер, коли бачить ту розлучницю, здається, що мала б її ненавидіти, викричати в обличчя весь біль, який довелося пережити, всю образу зрадженої жінки, та не може. В отих очах, повних смутку, відбивається те, що в її власних: розгубленість, кохання, біль утрати, і ці почуття перекреслюють усе.

– Лише сьогодні я дізналася, що його немає, – розгублено-винувато мовила вона. – Я відчувала, що з ним щось трапилось, особливо після того, як у моє вікно залетів голуб, але не хотіла в це вірити. Мені хотілося думати, що з ним усе гаразд…

– Птаха, що б’ється у вікно, – завжди погана ознака… Це сталося раптово, він не відчув болю…

Дощ періщив по їхній зіщулених постатях, холод пронизував до кісток.

– Це добре… Адже він завжди був таким життєлюбом…

Жінка в темній хустині, із соняхами в руках задумалася, потім поставила квіти на могилу чоловіка. Вони стояли мовчки, кожна думаючи про щось своє. Накрапав дощ, падали на землю останні пожовклі листки. А соняхи палахкотіли яскравим світлом і ніби говорили про те, що життя триває.

– Він так мріяв про літо. І про море… І про подорож на катамаранах, – сказала молодша.

– Він прагнув затишку і спокою, любив посидіти на канапі… – заперечила старша.

Обоє на мить замовкли, але те мовчання таїло в собі значно більше слів, аніж вони могли б промовити.

– Вам треба більше про себе піклуватися, – сказала старша жінка молодшій. – У вашому стані… – вона сумно оглянула тоненький потертий плащик, стару хустину, бліде від утоми обличчя. – Я медик і знаю, про що говорю…

– Гаразд, – тихо промовила дівчина, яка любила соняхи.

Вони поверталися з кладовища, прихилившись одна до одної, – старша й молода жінка. Вітер-пустун здивовано спостерігав, як вони розмовляють, як іноді усміх розпогоджує їхні обличчя. І лише сонячні квіти мовчали, тремтячи пелюстками від холодного вітру та дощу. Їм було байдуже, адже двоє цілковито різних жінок знайшли в цьому світі одна одну, щоб заповнити порожнечу від утрати чоловіка, якого вони обидві кохали…

Валерія КРОК

 

ДОЧЧИНА ВЕНДЕТА

Одразу після війни дороги закинули юного Григорія у Ленінград. Місто полонило його розвідними мостами, білими ночами. Там зустрів своє кохання – білявку Зіну. Назавжди й залишився на березі Ниви. Працювали на заводі, отримали квартиру, народилася донька Наталя. Вродлива білявенька, як сонечко ясне. Та не світило те сонечко Зіні. Дім – повна чаша, працьовитий розумний чоловік – усе переситило її. Випивала. Як помер брат, забрав Григорій до себе матір – стару сільську вчительку. Хату її в селі продали і купили однокімнатну квартиру, поруч зі своєю. Стало Григорієві легше. Мати і попере, і їсти наварить, і доньку-школярку догляне. А Зіна все своєї.

Та якось ніби оговталась, взялась за розум. Саме тоді і вирішили другу дитинку народить. Вродилась дівчинка Оленка. Нічим не нагадувала Наталі. Якась потайна, хитра і жорстока. Григорій на роботі, Зіна уже не на заводі. Зате при чарці. Оленка у баби виросла і в школу пішла. Як відчула старенька,  що свою чашу допиває вже до дна, заповіла свою однокімнатну Оленці (як же, з пелюшок вигляділа!) і поїхала вмирати на Україну до дочки.

Збіг час. Вийшла Наталя заміж за військового та й поїхала за чоловіком на Далекий Схід. А там і Олена не забарилася. Григорій  втретє став дідом і сам няньчив оленину доньку, бо вона ще вчилась у медичному. Зіна була щаслива: Григорію ніколи було її контролювати. Ото вона прийде з роботи, принесе «чикушичку», хряпне і спить… Оленчине життя не склалося – розбіглись з чоловіком. Залишилася у своїй однокімнатній. Дівчинка підростала. Олена працювала у бригаді швидкої допомоги. На роботі познайомилась із молодим лікарем. Став він часто бувати у її квартирі. Григорій сам розривався між роботою, дачею і домом. Садив город, обробляв ягідники, сад. Сам полов, збирав, заготовляв, консервував. Зіна… пила. Олена ходила на чергування, а звільнившись, цілими днями спала. Помочі не було. Ні Олена зі своїм залицяльником, на Зіна на дачу не їздили. Чекали вдома всього готового.

Якось втомившись і душею, і тілом, Григорій повернувся з дачі навантажений сумками для себе й для дочки. Заніс Олені овочі і почув розмову, що приголомшила і розчавила його. Притулився до одвірка у вітальні і слухав:

  • Я понавыдергивал, как ты и говорила, лучшие луковицы и чесночку вот нарвал. Совсем молоденький. Огурцы собрал все, даже маленькие. Черешни некогда было рвать: нарезал веток вот, - шумно оповіщав майбутній зять.

Так ось хто так по-варварськи познущався над його молодими черешеньками і грядками. Ось хто нетружений переколотив його городину. Образа закипіла включ:

  • Ах ти негідник, ледач ходяча,  − Григорій не тямив себе. Схопивши за груди винуватця, виштовхнув з квартири і спустив по сходах. Слідом за ним відправив його корсетку і ключі від авто. На Лєнку дивився очима повними болю. Нічого не сказав, кинув привезене для неї і пішов додому. Того ж дня повернувся на дачу і жив там тиждень, добираючись до роботи. Ні дружина, ні дочка не зателефонували. А для чого? Їсти ж є що. А коли з’явився дома, дочка світила в очі так, ніби й нічого не сталось. Він бачив, що  залицяльник у Олени зник і не з’являвся. Через це дочка вовком дивилась на батька. Зіну за пиятику звільнили з роботи. Чоловік відвіз її на дачу, бо там не було у неї горілчаних подруг. Змусив город полоть і їжу готувати. Жили тепер на дачі, а квартира замкнена була.

Через ціложиттєві недоліки у харчуванні Григорій мав виразку шлунку. Готував практично сам раз у день, а частіше сухом’ятка. Робив важко і постійно нервував. Саме тому щовесни і щоосені мав клопіт через загострення хвороби.

Того дня він приїхав наглянути за квартирою, полити квіти. Почувався вкрай погано. Забігла Лєнка і як лікар зауважила батьків стан:

  • Давай вколю тобі щось. Скільки будеш мучитися?

Він і згодився. Не підозрював, навіть не міг допустити думки, щоб дочка… Довірився. Лікарка ж!

Олена вколола щось із психотропних і викликала швидку. Коли карета прибула, дочка намалювала жахливу картину, в якій її батько виглядав психічнохворою людиною. Дуже буйною і небезпечною. Як лікарю не повірити? Отак і опинився  Григорій у «психушці». Отримав купу усяких заспокійливих і спав добу за добою. Прочумається і одразу вимагає головного лікаря. За природою ж своєю був гарячковий, емоційний. От йому й знову заспокійливе – і знову спить. А виразка у цей час свою роботу робила. Адже чотири дні зовсім не їв. Тільки спав. Лише коли втратив свідомість, з’ясували що у нього почалася внутрішня кровотеча. Операція тривала чотири години. І ніби все було добре зроблено, але організм занадто фізично виснажений та додалась велика втрата крові.

Олена ж часу не  гаяла. Тільки один раз відвідала лікарню (не батька), аби взяти  довідку, що Григорій психічнохворий неадекватний  Зіні ж купила «чикушичку» і та поставила підпис де слід. Батькову квартиру на себе оформила. І жити в неї перейшла. Свою ж продала.

Більше двох тижнів лежало Григорієве тіло у морзі. Дочці ніколи було. Зіна на похороні не була. Рідним в Україну не сповістили. Сестрі Наталі Олена написала лише через місяць. А ще кажуть, що дочка – це більше, ніж син, як не пожаліє, то хоч скривиться…

Лана МАЙ

 

КУСЕНЬ ХЛІБА З МЕДОМ

Марія пізно вийшла заміж. Не була красунею, жила бідно, не мала рідні. Та ще й за вдачею була стриманою та відлюдькуватою. Таким важко знайти собі пару. Тож, коли до неї посватався Микола, гарний, але питущий сільський волоцюга, вона, не довго думаючи, погодилася вийти за нього заміж. Сімейне життя не зробило її щасливою. Чоловік і за холодну воду не брався. Марія працювала за двох. Тягла сімейний віз, як віл. Догоджала Миколі, бо кохала його. А той геть знахабнів. Пив, не обминав жодної спідниці, піднімав на дружину руки. Погрожував знайти собі іншу, молоду та гарну.

Марія боялась втратити його. Сподівалась на те, що народження дитини наверне чоловіка до сім’ї, але цього не сталось. Коли маленькій Лідочці виповнилось три рочки, Микола пішов до іншої. Почорніла від горя Марія, вмовляла його повернутись, принижувалась, голосила. Хотіла, щоб дитина мала батька. Та Микола мовив, як відрізав: “Не кохав, не кохаю і не покохаю ніколи. Ти мені бридка. Зникни”. І пішов, грюкнувши дверима, Марія ніколи більше не бачила його та довго тужила за тим халамидником.

Але згодом заспокоїлась. Мала донечку, тож було про кого дбати. Грубувата та сувора на людях, біля Лідочки ставала ніжною та м’якою, як масло на сонці. Важко було самій виховувати дитину. Хапалась за всіляку роботу. Недоїдала, недосипала, однак дочку пестила та ніжила. Потурала Лідиним забаганкам. Ладна була небо прихилити для своєї любої доні. Дівчина виросла егоїстичною, нахабною капризухою. Вимагала від матері гарного вбрання, смачної їжі. Не отримавши, дорікала матері, пхенькала, верещала на весь двір. Марії взяти б лозинку та провчити вередуху, та вона мовчки терпіла образи. Пишалась донькою, яка у школі й на людях вела себе по-іншому, добре навчалась.

Марія дуже хотіла, щоб її доня мала вищу освіту. Коли дівчина закінчила школу, мати взяла гроші в борг, щоб дитина вступила до інституту.

– А за які гроші вчитиму тебе, навіть не знаю! – бідкалась. – Заробітку в селі ніякого, а мені ще й борг повертати.

– То вже твої проблеми, – відрізала дочка. – Де хочеш, там бери гроші. Хоч кради.

 

Марія вирішила, що кістьми ляже, але доньку вивчить і борги поверне.

Наймалась до людей на поденну роботу. Кому город садити, кому хату білити, й мала якусь копійчину. Возила на ринок фрукти із саду та городину. Складала гривню до гривні. На собі економила. Схудла, аж постаріла, проте борги помаленьку повертала. Ліда приїздила щотижня. Мати наповнювала їй торбу продуктами. Давала кілька десятків гривень. Дочці того було замало.

– Що ти мені пхаєш ці копійки? – по-злому кричала до матері. – Мені їх на тиждень не вистачить! Мені потрібно вдягатись по-людськи. Однокурсники на мене пальцями тицяють, бо вдягнена гірше за всіх. Я хочу в кав’ярні з друзями посидіти, та ще маю щось їсти цілий тиждень.

– Але я тобі даю харчі, – боронилась мати.

– Що ти мені даєш? Картоплю та яйця! Та мені соромно у присутності людей торбу розбирати! Сама їж ті харчі! – дівчина аж слиною бризкала від обурення.

Змарніла, стомлена мати розгублено дивилась на свою кровиночку. Ніяк не могла второпати, чому тій соромно їсти картоплю та яйця. А Ліда почала навідуватись додому рідше. Коли приїздила, була гарно одягнута, мала дорогу косметику, золоті сережки.

– Звідки це все в тебе? – здивовано запитувала Марія.

– Влаштувалась працювати в супермаркет після лекцій, – відповідала дівчина.

– От розумниця! – хвалила її мати. – Та чи неважко тобі? Чи встигаєш готуватись до заліків?

– Важко, – зітхнула Ліда. – Та що маю робити? Ти мене забезпечувати як слід не хочеш.

Мати почувалась винною і знову мовчала. Міркувала подумки: “Нехай навчається і працює. Можливо, зрозуміє, як важко заробити на кусень хліба”.

А потім Марію викликали до інституту і сповістили, що доньку відраховують. За те, що пропускала лекції, не склала іспитів, а також за аморальну поведінку. Жінка намагалась виправдати доню. Доводила, що та після занять важко працює, можливо, й пропустила кілька лекцій. Декан факультету дивився на неї співчутливо, розуміючи її відчай, а потім тихо промовив:

– У нас більшість студентів працює після занять. Але це не заважає їм гарно вчитись. Ваша донька за останній семестр не була на жодній лекції. Ви, до речі, запитайте, де саме вона працює!

Приголомшена жінка привезла дочку додому. Була дуже засмучена тим, що її надлюдські зусилля виявились марними. А Ліда поводилась так, ніби нічого не сталося. На мамині докори та запитання коротко відповідала: “Не займай!”, поводилась нахабно. Одягалась так, що виглядала напівголою. Яскраво фарбувала обличчя. Не соромлячись матері й односельців, курила довжелезні цигарки. Вечорами зникала з дому. Приходила над ранок, до того ж добряче напідпитку. Матері допомагати відмовлялась, на докори не зважала.

Селом пішли недобрі чутки. Дійшли вони й до Марії. Не хотіла тому вірити. Але звідки ж тоді в Ліди гроші. Добре поміркувавши та придивившись, зрозуміла, що люди кажуть правду. Ліда торгує собою. В інституті про це знали. Тому й вигнали. Недарма порадили запитати дочку, де вона працює. Матері відверто не сказали, бо пошкодували. На нещасну жінку ніби впало небо. Розчавлена страшною здогадкою, голосила на всю хату й чекала на доньку. Та, як зазвичай, десь вешталась. Нарешті приблукала до хати.

Стояла у дверях, п’яно похитуючись.

– Чого рюмсаєш? – кривлячи губи, звернулась до матері. – Що, грошей на хліб не вистачає? На ось, тут і на хліб, і на ковбасу стане.

 Витягла з-за пазухи гроші й кинула їх на стіл.

– Де взяла гроші? – намагаючись стримувати гнів, запитала Марія.

– Яка тобі різниця? – похитуючи стегнами, дівчина підійшла до матері. – Не переймайся, не вкрала. Отримала за чесно виконану роботу.

– Торгувати собою – це для тебе чесна робота? Ти ж звичайнісінька повія! – Марія зірвалась на крик.

– Нарешті зрозуміла, – Ліда зареготала. – Так, я повія і зовсім того не соромлюсь. Я за місяць маю такі гроші, які тобі за все життя не заробити, горблячись на чужих людей. Я й тебе, мамусю, прилаштувала б до тієї праці. Та ти вже стара і, вибач, пикою не вдалась, – Ліда відверто глузувала. Такої образи Марія стерпіти не могла і вліпила доньці добрячого ляпасу. Та вдарила матір у відповідь. Розпочалась бійка. Вони качались підлогою, шарпаючись, дряпаючись і плюючись. Нарешті Марія відкинула від себе знавіснілу дівчину:

– Геть із дому! Бачити тебе не можу! Не прощу! Геть!

– Ой, налякала! – Ліда витирала скривавлене обличчя.

– Я й так мала намір гайнути звідси. Клієнтура тут занадто бідняцька. А на тебе мені начхати! – вона швидко зібрала свої речі і, грюкнувши дверима, вийшла.

Тримаючись за стіни, Марія дійшла до ліжка і впала на нього. Тільки тепер зрозуміла, на яке страховисько перетворилась її люба дитина. Жінка хотіла лиш одного – померти, бо те, що відбулось щойно в кімнаті, було страшнішим від смерті. В селі Марію поважали та вважали людиною з міцним характером. Чому ж Микола та Ліда, найдорожчі їй люди, вважали її нікчемою? Мабуть, це любов робить її слабкою та вразливою. Навіщо ж пускати до серця це почуття? Ні, вона не хотіла більше принижень.

***

Марія дуже змінилась. Замкнулась у собі. Рідко виходила з двору, який заріс бур’янами, не бралась до роботи. На привітання односельців буркала у відповідь, зиркаючи спідлоба погаслими очима. Сиділа в неохайній хаті, мов сич у дуплі, плекаючи ненависть до всього білого світу. Люди почали обминати занедбану хату і шепотіли між собою, що Марія потроху божеволіє від самотності.

 

Минуло майже два роки. Якось осіннього вечора приїхала Ліда. Стояла у дверях і мовчки дивилась на матір, яка так змінилась, що годі було впізнати. Марія теж мовчала, зрештою, таки озвалась:

– Заходь! Чого на порозі стоїш?

 Ліда поставила валізу, зняла пальто. У Марії очі полізли на чоло. Дочка була вагітна.

– Оце ті великі гроші, які ти отримала за свою “працю”! Знаєш, хто батько? – прохрипіла, ледь стримуючи лють.

– Знаю, – тихо промовила дівчина.

– І-і-і? – протягла мати.

– Втік, – сказала Ліда, не підводячи голови. Куди й поділись її самовпевненість і нахабність.

– Звісно, втік, бо кому потрібна така повія, як ти. Що, згадала про матір, коли живіт виріс майже до носа, і нема куди подітись із байстрюком? – Ліда мовчки схлипувала. – Гаразд, залишайся, – зловтішно просичала мати. Від тону, яким це було сказано, дівчина здригнулась, мов від холодного вітру. Раніше вона не боялась матері, проте тепер було лячно перебувати з нею в одній кімнаті.

Вранці Ліда сказала, що мусить стати на облік вагітних.

– Який облік? Можна подумати, що тобі потрібне це дитя. Думаєш скинути його мені на руки? Сама знову гайнеш у світи, а я маю з ним мучитись? Воно виросте і з мене знущатиметься, як і ти. Ти мене запитала, чи я того хочу? Отож сиди вдома. А якщо надумаєш вийти, то затискай живота простирадлом. Під пальтом не видно буде. Та, дивись, не пробовкайся комусь!

Ліда не наважилась запитати в матері, які в тієї наміри щодо дитини. Їй дитина і справді була не потрібна, просто аборт робити вже пізно. Та матері почала боятись ще більше.

Зимового морозяного вечора Ліда народила сина. Приймаючи пологи, Марія затуляла долонею доньці рота, щоб сусіди не почули крику. Хлопчик народився невеличким і кволим. “Не житиме, – подумки вирішила жінка. – То й на краще. Закопаю десь, ніхто ні про що не здогадається. Та й мені не доведеться брати гріх на душу”. Загорнула дитя у стару ковдрочку, поклала на лавку і почала поратись біля Ліди, в якої ніяк не припинялась кровотеча. Дівчина слабла і блідла щохвилини. Марія немов прокинулась зі сну. Любов, яку вона старанно замурувала десь глибоко всередині, потроху виривалась на волю. Страх за Лідине життя породив іще більшу ненависть до того байстрючати. Це воно у всьому винне! Майже не усвідомлюючи, що чинить, винесла дитинча надвір і кинула на засніжену покрівлю хліва. Була як у тумані, чітко розуміла лише те, що ніхто не має дізнатися, що Ліда народила, і що потрібно рятувати доньку.

Хутко подалась до сусідів:

– Урятуйте Ліду, відвезіть до лікарні. Надірвалась, носячи дрова. Благаю, допоможіть!

 Не минуло й десяти хвилин, як закутана у простирадло породілля лежала на задньому сидінні сусідового авто. Марія, вмощуючись на переднє, звернулась до сусідок, які стояли в її дворі.

– Вимкніть світло та замкніть двері.

Рвонувши з місця, машина помчала засніженою вулицею.

***

Заламуючи в розпачі руки, Марія снувала лікарняним коридором. Чекала на лікаря, який оглядав Ліду. Тривога за дочку розтопила кригу на її серці. Вона бажала лиш одного – щоб донька залишилась живою. Коли лікар вийшов до Марії, то вона з надією, запитально поглянула йому в очі.

– Привезли вчасно, тому все буде добре. Але ходімо до мого кабінету, – відповів на німе запитання.

Марія відчула полегшення. Насторожувало оте “але”. Зайшла до кабінету.

– То ви стверджуєте, що дівчина надірвалась, коли носила дрова? – запитав лікар, суворо дивлячись на неї. Ствердно кивнула головою, але напружилась, відчуваючи щось недобре. – За дурня мене маєте? – розгнівано промовив лікар. – Та навіть практикант зрозуміє, що ваша дочка щойно народила. Де дитина?!!

У Марії потерпли ноги та руки від страху, та вона мовчала.

– Зрозуміло, – лікар скрушно похитав головою, підійшов до телефону, зняв слухавку. – Алло! Міліція?

***

Галина із Софією стояли біля воріт Маріїного двору і дивились, як від’їжджає автомобіль.

– Добре, що зранку трактор прогорнув дорогу, бо була б біда, – сказала Галя.

– Атож. Ти віриш, що Ліда справді надірвалась? – запитала Соня.

– Та ні, – Галя змахнула зневажливо рукою. – Мабуть, щось по-жіночому в неї або викидень, самі заподіяли. Але все одно шкода і її, і матір.

Отак, перемовляючись, жіночки рушили до дверей Маріїної хати, щоб вимкнути світло. Раптом Софія спинилась.

– Галю, ти чула? Ніби десь дитинча квилить.

– Ти чого мене лякаєш? Яке може бути серед ночі дитинча. То, мабуть, кішка нявчить, – промовила Галя, але й собі нашорошила вуха. В морозяній тиші обидві почули плач немовляти. Побігли на той голосочок.

Мало не плачучи від жалю, занесли дитя до Маріїної хати. Скупали хлопчика в теплій воді. Сповили в пелюшки та в ковдрочку, які принесла Галя, і нарешті, схвильовані та налякані, посідали під грубкою.

– Оце і є ті дрова, які носила Ліда, – сказала Софія. Галина ствердно кивнула головою.

– Таке гарне хлоп’ятко. Хоч би не заслабло. Але як вони могли, Соню, так учинити? Навіщо? – Галина мало не плакала.

– Скрута змусила, – задумливо відповіла Софія. – Галю, що ж ми маємо тепер робити, що говорити?

Такі ж запитання ставила собі Марія. Вона сиділа між двома міліціонерами в машині, що везла її додому. В райвідділі жінка не відповіла на жодне запитання, тому вирішили обшукати будинок. Марія знала, що незабаром її злочин буде розкрито. На неї чекає в’язниця. Та не цього боялась. І не осуду людського. Страшно було жити, усвідомлювати, що вбила власного внука. Те, що скоїла злочин в потьмаренні свідомості, не могло бути виправданням. Жінка ніби прокинулась від страшного сну, в якому перебувала два роки. Душа оживала і кричала від жаху та болю. Якби не супровід, Марія наклала б на себе руки.

Здивувалась, коли побачила світло у вікнах своєї хати. Подумала, що жінки забули вимкнути. Коли зайшла до помешкання, то оторопіла від побаченого. Сусідки сиділи під грубкою. Галина тримала на руках немовлятко. Побачивши поруч із Марією міліціонерів, усе одразу зрозуміли і миттєво знайшли вихід.

– Сусідочко, – защебетала Галя, ніби нічого не сталось, – ви вже повернулись? Із Лідочкою все гаразд? Ну, то Слава Богу. А ми тут вашого внука бавимо. Таке гарне хлопченя! Мабуть, потрібно було і його забрати до лікарні. Разом із мамою. Та ми так усі налякались, перехвилювались за Лідочку, так розгубились, що про це й не подумали.

Привітно усміхаючись, Галя поклала дитину на руки занімілій від пережитого Марії. Почуття, що вирували в Маріїній душі, годі описати. То було полегшення від того, що хлопчик живий, вдячність до жінок, які врятували не лише дитя, а й Маріїну душу, і щемлива ніжність до теплого згорточка, який притискала до зболілого серця.

***

– Бабусю, дозволь іще один-єдиний раз. Будь ласка, бабусю! – чорні Юркові очі дивились із таким благанням, що відмовити йому було неможливо.

– Гаразд, – Марія погладила онука по розпашілій щічці, – але потім одразу підемо додому. Ти, мабуть, замерз уже. Он як у снігу викачався.

Юрко хутко сів на санчата, І, мов вітер, помчав із гірки, сміючись від захоплення.

– Бабуню, допоможи мені витягти саночки нагору! – прохав знизу.

– Тягни сам. Ти майбутній чоловік, маєш бути сильним, – казала йому згори.

Малюк, сопучи, почав вибиратись на гору. Марія дуже хотіла допомогти йому. Але добре знала, що надмірні вияви материнської любові до доброго не приводять. Вона дуже любила свого онука. Навіть більше, ніж колись дочку, але виховувала по-іншому. Не розпещувала, не потурала його забаганкам. У шість рочків Юрко вже був їй помічником. Полов траву на городі, допомагав вибирати картоплю, підмітав двір. Був дуже розсудливим і серйозним, як для свого віку. Марія не боялась любити онука. Боялась, щоб він ніколи не дізнався про те, що трапилось у ніч його народження. Це не давало спати і лежало на душі каменем.

Ліда через кілька місяців після народження сина знову подалась до міста. Приїздила дуже рідко. Стосунки між донькою та мамою так і залишились натягнутими. Та Марія почувалась щасливою. Це щастя дарував Юрчик. Вона стала привітною, часто усміхалась, раділа кожному дню.

Удома Марія з онуком сіли пити чай. Вибравши залишки меду, намастила окраєць хліба й дала Юркові. Побачивши, що бабусі меду не залишилось, малюк переламав окраєць навпіл і простяг їй.

– Дякую, голубчику мій, але їж сам. У мене від меду зуби болять, – розчулено промовила Марія. Хлопчик подумав хвилинку, а потім серйозним голосом сказав:

– Коли стану великим, то зароблю грошей. А за ті гроші куплю тобі нові зуби. Ще куплю діжку меду. І щодня маститиму тобі медом великий кусень хліба.

Юрко так і не зрозумів, чому після його слів із бабусиних очей градом покотились сльози.

ЛЮБОВ ШИШАЦЬКА

 

                                      СТАРА ГОЙДАЛКА

Сумно старій гойдалці: колихає її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, неначе шепоче про якісь таємниці. А от колись… Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки в такт пісні, немов дівчатко, яке гойдалося тут, поки не виросли крильця:

– Бабусю! Подивіться, я вмію літа-а-а-ати! – кричала Лариса, затуливши очі, й починала верещати, що є сили. Так вона виражала своє задоволення. Сукеночка, як той метелик, пурхала і тріпотіла з кожним злетом, тоненькі кіски, підв’язані жовтими кісниками, розліталися в обидва боки, а рученята міцно трималися за віжки, які ще покійний дід Петро попросив у конюха.

– Гойда-гойда-гойдаша,

Де кобила, там лоша,

Там печене порося

Розкувікалося! – приспівувала бабця, а Лариса сміялася з того печеного поросяти.

Сьогодні баба Ганна плакала від щастя. Лідка, поштарка, принесла їй пакунок від онуки. Відкрила його, а там – різні закордонні подарунки: оливки в баночках (навіщо вони їй, не розуміє старенька того смаку, солоні огірки все одно смачніші), цукерки з дивними назвами, дві величезних тонких хустки, які бабі соромно було б й одягнути: “Скажуть люди, що збожеволіла: на старості років вирядилася, як дівка на виданні”. А ще фотографії. Як не радіти? Її маленька Ларисочка тут як актриса – одягнена по-міському, на високих підборах, тільки спідниця дуже вже коротка. Дивиться баба на ті фотографії, сльози фартухом витирає та розповідає Лідці:

– Лише ця дівчина тримає мене на світі. Дочекаюся її, тоді можна й покидати цей світ. Бо куди ж повернеться дитина, якщо мене не буде? Дочка Марія померла під час пологів, одненька вона в мене була, добре, що хоч дитина вижила, а я доглянула її. Дві скриньки рушників вишила на придане. Повернеться, вийде заміж, буде щасливою… Лише ця дівчина тримає мене на світі…

Таку розповідь Лідка чула вже не вперше, бо старенька  розповідала щоразу, коли поштарка зупинялася біля неї. Шкода було баби, жила лише минулим. А де ж тепер та онука, чи повернеться до рідного дому? Люди кажуть, що поїхала дівка до Москви продавчинею працювати. Довго звісточки від неї не було, а баба Ганна так чекала! Тоді й сталося щось із головою: виходила у двір і розмовляла з гойдалкою, бо бачила на ній маленьку Ларисочку. Бувало, розповідала  їй свої забавлянки чи казки, співала пісеньки про Галю, яку козаки забрали в далекі краї, про калину, яка росла на чужині. Здавалося, як і раніше, слухала їх онука й казала бабусі:

– Рідненька моя, я від тебе нікуди не поїду, не залишу тебе. Ми будемо завжди разом, мене ніякий козак не обдурить, я розумна! – щебетала дівчинка й обіймала її малими рученятами.

Баба Ганна не вміла читати, а коли поштарка приносила листа від онуки, зупинялася та читала про те, як живе Лариса на чужині, як сумує і хоче повернутися до рідненької бабусі. Старенька все забувала й уже наступного дня знову починала визирати Лідку, питаючи, чи не принесла вона їй добрих новин або якогось листа:

– Сьогодні для вас немає нічого, але ви чекайте: пишуть, пишуть, – відповідала поштарка звичною фразою.

– Ох, і розумна ти жінка! Звідки ж ти знаєш, що пишуть?

– То побачите завтра, коли листа принесу.

Так і чекала вона на те “завтра”, добре, що не пам’ятала, скільки часу минуло: день, тиждень чи місяць…  Основне, що завтра отримає!

А сьогодні баба Ганна плакала від щастя… Її внученька, єдина кровиночка, такі подарунки для неї приготувала!

– Нехай їй Бог допомагає і береже від лихого духу, нехай віджене від неї все зло та поганих людей, нехай дає щастя та здоров’я.

Слухала Лідка це і сама плакати починала, в неї ж бо двійко діточок росте.

– Візьми, доню, трішки цукерочок своїм дівчаткам, мені ж не можна солодкого, а твої радітимуть гостинцю. Скажеш, що від зайчика. Пям’ятаю, я завжди в кишені кілька цукерок носила, а коли приходила додому, Лариса відразу назустріч бігла і зазирала, що там за гостинець. Вона ласощі любила. А як до школи пішла…

Баба почала вкотре розповідати історію про те, як онука коліна побила та плакала, поки вчителька цукерку не дала, але Лідка поспішала, тому подякувала старенькій за гостинці та й пішла пошту розносити.

Наступного дня захворіла баба Ганна. Лікар казав, що слабка дуже, що небезпечно їй надвір виходити, щоб не впала, бо, не доведи, Господи, зламає собі руку чи ногу, що тоді робитиме? Друзі приходили її провідувати, носили їжу, поралися по господарству. А що там того господарства? Десяток курей і старий собака. 

Із часом хвора й зовсім злягла, ні на кого з відвідувачів не звертала уваги, а тільки дивилася на Ларисову фотографію і розмовляла з нею:

– Не сумуй, моя дорога, бабуся незабаром видужає, пиріжечків із маком тобі напече, сирничків насмаже, ти ж їх так любиш.

Напекли пиріжків, тільки не для Лариси, а бабі на похорон…

Сумно старій гойдалці. Колихає її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестить листя, неначе шепоче про якісь таємниці. А от колись… Уже від спогадів стає веселіше, і товста гілка починає колихати потерті мотузки в такт пісні, немов дівчатко, яке гойдалося тут, поки не виросли крильця.

Лариса прилетіла вже після того, як бабусі дев’ять днів відправили, зібрала всі фотографії на пам’ять про дитинство, відпустила собаку, щоб не скавулів, роздала деяке стареньке хатнє добро сусідам на згадку, замовила огорожу для могили. Все зробила як треба, то час і повертатися… Вже й таксі чекає біля двору, а вона сіла на стару гойдалку, вітер колише її довге блискуче волосся, і почала співати пісню про печене порося. Байдуже, що подумають, а вона знову хоч подумки в дитинство повернулася!

Вже й стемніло, таксист отримав плату за час, який витратив на чекання пасажирки, що так і залишилася сидіти на гойдалі, відв’язаний Дозор терся біля ніг молодої господині та чекав заслуженої вечері, в сусідньому будинку погасло світло:

“Люлі, люлі, люлі, всі дітки поснули,

Тільки моя доня не спить, не дрімає,

Очками моргає, з котком розмовляє. Аа-аа-а…”

***

Сумно було старій гойдалці. Колихав її вітер, наспівуючи дитячу пісню, шелестіло листя, неначе шепотіло про якісь таємниці. А тепер не затихає дитячий сміх і гамір у дворі Лариси, бо рушники, які вишивала баба Ганна, принесли щастя онуці. Нічого, що старенька не дожила до цього часу, але на її доглянутій могилці ростуть квіти і лежать ласощі як гостинець від зайчика…

Тамара ШЕВЧЕНКО

 

                              ПУХЛИНА

 – Прийшов! – чомусь одразу лікарка, жінка вже поважного віку, перейшла на “ти”.

Я ніяково сів, почав заклопотано м’яти кашкет.

Страх за стан здоров’я краяв мозок, не давав зосередитись.

– Полежите в нашому відділенні. Ми вас за тиждень-два обстежимо, зробимо аналізи, – спокійно, по-буденному розмірковувала, записуючи до картки дані.

На столі лежали чиїсь чорно-білі негативи рентгенівських знімків. Вони навіювали траурний неспокій.

“Незабаром і мої увінчають своїм зображенням матове скло”, – подумав.

Неприязність у голосі лікарки була зрозумілою: зі своєю бідою я донині був не в одного лікаря, не одні руки м’яли моє грішне тіло, висловлюючи свої припущення. “Після неї піду ще до професора”, – вирішив я.

…З низенькою, по-дитячому тендітною медсестрою, яка після медичного училища ще не встигла опанувати обов’язків палатної сестри, прямую на консультацію.

Приймав “сам” у минулому “великий”, а тепер висушений роками і хворобами чоловічок із високим циліндричним ковпаком і з біркою на кишені халата.

Нарешті, ось той, хто поставить діагноз, розтлумачить, як і чим лікуватись.

Поки він читав історію хвороби, я впевнено вмостився на дивані.

Сестричка уважно слідкувала за лікарем, була готова відповідати на його запитання.

Упевнений погляд раптово пронизав мене наскрізь. Очі, як буравчики, допитливо вивчали мене.

Потім, навіть не готуючись, – вирок:

– У вас – злоякісна пухлина. Я не всім своїм пацієнтам кажу про таке, а вам ось сказав. Щоб лікувалися так, як призначатимемо!

Щось обірвалося в мене у грудях, і щось жовте попливло перед очима.

Чомусь перевів погляд на сестричку, яка зовсім зблідла, ніби це було сказано їй.

Трішки оговтавшись, я почав думати, чи не “психологічну пастку” підготував мені пан лікар? Багато ж фахівців оглядали мене, вивчали історію хвороби, але таким категоричним у висновках не був ніхто.

Відпрацьованим жестом лікар дав зрозуміти сестричці, щоб та вийшла до коридору.

– Я сказав вам правду, – зовсім тихо мовив лікар.

– Я розумію…

А ви зможете мені допомогти? Усе зроблю, щоб вам віддячити!

Професор розпрямив плечі, вперся долонями у край стола.

Це вже був інший чоловік, упевнений у собі. Зверхнім поглядом дивився на мене, як на жертву, яка чекає милосердя.

Поважно відчеканив “серію” медичних словосполучень щодо діагнозу та майбутньої операції, яку робитиме його учень-асистент…

– Добре, а як? Що? За скільки?

– За кордоном така операція коштує тисячу доларів, ну, а тут зробимо трохи більше, як за половину!

– Це за скільки? За шістсот? – запитав я, не встигши до кінця усвідомити, яка то велика сума.

– Десь так, – мовив насупившись лікар.

– Що мені тепер робити?

– Вирішіть із грошима, а все інше я влаштую.

Із переконливої жестикуляції я зрозумів: розмову закінчено.

…Дійшов до ліжка. Думи важкими хмарами заполонили мене. Чомусь згадалися слова професора про учня-асистента. Треба поговорити з тим чоловіком.

Та й діватись нікуди.

Асистента тиждень не було – десь у відрядженні.

Щодня я справно здавав аналізи, відвідував кабінети.

День за днем збігав час. Уночі було дуже гамірно, бігали довгими коридорами чергові сестрички, шукаючи лікаря. Комусь погано! Удосвіта знову шум: зайшла до палати медсестра – потрібно дужих чоловіків, щоб віднести неборака, який уже відхворів, поки що на балкон, бо у вихідні морг працює лише зранку.

Знайшли сміливців. Понесли!

Знову – тиша, вже до ранку.

Чергове “їсти!” коридорної санітарки внесло зміни в розмірений лад хворих.

Більшість попрямувала до їдальні.

Через двері на балконі виднілося мертве тіло, накрите білим простирадлом.

“Добре, що я не знав його”, – подумав, запихаючи густу, не значно зволожену кашу до рота, запиваючи сірою рідиною.

…Повернувся асистент. Я зайшов до нього. Медсестра принесла медичну справу з рентгенівськими плівками й аналізами.

Це був молодий чоловік із широким привітним обличчям.

Уважно прочитав написане, оглянув плівки та провів обстеження.

Як потім виявилось, це був не асистент, а хірург відділення. Велів через півгодини прийти до операційної та принести все потрібне за списком, який занотував на папірці.

Миттєво закупивши все в аптеці, що розташована поряд, вирушив до операційної.

У приймальні – нікого. Зазирнув до іншої кімнати, бо тут був уперше.

Високий вузький стіл, застелений зеленуватою тканиною. Знизу – підставні сходинки. Мабуть, бідолашних далі везуть через двері. Одні виходять просто на подвір’я, інші – в коридор, до палат.

– Що ви тут робите? – раптом різким голосом хтось запитав із-за спини. – Хворим сюди не можна!

– Та я з пухлиною, мені веліли прийти. Мабуть, операцію робитимуть?

– Яку операцію?! Сьогодні не роблять операцій, – обірвала мої пояснення санітарка. – Раз кликали, то чекайте там, у коридорі. Прийде лікар, вас запросять.

…Перед операцією він сказав мені:

– Не бійтеся. Зробимо невеличкий надріз, боляче не буде.

Увімкнені освітлювачі гаряче засліпили очі.

Я вже не відчував холодного столу.

Заблищало лезо скальпеля. Обличчя, закрите зеленою маскою, нахилилось наді мною.

Почувся різкий скрип плоті, густа рідина бризнула на халат хірурга, тепла кров потекла на захололу шкіру.

– Ось і все! У вас не пухлина, а внутрішній нарив… Побудете в лікарні певний час – і бувайте здорові!

Радісно стало на душі.

…Наступного дня навідався до мене “сам”.

Спитав:

– Ну як?

– Добре.

На пряме запитання, чому він мені поставив неправильний діагноз, відповів:

– Одужуйте. Коли твердо станете на ноги – зайдіть до мене…

…Через кілька днів від “пухлини” не залишилося нічого, лише маленький шрам, не дуже гарний, але надійний, – на згадку про лікарську професійність та про користолюбство, що, незалежно від посади й віку, ще доволі поширене в найгуманнішій професії на Землі.

До професора я не зайшов.

Іван ПОПОВИЧ

 

                    ПЕЛЮСТКОВЕ КОХАННЯ

Марфа Ротаниха жила тільки з сином з молодих років. У селі вже й не пам’ятали її чоловіка. Сама та й сама все життя. А прізвисько Ротаниха причепилось так, що, коли хто називав прізвище, то вже й не знали, про кого йдеться. Ротанихою назвали, бо ротата була. Чи на зборах виступає було, чи щось обстоює, то дуже промовисто. А як уже якась проблема на роботі, в контору тільки Марфу посилають: вона свого не попустить і за всіх доб’ється, викричить правди. Начальство її не любило і побоювалось.

Марфа на те не зважала. Роботи не цуралась ніякої. Собі вигоди ніколи не просила, а за людей горою стояла. Багато років поспіль була ланковою. Син її, Іван, з маленького сам завжди порядкував дома і господарство лад давав ще й вчився добре. Мріяв стати дипломатом.

По сусідству з Марфою жили Пузенки. Чоловік – господар гарний: чого вдень не заробить, вночі достане. Пузенчиха на роботу не бігала – дім гляділа за добрим чоловіком. Була в них донька Тоня, років на два менша за Івана. Гарна та пишна. Сказано, одна у батьків. Не зважаючи на матеріальну прірву між сусідами, діти любилися. Тоня до наук не дуже бралася, їй все аби співи та танці. Щодня б у клуб бігла. А Іван усе за книжками. По селу пливло: що та Марфа ночами робить? Коли не глянь, у неї світиться. І в очі питали.

  • Мишей ловлю, − жартувала Марфа. – Світла не гашу, щоб краще ловилося.
  • То ти кота заведи у рипучих чоботях, − відказував хтось і збивався регіт та жарти.

Хоч і жартували, доймаючи Марфу, усі знали, що то її Іван світить, бо готується вступати. Закінчивши школу, хлопчина не добрав одного балу. Та думки про вступ не залишив. А на осінь уже і у військо призвали. Проводила його Тоня, гірко ридаючи. Обіцяла чекати вірно і листи писати щодня.

І справді, писала, і по танцях не бігала, і чекала цілий рік. А там і у відпустку прийшов. То вже Тоня од ранку до ночі все у Ротанихи. Та відпуск скоро пробіг. Іван повернувся в частину, а Тоня з татом вступати поїхали. Восени вже була студенткою сільськогосподарського інституту. Івана на службу в Німеччину перекинули. Закохані листувалися і в тих листах щоденних було стільки обопільної ніжності, любові, цноти, віри, надії. А скільки окрилених мрій злітало з паперу!

Ротаниха вже стала не така проворна. І господарство без синових рук підупало, і здоров’я здавало. Якось увечері Пузенко переступив у хату до Марфи. Трохи пом’явся, а далі і каже:

  • Діти наші любляться. І я по листах бачу, що одружаться. То давайте, свахо, будемо уже тепер родатися. Як ви не проти, то я пригорожу ваше дворище до свого. Он як у вас паркани попадали. І розберу між подвір’ями тин, бо старій не зручно до криниці обходить.
  • Нехай і так. Я його з собою не заберу. Та й води гріх людям не дати. Робіть як знаєте. А свататись завчасу не варто.

Час ішов. Пузенко пригородив Марфине дворище, опорядив садибу, прийнявши Ротанишині ворота.

Ходили тепер на спільну хвіртку. Марфу Пузенко кругом називав свахою. А вона, яка галаката, не була, мов прив’яла після приєднання. Почувалася ніби на ласкавому хлібі у Пузенків. Іван якось написав матері, що має намір одружитись із Тонею. Та спочатку вступить на навчання, бо вже подорослішав і багато чого зрозумів, багато чого побачив. Тоні ж посилав листи, наповнені коханням, жагою зустрічі. Ніби між іншим прохопився. Що купив їй весільні білі туфлі. Кращі ніж оті казкові кришталеві у Попелюшки.

Тоня щотижня на вихідні їздила додому, щоразу забігала до Марфи. Ротаниха раділа дівчині, радилась, що Іванові краще купити, що модне тепер, бо в армії син виріс і змужнів. А то чогось перестала заходити. Додому їздила раз у місяць, а може, й рідше. Марфа не питала «що?» та «чого?», бо все життя була переконана, що коли люди хочуть сказати, то скажуть, а ні − той ні.

Якось уже під осінь Пузенко ступив до них через поріг. Схвильований і потайний:

  • Чи не могли б ви, Марфо. Господарства доглянути. Нам до родичів треба на весілля з’їздити.
  • Та чого там, звісно догляну, − відказала зачудована.

«Де це вони родичів назбирали. Обоє були сільські і нікого не мали. А ще Марфу здивувало, що її вже давненько Пузенко свахою не називав. То тим своїм «свахо!» плював увсебіч, а це заціпило чогось. Може, між дітьми що не так. Може, Тоня образилась, що Івана просили лишитись на півроку, поки йому заміну підготують. Іванові то що? Аби до літа додому добратись, щоб вступні іспити скласти. Дівоча думка по-іншому скаже.» − роздумувала мати.

Вернулись сусіди аж через тиждень. Важко навантажена машина вкотилась у двір уже затемна. Марфа вийшла розказати Пузенчисі, що до вже носив важкі ящики – який у підвал, який у гараж.

Дома Ротаниха подумала, що, мабуть, таки не пам’ятає когось із їхнього роду, бо стільки гостинців од чужих не навезли б. На тому  й спинилась.

А насправді було все інакше. Навчаючись у інституті, тоня нагляділа гарного  хлопця заможних батьків. Зав’язались між ними якісь стосунки. Дівчина, звісно ж розказала матері, радилась як їй бути з Іваном.  І взагалі, що їй робити на такому роздоріжжі. Пузенчиха, проживши за своїм чоловіком, як у Бога за пазухою, і дочці такого життя бажала.

  • Іван Іваном. Гарний і розумний. Може й буде дипломатом, але коли те ще буде. Це й же твій Олег тепер все має. А батьки які багаті, йому на двадцять літ машину подарували! А уяви: як ти їм онука народиш… Якими ж тебе тоді дарунками засиплють. Головне, чуєш, щоб хлопчик! – аж заходилась радістю порадниця.

Тоня здалась одразу. Материні доводи намалювали їй радісну щасливу картину її майбутнього, в якому не було Івана. Він одразу подаленів, побляк на фоні Олегового багатства і став невидимий. Гнітила думка. Як же все пояснити йому. Вирішила. Що найкраще нічого не пояснювати. Отож як завагітніла, одразу і весілля таємно справили. В ресторані.  З селян ніхто на нім не був і не знав про те. Пузенчиха все на перед спланувала:

  • Поки Іван повернеться, Тоня житиме вже у свекрів. Там і первістка народить. Що їй тоді? У неї сім’я. Переживе. А Ротаниха хай спасибі скаже, що загородили її. Іван у селі не буде – дипломати у інших країнах живуть. То дворище нам зостанеться, − просторікувала Пузенчиха.

Отож як лишали Марфу на господарстві, то весілля дочці справляли. А ті ящики та коробки що привезли, подарунки від сватів. Сват був великим районним начальником, мав чималий бізнес на дружину оформлений і землі багато гектарів.

Згодом тоня перейшла на індивідуальне навчання і переїхала до свекрів в очікуванні пологів. Триповерховий будинок Олегових батьків був дуже розкішним. У розпорядженні молодих – увесь третій поверх. Батьки жили на другому, а внизу їдальня, кухня, вітальня. Були і наймички: покоївка, кухарка і економка. Тоні було незвичне все те. Не вміла вона триматись на відстані від прислуги. Сама не знала смаку в розвагах, властивих багачам. Не вміла користуватись вишуканими столовими приборами, не знала, яким з численних ножів, що різать. 

  • Село та й годі, − якось сказала свекруха і назавжди не злюбила Тоні. Навіть ангельське личко невістки і пишне хвилясте волосся, що спадало нижче колін, не гріло їй душі. – Селючка…

Тоня почувалася незатишно. Саме тому і впросила чоловіка відвезти її на якийсь час до батьків.

  • Як тільки прийде пора народжувати, я тобі зателефоную. А тато мене одразу привезе у пологовий. Скільки ж тут їхати. Та й з лікарем уже домовлено.

Олег погодився: «Хай побуде у батьків. Заспокоїться. Скине напругу, що сковує її через оту манірність його матері.» Приїхали вночі, як Тоня і хотіла. Дуже зраділа домові. Та неспокій ворохобився в душі: як же вона буде з Ротанихою в одному подвір’ї, що їй казатиме . уже як лягала спати, зайшла мати:

  • Не знаю, що і казати. Іван Ротанишин уже вернувся. Як ти з ним говоритимеш?
  • Ніяк. Хай не знає, що я вдома. Я вже вирішила: нікуди вдень не виходитиму. Спатиму. Гулятиму вночі. Головне, щоб ти не розбовкала нікому.

На тому й зупинились. Не відомо, що заставило Пузенчиху на таке згодитись. Була ж розсудливою в житті. Час біг швидко. Якось Іван спитав Пузенчиху, що у Тоні з телефоном, бо весь час не досяжна і вона, навіть не сподіваючись на таке красномовство, видала:

  • Відправили десь у глушину на практику, що й зв’язку немає.
  • А куди саме? Я з’їжджу.
  • Куди ти поїдеш? Я не знаю, де вона.
  • Ну нехай.

За кілька днів Іван поїхав в інститут і про все довідався: Тоня на індивідуальному через вагітність. Івана мов крижаною водою злили. «Як так може бути? Вона ж і словом не обмовилась про щось таке. Кожен лист закінчувала: «чекаю, цілую, люблю. Що за дурня? » − думав Іван. Він таки поїхав за даною йому адресою. Щоб глянути їй у вічі. Трясся в автобусі і не вірив, що таке може бути. Тішила думка, що все те якась помилка.

Коли подзвонив у дзвінок біля воріт і йому відчинила покоївка, чітко відчув: ці хороми з вітражами не можуть бути домом його коханої. Та покоївка підтвердила, що Тоня Пузенко живе тут. Тільки прізвище у неї тепер інше. І зараз вона десь у батьків. Приголомшений Іван повернувся додому у замішанні.  Невже у Тоні є тезка? Пішов одразу до Пузенків, поніс свою повну болю душу. Та Пузенчиха відразу розвіяла його сумніви:

  • А ти там у армії не збожеволів, Іване? Що ти верзеш? Де тут та Тоня? Як це вагітна? Піди проспись!

Йому полегшало. Він повірив у збіг прізвищ, помилку у деканаті. Ночами вчився, удень працював у колгоспі й чекав на звістку від Тоні. В його житті не стало ясності, чіткості реалій. Щоднини розмита порожнеча опановувала душею більше і більше. Якось одного дня уже вимкнув світло, аби лягати спати, а погляд сам упав у вікно. Парубкові здалось, що він божеволіє. Біля криниці у місячному сяйві за склом Тоня доставала воду. У розхристаній шубі… Пухова хустка збилась на потилиці. Важка коса через плече… У Івана запаморочилось в голові. Коли оговтався, тоня вже витягла відро на цямрини. Нахилилась і пила, смакуючи крижаницею.  Іван вибіг на двір, схопив Тоню в обійми і кружляв з нею по першому снігові. Коли поставив на землю, усе зрозумів.

  • Чому брехала? Для чого? Як ти могла так? Хіба ж я ворог. Відпускаю… Будь щаслива…

Іван відступив до стіни і, як сліпий, руками наперед себе шукав двері. Не вмикаючи світла, повкидав у валізу деякі свої речі, комусь зателефонував, а потім уже сів біля матері на ліжку.

  • Мамо, я терміново повинен вернутись на службу. Мене Андрій підвезе. Якраз встигну на перший автобус. Носіть телефон з собою. Дзвонитиму щодня. У мене ж крім вас нікого немає.

Перелякана Марфа з просоння нічого не могла второпать. Металась по хаті. Біля воріт уже сигналила автівка. Коли Іван дійшов до хвіртки, почув, Тоня гукнула його. Не оглянувся. Не озвався.

  • Як чужий… − з болем видихнула Тоня.

У ту мить він став таким дорогим для неї, що на дрібні картинки розбилось і вмить рухнуло її сімейне щастя у багатому домі. Нарешті прийшла ясність: вона кохає тільки Івана і тільки з ним може бути щасливою, але не буде. Іван же ж гордий, як його мати. Він ніколи не простить їй зраду.

Так сумно розпочинався день… новий день, у якому не з нею вже був Іван. Не зворушено сиділа на ліжку і пошепки кликала «Іванку, Іванку, Іва…» Пузенчиха на поріг, а Тоня відразу їй в лице свій біль:

  • Ну що, ти щаслива? Щаслива? Тобі треба було багатих сватів? Маєш тепер. Чом же ти не наставила мене на істинний путь, чом не підказала? Га?
  • Та я ж… Хотіла щастя тобі, дитино…

Тоня перебила. Ридала, Зривалась на крик:

  • Я Івана, тільки Івана кохаю. Тільки з ним можу бути щасливою. А без нього нічого не треба. Я не хочу цієї дитини. Не хочу жити без нього, − ридала до знемогу і заснула в сльозах.

Батьки тихо ходили по хаті, щоб не розбудить, вночі Тоня прокинулась, скупалась, одягла свій найкращий одяг, накинула шубку і вийшла в садок. Обійшла подвір’я. постояла на порозі Ротанишиної хати. Поглядом через грань сльози прощалася із рідними стежками. Дістала з криниці води, поставила відро на цямрини, напилась.

  • Прости мене, Іване. І ти, Господи, прости, − та й опустила свою голову у повне відро води.

Прокинувшись, Пузенчиха кинулась у доччину кімнату. Ліжко застелене… Вона надвір. Стоїть біля криниці у ранкових сутінках. Гукнула… Мовчить. Підійшла до неї, а вода у відрі навколо голови уже льодком братись почала. Кричала, кляла багатство сватів, свою жадність.

Як хоронили, до труни приступила Ротаниха:

  • Прощай, дочко. Це все твоє – поклала в ногах листи, що Іван зберігав усі роки, акуратно складені і зв’язані рожевою стрічечкою. А ще поставила білі, якісь прозорі, мов кришталеві, черевички. – Це до весілля Іван тобі купив. І фата ось, - накрила нею лице покійної.

На похорони Тоні приїхав тільки її чоловік з батьком. Свекруха не зволила. Недаремно кажуть,  невістка – чужа кістка. Ридала на все село Пузенчиха, звинувачуючи у всій цій трагедії тільки себе. Пузенко лиш руками розводив: як, мов, воно до цього дійшло? Гірко і щиро плакала Ротаниха і за Тонею, і за сином, бо розуміла, який він біль переносить.

Івана не було. Мабуть, не встиг, а на ранок, коли традиційно прийшли на могилку, усі зрозуміли, що він на цвинтарі був. Весь горбик мерзлої землі над тілом бував засипаний рожевими пелюстками. Біля хреста лежав букет червоних ще в бутонах троянд. Над табличкою з іменем на цвяшку, що чомусь виступав, висіли весільні обручки.  Більша і менша. Ротаниха дивилась на все те і осягала думкою, материнським серцем ту біду, що настигла її сина – прирік себе на самотність. Вона знала: був однолюбом у житті як і вона.

Пройшло багать років. Іван став дипломатом, але, коли приїздив до матері, − а їздив двічі на рік –у спілкуванні з односельцями був простий і щирий. Так і залишився Іваном Марфи Ротанихи. Сивина вкрила його голову, та попри розум і вроду, залишався неодруженим. Коли Марфи не стало, їздив у село на Великдень, одвідував могили матері й Тоні, завжди залишав бутони червоних троянд та рожеві пелюстки. Молодий весняний вітер піднімав те рожеве маєво вгору, укладаючи у вишукані орнаменти та формули юного кохання. У селі довгий час вірили, на кого вітер кине ту рожеву пелюстку, тому судилась вірна і ніжна щаслива любов.

Лана МАЙ

 

         ЛЕГКІ ГРОШІ

Ще на весіллі гості придивлялись до молодих і не розуміли, що саме їх непокоїть. Виходячи з церкви після вінчання, якийсь дідусь досить голосно кинув:

 Гарні молоді, кожен по собі. А разом – не пара.

І справді, не вистачало їм якоїсь цілісності, єдності та ідилії. Були вони неначе випадкові люди на цьому святі любові. І саме свято здавалось не їхнім.

Згодом весільні враження стерлись, забулись. Молоді жили у місті, а селяни бачили їх рідко і частіше по одному. Не минуло й року, як молода сім’я вже мала сина. Все як у людей. А десь років через три селом пронеслась чутка: молоді Соменки розлучились. Кума Параска через тин розказувала кумі Ганні:

– А ти ще не чула? Степан приїхав із міста жить до батька. А вона з дитиною там осталась. Хто зна чого й розійшлись. Він не п’є, не курить. Бог зна, що їм зайшло.

Ганна, перекрикуючи трактор, що саме їхав по вулиці, повідомляла:

– Та вона його ніколи й не любила. Це він усе бігав за нею отут повз мою хату.

Згодом село загуло. Хтось припускав зраду, хтось не вірив чуткам. Правда розкрилась несподівано і приголомшила ще більше. Восени у селі пора весіль. На одному з них Степан випив зайвого і пробрався до молодих. Вважав за необхідне навчити молодого, яке воно сімейне життя. Той же покірно слухав, забувши, що у нього в петлиці причеплений мікрофон.

– Їх треба в їжакових рукавицях держать, − вихлюпував свій біль гість. – Ось моя, подивись, як зробила: притягла додому дорогий шкіряний гаманець з тисячею зелених. Я спитав, де взяла, а у відповідь: «Залицяльник подарував.» Це ж яке бабло треба мать! Я їй і кажу: «Крути його, щоб як можна більше могла викрутити з нього грошей». Вона як підняла пір’я: «То ти готовий мене будь-кому оддають, аби гроші?»  Розприндилась і на другий день подала на розлучення. А якби боялась, то не посміла б. А вчора. Ні, ну ти уяви! Взнаю, що гроші ті у новому гаманці її батьки нам дали, щоб ми не тяглись на квартиру. Оце тобі й облажався.

Весілля полегшено зітхнуло – довідались правду із перших вуст. А вже наступний вітальник, поплескуючи молодого по плечі втирав:

– Жінчиних грошей бійся. Сам заробляй.

Молодиці якось одразу забули про весілля і кинулись обговорювати почуте від п’яного Соменка.

– Ти ж подивись, який тихий та божий, − бідкалась якась жінка.

– Я б такого покинула на третій день.

– Дівчата, а ви ж бачите, що він так нічого і не зрозумів, бо ж каже «якби боялась».

– Такій людині не можна довіряти. За гроші найдорожче людям оддасть.

Терли, переминали Соменків біль. Старий Соменко теж чув і синові п’яні теревені і жіночу мову. Потяг нишком додому за рукав, а другого дня уже читав:

– То ти, негіднику, що? Ти велів своїй жінці вертіться коло чужого багача, аби гроші носила додому? Е-е-е! Нема в тобі нічого Соменківського. Ні гордості, ні честі. Ти  − сором на мою сиву голову. Їдь із села. Після оцього весілля тут на тебе ні дівка, ні вдовиця навіть не гляне. У селі – честь головне і добра слава. А в тебе – тільки думка про легкі гроші.

Мати просто плакала і жаліла сина. Степан чухав потилицю:

– Та чорт його знає, як це я збовкнув зайве, але то правда. Не знаю, навіщо вона мені збрехала.

– Щоб приревнував, щоб любив, дурню! Я тобі ще до одруження казав, щоб тримався Тані. Вона розумна і тебе б тримала. Пам’ятай, у житті чоловіка все від жінки залежить. Без Тані тобі буде кінець. У тебе райдужні перспективи: сконаєш п’яний десь у підворітні. Навіть не кажи, − замахав на сина руками. – Не простить. Такого добра як ти − тьма ще й поночі. Що ти є? Таке собі НІЩО у штанях, − сердився батько.

Степан розумів правду батькових слів і йому боліло ще дужче. Та хіба я не мужчина, нишком думав. Він ось усім їм докаже… Поки Тетяна оговтається від його брехні, хитрувань, то він одружиться і дітей заведе. Те рішення засіло в голові і дурманило його до самого вечора. Коли смерклося – викупався, прибрався, наароматився та й гайнув у клуб. А там що? Вже напевне років десять не був. Лише підлітки сновигають з кутка в куток. Степан обійшов усі закутки, але що йому з дітьми робити? Пізнувато парубкувати почав. Простував вулицею злий на себе, на клуб і на цілий світ. В сутінках розгледів жіночу постать, догнав і заговорив до неї. То була жінка його віку, але незнайома. З виду приваблива, отож одразу став залицятись, навіть пригорнув до себе. Вона не пручалась.

Прокинувшись, ніяк не міг зрозуміти, де він і хто з ним. Виявилось, що це його вчорашня подорожня. Назвалась Нелькою. На душі було бридко як ніколи. Усе було огидним: і простирадло, і жіноче тіло, і розкидані по підлозі речі. По кімнаті ходило нечесане трьохрічне дівчатко. Не знав, що робити і казати. Заплющив очі, думаючи, що все мине як кошмарний сон.

Не минуло. Нелька вчепилась за нього і не дала часу оговтатись і розібратись в усьому. Приходила до нього додому, постійно кудись витягала, пригощала випивкою, цигарками. Здавалось, розуміла з півслова. Вгадувала і випереджала його думки. А одного разу заявила:

– Жити будемо у мене, бо твої ж мене ненавидять.

– Будемо, − чомусь подумав, що це вирішить усі його проблеми. – А Тетяна нехай чекає, хто й коли її візьме, та ще й з дитиною…

Одного дня Нелька відправила його за пивом, а сама швидко зібрала речі та й понесла в мішку до свого дому, лишивши йому записку: «Йди швидше додому. Твої речі я забрала, прихопи сумку біля порога. Усі чекаємо. Цілую.» Прочитавши це, підхопив Степан ту сумку та й потягся до новоспеченої пасії. На нього там і справді чекали: і Нелка, і її мати та дитя. І ще чекало багато усяких сюрпризів. Тільки відкривались вони поступово і приголомшували щоразу з новою силою.

За два дні, вдосвіта прибігла Степанова мати:

– Сину, що ти робиш? Нащо ти підбираєш чужі відходи? Ще й гроші взяв. Батько сердиться і грозиться більше в дім не пустити. Ті десять тисяч ми на смерть назбирали.

– Які гроші? Це моє життя. Живу як хочу і з ким хочу. Так батькові і скажи. Я собі раду дам.

Увечері, як полягали, спитав Нелки, чи брала гроші у його старих.

– Та скільки я там узяла! Тисячу. Там у них купа. А тобі як жити? Ти ж не працюєш. Ти у нас єдиний чоловік. Ось знайду роботу тобі через знайомих.

Степан подумав: та що там та тисяча, всеодно за неї нічого не купиш?

Якось уночі, коли вони кохались, у вікно хтось легенько постукав. Та Нелка додала шалу в кохання і йому ніколи було роздумувати. За якусь мить він чув, що його нова теща у дверях казала якомусь молодикові:

– Ні, до Нелки не треба більше приходити. Вона вийшла заміж. Якщо маєш таку потребу, то я можу допомогти тобі.

Допомагала йому до ранку у іншій кімнаті. Тоді Степан і зрозумів, що він втелепався по самі очі. І не знав, що робить.

Нелка пояснювала, що його золота теща знайшла йому роботу шофера і мусила отак розраховуватись.

– А ти як думав? Грошей не маєш, а за все треба платити. Світ такий страшний.

Мовчав. Гидував усього. Ненавидів себе, злився і зірвався врешті решт.  Брутально лаяв і обзивав Нелку і тещу, а вона й не сердилась.

– Ну що ти, котику? Визнаю, було, але то ж перед твоєю появою. А тепер у нас сім’я, діти, − випнула живіт. А Степан тільки тепер побачив, що слід чекати поповнення.

Потомок мав от-от появитись на світ. Степан пішов до батька.

– Не сердься, тату! Ти ж чоловік і зрозумієш, що ми без жінок не можемо.

– То це у тебе жінка? Це – шльондра. Вона гуляє на право і на ліво, а тебе в гаражі хлопці називають обмахалом. Знаєш, що це таке? Хлистик, яким від мух обганяються, щоб не сідали. А муха ні на що гоже не сідає. Іди з перед очей і не доводь до гріха, − старий плюнув, розсердившись. – Не син ти мені. Обмахало не може бути Соменковим сином. Плодіться і розмножуйтесь. Але то не мої онуки, щоб ти знав. Тетяну проситиму бути нашою дитиною, а ти і дорогу додому забудь. Нема тепер у тебе дому!

Пройшло ще років зо два. Йшли до магазину. Нелка тягла дитячий візочок, за нею пленталась її дівчинка. Степан ішов трохи звіддаля – соромився неряшливого вигляду співмешканки і знову випнутого живота.

Йшли повз батьківський двір.

– Гості якісь у твоїх, − буркнула Нелка.

Коли підвів очі, отетерів. На стежці мати обіймалась з Тетяною. Коло воріт стояв Лексус. А батько, якийсь помолоділий, щасливий, поплескував по плечі якогось молодика, що тримав на плечах його уже старшенього сина. Його, Степанів батько, називав сином чужинця. Мабуть, Тетяниного чоловіка і йому вручав ключі від катера. На той катер ніколи нікого не пускав. А Степана – в першу чергу.

Тетяна помітила Степана першою.

– Здрастуй! Ну що, ти вже збагатився на легких грошах? Та чого питать, сама ж бачу. З поповненням тебе: і з цим, і з майбутнім. Хай здорові діти будуть! І тобі, Нелко, теж здоров’я, бо із Степановою любов’ю до легких грошей тобі треба у три зміни найдревнішу професію використовувати.

Такою гарною і щасливою Степан ніколи не бачив Тетяни. Відчував себе нікчемним, мізерним, безхребетним черв’яком. Відвернувся і швидко пішов геть.

Світлана КУЗНЄЦОВА

 

Новела

                        Вибір

Важко сказати, що звістка про те, що матір хвора і потребує складної операції, захопила всіх зненацька. Помічав останнім часом, що з ненькою щось негаразд, бачив, як та крадькома ковтала ліки, ходила повільно, наче боялась розбити щось у середині себе… На всі запитання про власне здоров’я відповідала однаково, мовляв, трішки стомилась…

Пам’ятає він добре оте “трішки стомилась”: це більш ніж десяток років праці двірничкою задля оцього однокімнатного помешкання, це підробітки скрізь, де тільки можливо, заради додаткових грошей на їхнє життя. Скільки себе пам’ятає, завжди жили вдвох із матір’ю, бо батько загинув у війську ще тоді, коли він ходив до дитячого садочка. Забирала його з групи останнім або мати, яка, поспіхом нагодувавши сина, бігла щось гребти біля будинків чи мити східці, а потім іще й готувати сміття біля під’їздів для ранкового збирання, або хтось із сусідів, пояснюючи, що мати просто не встигає по нього прийти. Пригадує, як, засинаючи, частенько запитував матір, коли вона зможе більше бути вдома, щоб вони разом поскладали конструктор, подивились улюблені телепередачі, сходили в гості до кого-небудь. Мати сідала на його ліжечко, ніжно вкутувала (то було найсолодше відчуття дитинства) й обіцяла:

– От підеш до школи, підростеш, зможеш мені трішки допомогти. Я стану вільніша, і ми ходитимемо з тобою скрізь, де тільки захочемо! Хоч у ліс по гриби!

З такими мріями про вільніше від роботи життя мами, про змогу бачити її вдома, разом більше гуляти частенько засинав у дитинстві. Шкільні роки, навпаки, додали ще більше турбот: одяг, спортивна форма, зошити, книжки… Бачив, як матері важко на двох роботах, та ще й доводилося доглядати немічну самотню пенсіонерку з верхнього поверху за якусь мізерну винагороду. Сердився на себе й на увесь світ. Пам’ятає, як вечорами почав збирати пляшки і здавати до пунктів прийому склотари. Були такі. Гроші віддавав матері, з них же брав собі на обіди у школі. Такі його заробітки помітили хлопчаки і підняли на сміх. Особливо намагався висміяти Яшко: він був найбагатший у класі, ще б пак, батько працював далекобійником, мати – лікарем. Тим, хто його підтримував, він частенько дарував жувальні гумки – закордонну забавку, яку з рейсів привозив батько. У Яшка був батько, і це найважливіше. Подальші спроби допомогти матері власним заробітком були вже у старших класах: вечорами підробляв на поштамті. Сортував листи. Найбільше хотів заробити гроші на джинси, цукерки і рукавички для матері. На роботі вона обходилась без них: тих, що видавали, не вистачало, а за свої гроші вона, звісно, не купувала. З роками її руки ставали все грубішими, шкіра дубуватою, нігті як обрубані. Не в кожного чоловіка, який виконує важку роботу, вони були так спрацьовані! А це ж руки його матері! Провідуючи неньку в лікарні, завжди брав її руки у свої і припадав до них губами. Ставало легше на душі. Темні, зболені материнські очі яснішали, і легенька усмішка піднімала кутики пошерхлих губ.

– Не переймайся, сину, все владнається, ти бережи себе! – шепотіла насилу і затихала. Під час таких відвідин матері вони мовчали, без зайвих слів усе розуміючи і насолоджуючись присутністю одне одного. Його дружина Тетяна та донька Іринка лише одного разу провідали хвору в лікарні й, пославшись на якісь невідкладні справи, більше не з’являлись. Після операції мати потребувала догляду і, порадившись із лікарем, привіз матір до себе у квартиру. Першого ж вечора жінка, не зачиняючи дверей кухні, (щоб було чути у спальню матері) влаштувала скандал-істерику:

– Яке ти мав право привозити сюди свою невмиту двірничку! У нас тут і самим тісно, це тобі не будинок для людей похилого віку! Та вона своїми дерев’яними руками переб’є нам увесь дорогий посуд!

Пішов у кімнату готувати матір до переїзду. Допоміг йому товариш і одягнути матір, і винести на носилках, і до квартири занести, дбайливо вклавши до ліжка. Був вдячний йому за
все. Обіцяв за нагоди віддячити добром.  

– Облиш, – перебив друг, – бережи матір. А із жінкою з’ясуєш стосунки згодом: якщо дійде до неї, то добре, а ні, то бог їй суддя. А життя і довге, і коротке! Бувай!

Уперше мав час спокійно доглянути матір: помити, допомогти сходити на судно, примусити випити декілька ложок власноруч звареного бульйону. І коли стомлена мати затулила повіки, щоб перепочити, взяв її руки у свої, поцілував – і так спокійно, затишно стало на душі, наче він вирішив найскладніше завдання всього свого життя!..

Через його спроби заспокоїти дружину, нагадати, що хоч квартира і її, але й він багато доклав зусиль і здоров’я до цього добробуту, до всього, що вони нажили, крик та істерика стали просто несамовитими. Вискочив із кухні, поспішив зачинити двері до кімнати, де спочивала привезена з лікарні мати. Дружина, як фурія, виросла за спиною:

– Ти повинен обирати: або сім’я, ми з Іринкою, або твоя мати! Негайно вирішуй, просто зараз! – очі Тетяни метали блискавки. – І щоб завтра її тут не було! Вона має свою квартиру, хай там і вилежується, ро-бо-тя-га!

З великим зусиллям заштовхав жінку до зали, попросив заспокоїтись і не кричати, бо хворій матері потрібен насамперед спокій і нормальний сон, щоб набиратись сил. Про образливі слова Тетяні не хотів зараз казати – не до того. Жінка ж не вгавала, згадувала і час їхніх зустрічей, дорікаючи, що вони були закороткими, адже він і тоді квапився додому, до мамочки, що забагато дарував своїй мамі подарунків, а їм недостатньо, що довго просиджував у лікарні, а їй не відводив стільки уваги, і…, і…, і…

Закінчилось тим, що вона почала єхидно насміхатись із порепаних пальців його матері.

– Але ж і теща не професорка, пропрацювала все життя технічкою! – перебив її лють Віктор.

– І що ? – аж підскочила жінка. – У неї манікюр не гірший за мій, бо розумна жінка знає, чим більше заробити зможе! Ти думаєш, як ото вона мене вивчила, на престижну роботу влаштувала, а оця квартира… так-так оця квартира просто так із неба впала?!

Не витримав таких щирих зізнань дружини про тещині подвиги і, махнувши рукою, пішов на балкон. Покурити. Давно позбувся цієї згубної звички, а відколи захворіла мати, закурив. Знайшов на поличці пачку “Прими”, яку залишив сусід, прикурив цигарку, задумався…

– Димиш? – голос жінки прогримів за спиною. – Затям собі: більше не робитимеш те, що хоче твоя мама. Або живеш для сім’ї, або іди доглядай свою “немічну”. Можеш подумати до ранку. – Обурено гримнула дверима, і запанувала тиша. Потемніле небо нависло просто над будинком, натягуючи дощові хмари. Важко було й на серці. Соромно, що все це чула його мати. Оце так забезпечив догляд і спокій після операції! Нічого сказати… Всі роки подружнього життя намагався приховати, що в нього не зовсім так склалось сімейне життя, як би того хотів. Бувало все: і добре, і погане. Усміхнувся гірко в темряві, бо розумів, що добре було тоді, коли приносив чималі гроші за якісно виконаний ремонт. Замовлень вистачало, і заробітки були стабільні. І оці імпортні меблі, і одяг, і машина – це все вже купили за його гроші. Глянув на свої руки – вони видають важку фізичну працю. Схилився на балконне вікно і завмер. Чи то задумався, чи то задрімав.

Через годину отямився, стукнув кулаком по рамі та твердою ходою пішов до кімнати.

Вдосвіта тихенько вийшов із під’їзду і розчинився в ранковій імлі. З’їздив до товариша, який працював водієм “швидкої”, домовився перевезти матір на її квартиру.

До сніданку повернувся. Зайшовши до кухні, пильно, з потаємною надією подивився в очі дружини:

– Все, що ти сказала вчора, залишається в силі? Не передумала?

– Не тільки не передумала! – презирливо промовила Тетяна. – Он твоїй мамочці вже щось треба, гукала. Я їй не наймичка і не санітарка, здай її до притулку, там провідуватимеш.

– Що ти таке верзеш? Як ти можеш! – вибухнув обурено Віктор.

– І можу, і скажу: або я, твоя дружина, або мати! Обирай!

А тут і обирати нічого: дружину знайти неважко: жінок багато, а мати в мене одна!

Галина ГУМЕНЮК

 

         І до ворожки не ходи…

Ця зустріч наче війнула смалким вітром у спекотливу днину. Олені здалося, що хтось там, у Вишніх, навмисне поставив їх тут, у чужому місті, через стільки років перед дверима одного й того ж мікроавтобуса. Привіталися сухо одна до одної і вже думали, що все, а ні, доля (вона ж жартувати любить), і довелося двом жінкам сидіти поруч довгих 2,5 години дороги. Алла одразу відвернулася до вікна, хоча з дитинства не любила дивитися на дорогу, а Олена заплющила очі, немовби намагалася заснути, хоча добре знала: не засне. І поки решта пасажирів ділилися враженнями від покупок, від цін, ці дві дорослі жінки, наче дві посварені подружки з пісочниці, не наважувалися почати розмову. Олена наважилася першою:

– Ти не змінилася. Гарно виглядаєш.

– Та, в наш час важко виглядати “негарно”, он усі реклами лишень про це: щоб усмішка сяяла, погляд вражав, уста спокушали.

Олена усміхнулася:

– Кажу ж, що не змінилася. І жартуєш, як колись…

Оте “колись” відлунням відгукнулося у душах обох. Тоді, 35 років тому, вони були найкращими подругами, разом навчалися, разом планували майбуття, всюди ходили разом. Обидві волелюбні, веселі, їх дзвінкий сміх завжди лунав на лавах під гуртожитком. Мріяли дівчата, як заміж вийдуть одного року, дітей народять разом, стануть хрещеними дітям одна одній. Тоді й з’явився Олександр. Гарний, перспективний, молодий приятель Олени. Чимось заполонила вона серце хлопця, і він усе частіше почав з’являтися в їхній кімнаті то з тортиком, то з букетом. Алла спершу не реагувала, а згодом почала прискіпуватися до кожного вчинку Саші, до кожного слова. За кожної нагоди вона радила Олені, як поводитися з ним, наголошувала, який він в усьому незграбний, які вони протилежні люди. Оленка спершу прислухалася до порад подруги, а потім, зрозумівши, що це банальні ревнощі подруги, заспокоїлася. А даремно. Заздрість, ревнощі чорними п’явками клубилися під Алиним серцем, і хотілося, щоб той “узагалі ніякий” Сашко був із нею, а не з її подругою. Ну чим вона гірша? Чи то чим же та краща за неї? От чого в Олени має бути хлопець уже, а їй, бачте, треба ще чекати? То для інших. І Алла таки придумала для себе вихід. Чула від дівчат, що живе десь недалечко якась бабця, студентки бігають до неї долю дізнатися, тож попрямувала до її подвір’я. Затишна хатинка, квітники попід вікнами одразу розчарували дівчину. Ну хіба ж справжня ворожка може жити в такій? А зайшовши до оселі, аж зітхнула, не побачивши ані трав під стелею, ані кота чорного, ані магічної кулі. І господиня, звичайна собі жіночка, сиділа й вишивала рушник.

– Я, – почала несміливо Алла, – до вас прийшла з великою проблемою. Але ж ви, мабуть, знаєте, ви ж ворожка…

– Знаю, – не відриваючись від вишивки, мовила жінка. – От тільки до мене ти прийшла даремно. Не можу я тобі допомогти.

– Як це не можете! – обурилася дівчина. – Ви ж ворожка, вам усе до снаги. Я хочу, щоб він був моїм! Зробіть що-небудь, заплачу вам щедро.

– Дитино, не твоя це доля. Я нічим не зараджу, не причаруєш ти його ніяк.

– Та ви просто не фахівець! – обурилася Алла.

– Я не раджу тобі навіть думати про це. Душу його не примусиш любити себе, отак згубиш і його, і себе, і її.

Алла фиркнула і вийшла. Ще її навчатиме! Згодом хтось порадив іншу тітку, та взяла гроші, щось пошепотіла… Результат не забарився. З порожнього місця Сашко знаходив причину для сварки з Оленою, то каявся, то, наче вовк, кидався невідомо чого. Якось Оленка застала їх з Аллою в ліжку. Вони побралися через місяць. Оленка мовчала, хоча, здавалося, не було такого місця, яке б не кричало від болю. Молодята зажили в батьків Сашка. Оленка не могла бачити Аллу, тож написала заяву на переведення на заочне. А потім відболіло, відпекло, рани загоїлися, вона вийшла заміж, намагалася звити сімейне гніздечко, а воно не вилося, наче хтось навмисне вставляв то пруття, то скельця. Розлучилася, досі сама. Не бачилися відтоді ні разу, а тут…

– Знаєш, – набравшись сміливості, поглянула подрузі в очі Алла, – правду колись мені та ворожка казала. Занапастила я життя і собі, і йому. От ти як? Заміжня? Бачу, що ні. І тобі.

Олена мовчала. А Алла продовжувала, наче хотіла висповідатися за ці роки:

– Він же ніколи не був моїм. Отаким щирим, люблячим, як тоді з тобою. Жили ж, але так, ніби з лялькою: скажеш, щоб обійняв, – обійме, не скажеш – ходить насуплений. Сина народила, тішилася, а йому байдуже. Потім пити почав. Просила, лікувати хотіла. А він усе шипів, мовляв, ти мені життя зламала. Не витримала, вигнала з дому після 20-ти років подружньої муки. Із сином він узагалі не бачився, чула, спився геть чисто, може, й нема вже…

Оленка мовчки проковтнула клубок суму та жалю?:

– Кохала ж! А сама як?

– Не краще. Вже 15 років працюю в Італії. Мию посуд в одній із кав’ярень Риму. Все для сина старалася, як нема батька нормального, хоч мама буде. Нічого не шкодувала. А воно, бачиш, як сталося… Оце викликала сестра мене, бо син розлучився, почав пиячити: компанії, гульки, а тут іще й наркотики почав вживати. Влаштувала його в реабілітаційний центр, лікують поки, а там хто знає.

Знаєш, там, в Італії, я була в однієї сеньйори, вона теж нібито віщунка, так от вона так і сказала: “Ти порушила життєве коло подій. І вже все. Тепер пожинаєш наслідки. Не забрала б ти чужу долю, жила б щасливою”. Отак, уявляєш? Але що вже ти мені скажеш, сама все знаю…

І замовкла. Шофер підвищив гучність на приймачі, з якого линула чиясь пісня про те, що долю не обманиш. А колишні подруги, заплющивши очі, тривожно зминали аркуш душі з єдиним написом: “Якби…”

Людмила Глухова

 

       Ж О Р Н А

Сонечко вже було на заході. У вишняках заливався вечірнім співом соловейко. Його пісня збентежила зозулю, яка причаїлась у верболозах, що біля річки. Зозуля завела своєї. Її дзвінке “ку-ку” відлунювало від води, линуло до маленької охайної хатини на краю села.

Біля дверей хатини, на лавочці сиділа молода жіночка, що виглядала хворобливо. На її колінах спало мале дитя. Зачувши зозулю, молодичка підняла худе, бліде личко, сумно поглянула на річку, прошепотіла хриплим голосом: “Накуй мені, зозулечко, життя та й літа, бо не хочу помирати в повному цвіту”. Скільки ж палкої надії та невимовної туги було в тому голосочку! Але лісова пустунка змовкла. Жіночка зачекала якийсь час, потім, сумно зітхнувши, прошепотіла розпачливо:

– То чому ж ти, зозуленько, вже більше не куєш? Мабуть, мені молодій смертоньку віщуєш.

Вона щільно притисла синочка до себе й озирнулась навкруг. Яка краса! Останні промінчики сонця падали на квітник. Небесним світлом наповнювали квіти настурції та півоній, мов келихи вином. Квіти світились зсередини тим неземним сяйвом. Ніби янголи Божі благословляли своїм чарівним світлом і той квітник, і молоду сільську мадонну з немовлям на руках. Жінка дивилась на ту красу і думала, що день відмирає, але назавтра відродиться знову. Так минатимуть роки, віки, вічність. Вона помирає, та не відродиться. Бо, як усі люди, має лиш одне-єдине земне життя. Чому в неї воно таке коротеньке, лише двадцять чотири роки?

Страх перед неминучим, відчай, розпач клубочились у схудлому, ураженому страшною хворобою тілі. Хотілось рвати руками зсередини себе жахливу павутину метастаз, що все росли й росли в ній. Хотілось кричати на весь білий світ:

– Боже мій любий! Боже мій коханий! Чому саме я? За які гріхи? Я так хочу жити! Змилуйся наді мною задля мого синочка! –сльози струмками котились з очей. Не втирала їх, лише стогнала тихо від безвиході. Знала, що дні її лічені. Мусила примиритись із тим. Але як не шкодувати за світом, у якому ще й не нажилася? Як не переживати за долю маленького сина? Вона ж бо залишала його круглим сиротою. Крім неї, в маленького Олежика не було у світі жодної рідної душі. Знала, що за декілька днів зляже зовсім. Тоді вже не зможе доглянути й себе саму, не кажучи про дитя. До того часу мусила малюка комусь віддати. Від думки про розлуку з ним ставало моторошно. Хотілось завити вовчицею. Якби ж це допомогло!

Наталя виросла в дитячому будинку. З народження не знала материнської ласки. Дитинство її було безрадісним і нещасливим. Іще тоді, коли була зовсім маленькою, їй хотілось мати щось своє, бо навіть ложка, якою їла, була спільною. Дівчинка хотіла мати хоч трохи особистого простору, куди ніхто не мав би доступу. Де б вона могла промовляти свої вірші, які з’являлися самі собою і за які дівчинку часто били знедолені, залякані, а тому жорстокі діти. Ніхто не мав права відрізнятись від інших. Це було неписане правило, яке запровадили самі вихованці.

Не могла Наталя віддати свого Олежика до того пекла. Це було понад її силу. Вона мусила знайти для нього родину, в якій його любитимуть, шкодуватимуть і в якій про нього піклуватимуться, як про рідного. Він мусить мати тата і маму. Наталя нікого у своєму житті не називала мамою. Коли синочок уперше промовив до неї “мамо”, мало не заплакала від щастя. Як їй хотілось, щоб і тато Олежика почув перше слово сина. Та він іще до народження малюка пішов туди, де невдовзі опинилася й вона. Десь там, на небі, чоловік чекає на неї.

Після закінчення дев’ятого класу Наталя вступила до училища, потім працювала за фахом – провідницею на залізниці. Там і познайомилась з Олегом. Він теж був сиротою. Можливо, саме це зблизило їх. За деякий час вони побрались. Винайняли невеличку кімнату в комуналці. Це помешкання було першим у їхньому житті житлом, яке могли назвати своїм. Вони нікого не впускали до свого світу, наповненого коханням і ніжністю. Жили усамітнено, насолоджуючись своїм щастям. То був найчарівніший період її життя, безмірно прекрасний, але такий коротенький. Їм дуже подобалось гуляти містом удвох. Серед натовпу людей не помічали нікого, бачили лише одне одного.

Той день почався з особливої події. Наталя дізналась про свою вагітність. Олег був на сьомому небі від щастя. Поводився мов хлопчисько: то кружляв із дружиною в якомусь неймовірному танці, то хапав Наталю в обійми й цілував, цілував. Вони гуляли вечірніми вулицями. Тримаючись за руки, повільно йшли, мріючи про своє немовля, вибираючи імена для хлопчика й дівчинки. Мріяли про родинний затишок. Про той рай, якого раніше не мали.

З-за рогу на великій швидкості вилетіла автівка, з вікон якої, розмахуючи пляшками та репетуючи щосили, визирали п’яні юнаки. Те авто на всій швидкості виїхало на тротуар. Усе відбулось за одну коротку мить. Наталка від Олегового поштовху відлетіла вбік, а він не встиг відскочити. Дівчина лежала на тротуарі, не розуміючи, що сталось. Потім поволі підвелась і почала роззиратись, шукаючи Олега. Куди він зник? Звідусіль збігались люди, минаючи її. Куди вони біжать? Де Олег? Поволі пішла до людей, які згуртувались неподалік, збуджено про щось розмовляючи. Якась жінка плакала. Чому вона плаче? Можливо, її чоловік теж там? Він справді був там. Лежав у неприродній позі, хапаючи повітря розтуленим ротом, мов риба, яку викинули на берег. Біля його голови темніла калюжа крові. Наталя знепритомніла.

Коли приїхала “швидка” та міліція, Олег уже не дихав. Наталя отямилася, та все ще не розуміла, яке велике горе спіткало її. Вона відповідала на запитання, дивлячись, як Олега заносять до машини “швидкої допомоги”, сподівалась, що той зараз зведеться на ноги. Хтось із перехожих запам’ятав номер іномарки, яка, збивши людину, не зупинилась і помчала далі. Даівці, з’ясувавши по рації, кому належить те авто, мовчки перезирнулись. Не пропонуючи свідкам проїхати до відділку, щоб дати письмові свідчення, взялись відвезти Наталку додому. Отак і розвезли молоду родину врізнобіч: її – додому, його – до моргу.

Наталка проплакала всю ніч. Сидячи на ліжку, яке ще зберегло запах тіла коханого, молила Бога про те, щоб усе це було лише страшним сном. Уранці до неї завітав незнайомець. Маленький, товстенький чоловічок з очима, що бігали нею, убогим житлом. Не чекаючи на запрошення, гидливо скрививши губи, сів навпроти вбитої горем молодиці й почав розмову. Його прислали батьки тих виродків, які в одну мить перетворили Наталку зі щасливої дружини на нещасну вдову. Чоловічок пропонував їй чималеньку суму грошей в обмін на мовчання. Наталка мала не давати свідчень, не писати заяву до міліції. Іншими словами, мала не давати ходу справі про вбивство її чоловіка. Молода жінка навідріз відмовилась від такої пропозиції. Чоловічок довгий час умовляв, прохаючи взяти гроші й виїхати з міста. Наталка стояла на своєму. Непроханому гостеві увірвався терпець.

– Ти ж, дурепо, не розумієш, із ким маєш намір воювати! Вони ж всемогутні, задля свого рейтингу підуть на все. А ти? Що ти проти них? Ніщо! Сирота безрідна з дитячого будинку! За що ти себе маєш? У їхніх руках усе: суди, міліція, гроші, влада. А в тебе що? Хочеш жити, то забирай гроші й вимітайся з міста. А ні, то завтра зникнеш, і ніхто не шукатиме!

Наталка розуміла, що є лише піщинкою серед мільйонів тих, хто потрапив до величезних жорен, які перетирають усе на порох. А що тим, хто крутить ті жорна, вважаючи себе напівбогами, до того пороху? На той час їй було байдуже своє життя. Та в ній зріло ще одне життя, продовження її коханого. Вона повинна зберегти своє дитя. Грошей не взяла, та пообіцяла не писати заяви й залишити місто. Невдовзі справді виїхала. До декретної відпустки, як кажуть, не сходила на перон. Це була робоча зміна на півроку. Невеличке купе для провідниць стало її домівкою.

За два місяці до пологів купила хатинку в селі, що вимирає, посеред лісу. Там жило декілька стареньких людей, для яких поява молодої вагітної жінки стала неабиякою подією. Маленька хатинка стала першою власною оселею в її житті. Наталка потоваришувала з бабою Мариною, яка допомагала порадами. До пологів хатину побілили, прибрали. Обійстя привели до ладу.

Синочка назвала Олегом. На честь тата. Вперше за довгий час усміхнулась, узявши його на руки. Ніби прокинулась після важкого сну, ніби світ їй розвиднівся. Вона вже не сама на світі. Є для кого жити. З головою поринула у приємні клопоти. Доглядала свого янголятка з одержимістю. Навіть на хвилинку не залишала самого. І ріс Олежик міцним, як дубочок, веселим, мов жайвір, та рум’яним, мов яблучко наливне. Бігав двором, бавлячись із песиком, щось лепетав до мами. Та такий вродливий, та такий ласкавий на вдачу, що не могла ним натішитись.

Наталка почала помічати, що їй важко ковтати, хоча горло не болить. Баба Марина принесла трави, приготувала відвари. Наталя пила їх, полоскала горло, тож стало трохи краще на якийсь час. Але потім усе почалося знову. Не надавала тому значення. Думала минеться, як нежить. Та не минулось. Її почало нудити, паморочилось у голові, почав зникати голос. Баба Марина мало не силоміць примусила Наталку звернутись до лікаря. Молода жінка повернулась звідти напівжива від страху. В неї виявили злоякісну пухлину в горлі. Той час, коли лікування могло бути ефективним, було втрачено. Надії на одужання не могло бути. Залишалось одне-єдине – чекати на смерть.

Наталці здавалось, що все це відбувається не з нею. Не хотіла вірити в те, що вона приречена. Намагалась не думати про це. Але мусила думати. Насамперед мусила думати про майбутнє сина. Що з ним буде, коли її не стане? Невже сирітська доля чекає й на її дитину? Не хотіла вона, щоб Олежик потрапив до дитячого будинку. Боялась цього. Але куди прилаштувати свого синочка? Допомогла баба Марина. Вона запропонувала віддати малого в сім’ю священика, який жив в іншому селі. Це були молоді люди, та Господь не благословляв їх діточками.

Баба Марина поговорила зі священиком. Він приїздив до Наталі разом із дружино. Вмовляли, щоб вона переїхала жити до них, де про неї піклуватимуться, як про рідну. Наталка відмовилась. Хотіла померти у своїй хаті. Погодилась щодня відпускати малого на декілька годин до священика та його дружини, щоб той призвичаївся до нової оселі та до нових батьків. Ті декілька годин без Олежика були для неї найважчими в житті. Та водночас розуміла, що чинить правильно. Розуміла й те, що хлопчик потрапить до сім’ї, де його любитимуть і виховають гарною людиною. Тим часом Наталка все слабшала. Вже ледве ходила. Баба Марина переїхала до неї. Молода жінка розуміла, що далі зволікати не можна. Важко було розлучатись зі своїм любим дитям, та вона мусила це зробити.

День догорав. Останній день, який вона провела із синочком. Набігавшись, стомлений Олежик заснув на лавці, поклавши голівку мамі на коліна. Він солодко спав, не відаючи про те, що востаннє спить біля рідної нені. Перемелена нищівними жорнами, ще зовсім молода, стражденна мати пестила слабкою рукою теплу голівку сина, розуміючи, що це востаннє. Цього вечора вона розлучиться з ним назавжди. Наталка була спокійною за його долю, тому смерть не лякала так, як раніше.

Мовчки дивилась услід священикові та його дружині, які несли від неї найдорожчий скарб її життя. Її любе дитя. Пухкенька ручка малюка обіймала жінку за шию. Священик підтримував маленьку ніжку у стоптаному черевичку. Наталя бачила перед собою щасливу сім’ю. Несамовитий біль важкої втрати ось такого життя нахлинув хвилею розпачу. Тримаючись рукою за стіну хати, стояла вона, не відводячи погляду, допоки старенькі “Жигулі”, які відвозили від неї синочка, зникли за деревами.

Вона закінчила всі свої земні справи. Відправила заплакану бабу Марину додому. Ледве переставляючи ноги, тримаючись за стіну, дісталась до дверей. Біля самого порога озирнулась, прощаючись із цим прекрасним, але жорстоким для неї світом. Ніби відокремлюючись від нього, щільно зачинила за собою двері.

Любов  ШИШАЦЬКА

 

Правильний вибір

Що не кажіть, а вибір чоловіка – то справа скрупульозна та нелегка. І дуже важливо прислухатися не лише до свого серця, яке так і норовить завести в якусь халепу, а й до здорового глузду, щоб потім не нарікати на свою гірку долю та не плакати. Адже що з того, що в молоді роки від кохання обертом ішла голова? Минули роки, на зміну квітково-цукерковому періоду пришли нелегкі сімейні будні, де й брудні пелюшки, і нестатки, і чоловік, який хропе уві сні, наче двигун зламаного автомобіля, чи розкидає кімнатою свої не вельми свіжі шкарпетки. А ви ж бачили його завжди таким – аж серце з грудей вистрибувало: і квіти дарував, і пісні під вікном вам присвячував, аж доки сусідів із будинку не обурило таке неподобство, і мав вигляд, наче Бред Пітт чи Леонардо ді Капріо… А тепер замість розкішної золотої чуприни – кругленька лисина, що виблискує на сонці, наче дзеркальне плесо озера, замість голлівудської усмішки – вставна щелепа, яку благовірний забуває у всіх найбільш не придатних для її зберігання місцях, та й величезна кількість геніальних ідей, якими він вражав у період розпалу вашого роману, розчинилася в суворих буднях реальності. Єдиним виміром щастя вашого чоловіка сьогодні стало мирне співіснування на канапі з плящиною пива та з компанією телевізора, де транслюють футбольний матч. Ну, й бажано ще, щоб до пива ви приготували щось смачненьке, на кшталт борщику з грибами та із чорносливом або печеного м’яса зі шпинатом, бо ж “Стара, той перегляд матчу стільки калорій з’їдає, що просто завал…” Стара… А в молоді роки вас квіточкою називав, вранішньою зорею чи русалкою сонцесяйною. І чомусь згадую слова покійної матусі, що “з усіх тих негідників, які претендували на твої руку та серце, ти обрала найзірковішу кандидатуру…” Найзірковішу – звісно, зовсім не в позитивному контексті.

От і сьогодні послала свого благовірного до крамниці по молоко – вже година минула, і ні тобі молока, ні чоловіка. Мабуть, десь із приятелями повіявся в бар або ріжеться на лавці в карти чи гуляє парком, забувши про свої обов’язки. Ну, ні в чому не можна на тих чоловіків покластися… Ще коли діти жили разом із нами, було трохи веселіше, а як розлетілися світом, оскільки кожен має свою сім’ю, в хаті – цілковитий хаос… Благовірний своєю присутністю нагадує радше меблі, ніж живого чоловіка, добре, хоч не доводиться брати до рук викрутку та молоток, як сусідці з квартири навпроти, бо тоді взагалі чого таке життя варте? Цілковита дискримінація жіночої статі. От Людочка з другого під’їзду – ото вже молодчина, такого чоловіка відхопила, що й мимоволі позаздриш: і красень, і розумник, і багатій. Людочка завдяки йому лише салонами краси та закордонами їздить. Хоча не одразу пощастило знайти таку вдалу партію – це вже третій Людчин шлюб, але мудрість з’являється з досвідом. Щоправда, кажуть, той третій Людмилин чоловік любить у гречку стрибнути, але ідеальних людей не буває, в кожного свої недоліки… Або ще Орися – такий чоловік у неї харизматичний, що й казати, пощастило, відьмі витрішкуватій…

Ну, й де те старе порохно зникло? Хай йому грець! І з чого мені кашу готувати – зі сокири та води, як у відомій народній казці? От вийшла б заміж за Олексія – гарний такий чоловік… був, тепер, щоправда, не вельми добре виглядає: довела бідолаху до краю його язиката дружина… Він і готувати вмів, і одяг випрати, і дітей доглядав – ну, зовсім ідеальний чоловік. Тихенький такий, спокійний… І куди лише мої очі дивилися? Хоча, коли ми з ним зустрічалися, мене трохи дратувало те, що завжди всі свої речення він закінчував незмінною фразою: “А мама казала…”, “А мама радила…” Мама була для нього ідеальною жінкою, центром всесвіту, і мене, звісно, це трохи дратувало, а тепер думаю: як чоловік ставиться до мами, так він ставитиметься й до дружини…

Ех, давно це було, вже більш ніж тридцять років, як ми разом із моєю “гіршою половиною”. А познайомилися як незвично, як у голлівудських блокбастерах: він захистив мене від хуліганів, які напали на мене пізнього вечора – уявляєте, один проти п’ятьох?! Як згодом з’ясувалося, вже після весілля, що він сам тих хуліганів і намовив, щоб зі мною познайомитись. Ну, не халамидник, скажіть? Любив пожартувати, та й битися вмів не гірше від Чака Норіса. Можна було ходити з ним навіть у небезпечні закапелки міста, де аж кишіло всілякими бандитами та хуліганами. Це тепер його то радикуліт схопить (ходить підковою), то серцеві краплі п’є, бо в лівому боці коле, а колись… Був принц, а залишився Іванко…

От і сьогодні скаржився на біль у боці, каже, наче голкою штрикає… Старість не радість… Ех, лише б якоїсь біди не сталося, бо такі мені жахи останнім часом сняться, що не доведи, Господи. Та й сни в мене віщі: якщо насниться щось, то все збудеться… А тепер такий рух шалений на дорозі – сусідка Соня розповідала, що минулого тижня її мало не збила якась вантажівка. Хоча знаю я ту Соню: стриже очима направо й наліво за потенційними жертвами-чоловіками, от і не стежить за рухом транспорту. Відтоді, як розлучилася зі своїм благовірним, не покидає її думка про те, щоб іще якийсь дурень із нею одружився. А кому така дружина потрібна: вдома нічого робити не вміє, лише годинами перед дзеркалом просиджує, милуючись своїми фарбованими кучерями та довгими, як у пантери, кігтями. Каже, що колишній чоловік не міг збагнути її тонкої натури – еге ж, хто таку натуру збагнути зможе: фарбована кралечка, яка тільки про себе й думає.

Он саме вийшла з будинку. Ступає, наче королева Марго, й вдягнулася так, що хоч стій, хоч падай… І куди той сором поділа? О, і мій старий додому повертається, згадав нарешті, що в нього є дружина… Зупинився, зі Сонею вітається – ну, мій чоловік вихована людина, не ігнорувати ж сусідку. Балакають. Але про що вони так довго балакають? І про що узагалі їм розмовляти, скажіть мені? А Соня як розійшлася, пір’ячко розпустила, зуби сушить (аж дивитися гидко) – теж мені, королева Марго! Еге ж, знає, що в наш час знайти гідного чоловіка важко, от і причепилася до мого. Ні, кралечко фарбована, не на ту натрапила. Нічого на чужих чоловіків полювати! Знає ж, що мій і по господарству все зробить, і поговорити з ним є про що, і виглядає ще доволі добре, як на свій вік. Та й сімейний він, надійний – де ще такого знайдеш? От і причепилася, як п’яте колесо до воза… Е, ні, бачу, зовсім вона розійшлася, трясця твоїй матері; та Сонька, як акула, як схопить, то вже не випустить зі своєї пащі. Чого доброго, ще залишуся на схилі років сама, ото ганьба буде на мою сиву голову. А такого чоловіка ще пошукати треба, бо що не кажіть, а вибір чоловіка – то справа скрупульозна та нелегка. “Агов, коханий, серденько, повертайся додому, бо я вже собі місця не знаходжу, так хвилююся… Коханий, сонечко, де ти?..” Повертається, дякувати Богові, шкутильгає з торбою і газетою – мабуть, зачитався десь у парку новин. Такий той світ, аж жити страшно, але на все Господня воля. Відчиняє двері, хекає – ну, тепер можна й обід готувати…

Ольга Рош

 

Бабине літо

Сіра асфальтована смуга стрічкою стелилась під колеса величезної вантажівки. Ігор дивився на розцяцьковану зірочками жовтого осіннього листя стрічку, і легкий смуток хмаринкою спадав на серце. За вікном пробігали мальовничі краєвиди: зелені килими озимих, чорні поля, яких щойно виорали і які чекали на ярину. Червоно-жовті лісосмуги ділили земельку на зелені й чорні квадрати, нагадуючи бабусину святкову хустку. Ось знову жовтень. Промайнув іще один рік його самітного життя. Життя, в якому, крім роботи, не існувало нічого. Багато років кермував величезною фурою, що була йому і домівкою, і родиною. Звісно, він мав чималий будинок у районному центрі, та жив там два-три місяці на рік. Значну частину часу проводив за кермом.

Йому подобалась ця робота. Поїздив світом, надивився всього. Та ніхто не чекав його з рейсу. Бо у свої сорок вісім не мав сім’ї. Так уже склалась його доля. Одружився пізно. Дуже кохав молоду красуню-дружину. Мріяв, що в його оселі задзвенять дитячі голосочки, та виявилось, що його дружина не може мати дітей. Ось тоді він влаштувався працювати далекобійником. Мав заробляти грошей на лікування дружининого безпліддя. Все, що отримував за свою роботу, віддавав їй на дорогі клініки та санаторії. Місяцями не навідувався додому, все гроші заробляв. Так пролинуло вісім років. Випадково дізнався, що його дружина може мати дітей, але не хоче обтяжувати себе пелюшками. Вона зраджувала його. Витрачала гроші, які заробляв чоловік, на коханців. Вони розлучились. Відтоді недовіра до косатого племені не дозволяла Ігореві створити сім’ю. Хоч чоловік і втратив надію на те, що зустріне жінку, якій зможе довіряти, та мрії про сімейний затишок не полишали його.

Вправно керуючи величезною машиною, думав про те, що у природі щорічно ніжно розквітає весна, та в людському житті вона настає лиш одного разу – в молодості. Його весна промайнула непомітно і вже ніколи не повернеться. Від таких думок серце наповнювали смуток і страх самотньої старості. Одиноким почувався й тепер. Бодай поговорити з кимось, то вже хоч трішки стало б легше. Здалеку помітив край дороги самотню жіночу постать із валізою в руках. Жінка не підійняла руки, зупиняючи вантажівку, та водій натиснув на гальма.

– Сідайте, – мовив привітно і відчинив пасажирські двері. Вона здивовано поглянула на нього знизу круглими карими очима.

– Я вас не зупиняла, – сказала тихим голосом.

– А мене не треба зупиняти. Сам залюбки зупинюсь. Їду здалеку, без напарника. Сумно. Хоч вовком вий. Тож буду радий вашій компанії. Не бійтеся. Підіймайтесь до кабіни, – підбадьорив, помітивши її вагання.

– Ой, така височезна ваша машина! – промовила молодичка, підіймаючись східцями. Ігор, підбадьорливо усміхаючись, подав руку, допомагаючи добутись до кабіни. – Дякую, – сказала, прийнявши його допомогу, і зашарілась. Вона була невисокого зросту, худорлява, гарної статури. Дивилась довірливо темними очима з-під густих вій. Ледь помітні зморшки на високому чолі та в кутиках повних вуст видавали її вік. Одягнута була просто. Білий светрик, чорна спідничка. Темне волосся, зв’язане у хвіст, блискучою хвилею падало на спину. Вся її невеличка постать була чепурною й ошатною, простою й домашньою. “Справжня україночка”, – подумав Ігор, рушаючи з місця.

Він скоса позирав на свою супутницю. Жінка сподобалась йому з першого погляду. Від приємного відчуття на вустах з’явилася усмішка.

– Ой, – знову зойкнула молодиця, – ніби на ракеті лечу! – Вона захоплено дивилась із височезної кабіни на стрічку асфальтівки.

– То ви на ракеті літали? – з вдаваним здивуванням запитав Ігор.

– Ні, не літала, – відповіла жінка і дзвінко засміялась. Щирий, невимушений сміх зблизив незнайомих людей, які зовсім випадково завдяки повороту долі опинились поруч.

– Я – Ігор, – промовив чоловік, насміявшись досхочу. – А як вас величати?

– Галя, – потисла його простягнуту руку і знову зашарілась. І від того стала ще привабливішою. Ігореві здалось, що від її присутності в кабіні стало ясніше, а на серці тепліше. Щось із ним коїлось незрозуміле. На мить відчув себе молодим і безтурботним. Це було приємне відчуття. Полилась невимушена розмова. Галя розповіла, що живе в невеличкому селі з двома доньками-школярками. Має ще найстаршого сина, який навчається в районному центрі. Хлопець захворів, то оце їде до нього в лікарню. На ранковий автобус запізнилась, бо поралась по господарству.

– А чоловік? – запитав Ігор.

– Я вдова, – почув відповідь. Він поспівчував молодиці та відчув полегшення. Йому стало соромно за себе.

Якийсь час їхали мовчки. Чоловік розумів: Галя подобається йому, як ніхто інший. Це бентежило й лякало. Мовчанка віддалила їх, і це теж лякало. Ігор втягнув носом повітря.

– Ніби пиріжками пахне.

– Таки пахне, – жваво озвалась Галя: для неї мовчанка теж була обтяжливою. – У мене у валізі пиріжки з капустою та печінкою. – Вона вправно дістала декілька рум’яних, пухких пиріжків і подала водієві: – Їжте на здоров’я.

Подякувавши, той узяв іще трохи теплий пиріжок. Відкусив шматок і аж очі заплющив від задоволення.

– Смакота! – промовив, не припиняючи жувати. – Давно таких не їв.

– А що, ваша дружина не вміє пекти пиріжків? – здивувалась Галя.

– Я не маю дружини, – сказав похмуро. Він розповів свою історію. Галина слухала, співчутливо похитуючи головою.

– Не розумію, як можна не хотіти діток? А задля чого тоді на світі жити? Якби мій чоловік не помер, то мала б я ще двох. Або й трьох.

– Чому вдруге не вийшли заміж? – запитав, поглянувши на неї.

– Кому потрібні чужі діти, та ще й троє? Хіба в наш час можна знайти такого відважного чоловіка, який узяв би на свою шию такий тягар? Та, щиро кажучи, я не ставила перед собою такої мети. Поки діти були малими, не до того було. Мусила давати собі раду. Тепер, коли вони повиростали і незабаром порозлітаються, свої кубельця позвивають, то часом думаю про те, що на старості залишусь сама в хаті. Але шукати собі пару вже, мабуть, запізно, – Галя зітхнула.

– Чому запізно? – здивувався Ігор.

– Мені вже сорок шість років. Кому потрібна така наречена? – з гіркою іронією промовила молодиця.

– Не треба так думати. У вас наразі золота пора. Вже не весна, але ще й не осінь. Бабине літо. Ось як тепер у природі, – і тут Ігор спіймав себе на думці, що в його житті теж можливе оте бабине літо. Чи не заспокоював він себе, втішаючи випадкову співрозмовницю?

Стелилась дорога під могутні колеса, тривала невимушена розмова між чоловіком та жінкою, які півгодини тому не знали про існування одне одного. Сонячний осінній день за вікном переливав тепло і в кабіну, і в серця двох людей, зближуючи їх. Ігореві було легко і приємно спілкуватись із Галею. Почувався так, ніби всеньке життя був знайомий із нею. Слухав її розповіді про дітей, про нелегке існування в селі й нестерпно хотів стати частинкою її долі. Допомагати, захищати від негараздів, чути її сріблястий сміх, куштувати пиріжки, які вона спекла. Уявляв, ніби сидить за столом поруч із її дітьми, а Галя в чепурному фартушку подає до столу запашний борщ. Картина домашнього затишку, якого ніколи не мав. Його не лякало те, що жінка має трійко дітей. Навпаки, це приваблювало. Водночас давня впевненість у тому, що дочкам Єви не варто довіряти, страх знову помилитись робили його нерішучим. Він не був певен, що варто продовжувати знайомство. Морочити жінці голову теж не хотів. Не така вона, як інші легковажні молодиці, які в’юном вились біля нього. Стосунки з Галею мали бути лише серйозними. Ігор вважав, що не готовий до таких. Він не умів рубати з плеча. Мусив усе добряче обміркувати.

Тим часом дорога все стелилась і стелилась, наближаючи їх до районного центру, до швидкого прощання. Тоді чоловік удався до хитрощів. Зупинив машину. На запитальний погляд предмета своїх важких роздумів статечно промовив:

– Їду здалеку, без зупинок, от двигун і перегрівся. Нехай охолоне, я тим часом ноги розімну, бо стерпли від довгого сидіння.

Співчутливо поглянувши на нього, жінка з розумінням закивала головою. Ігор вийшов із кабіни. На всі груди вдихнув ледь прохолодне, по-осінньому терпке повітря. Пішов уздовж фури. Мав поміркувати на самоті. Сам собі не хотів зізнатись, що боїться відмови. Якщо Галина не виявить бажання спілкуватись із ним надалі, то невдале залицяння призведе до того, що чоловік більше ніколи не наважиться на такий крок. Та й сором випече йому очі. Ще боявся, що її діти не приймуть його. А він ладен був визнати юнака та дівчаток за рідних. Ігор міркував, але не міг остаточно вирішити. Його погляд упав на кущ шипшини, що ріс край дороги. Мов краплинами крові, густо усипаний червоними лискучими ягодами кущ не міг залишитися непоміченим. Налякавши галасливих горобчиків, які ласували ягодами, чоловік наблизився до куща. Згадав свою юність, усміхнувся сам до себе й відкинув важкі думки геть. Попорпавшись у кишенях, у яких завжди мав тисячу потрібних дрібничок, витяг нитку з голкою. З хлопчачою усмішкою почав зривати червоні ягоди та нанизувати їх на нитку. Готував подарунок для Галини. Щойно повернувся до кабіни, як його рішучість випарувалась.

– Це вам на згадку, – промовив знічено. Жінка знову зашарілась, але подарунок узяла. Подякувавши, вдягла те намисто собі на шию і щасливо засміялась.

– Тепер насправді почуваюсь дівчиною.

– Вам личить, – сказав Ігор, не відводячи від неї погляду. “Красуня!” – промайнуло йому в голові.

Вантажівка наближалась до районного центру. Ігор так і не наважився попрохати Галю про ще одну зустріч. Він мовчав. Мовчала й Галя. Якби поглянув на неї, то прочитав би на її обличчі очікування та розчарування. Але він зосереджено дивився вперед, картаючи себе за свою нерішучість. Вони вже мчали вулицями містечка. Хрипким від хвилювання голосом запитав:

– Вам до лікарні?

– Так, – почув коротку й сумну відповідь. Насупивши брови, Ігор керував машиною. У його душі вирував відчай, сум’яття та інші відчуття, які досі були не відомі. Ось так вони дістались лікарні.

Машина зупинилась. Він мовчав, поклавши руки на кермо. Якусь мить, ніби очікуючи чогось, мовчала й вона.

– Дякую вам. Щасливої дороги, – сказала нарешті тихо, сумно, приречено й відчинила дверцята кабіни.

– Нема за що, – промовив хрипко. – Хай щастить вам і вашим дітям.

Дверцята зачинились. Ігор залишився наодинці. У нього з’явилось таке відчуття, ніби він сам на всьому світі. Ніби щойно втратив щось найкоштовніше. Завів двигун, рушив з місця. Та враз зупинився. “Що я роблю? Куди їду? Йолоп, я йолоп! Навіщо відпустив її? Втрачу і шкодуватиму всеньке життя. Зупинити, наздогнати!” – з такими думками ледь не випав із кабіни.

Наздоганяти Галину не довелось. Вона стояла під високим жовтим кленом. Там, де він її залишив. Поклавши руку на груди, там, де палахкотіло шипшинове намисто, дивилась услід вантажівці. Грайливий вітерець осипав невеличку постать золотавим листям. Сріблясті павутини бабиного літа, переливаючись усіма кольорами веселки, кружляли навкруг неї. Ігореві здалось, що то чекає на нього не звичайна жінка, а сільська мадонна в ореолі небесного сяйва. Він завмер на мить, зачудувавшись. Жінка підбадьорливо усміхнулась, на обличчі Ігоря теж з’явилася усмішка, він іще мить постояв, милуючись нею, а потім рішуче рушив їй назустріч, назустріч своєму осінньому щастю.

Любов ШИШАЦЬКА

 

Ніс

Існує приказка: “Не народися вродливою…” Мені часто повторювала цю фразу бабуся, коли я бідкалася, що природа обділила мене гарною зовнішністю. Ба більше, вона трохи позбиткувалася з мене, подарувавши мені обличчя, далеке від ідеалу. Великі, на півобличчя, очі, тонкі вуста й довгий ніс, схожий на воронячий дзьоб. Ніс… Саме він був причиною моїх дитячих страждань, страхів і патологічної невпевненості в собі, він зробив моє дитинство схожим на сюжет із казки Андерсена “Гидке каченя”. “Відьма! Відьма!” – часто гукали мені услід хлопчаки, і то було не найгірше прізвисько, яке супроводжувало мене довгі роки.

Часто до найменших дрібниць я розглядала себе у дзеркалі: худорлява, майже астенічна статура, тонкі руки з довгими пальцями, гострі вилиці й руде кучеряве волосся, що хвилями спадало на плечі – постать у дзеркалі не викликала нічого, крім співчуття чи смутку. Я часто мріяла про те, що одного дня з гидкого каченяти перетворюся на вродливого лебедя, але минав час, а дива, на жаль, не сталося. Одяг іще так-сяк приховував недоліки моєї фігури, та навіть найкраща косметика не могла перетворити мене на ту, ким я завжди хотіла бути. Дивно, мої старші брат та сестра були доволі симпатичними особами, мали таке ж руде волосся, обоє худорляві, та лише моя зовнішність була гротескною, не викликала в людей жодних позитивних емоцій. Я мужньо терпіла все доти, доки одного дня на моє запитання до коханого, чому ж ми все-таки розлучаємось, він без особливих церемоній відповів: “Кожен чоловік мріє бачити поруч себе красуню, а ти – сама розумієш…” Той вогник, який іще зігрівав мою душу теплом, давав надію на те, що мене можна любити такою, якою я є, зненацька погас. Я тривалий час не могла оговтатися від цього потрясіння, а коли, врешті-решт, емоції вщухли, вирішила будь-що змінити своє життя. Стати іншою людиною…

“Корекція носа – доволі поширена операція, – розповів пластичний хірург, уважно вислухавши мою розповідь. – Думаю, ми зможемо створити для вас нове обличчя, про яке можна лише мріяти. То ким ви хочете бути – Клаудією Шиффер, Анжеліною Джолі? А може, Лусією Мендез? Будь-що на ваш смак, адже в нашій клініці працюють найкращі фахівці…”

Я не хотіла бути ані Клаудією Шиффер, ані Анжеліною Джолі. Я мріяла лише про те, щоб, дивлячись у дзеркало, не бачила там жінку з обличчям негативних персонажів відомих казок.

Із монітора комп’ютера до мене усміхалася інша “я”: усмішка була трохи загадковою, трохи лукавою, очі – великі, на півобличчя. І ніс – гарненький кирпатий носик, який можна носити із гордістю королеви. Це була моя мрія – найсокровенніша мрія на відстані простягнутої долоні, мрія про ті дні, коли мені не доведеться ховати своє обличчя за товстим шаром тонального крему, пудри та ще всіляких новомодних косметичних засобів. Існувало лише одне “але”: на операцію у відомій клініці було потрібно декілька десятків тисяч доларів. Звісно, їх у мене не було. Мої батьки не були вельми заможними людьми, не розуміли моєї проблеми і на моє прохання допомогти мені лише покрутили пальцем біля скроні.

Довгих чотири роки мені знадобилося на те, щоб зібрати потрібну суму. Довгих чотири роки виснажливої роботи, стрімкої кар’єри і цілковитої ізоляції від усіх радощів життя – щоб не розпорошуватися на дрібниці, не витрачати силу на те, що віддалить мене від моєї мрії.

І ось нарешті він настав – день моєї операції. Залишилося декілька годин до цієї події, і я вирішила прогулятися парком, щоб зібратися з думками й помилуватися розкішною красою пізньої весни. Надворі стояв травень. Буйно цвіли квіти та дерева, і разом із природою розквітала я в передчутті прийдешнього щастя. Того дня мені здавалося, що в мене виросли крила. Гілля дерев заворожено тріпотіло над моєю головою, птахи дзвінкоголосо виводили свою чарівну мелодію, і мені хотілося співати в унісон із ними, в унісон із природою, яка усміхалася до мене лагідним промінням травневого сонця. Я сіла на лавку і, закинувши голову назад, почала милуватися хмарами, що білими човниками пропливали синьою гладдю неба. Мої роздуми несподівано перервало тихе схлипування, яке згодом перейшло в невтішне ридання. Занурена у власні думки, я не помітила жінки, яка сиділа біля мене на лавці. Я трохи знітилася, побачивши, як незнайомка втирає хустинкою сльози, як глибокі складки навколо губ чітко окреслюють лінію її болю.

  • У вас щось трапилося? – запитала я, дивлячись на стомлену й розгублену незнайомку. Якусь мить вона помовчала, потім, трохи опанувавши себе, промовила, безнадійно махнувши рукою:
  • Ах, ви однаково мені не допоможете. Мені ніхто не зможе допомогти… – збиваючись раз у раз, ковтаючи сльози, що котилися обличчям, жінка розповіла, що в лікарні в неї помирає син: – Ще є надія… Невеличка надія на те, що його можна врятувати, провівши операцію за кордоном, потрібні лише гроші – багато грошей… Ми вже зібрали певну суму, але цього замало… Ще є надія… І немає часу…

– Скільки грошей потрібно? – запитала я, вмить втрачаючи голос і продумуючи всі варіанти цієї ситуації.

Жінка назвала суму – саме таку, яку я зібрала для того, щоб розпочати нове життя. Це був справжній зигзаг долі, випробування на людяність… Але чому саме я, чому саме такою ціною? Ніхто не може уявити, що відчувала я тієї миті, коли почула розповідь незнайомки, яку волею випадку зустріла в парку. Ніхто не може уявити, скільки голосів волало до мене, благаючи не руйнувати своєї мрії, та рука мимоволі потягнулася до сумки, вийняла звідти гроші, загорнуті в папір.

– Візьміть. І нехай ваш син одужує, – промовила я, віддаючи гроші. Їдучи в маршрутці та дивлячись на своє відображення у шибці, я бачила, як моїм обличчям течуть сльози, як моя душа плаче від відчаю та розгубленості. Та жінка в шибці дивилася на мене сумно, навіть трохи осудливо. “У тебе ще є час. У нього – ні…” – безапеляційно промовила вона…

Відтоді минуло багато років. Я зустріла гарного чоловіка, в нас підростає двоє дітлахів. Коли вони обіймають мене своїми маленькими рученятами, я почуваюся найщасливішою людиною у світі. І найвродливішою матір’ю та дружиною. Ніщо тепер не має значення, світ мого життя зітканий із любові та тепла. А ніс – у мене чудовий ніс, який я ношу з гордістю королеви, хоча нічого в ньому не змінилося. Лише з плином часу я зрозуміла, що всі ми приходимо в цей світ із крилами і тільки від нас залежить, навчимося ми літати чи ні. І жодна людина без нашої волі не зламає нам крила, просто не треба боятися розправити їх і піднятися над землею, над цілим світом, над Всесвітом. І над своїм носом, який – хто може знати? – вам подарували для того, щоби врятувати комусь життя…

Валерія КРОК

 

Щастя, яке вкрали

– А тепер “Гірко”! – батько нареченого пригубив чарчину й усміхнувся до молодят. – Життя щоб було у вас щасливе.

Та щастя тривало тільки три місяці... Микола крутив у руках повістку до армії.

– Ось бачиш, тепер і я буду солдатом, – чи то заспокоював молоду дружину, чи й сам себе підбадьорював. – Скільки там тієї служби? А, мо’, й у Конотопі служитиму. Це ж зовсім поряд.

Оксана залишилася зі свекром та свекрухою. Добрі вони, поважали невістку. І та віддячувала їм ласкою.

Та раптово захворів свекор. І не звівся вже на ноги. Микола на похорон приїхав. Заспокоював, як міг, матір. Оксана ж відчула: не таким став її чоловік. Проте відганяла підозру: там, де смерть, не до пестощів. Але ж...

Збираючись у дорогу, Микола промовив:

– Сходимо до садочка, Оксано?

Тривожне передчуття охопило її. Якусь мить вони сиділи мовчки під старою грушею.

– Значить так, Оксано, – нарешті наважився Микола. – Якщо я до тебе не повернуся... не осуджуй, – підвівся й додав: – Подробиці напишу в листі. Тільки матері наразі ні слова. Сама бачиш, як їй важко.

Оксані б на весь світ закричати. Та вона не зірвалася на крик, лише спромоглася запитати:

– Як... не повернешся?

Микола нічого не відповів, пішов до двору. А вона ще довгенько сиділа, ніяк не могла втямити, що ж це таке коїться?

 

* * *

 

До станції йшли стежиною, яка в'юнилася поміж трав і збігала у поле. На узбіччі – береза. Зупинилися біля неї. Оксана притулилася щокою до стовбурця, яким, мов краплини соку, покотилися її сльози.

– У нас буде маля, – ледь прошепотіла.

– Не зрозумів... Не в нас, а в тебе...

Оксана більше нічого не встигла сказати. Микола, буркнув: “Нічого собі!”, – підхопив валізу й попрямував до станції. Обернувшись на півдорозі, додав: – Прощай назавжди! Я тебе вже не кохаю!..

Вона неначе оніміла. Стояла мовчки. І тільки зрадливі жіночі сльози, випурхнувши з очей, капнули на зелений моріжок.

…Лист від Миколи не забарився. Читала його Оксана й плакала. Плакала, бо розуміла, що щастя її вкрадено. І зів'яло воно, наче польові квіти від холоду.

– Почитай і мені, доню, – попросила свекруха, не розуміючи, чому така сумна невістка.

“Мамо, – почала схлипуючи Оксана, – я хочу сповістити тебе, що одружуюся вдруге. У селі я залишатися не думаю. Місто є місто. Тим паче, що в моєї нареченої Зої – власна трикімнатна квартира, дача й машина. Батьки – шановані люди, бізнесмени. Вони не проти нашого шлюбу. Отож Оксана мені не пара, і гадаю, що без затримки погодиться на розлучення. Мамо, зрозумій мене правильно, я тільки тепер знайшов своє щастя й кохання…”, – далі читати в неї забракло сил.

 

Варвара сиділа на лавці біля обійстя. Дивилася на дорогу. Материнське серце відчувало: сьогодні приїде син. І передчуття не підвело. До двору підкотив легковичок-іномарка. За кермом – Микола, поруч – білявка. Відчинилися дверцята, обоє випурхнули з машини, підійшли до неї.

– Добридень, мамо. Ось я й відслужив. А це – Зоя…

Варвара піднялася з лавочки.

– Як ти міг?! Як міг... таке зробити? – затремтіли її губи. – А ти… – звернулася до Зої. – У нього ж є дружина і дитинча... Дитя – новонароджене наше щастя...

– Мамо, – здригнувся Микола, але відразу опанував собою. – Я ж тебе просив у листі...

– Яка ще дитина? – здивувалася Зоя. – Ти ж переконував, що не одружений… Хоча у кожного своє щастя й доля, – відразу й повеселіла. – Ну, розлюбив Микола її... Нічого тепер не вдієш... Ми ж сучасні люди.... До речі, в нас також буде дитина....

– У мене є донька Оксана й онучок Миколка, – не дала договорити Варвара.

Вона відвернулася й пішла до двору.

– Ти ж казав, що все буде “чин чинарьом”, – донеслося з вулиці. – А тепер ще й аліменти платитимеш! От і залишайся у своїй “дерьовні” зі своєю селючкою і “байстрючком”, а я поїхала додому!..

Іван ЖИТНИК

 

СОНЦЕ МОЄ – БАБУСЯ

Біжу босими ногами, розхлюпуючи навсібіч чавке й тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене і розкалене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися рани від попередніх опіків.

– Веронцю, дитино, прикрийся рушником! – кричить услід мені з городу моя бабуся. – Сиди в тіні!

– Гаразд! – кидаю їй, тут же забуваючи про ці настанови.

Став. Друзі. Купання та розваги до самого вечора.

Вночі мене лихоманить. Бабуся безперервно намащує зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

– Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю і бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

 

От, проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити: дерево старе і товстезне.

– Хто полізе? – запитує хтось із нас.

– Я, – виривається з мене.

– Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Все видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі  грушки завбільшки з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок біля дороги.

Мене хтось акуратно смикає за руку.

– Баб?! Ти чого? – я, обурена, вириваюся.

– А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга побачить вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш? Свої ж удома маєте! – тихенько гримає на нас моя бабця в напівтемряві.

Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не у грушах?!

Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.

– У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! – чую вже здалеку.

– Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! – огризається пошепки вона.

– А хто це тут є? Га? От, дідькові діти, щодня те саме! Я вам зараз дам…

І я чую, як тріщить гілля на груші і розбігаються з писком покарані бешкетники.

– Улянко, а ти в тополі ходила? – запитую я.

– Ні-і а що там таке гарне є?

– А я знаю? Усі там були, гриби там збирали, з фоси стрибали… – відповідаю я. – Може, підемо подивимося. Всі думають, що ми на ставі! Ходімо! Тут же недалеко! Та й ми ненадовго!

І ми пішли – через потічок, через поле з коровами та кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці та скидали всіляке сміття зі села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.

Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.

– Я боюся і хочу додому, – заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім недалеко.

– Не турбуйся! Перечекаємо зливу тут і повернемося! – намагалася підбадьорити її я, хоча сама теж перелякалася.

І ми залізли в яму, яку хтось викопав під трасою, і там заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні кошенята.

А бабуся, моя маленька бабуся, здійняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.

Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:

– Що ж ви там робили, дитино!?

– Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…

І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.

А мене бабуся відігріла і відпоїла.

 

А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже діставала ногами до землі, бо виросла. А ти все одно висаджувала й висаджувала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали в рів. І хіба ж я не могла пройти тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя бабуньо…

 

– Не їдь! Іще не їдь! Побудь трохи, – він мене просить уже півгодини поспіль.

Глибоко зітхаю.

– Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, – промовляю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. – Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!

Приїжджаю в село. Проходячи крізь вікно, зауважую перекинутий догори ногами стіл, розчинені міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло і ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:

– Ой, ну що ж ти так довго!

– А що трапилося? – проціджую крізь зуби, а в думках – “щось із дідом”.

У коридор заходить пригнічений дідусь.

– Баба Поля ПОМЕРЛА!!!

Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ згортається в калейдоскопічну трубочку й перетворюється на безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшилася, коли в мене з’явилися малюки.

Я люблю їх так, як ти навчила мене любити, до того ж ти навчила мене турбуватися, навчила мене віддавати все до останньої крихти, забуваючи про себе.

Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Принаймні в цьому житті.

У дитинстві я так хотіла вирости, що не зауважувала того найціннішого, що в ньому було – ТЕБЕ. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули в тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і що ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Я її відчуваю в пахощах весняних піонів і білих лілій, у викопаній цибулі й у співі цвіркунів, у спекотному сонці й у скрипі морозного снігу під ногами… І сльози, що підступають, душать. СОНЦЕ МОЄ, БАБУСЮ!

Ніка НІКАЛЕО

 

Сестри

Зимове сонце ліниво підіймалось над небокраєм. Яскраво-помаранчеве, аж до червоного, воно скидалось на перезрілий мандарин. Від того яскравого кольору мороз здавався ще дошкульнішим. Холодом віяло від засипаних снігом полів, які спали під сніговою ковдрою, очікуючи весни. Від голих лісосмуг, що тягли чорні гілки вгору, розпачливо прохаючи тепла. Та його не було. Серед полів та лісосмуг гадюкою звивалась дорога, пролягаючи повз засніжені села, що нібито спали. Край одного із сіл на автобусній зупинці стояв невеличкий гурт людей.

– Та де вже той автобус? – обурювався молодик у шкіряній куртці. Він тупотів ногами, намагаючись зігрітись. – Ніг не відчуваю – так замерз.

– Не дивно, що замерз, – промовив чоловік, зодягнутий у кожух, шапку-вушанку, взутий у валянки. – Одягнувся ти, хлопче, мов на весну. А воно ж мороз, аж тріщить. Я ось тепло одягнений, а все одно пробирає.

– Ох, молодь, молодь! Не думаєте про здоров’я. Усе вам витребеньки. А на старості воно боком вилазить, – долучилась до розмови Ірина. На ній була тепла шуба, пухова хустка поверх шапки, але все ж жінка мерзла в ноги, хоч і взула теплі чобітки. Їй було шкода хлопчини, який аж танцював від морозу. – Оце б багаття розвести, то зігрілись би всі.

–  Ай, правда! – вигукнув юнак. – Так і зроблю.

Він швиденько назбирав сухого бур’яну, що стримів із-під снігу, наламав сухих гілок із дерева, яке росло край шляху. Незабаром усі троє грілись біля вогню.

– Оце ви добре підказали, тіточко Іро. Сам би не здогадався. А воно так просто, – усміхався до Ірини юнак. Він простягав над вогнем то одну, то іншу ногу. Намагався їх зігріти.

–  Обережно, не спали підошов, – застерегла його жінка.

– Автобус, автобус! – радісно вигукнув чоловік у кожусі. З гори справді спускався рейсовий автобус.

– От добре! – озвався юнак. – В автобусі відігріємось.

У напівпорожньому старенькому автобусі було холодно, хоч собак ганяй. Пасажири куталися в шарфи, ховали обличчя в підняті коміри, руки – в кишені.

– Водію, чому не вмикаєте обігрівача?! – обурено скрикнув юнак.

– Тебе щось не влаштовує? То йди пішки. А я мушу економити пальне, – сердито відповів шофер.

Юнак плюхнувся на холодне сидіння, утяг голову в плечі. Затих, розлючено блискаючи очима.

 Ірина сиділа навпроти молодої жінки з дитиною на руках. На молодичці була благенька курточка, і жінка добряче замерзла. Це було помітно з посинілих рук, якими вона притискала до себе дитину. Від холоду маля весь час плакало. Молода мати намагалась його заспокоїти. Гойдала, щось примовляла, закутувала полами куртки, та дитинка не стихала. Той безкінечний плач дратував пасажирів.

– Та заспокой нарешті дитину! На нерви діє. Чого ото з дитинчам пхатися таким холодом у дорогу! – обурився чоловік у кожусі.

– Їду з дитиною, бо мушу! Чи мені у вас запитувати? – зі слізьми на очах промовила молодичка. Вона міцніше притисла до себе дитину, намагаючись зігріти.

Ірині було дуже шкода маленького хлопчика та його матір. Співчутливо вдивлялась у молоде гарненьке личко, яке здавалось їй знайомим. Між тим, з очей молодої жінки заструменіли сльози.

В Ірини стислось серце. Зняла пухову хустку.

– Ось, візьми. Закутай дитину, – простягла хустку молодичці.

– Дякую, – тихо сказала та. Вона взяла хустку, дбайливо закутала дитину. Маленький перестав плакати. Заснув, зігрівшись.

– Я до мами їду, – вдячно поглянувши на Ірину, промовила нова знайома. – Вона живе в районному центрі. Наразі дуже хвора. Крововилив. – Молодичка знову заплакала. – Її паралізувало. Сьогодні потрібно забрати з лікарні. Хотіла забрати до себе в село. Свекруха проти. Радить здати маму до притулку. Чоловік за нею руку тягне. А я не можу матінку залишити напризволяще. Тож синочка – на руки та й гайда з хати. Заберу маму. Житимемо в районному центрі. Доглядатиму її. А там як Бог дасть.

Від співчуття в Ірини теж виступили сльози. Вона розуміла, як важко на серці в її співрозмовниці. У скрутну хвилину чоловік не підтримав жінку. Залишилася з маленькою дитиною та хворою мамою сама. Худенька, маленька, як вона витримає все те лихо? Хто їй допоможе?

– А тато твій де? – запитала. І знову спробувала згадати, де вона могла бачити цю молодичку.

– Не знаю, – зітхнула жіночка. – Мені ледь виповнилось десять років, як він залишив нас із мамою. Зійшовся з іншою. Виїхав. Відтоді нічого про нього невідомо. Мама каже, що так і мало бути. Господь її покарав, бо вона тата теж із сім’ї забрала.

– Як “забрала”? Людина не лантух, щоб узяти на плечі та понести, – запитала Ірина.

Молода жінка важко зітхнула і продовжила розповідь:

– Моя мама завжди була гарною на вроду, але особисте життя в неї не складалось. Можливо, тому, що вона спокійної вдачі. В молоді роки більше вдома сиділа. Не ходила на танці чи на вечірки. Тому й була, як то кажуть, старою дівкою. Їй уже було за тридцять, коли в районному центрі почали будувати нову школу. Мій батько приїхав на те будівництво із села. Винаймав квартиру в моєї бабусі та мами. Ось так вони познайомились. Він теж був дуже вродливим, дуже гарно розмовляв. Ненька закохалась у нього. Тато теж освідчився їй у коханні, але розповів, що одружений і має двох доньок. Сказав, що своєї дружини не кохає. Вона дуже легковажна. Зраджує його. Пиячить. Лише заради дітей він живе з нею.

Мама вірила йому і співчувала. Бабуня догоджала, готуючи смачні страви, бо він запевняв, що дружина морить його голодом. Вони обидві дивувались, як це можна не цінувати такого вродливого та доброго чоловіка Як можна не піклуватись про рідних дітей? Що то за жінка така? За декілька місяців тато повернувся у своє село. Прощаючись із мамою, ледь не плакав. Казав, що їде на муки, та мусить терпіти. Бо там його діти. Мама теж плакала, бо кохала і шкодувала його.

Небагато часу минуло, як батько повернувся. Розповів, що залишив сім’ю, бо його серце рветься сюди, до коханої. Не може більше жити з тією хвойдою. Хотів дітей забрати – не дала. Закон на її боці, бо вона мати. Та він від дітей не відмовиться. Провідуватиме їх і допомагатиме їм.

Матір прийняла його. Зажили разом. Спочатку все було добре і матуся почувалась дуже щасливою. А коли завагітніла, то щоденно дякувала Богові. А потім тато почав затримуватись на роботі. Все частіше повертався додому п’яним. Коли ненька йому дорікала, то виправдовувався тим, що напивається від туги за доньками. Мама ж почала помічати, що він на тверезу голову про дітей не згадує. Та й, відколи залишив їх, жодного разу не провідав. Вона почала підозрювати, що чоловік не той, за кого себе видає. Ці підозри посилились, коли мене народжувала. У пологовому будинку лежала в одній палаті із жінкою з батькового села. То та розповіла, що перша татова дружина дуже порядна, працьовита й чесна жінка із шанованої родини. Вона ніколи не пила, не гуляла. Господиня на все село. У жінки завжди охайне обійстя, чистенький город, вона добре готує, дуже піклується про дітей. У селі її поважають і їй співчувають. Бо її чоловік був гультіпакою. Він зраджував дружину постійно. Навіть не соромився цього. Гроші пропивав. На дітей не зважав. Іще й бив дружину. Вона все терпіла, сподіваючись, що чоловік набереться розуму. Та зрештою терпець їй увірвався. І жінка сама прогнала чоловіка з дому.

Моя мама була шокована цією розповіддю. Та все ж мала сумніви щодо її правдивості. Все ще більше вірила батькові, ніж чужій людині. Та час показав, що розповідь чужої жінки була чистісінькою правдою. Тато пиячив, зраджував і бив маму. Вона кохала його і терпіла б, мабуть, довіку. Та батько знайшов собі іншу, молодшу. Нас залишив, і більше ми його не бачили. Моя мама завжди почувалась винуватою перед татовою першою дружиною. І провина мучила її. Та нічого вже не вдієш?

Ненька мені часто казала, що я повинна знайти своїх сестричок по батькові. Бо коли її не стане, то залишусь сама-самісінька на білому світі. Мені й самій хочеться бодай побачити їх. Однак не наважусь ніяк. Незручно. Можливо, сестри не хочуть мене знати. Ой, я вас заговорила зовсім! Вам, мабуть, не цікаво, а я скрекочу, мов сорока? – молода жінка знітилась, відвернулась до вікна.

– Ну, що ти таке кажеш? – Ірина заспокійливо торкнулась її руки. – Я навіть вдячна тобі за щирість. Як тебе звати?

– Софія.

– Скажи, Софійко, як прізвище твого батька?

– Ткаченко. А що? Ви знаєте його?

– Знала. Трохи, – усміхнулась Ірина. Ще б їй не знати! Слухаючи Софійчину розповідь, то блідла, то червоніла, адже вона була про її чоловіка, про її долю. Почувши прізвище, впевнилась, що це саме та історія. Це історія її життя. Ірина справді сама вигнала чоловіка, коли увірвався терпець. Поки він спав п’яний, як чіп, викликала голову сільської ради. Описали майно, розділили навпіл. Коли прокинувся, поставила чоловіка перед фактом. Спочатку лаявся, кидався на неї з кулаками. Потім плакав, просив пробачення, обіцяв виправитись. Ірина стояла на своєму. Знала, що його сльози й обіцянки нічого не варті. Не вперше. Переконавшись, що цього разу прощення не буде, чоловік сказав, що він має іншу жінку. Молодшу і вродливішу. А Ірина, мовляв, буде ще лікті собі кусати та прохати його повернутись. Але він не повернеться. До вечора він виїхав із хати.

Ірина не кусала собі ліктів. Не лила сліз. Зітхнула полегшено. Ніби гора з пліч зсунулась. Відтоді ніколи не шкодувала про свій учинок. Навпаки – хвалила себе. Правильно зробила! Хату ніби янголи перелетіли! У тому спокої Ірина виховала і повидавала заміж донечок. На Софійчину матір ніколи не тримала образи. Знала, яким покидьком був її чоловік. Він умів заманити жінку в тенета. Шкодувала тих жінок, які потрапляли в його тенета. Софійчину матір теж.

Поглянула на Софійку. Маленька, худенька, з дитинчам та паралізованою матір’ю, сама-самісінька на світі. Як їй вижити? Але чому сама? У неї є дві сестри. Іринині доньки. Старша живе в районному центрі. Саме до неї їхала Ірина. Софійчине обличчя здавалась знайомим, бо воно було дуже схожим на лице її доні. І що тут дивного? У них один батько. Вони сестри.

Іринині дівчата знали, що в них є ще одна сестричка. Часто згадували про неї. Але віднайти її теж не наважувались. Як і Софія. “А можливо, це доля? – думала Ірина. – Господь посадовив мене в один автобус разом із Софійкою не просто так. Сестри повинні познайомитись”.

– Софійко, – звернулась до молодички, – ти відразу підеш у лікарню до мами чи як?

– Ні. Спочатку додому. Приберу в хаті. Приготую все для мами. Дитину нагодую. Потім викличу таксі та поїду по маму.

– І то все з дитиною на руках? Я запропоную тобі свою допомогу. Не відмовляйся. Це від щирого серця. Наразі їду до своєї доньки. Онука доглядати. Садочок закрили на карантин, а донька та її чоловік працюють. Отож зайдімо до неї. Я догляну твого синочка, а ти тим часом свої справи владнаєш. Потім забереш малого. Згода?

Не відразу, але Софія погодилась.

– Мамусю! Ти приїхала-таки. Я думала, що таким холодом не наважишся. Тож відпросилась на сьогодні з роботи. А це хто з тобою? – щебетала Іринина доня, ледь вони увійшли в помешкання.

– Знайомся, Оксано. Це – Софійка і її синочок, маленький Василько.

– Дуже рада знайомству, – сказала Оксана. – Роздягайтесь Софійко. Давайте малого сюди, я його роздягну. – Роздягаючи хлопчика, Оксана ласкаво промовляла до нього. З дитячої кімнати вибіг Данилко, син Оксани. Він радо привітався з бабунею та незнайомою жінкою, а потім звернув увагу на Василька.

– Ой, який маленький! Носик у нього маленький, ручки маленькі, – Данилко взяв Василька за ручку. – Бабуню, нехай він буде моїм братиком! Я ж завжди хотів мати молодшого братика! Я бавитимусь із ним і доглядатиму його. Мені вже п’ять років. Я дорослий.

– Та він і є твоїм братиком. Двоюрідним! – усміхнулась Ірина.

– Як? – одночасно запитали здивовані Оксана та Софія.

– А так! – лукаво промовила Ірина. – Станьте, лишень разом, навпроти дзеркала та погляньте на себе.

Украй здивовані дівчата поглянули у дзеркало.

І справді схожі! – ошелешено сказала Оксана.

– Мов сестри, – прошепотіла Софія.

– Бо ви насправді сестри, – Ірина змахнула з очей сльозу. – У вас один батько. Вибач мені, Софійко, я не сказала відразу, що є першою дружиною твого батька. Не хотіла тебе бентежити.

Якусь хвилину дівчата здивовано дивились одна на одну.

– Привіт, сестричко, – Оксана обійняла Софію. – Я так давно хотіла з тобою познайомитись.

– Привіт, сестричко. Я теж дуже рада тебе бачити, – прошепотіла Софія.

– На свята приїде Леся. Це моя молодша, – вставила Ірина, – вона теж зрадіє тобі, Софійко.

Після сніданку Оксана зголосилась допомогти Софії прибрати в будинку, привезти хвору маму з лікарні. Вони пішли. Ірина залишилась із дітьми. На душі в неї було легко і спокійно. Жінка була впевненою, що дівчата тепер спілкуватимуться, а ще допомагатимуть одна одній. По-іншому й не може бути. Вони ж бо сестри.

Любов ШИШАЦЬКА

 

БУМЕРАНГ

Юльку аж підкидало від гніву і невдоволення… Як та снігова хурделиця, вона сипала холодними іскрами з очей, мов сніговицею. Відштовхувала свого маленького дворічного синочка, який підбігав до неї, щось белькотів по-своєму, а та лиш зневажливо відганяла його від себе:

– Згинь з очей моїх! І навіщо я тебе народила? На свій сум? На глум? На біду?

Дитинча нічого не розуміло, воно хотіло мами. А ненька у своєму гніві чогось його відштовхувала, не пригортала, як завжди. Відчуваючи щось недобре, маленький хлопчик заліз на підвіконник і мовчки дивився у вікно. А надворі й справді розгулялася зимова хурделиця…

У помешканні було тепло. На моніторі ноутбука, що лежав на журнальному столику, застигло фото: молодий усміхнений чоловік тримав новонароджене немовля, пригортаючи до себе симпатичну білявку і шестирічного хлопчика.

Богданчик підбіг до комп’ютера:

– Мамо, це татко?

– Це не татко, а султан заморський! Очі мої ніколи б його не бачили, а вуха ніколи не слухали його облесливих слів. 

Юля взяла до рук мобільний. Хотіла було зателефонувати тому, хто змарнував її життя. Пустила навіть гудок. Та вчасно схаменулася. Хіба вона має силу щось змінити? Підійшла до свого маленького синочка, обійняла його і промовила схлипуючи:

– Самі ми з тобою на всьому білому світі, самі. А тебе мені Бог подарував два роки тому, саме на Різдво. А маю те, що, мабуть, заслужила.

Малий, не розуміючи, що відбувається з його матусею, пригорнувся до неї всім своїм дитячим єством:

– Мамусю, я тебе любу. Хоцю ялиноцку…

– Так-так, мій хлопчику. Нумо прикрашати ялиночку. А потім я тебе повезу на санчатах покататися з гірочки. Гаразд?

– Доб’є, доб’є, – втішився хлопчик.

Юля витерла сльози. Пішла до кухні, взяла табуретку, щоб дістати  з антресолей пакунок із ялинковими прикрасами. Поспішала, тому необережно стала на край табуретки і… впала на підлогу, підвернувши ногу. Закричала від болю і знову дала волю  сльозам… Разом із нею сидів на підлозі та плакав маленький Богданчик. Хлопчик нічого не розумів. Він хотів ялинки, хотів на саночки, він хотів…

А мама все плакала і плакала. Над своєю нещасливою долею. У неї перед очима, як кадри з кінофільму, з’являлися спогади.

Ось вона маленька з мамою і татком. Вони ведуть її до першого класу. Білі бантики так пасували до її чорнявої голівки, а портфель у Юлечки був чи не найкращий у класі. А ось вона сидить сумна на колінах у бабусі. Тепер у її косички заплели чорну стрічечку. Вона не дуже добре пам’ятає похорон, дві домовини і багато людей. Усі чомусь її дуже шкодували, називали “бідною сиріточкою”. Після смерті батьків, які загинули в автомобільній аварії, її забрала жити до себе бабуся. Добре їй було там, що й казати!

– Ой бабусю, чому ти так рано пішла із життя? Це я винна  у всьому, – знову виступили на очах сльози. І вже не фізичний біль після падіння пронизував Юлине тіло, а біль серця. І знову перед  очима той фільм її непутящого життя…

…Ось вона весела, розмальована, в міні-спідничці під ранок прийшла додому. Плач бабусі, її прохання зупинитися в гульках і розвагах. Не чула чи не хотіла чути? Добре було тоді. Дискотеки, бари, хлопці, чоловіки… А після одного випадку в нічному барі Юля пішла по руках. Тижнями не ночувала вдома. Часом п’яна приповзала під ранок. А коли хміль вивітрювався з її голови, посилала бабусю по пиво. Так тривало, поки не зустріла старшого за себе на десять років чорнявого Степана. Це нічого, що в нього була сім’я, дитина. Тепер багато чоловіків на дві сім’ї живе. Були б гроші. А гроші Степан мав. Що-що, а крутити життям він умів. Наталя трапилася йому під руку саме тоді, коли романтика його подружніх стосунків вичерпалася. Йому хотілося мати коханку. І ця чорнявка, яка стріляла до нього очима в барі, коли він вів переговори з черговим клієнтом, була йому до вподоби. І закрутилося! Бабуся присоромлювала її, казала, що то гріх з одруженим чоловіком романи крутити, що Бог на небі покарає – якщо не її, то її дітей. Не мала страху перед майбутнім Юля, не слухала й жила у своє задоволення. Останньою краплею у стосунках із найріднішою людиною (це вона зрозуміла лише  згодом!) була розмова, коли Юля повідомила бабусі про свою вагітність.

Бабуся злягла і більше не встала. Перед смертю попросила не робити аборту, не брати гріха на душу, а зберегти дитя. За бабусею Юля не плакала, добре, що померла, спокійніше їй житиметься, не буде кому капати на совість. У спадок Юлі залишалася бабусина двокімнатна квартира. Дитяти не позбулася: а навіщо? Степан обіцяв їй золоті гори, якщо народить хлопчика. Народжувала вона, як і всі жінки, в муках. Але все минулося, забулося. З пологового будинку до квартири вона їхала, як цариця, у крутій іномарці. Степан обіцяв цю автівку записати на сина, а поки що він сам нею трохи поїздить.

Юлька певний час була щаслива. Степан приїжджав. Продукти возив, гроші давав. Вона ж зареєструвалася як мати-одиначка. Держава теж гроші платила. Взяла в кредит ноутбук, провела Інтернет і чи не найперше, що вона зробила, – це відіслала на електронну адресу Степанової дружини фото. На ньому – усміхнений щасливий Степан тримає на руках немовля і пригортає симпатичну чорнявку, тобто її, Юлю. Хай знає та його дружина, що в її чоловіка інша сім’я, хоч і незаконна, і вони щасливі. Хоча щастя  було краденим… Це лише тепер зрозуміла Юля. Тільки тепер, коли передноворічної ночі отримала у відповідь фото від щасливої Степанової дружини. Спрацювала сила життєвого бумеранга. Все повертається: і добро, і зло. 

…Малий Богданко заснув у куточку. За вікном хурделило, сипало снігом, завивало. Щеміло Юлине серце, боліла нога, з очей лилися сльози, а уста промовляли молитву покаяння за старі гріхи.

– Боже, пробач мої провини. Завинила я і перед Тобою, і перед бабусею, і перед тією жінкою. Боже, не карай мене, не допусти перелому, бо на кого ж я залишу свого синочка?

Відчула полегшення, зібралася із силами і… підвелася.

– Ноги цілі, руки цілі, дякувати Богові. Я жива, здорова, молода. Я порву зі старим життям, почну жити заново, з чистої сторінки. Боже, допоможи мені в цьому!

Наталя БОЙЧУК

 

СТАРА ЛЯЛЬКА

Мабуть, ніхто ніколи не страждав від самотності так, як Ніна. Самотність гадюкою заповзла в її душу і нізащо не залишить її повік. Навкруги в’ють гніздечка пташки, зліплюють із грудочок високі кургани мурахи, вигрібає у глинищі нірку лисиця, викопує затишний барліг ведмідь. Ніна теж хотіла собі вимостити кубельце. Хотіла, та самотність влізла в її душу…

Мабуть, ніхто ніколи так не кохав, як Ніна. Виринуло її кохання із серця, знялося в небо, розправило крильця, а потім із усього розгону шубовснуло в безодню зневіри і брехні. Полетіло шкереберть, із диким шипінням зникло, згоріло. Кохала Ніна, та вогнистий смерч зради був надто спустошливим, він просто зжер її кохання…

Мабуть, ніхто ніколи так не ненавидів, як Ніна. Ненависть тонкою змійкою заповзла в її серце і повільно, дуже повільно опустилася на його денце, насмокталася крові й перетворилася на страшного величезного удава, який скручував усі теплі почуття і вселяв у тіло холод і байдужість.

Мабуть, ніхто ніколи не кричав так, як Ніна. Вона кричала, вона волала мовчки. Розтуляла рота, мов та рибина, яку викинула на берег хвиля. Розтуляла рота, ніби та тварина, що потрапила в капкан. Вона кричала, крик розтинав їй груди, а з рота ані звуку, з вуст ані пари. Ніна скреготіла зубами і кричала безтями, мовчки кричала…

Мабуть, ніхто ніколи не зненавидів себе так, як Ніна. У неї одне-єдине дзеркальце в коридорі, і то не для неї, а для інших, бо вона майже ніколи в нього не зазирає. У її сумочці теж немає дамського дзеркала. А навіщо його дарма носити? Гарні сукні чи дорога косметика… Для чого даремно витрачати гроші? Прикраси і високі підбори не змусять її любити саму себе…

Скажете: “Та це ж не людина, це не жінка, це якась потвора”. А я і не маю наміру з вами сперечатися! Бо, мабуть, ніхто ніколи…

Мабуть, ніхто ніколи так не любив так, як Ніна…

 

– Уявляєш, бабусю, – каже Ніні її онучка, – я знайшла на горищі іграшку. Вона така важка… Це лялька, в якої немає однієї ніжки, і личко хтось подряпав… Бабусю! Хто подряпав ляльці личко? І де поділася її ніжка? І чому на ній замість сукенки брудне ганчір’я? Бабусю, а може, її скупати й одягти їй нову сукенку?

– Найімовірніше, це їй не допоможе!

– Бабусю! А чия це лялька?

– Моя, – зітхає Ніна.

Вони сидять у садку на дерев’яній лавочці, застеленій рогозовою циновкою. Сидять під розлогою грушею, запашні та соковиті грушки сиплються на стежку,  вистелену гравієм.

– Бабусю? Чому ти така сумна? Це через ляльку? А я тобі свою подарую. Ну, ту, яку ти мені дала. Пам’ятаєш? Ти сказала, що вона принесе мені радість. Я її ношу тепер завжди із собою. Ношу і повсякчас весела! Може, я її тобі назад віддам? – метушиться навколо жінки її п’ятирічна онучка.

– Не треба мені віддавати ляльки, хіба що позич мені на деякий час своєї радості, – усміхається Ніна онучці й обіймає її за пухкенькі плечі.

– Бабусю! А хіба можна позичити радість? – зазирає Ніні в очі маленька дівчинка.

– Звісно ж, можна, бо все на світі можна позичити!

– А радість? Як її позичити?

– А ти поцілуй мене, ото й позичиш мені краплинку своєї радості!

– Так просто! – сміється Соня і кладе свої рученята жінці на плечі. – Я тобі не одну краплю позичу, а цілу жменю!

Тієї ж хвилини вони чують на вулиці якийсь шум. Соня цмокає Ніну в щоку, зривається з місця і біжить до хвіртки.

Потім повертається, весело сміється:

– Бабусю! Йди-но сюди! Тут якась бабця тебе кличе! 

Вони живуть з онучкою спокійно. Донька на заробітках у Данії, годує там норок. Ніна давно примирилася з думкою, що не може знайти роботи, хоча працює вдома і вдень, і вночі. Яка домашня робота – наварити їсти, попрати, випрасувати, перемити, замести, прибрати… А також город посапати, а ще доглянути курочок, гусочок, корівку… Не так і мало. Та то така робота, якої не видно. Ввечері знесилена ледве тягне ноги до ліжка. Одна відрада – онучка Сонечка.

Ніна підвелася з лавочки, підійшла до воріт, відчинила хвіртку і довго дивилася на жінку.

– Ніно! Невже не впізнаєш? А чи, може, не хочеш признавати? – тихо мовила жінка, поправляючи на темному волоссі тонку хустинку. – Так сьогодні спекотно. То, може, впустиш хоча б у двір?

– Заходь, – вичавила із себе Ніна. – Чого тобі від мене треба?

– Я прийшла попросити вибачення!

– А не запізно?

– Сьогодні в тебе день народження. Свято! Маковея ж… А в мене були іменини на Марії Магдалени. Як-не-як, а прожили ми з тобою разом століття.

– Не жили ми з тобою, Маріє, разом! Ми жили кожна окремо. Ти прожила свої півстоліття, а я – свої!

– Та так то воно так, от тільки… – захвилювалася Марія, мнучи в руках кінчик хустки. – Твоя онучка… і Павлова…

– Ні! Це онучка лише моя! Чого тобі треба! Мені ніколи!

– Ніно! Так ти ж нічого не робила, сиділа в садочку, та й  свято сьогодні…

– Знаю я!

– Ніно, а пам’ятаєш, ми теж були ось такі, як твоя онучка, – промовила Марія, поглядаючи на Соню, яка зиркала на неї спідлоба. – Крали суниці в сусідського діда Антона, а згодом ходили до школи завжди разом, а потім навчалися на медсестер теж разом… У нас навіть книжки і конспекти були одні на двох…

– А ще що в нас було одне на двох? Точніше, не що, а хто?

– Ніно! – скрикнула з розпачем жінка. – Скільки води стекло, а ти досі не пробачила? Я вже багато чого забула…

– Ти забула, – перебила її Ніна. – Зате я нічогісінько не забула.

Наприкінці липня видався похмурий ранок, який пообіцяв прохолодний день. Можна було трохи спочити від сухої спеки. Десь пополудні під високим штахетником, пофарбованим у зелений колір, зупинилася червона “Нива”. З машини вискочив молодий чоловік не більше двадцяти п’яти років: він був невисокий, однак міцний і добре складений, і це впадало всім у вічі. Ось і зараз він відчинив дверцята і, підхопивши на руки дівчину, почав із нею кружеляти, збиваючи під ногами пил. На чоловіковому світлому обличчі заясніла усмішка, русявий чуб упав на широке і високе чоло. Світло-карі очі, обведені темними віями, випромінювали тепло. Трохи неправильна лінія носа, з невеликою горбинкою. Рум’янець заливав щоки, що свідчило про добре здоров’я. Це було гарне і просте обличчя сільського парубка Павла.

Він кружляв і сміявся, тримаючи на руках свою дівчину, з якою мав намір одружитися. Ніна обвила засмаглими руками шию свого коханого, і він переніс її на подвір’я, так обережно, ніби ніс не дівчину, а китайську вазу. Ніна і справді була на неї схожа – така ж тендітна, така ж витончена, з тендітною фігуркою, яку обтягала ситцева сукенка в синіх волошках. А коли опустив її на шпориш, то Ніна схопила Павла за руку і потягла в садок. Дівчина була швидка і проворна, оборки її сукні розліталися врізнобіч, показуючи стрункі засмаглі ніжки. Темно-зелені очі з каштановим блиском, легкі кучерики волосся – все це робило Ніну справжнісінькою принцесою з казки. Павло так і називав її – моя Попелюшка. Ніночку це веселило, і вона дзвінко сміялася. Вони, щасливо сміючись, почали трусити ранні яблука.

– Ніно! – почула дівчина голос із сусідського двору. – Ти чому не зайшла до мене? Я тебе чекаю-чекаю, а ти навіть не захотіла мене гукнути.

– Ой, вибач! – зашарілася Ніна. – Йди до нас. Я тебе познайомлю зі своїм Павлом. Він із сусіднього села. Познайомилися ми торік, коли я їздила в гості до дядька Микити.

– Я зараз оббіжу! – почула Ніна і поглянула у двір до сусідки. Там уже не було її подруги, а на тому самому місці стояла тітка Дуся. Ніна помітила, з якою заздрістю дивилася тітка на неї та на її нареченого, і смуток оповила тітчине обличчя. Та то було лише одну мить, бо за хвилинку тітка вже усміхалася:

– Ніночко, ти що заміж збираєшся, що привела хлопця до хати?

– Мамко, то все вигадки і забобони! – озвалася Маруся вже з Ніниного подвір’я.

– Та чи небилиці, а чи ні – то байдуже! Ми й справді збираємося одружитися. Вже можна сказати, що заручилися, бо моя мати вже й хлібину на сватання пече, – невимушено мовив Павло, поглянувши на Ніну.

– Пішли до хати, а то пропарилися трохи в машині, – запропонував хлопець дівчатам.

– Павлику! А машина твоя, а чи батькова? – через перелаз витягла шию тітка Дуся.

– Моя! А що? – відповів Павло.

– Та нічого. Так просто запитала, – промовила тітка й опустила голову, ніби щось шукала у траві.

Павло, поклавши руки на дівочі талії, повів подруг до хати. На порозі Ніна вирвалася з обіймів і вискочила на подвір’я, щоб узяти кошик із яблуками. А коли йшла знову до веранди, то почула розмову Марійчиних батьків. Точніше, говорила сама тітка Дуся, а дядько Кирило слухав і лише підтакував.

– Ну, скажи… скажи Кирюшо… Хіба це справедливо? Наша Маруся надзвичайно вродлива. Вона така повненька і ховається від сонця, щоб не засмагнути. Вона білесенька і пещена… Ми їй кримпленові і трикотинові костюмчики і сукеночки покупляли, і шубку норкову, і прикраси. Лише сережки чотириста рублів коштують… Такі, яких ні в кого немає… А парубок її – отой убогий Петро… А ця Нінка – суха кордупилька – глянь якого парубка відхопила! Гарний, дебелий, та ще й із машиною… А в цієї Нінки одна ситцева сукеночка, шубка з вівці та сережки за п’ятдесят копійок…

– Еге ж! Еге ж! – погоджувався дядько.

Ніби жаром обсипало Ніну. Оце то добрі сусіди! Та вона нічого не сказала, бо діти ж за батьків не відповідають?!

Уранці наступного дня приїхали свати до Ніниної матері. Відбулося сватання, а під вечір Ніна поїхала до бабусі розповісти про новини, поділитися своїм щастям. А коли приїхала за тиждень, то побігла до подруги Марійки і застала там Павла. Маруся опустила очі, а парубок, навпаки, з викликом поглянув на Ніну:

– Ніно! Ти чому не розповідала мені про свого хлопця?

– Про якого хлопця?

– Та про того, якого випроводжала в солдати! Про Михайла!

– А… А ти звідки знаєш? Він мені друг!

– Такий, як і я?

– Та ні! Ти ж мій наречений!

– Бо я маю машину?

– До чого тут машина? – Ніна була геть спантеличена.

– А ти запитай тітку Дусю, вона тобі розповість, як твоя мати вихвалялася, що донька виходить заміж за парубка, який має машину. То тобі потрібна машина, а не я! – почав переходити на крик Павло.

– Я… Чого ти на мене кричиш? – тихо мовила Ніна. Її серце стягнуло обручем, і Ніна вискочила з Марусиної хати.

Увечері приїхав батько Павла і забрав хлібину. А за місяць її подружка Марійка вийшла заміж за її колишнього нареченого Павла. За сім місяців Ніна народила дівчинку і виїхала до іншого села. Заміж так і не вийшла. Все боялася знову обпекти своє ніжне серце. Боялася зради та підлості. Не мала вона більше й задушевних подруг…

– Бабусю, про що ти думаєш? – смикнула Ніну за фартух Соня.

– Та… так про свє! – хитнула головою Ніна, силкуючись усміхнутись.

– Дівчинко, піди погуляй у садочок, – промовила Марія, звертаючись до Соні.

– Мене звати Сонечка, – огризнулася дівчинка. – І я піду, коли мені скаже моя бабуся.

– Слухняна дівчина, – усміхнулася Ніна. – Йди позбирай груші в кошик, а я зараз прийду!

Соня побігла до груші, а за мить принесла стару ляльку.

– Бабусю, куди мені її подіти? Куди подіти цю стару ляльку?

– О, Боже! Ніно! – скрикнула Марія. – Ця лялька…

– У неї немає ніжки, – зітхнула маленька Соня і простягла Ніні ляльку.

– Є ніжка! Є! Я оце нещодавно прибирала на піддашші та знайшла ніжку цієї ляльки. Хотіла викинути, та чомусь не змогла. То я відкрутила ту ніжку, – чи то стверджувала, а чи виправдовувалася Марія. – Відкрутила і заховала. Ти мала ляльку, а мені не хотіли купувати. Мати сказала, що купувати іграшки – то дарма викидати гроші.

– Бабусю, ви принесіть ту ніжку. Принесіть, бо моя бабуся така сумна була, коли побачила свою ляльку без ніжки. А ми ляльку скупаємо, ніжку причепимо, нову сукенку пошиємо. Стане лялька, як нова, а моя бабуся повеселішає, – прощебетала Соня.

Ох, як багато часу було потрібно Марії, щоб подолати вагання, розшукати свою подругу і попросити пробачення за вкрадене щастя, яким і сама не скористалася, і в неї відібрала. Не кохала Марія Павла, хоч і заманила під вінець. Та й він не дуже її любив, а може, то їй так здавалося.

Хотіла ще раз попросити пробачення, та слова застрягли в горлі. “Невже так і піду від Ніни без вибачення?” – думала Марія, поглянувши на Ніну, яка притискала до грудей стару ляльку без ніжки.

– Я сьогодні ж привезу ніжку іграшки, – тихо промимрила і відчинила хвіртку.

Віра СІРА

 

Будь моїми… очима

Марина пішла від Петра, коли їхній донечці Оленці заледве виповнилося три рочки. Пішла підло, в найважчий період життя чоловіка. Втекла від нього, проблем і випробувань, які жорстока доля підготувала для молодого подружжя. Не замислюючись над своїм вчинком, без найменших докорів сумління, втекла, як часто з корабля, що тоне, тікають щури.

 

– Йду заради доньки. Навіщо їй такий батько? Це ж тягар на все життя! – навіть не виправдовувалася, а різко пояснювала Петрові. – І не шукай нас ніколи. Не я винна в тому, що трапилося, і не мені за це відповідати. Не хочу, щоб Олена мучилася!

– Залишся, – благав чоловік, у розпачі не знав, куди себе подіти, які слова підібрати, щоб достукатися до серця дружини. – Я люблю тебе й Оленку… Не зможу без вас! Розумію, як важко тобі змиритись із тим, що трапилося. Але я ніколи вас не обтяжуватиму. Ніколи. Чуєш?

– Ні! – категорично промовила Марина.

Людській жорстокості немає межі. От і егоїзм, а ще холодне серце Марини взяли гору. Все ж таки пішла… Подала на розлучення, переїхала з донькою до іншого міста й назавжди викинула зі свого серця Петра, чоловіка, який іще зовсім нещодавно нібито був єдиним і коханим.

Чи направду так сильно переживала за майбутнє доньки і хвилювалася, що батько стане для неї тягарем?! Найімовірніше, що ні... Швидше за все, дбала про себе, свою молодість, своє майбутнє... Ще й подруги, всі, як одна, повторювали: “Йди від нього, поки не пізно. Все життя попереду. Ще зустрінеш свою долю!”

І Петро залишився наодинці зі своєю бідою.

Чоловік утратив зір випадково і безглуздо, як часто зазвичай і стаються нещасні випадки: важка травма на виробництві, невдала операція, втрата зору… А потім складний рік сімейних скандалів та непорозумінь із Мариною, постійні докори, нелегкі спроби пристосуватися до нового способу життя і… темрява… Суцільна темрява перед очима, в душі, на серці…

Ні, він й у страшному сні не міг допустити-уявити, що його кохана дружина так жорстоко вчинить із ним. Ніколи нізащо не повірив би, що вона відбере в нього найдорожчий скарб – донечку Оленку… Що наважиться і таки зуміє розлучити його з рідною кровинкою… Але Марина наважилася і змогла.

Як загнаний звір, він не жив, а існував. Усі знайомі відвернулись від Петра, як і Марина, далекі родичі перестали навідуватися і допомагати, колишні колеги на роботі уникали телефонних розмов, а тим паче зустрічей із ним. Чоловік був у розпачі та розпуці, йому хотілось вити від болю… Не фізичного, а душевного… Від того болю, що роз’їдав зсередини. Хотілося кричати від думок, що, як оси, роїлись у голові… Від спогадів, що яскравими картинками виринали в уяві: ось він забирає Маринку з пологового будинку, вперше бере на руки донечку, притискає до грудей… Як же вона схожа на нього!.. І спогад уривається, його наздоганяє інший: їхня перша прогулянка, і яскраво-червона коляска Оленки, і весна надворі – зелена й сонячна… І ще один: донечка показує йому ляльку – велику, з рудими кісками та великими синіми бантиками… А за ним інший… Іще один… Спогад, як ніж… Ранить! Щоразу болісніше, глибше…

У тісній квартирі, що стала йому за сховок від людей і навколишнього світу, Петро щоразу натикався на речі, які Марина необачно залишила-забула: сукеночки Оленки, з яких дівчинка виросла, дружинині кофтинки, іграшки, які дитина закинула під шафу, стіл, тумбочки… Він пальцями протер ці забуті-залишені речі до дір, бо постійно тримав їх у руках, перебирав, вивчав кожен сантиметр, через них вбирав у себе енергію своїх таких рідних і водночас чужих колишньої дружини і доньки.

А Марині в іншому місті, чужому й непривітному, жилося нелегко. Не все сталося так, як гадалося: вона часто змінювала роботу, бувало, по півроку сиділа вдома, і деколи не вистачало грошей навіть на хліб. У такі періоди жінка сердилася на маленьку донечку, вже їй, як колись Петрові, повсякчас повторювала: “Якби не ти, важкий тягар, я б собі раду дала! А так… З тобою… От прокляття!” І ніколи, ніколи в голову Марини навіть не закрадалася думка про те, що це ж вона сама у всьому винна, що розплачується за свій учинок, що можна ще все врятувати: повернутися до Петра й уже разом якось жити.

Маленька Оленка не розуміла, чому мама постійно на неї сердиться, чому кричить і не купує іграшок, чому не обіймає і не цілує, так, як це роблять інші мами. Вона горнулася до найріднішої людини, а та відверталася дівчинку, відштовхувала, проганяла її. І що більше Марина сторонилася від доньки, то дужче Оленка тяглась до неї, то сильніше прагнула її уваги та любові…

Минали роки. Інколи в Марини з’являлися чоловіки. Та в її житті затримувалися недовго. Оленка не любила маминих кавалерів, плакала ночами в подушку і, дорослішаючи, все частіше ставила Марині одне-єдине запитання: “Мамо, хто мій батько? Де він?”

За такі запитання жінка часто карала Оленку, кричала на донечку і навіть лупцювала її.

– Немає в тебе батька. І ніколи не було!

Оленка не могла і не хотіла вірити мамі. Її дитяче серце знало й відчувало, що десь далеко або зовсім-зовсім близько живе її тато. І дівчинка вимріювала, що все ж таки колись відшукає його.

І якось, уже, коли Оленці виповнилося дев’ятнадцять, стомлена і доведена до відчаю від маминих кавалерів, яких та змінювала щомісяця, та постійних скандалів, дівчина таки дізналася правду. Вона поставила матері ультиматум:

– Або ти розповідаєш мені про батька, або я йду з дому. Назавжди!

І Марина розповіла. Сухо і, як завжди, жорстоко:

– Твій батько сліпий. Розумієш, інвалід! Хіба тобі такий потрібен? Хочеш усе подальше життя доглядати немічного? А я прагнула вберегти тебе від цього.

– Диктуй адресу, – вже так само сухо, вражена до глибини душі маминою жорстокістю, черствістю і немилосердністю, сказала Олена.

Всю ніч дівчина плакала в себе в кімнаті, а Марина навіть не зайшла до доньки. Не пригорнула, не пояснила, чому так безжального свого часу вчинила з ними всіма, чому розбила сім’ю, чому злякалась батькової біди. Наступного дня, не сказавши матері жодного слова, Олена поїхала до тата.

Спершу, наче примара, довго блукала містом, у якому народилася, намагалася щось пригадати. Проте пам’ять уперто не впускала в раннє дитинство. А потім, зібравши всю волю в кулак, покрокувала до будинку, в якому, за словами матері, мешкав її батько.

Одна-єдина думка билася в голові, коли тиснула на ґудзичок дзвінка: “Хоч би застати тата вдома! Хоч би був живий!”…

Іще зовсім не старий, але вже сивий, блідий і дуже худий чоловік повільно відчинив двері. Олена затерпла, до очей миттю підступили сльози.

– Чим можу допомогти? – запитав він, а тоді так само, як і Олена, завмер…

Є щось у світі таке невидиме, невідоме, про що не напишеш і не поясниш словами… Є щось сильніше за слова, за те, що осягаємо поглядом, за будь-які запахи чи жести… Щось на рівні емоцій і відчуттів… Без назви… Щось, що в потрібну мить підказує і серцю, і розуму, і підсвідомості правильні відповіді на всі запитання… Що вказує правильний шлях та напрямок…

– Доню… – видихнув Петро, який відчув, збагнув, осягнув усіма фібрами душі присутність донечки за порогом свої квартири. – Донечко, я знав!..

Оленка кинулася в його обійми – такі не сміливі, не сильні, але теплі, ніжні, впевнені… Батьківські! І голосно, надривно заплакала. А Петро гладив дівчинку по голові, проводив пальцями по волоссю, обличчі, вивчав, знайомився з нею, своєю Оленкою, і вперше за стільки довгих років усміхався.

Ось так вони й стояли – посеред коридору. Двоє рідних людей – батько і донечка. Стояли довго, не випускаючи одне одного з обіймів. А Оленка все повторювала: “Пробач, пробач, пробач… Прости, якщо зможеш!” А Петро сміявся. Щасливий!

А потім вони пили чай у батьківській кухні. Олена спостерігала за татом, за тим, як уміло він поводиться, ставить чайник на плиту, наливає із заварника чай у горнятка, набирає ложечкою цукор… І захоплювалася, пишалася ним! Слухала батька, розповідала йому про своє життя, навчання в університеті, про свої успіхи і плани на майбутнє. А коли тато якось тужливо запитав: “Як мама?”, спокійно відповіла: “Хіба ж немає про що порозмовляти?! Краще розкажи про себе… Про нас! А мама… Нехай Бог пробачить їй! Бо ми ж пробачимо…”

Відтоді Олена переїхала жити до батька. Мати довго лютувала, та вже нічого не могла вдіяти. Так і не збагнувши своєї великої помилки, у всьому звинувачувала інших. Незважаючи на це, Оленка не відвернулася від неї. Все ж таки вона – її мама! Часто навідувалася, приїжджала в гості, але ніколи не запрошувала Марину в гості до себе та тата.

Хоча університетське життя забирало багато часу, Оленка щовихідних поверталася до батька. І тоді вони не розлучалися ані на хвилинку. Часто гуляли в парку, в будь-яку пору та за будь-якої погоди насолоджувалися життям, світом. А ще бавились у гру, яку називали “Будь моїми… очима”.

Петро так і казав:

– Донечко, будь моїми очима!

І Оленка починала без упину переповідати татові про все, що бачила на шляху, поряд, навколо себе:

– Попереду – чудовий парк і височезні дерева. Їхні крони тягнуться до блакитного неба, а зелені листочки ледь тріпочуться від вітру. На лавочці під дубом сидить дідусь із бабцею. Він одягнутий у кумедну яскраво-жовту кофтинку, а в бабусі такого ж кольору черевички… Доріжкою біжить маленький хлопчик. Він має неймовірні очі – карі-карі… І такий кумедний рюкзачок за плечима – у вигляді ведмедика… А ось закохана пара біля фонтана. Вони… кихи-кихи, – трішки соромилася, але продовжувала Оленка. – Вони цілуються, і це так романтично…

Петро усміхався, радів, не йшов, а летів… Бо ж яке це щастя – бачити світ доньчиними очима! І оживали в пам’яті кольори, обриси, силуети… І жили! Жили!

– Будь моїми очима, – вже вдома просив Оленку. Донька брала до рук книгу і читала татові свої улюблені романи. І оживали в пам’яті букви, слова, цілі речення, абзаци, сторінки друкованого тексту!

– Будь моїми очима, – просив, простягаючи Оленці фотоальбом. Вона вмощувалася поруч, описувала кожну фотографію. І оживали люди з минулого, далекі друзі та колеги!

– Будь моїми очима, – щовечора просив, стоячи біля вікна. І Олена лічила зорі… А він разом із нею… Бо оживали в пам’яті темне полотно нічного неба і яскраві зірочки, як розсипані намистинки… І дихалося легко, свіжо, на повні груди!

***

…А одного разу Олена випадково дізналася, що в їхньому місті існує громадська організація, що опікується незрячими людьми. Сходила туди разом із батьком. І їм настільки сподобалося товариство, приємні та привітні люди, які, як і Петро, були незрячими, що почали навідуватися туди постійно.

Там дівчина й зустріла Романа, незрячого ще з народження юнака, свого майбутнього чоловіка. Марина, коли дізналася про намір доньки вийти заміж за інваліда, зчинила великий скандал, але незворушна Олена лише відповіла:

– Хтось сахається сліпоти, як прокази… А для когось незрячі люди – незбагненний космос, який хочеться вивчати, любити і оберігати від усього злого в цьому світі. Мамо, ти навіть уявити не можеш, які душі мають незрячі люди… Ти навіть уявити не можеш, що вони бачать душею… І так прикро, що я так багато втратила за цей час, коли жила без батька…

***

Марина не прийшла на весілля доньки. Чи то сильно розсердилася на Оленку, чи врешті-решт у жінки прокинулося сумління, і тому вона вирішила уникнути зустрічі з Петром?! Невідомо… Доньці сказала, що привітає її, коли та приїде до неї додому… Оленка хоча й засмутилася, але не впадала у відчай. Це ж найщасливіший день у її житті!

– Будь моїми очима, – попросив батько Оленку, коли вони вийшли з церкви.

– І моїми, – підхопив чоловік Роман.

Щаслива Олена взяла їх попід руки і повела доріжкою, вимощеною бруківкою:

– Ми йдемо доріжкою до фонтана. І поруч зі мною двоє найвродливіших, найдорожчих для мене чоловіків у світі. Старший має дуже добру усмішку, сиве волосся та впевнену ходу, і це мій батько… А молодший – милу ямку на лівій щоці, надзвичайно стильний сірий костюм нареченого та золоту обручку на пальці правої руки… І це мій чоловік!

Усі троє весело розсміялися… Щасливі!

Тетяна НОВАЦЬКА

 

Рожеві лебеді на ставку

Ледь зоріє. Залишки ночі темними тінями клубляться в кущах жасмину, бузку та в кроні старої липи, що квітує біля воріт моєї оселі. Над духмяними суцвіттями ще не бринять бджілки-трудівниці. Не чути веселого цвірінькання. Сплять горобчики. Все спить. Але день уже народжується. На це вказує блідо-золотава смуга неба на сході. Літній день має бути спекотним та задушливим. А поки що повітря свіже, прохолодне, наповнене пахощами липового цвіту. Вдихаю його і ніби мед п’ю. На листячку всіма барвами веселки виграє вранішня роса. Стою під липою, яка вже декілька десятиліть, мов воїн-охоронець, оберігає і моє обійстя, і мою родину від усього лихого. Над самою її маківкою ще в темно-сірому небі повис блідий місяць. Ніби хоче сховатись у гілках, щоб увечері знову вигулькнути з духмяної крони, величаво випливти на  всіяне перлинами зірок небо і світитися всю ніч сріблястим примарним світлом.

Люблю цей невизначений добою час. Уже не ніч, але ще й не ранок. Чомусь згадала, як одна з моїх знайомих дорікала мені, що, залишивши велике місто і повернувшись у село, я понівечила собі життя. Нібито не “вписуюсь” я в сільський колорит. Дуже вона помиляється. Тут, у рідному селі, я живу на повну. Не розумію, чому деякі вважають, що селянка неодмінно має бути в хустині, з чорними від засмаги руками й обличчям і порепаними п’ятами. Та ще грубуватою та простакуватою. Якщо в капелюшку, з манікюром, макіяжем, та ще інтелект бодай вищий за середній, то вже “не вписується”. Звідки в наш час з’являються такі стереотипи? В місті живе вся моя рідня. Троє дітей, брат та сестра. Віддавна намагаються перетягти туди й мене. То даремна праця. Я селянка і тілом, і душею. Вросла в цю землю корінням, мов оця липа, яку ще моя бабуня посадила. Вирви мене з корінням, то вже не приживусь ніде. Загину. Відчуваю себе невід’ємною часткою моєї маленької батьківщини. Все в селі мені таке любе, таке миле, що серце заходиться від щему. Зрештою, не має значення, де людина живе. Важливо, як вона живе.

Маю дивне, як для жінки, захоплення. Люблю рибалити. Втішаюсь не так рибою, як самим процесом. Оце й зараз, тільки на світ благословляється, вже прямую з вудками в руці до ставка. Йти мені зовсім недалечко. Навкоси через дорогу та греблю перейти – і вже на місці. Йду неквапом, розтягуючи задоволення. Ноги лоскоче росяний спориш. Мружусь від приємного відчуття. Гребля широчезна. Один її край займає заасфальтована дорога, другий, той, що від ставка, засаджено чотирма рядами кудлатих каштанів. Понад самим ставочком кучерявляться верби. Класичний український краєвид. Ось під цією, товстенною, моє постійне місце. Саме тут щовечора “пригодовую” карасиків та коропів вареним пшоном. Зовсім низько над землею верба має чимале дупло. Живе там зовсім не Мавка, а сова. Я назвала її Химкою. Коли рибалю пізнього вечора, бачу, як вилітає вона з дупла – сіра, витрішкувата і зовсім не страшна. Як на мій погляд, то дуже мила. Зараз вона вже, мабуть, повернулась із полювання і вклалася спати. Зазираю у дупло:

– Привіт, Химочко!

З темряви на мене блимають жовті кружальця очей.

– Угу! – коротко відповідає Химка. Молодчина, чемна дівчинка.

Примощуюсь під вербою, закидаю у воду вудочки. Озираюсь довкола. Яка краса! В дзеркальнім плесі відображуються верби, які сплять, місточок, що перекинувся з берега на берег. А тиша яка! Ніби перед створенням світу. Ту тишу порушують лиш невгамовні соловейки. Ніяк не можуть закінчити своїх нічних серенад. Та ще голос ранньої зозулі, яка нараховує комусь незліченні роки. Чи не мені? Легенько хлюпаються грайливі карасики. Від того на воді розходяться рівненькі кола. Світанкова імла лежить над цим благословенним куточком мого любого краю. Сиджу тихо-тихо. І здається мені, що я сама-самісінька на планеті. І ніби випало мені щастя бути присутньою на народженні не нового дня, а життя на Землі.

Було щось невловимо прекрасне, таємниче, прадавнє і первозданне в цій звичайній картині сільського світанку. Ввижалось мені, ніби наша планета – то величезна жива істота. Вона пригріла на своєму прекрасному  тілі дрібненьких істот. Людей. Дала нам усе потрібне для життя. Ми невдячні, нам мало щедрот, які вона нам подарувала. Відтоді, як людина взяла до рук палицю, вона почала вдосконалювати матінку-Землю, насправді знищуючи її. Досконалими залишились ті рідкісні куточки планети, яких не сягнули результати прогресивної діяльності людей. Ми копирсаємось у нутрощах Землі, покриваємо вирвами її тіло, знищуємо її легені, труїмо її кров. Наші великі неприродні досягнення вбивають усе живе на планеті та її саму. Ми всі це розуміємо, та зупинитись не можемо. Земля відчуває, що гине, і починає оборонятись, насилаючи на нас урагани, заливаючи небесними водами, лякаючи виверженням вулканів. Землетрусами намагається струсити нас зі свого зболілого тіла, мов собака бліх. Чим закінчиться ця боротьба? Страшно подумати.

Я глибоко вдихнула свіже медово-солодке повітря. Оглянула божественний краєвид, що простягнувся перед моїми очима. Невже все це має колись зникнути? Страшно стало. Відігнала від себе неприємні думки. Почала витягувати вудки. Поплавки вже давно шалено витанцьовували, а волосінь аж гула від напруги. Є! Чималий короп на одній із вудочок та два карасики на іншій. І розпочалась робота! Клювало так, що ледве встигаю витягати рибу з води. Раптом почула над головою лопотіння могутніх крил. Що воно таке? Поглянула вгору і не повірила своїм очам. Над ставком кружляла пара лебедів. Це була дивина, та ще яка! Залітали сюди лелеки, журавлі, дикі качки та степові чайки. То вже було звичним.

Лебеді здавались нереальними. Невже вони ще існують на волі? Я завмерла. Боялась поворухнутись, дихнути боялась, щоб не стривожити те неймовірне диво. Подумки запевняла себе, що це не сон. А вони все кружляли і кружляли над ставком, опускаючись усе нижче й нижче. Нарешті, спінюючи воду, сіли на непорушне плесо. Проміння вранішньої зорі забарвило біле пір’я в ніжно-рожевий колір. Я вже не помічала нічого навкруги. Завмираючи подихом і серцем, спостерігала за дивом, яке може статись раз у житті. І то не в кожному. За спиною почулись тихі кроки. Озирнулась. Сусід теж вирішив порибалити. Він не встиг розтулити рота, щоб привітатись.

– Тихо, – я приклала пальця до вуст і вказала рукою на став. Поглянув.

– О-о-о-о, – простяг здивовано. Від здивування на якусь мить вкляк на місці. Потім пошепки звернувся до мене.

– Дивись, не сполохай, я по рушницю збігаю.

Від тих слів я на мить заклякла. Сусід стояв на підвищенні, позаду мене. Миттю відкинулась назад і міцно вхопила його за ногу.

– Яка рушниця!? – зашипіла, затинаючись від обурення. – Тільки спробуйте!

– Ти чого? – зашепотів сусід. – Сказилась чи що? У них, кажуть, м’ясо дуже смачне. Скуштуємо.

– Вам м’яса не вистачає? Маєте курей, качок, гусей, то вам усе мало? Я всю вашу птицю перетравлю, передушу, виноград вам підпиляю, лиш спробуйте взяти до рук рушницю.

Сусід здивовано витріщив на мене круглі очі. Мабуть, було в моїй поведінці таке, що змусило його повірити в мої лихі наміри. Обережно сів поруч набурмосений та лихий.

– Дивіться”, – прошепотіла примирливо. Тим часом заграва на сході стала яскравішою, і від того лебедине пір’я  стало золотаво-рожевим. Іскристим. Здавалось, що ставком плавають дві рожеві жар-птиці. Сусід завмер, як і я. Напруження на його обличчі змінилось здивуванням, а потім розквітло теплою, щирою усмішкою. Лебеді перестали рухатись. Завмерли на воді, мов намальовані. Лебідочка, тендітна, ніжна, тулилась до лебедя, ніби шукаючи захисту. А він, могутній і прекрасний, витягши довгу шию, пильно оглядав усе довкруж. Чи не чатує десь небезпека на його кохану? Потім заспокійливо торкнувся своїм дзьобом її дзьобика. Поцілував. Переплітаючи довгі шиї, вони граційно плавали ставком. Шукали поживу у воді, купались. Занурювались у воду, спінювали її рожевими крильми. Бризкали водою одне на одного, ловили червоними дзьобами сріблясто-рожеві краплини.

– Бавляться, – ледь чутно прошепотів сусід. Я мовчки кивнула. Зовсім близько загорлав півень, порушивши тишу. Його різкий голос здався недоладним і недоречним. Лебеді припинили бавитись. Лебідь насторожився, простяг над лебідкою своє могутнє крило. Захищав від небезпеки. Вона притислась до його боку. Завмерли прислуховуючись. Село вже прокидалось від короткого літнього сну. Гучно загуркотів трактор. Аж луна пішла над водою. Залопотівши крилами, лебедина пара здійнялася в небо. Якийсь час кружляли над ставком. А потім полетіли. Зникли за виднокраєм, залишивши нас здивованими і приголомшеними.

Мовчали і дивились в небо довгенько.

– Зовсім як я з дружинонькою, – врешті промовив мій сусід. – Уже більш аніж тридцять років вона під моїм крилом. Сам її не ображаю й іншим не дозволяю. – Він розчулено зітхав, усе ще дивлячись у небо.

– Ото ж бо, – дорікнула я. – А ви відразу – за рушницю. По коханні, по вірності, по диву-дивному стріляти. “

– Вибач, – змахнув рукою. – То я не подумав. Дякую тобі за те, що змусила відчути себе в казці.

Після цієї пригоди перед моїми очима ще довго стояла та справді казкова картина. Золотаво-рожеві лебеді  посеред сріблястого ставка. Досі я вважаю той ранок одним із найпрекрасніших у моєму житті. Ніби я торкнулась чогось святого і сокровенного. Співчуваю людям, які постійно живуть у місті.  Вони мають більше побутових зручностей, вони ближчі до прогресу, до високої культури. Ці люди мають змогу частіше від мене милуватись витворами мистецтва, слухати чудову музику, відвідувати театри. Можливо, їхнє життя повніше, цікавіше. Життя, в якому канарки та папужки скніють у клітках. Екзотичні рибки – в акваріумах, замучені рожеві фламінго – в зоопарках. Мабуть, міські жителі почуваються дуже добре та комфортно у звичних для них умовах. Дай їм, Боже, здоров’я та всіляких гараздів. Можливо, життя їхнє складається легше й цікавіше, ніж у мене. Але хто з них бачив рожевих дів на срібному ставку?

Любов ШИШАЦЬКА

 

Дочекалась мати сина

Над селом лунало тужливе калатання церковного дзвону. Скорботна процесія рушила від церкви на цвинтар.

– Відмучилась, бідолашна. Може, хоч тепер знайде спокій, – зітхнула, витираючи сльози, літня жінка.

– Не дай Боже, комусь таке пережити, що Ганні довелося, – промовила тихо інша. – Нехай тепер із Богом спочиває біля доньки та сина.

– Коло доньки – так, а от чи коло сина…

 

Своє щастя Ганна знайшла в Казахстані, куди їздила на заробітки. Там вийшла заміж, там народився і їхній з Іваном первісток – Сергій, а потім іще донечка та синочок. Уже усі разом повернулись додому в рідне село. Тут народилась у подружжя ще одна доня. Жили, як усі, працювали, щоб дітей на ноги поставити. Раділи і сумували, складали плани на майбутнє, тішились діточками й одне одним. Отак у щоденній праці непомітно минали дні, місяці та роки. Ось уже настав час проводжати старшого сина до війська. Гарний у них син: і добрий, і розумний, і працьовитий. Ганна не могла намилуватись хлопцем. І коли виріс? Високий, статний, мамі – підтримка, татові – помічник. Он який сад посадили удвох! Провела сина та й стала рахувати дні до повернення свого Сергійка.

Біду ніхто ніколи в гості не кличе – сама приходить неждано-негадано, вривається осіннім холодним вихором, студить серце і розриває на шматки душу. А на Ганнине подвір’я прийшла не сама, а з такою проклятою гостею, щоб повік її не знати. Не вберегли Іван із Ганною своєї донечки, поховали Віру. Не оговтались іще від тієї страшної втрати, як надійшла ще одна страшна звістка – Сергія послали до Афганістану. Ганна місця собі не знаходила. Молилась і просила Всевишнього, щоб захистив сина. Мало не щодня писала Сергієві листи, чекала-визирала листоношу, тішилась кожній звісточці від сина.

– Живий, живий, – шепотіла, – якщо пише, то живий.

А потім листи перестали надходити. Та Ганна гнала від себе страхи і лихі думки. Писала й надсилала листи за старою адресою і все чекала на відповідь, однак її не було. Тривога за сина, туга за донькою висмоктували всі сили. Никала, як мара, замкнулась у собі, саме тоді й почала курити. Якби не молодші діти, то, мабуть, збожеволіла б. Декілька разів на день ходила на пошту, все чекала звістки від сина. І дочекалась.

Осіннім ранком приїхали в село з віськкомату і сказали, що сержант Сергій Іванович Маринів загинув у бою з душманами смертю героя, виконуючи свій інтернаціональній обов’язок, і що завтра привезуть його тіло для урочистого поховання.

***

Зчорніла Ганна ходила подвір’ям і мовчки дивилась на односельців, які заходили у двір. Не відповідала на привітання, виглядала цілком спокійною, і лише тремтіння рук видавало внутрішнє напруження. Під’їхало декілька машин із військовими. Людська хвиля заливала подвір’я, як весняна повінь, і Ганна почувалась зайвою і чужою на власному подвір’ї. Повсякчас натикалась на незнайомі байдужі обличчя і червоні прапори. Від того червоного кольору, такого недоречного зараз, жінку кидало в жар і їй ставало важко дихати. Заграв оркестр. Солдати вишикувались у дві шеренги, і поміж ними на плечах вояків, як страшна примара, впливла величезна цинкова труна. Ганна сахнулась, а потім кинулась до труни, підбитою чайкою впала на неї. Заголосила на весь двір. Обіймала холодний метал, наче свого синочка.

– Відчиніть, – просила, – відчиніть труну, дайте попрощатись із дитиною. Там – мій син. Розумієте? Дайте ще хоч раз на нього подивитись.

– Не можна, – якийсь військовий заледве відірвав жінку від домовини. – Не можна, тітко. Та й запаяна вона. Заспокойтесь, зараз військком виступатиме. Гей там, – крикнув у натовп, – дайте хтось води.

– Зачекайте, не треба води. Мені вже краще, – Ганна перевела подих і поглянула на військового. – Послухайте мене. Зачекайте трохи, я когось по священика пошлю, щоб поховати по-людськи.

– Тітко, ви що? Якого ще священика? Ми героя ховаємо. Він загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок. А ви якогось священика кликатимете.

– Що мені до вашого обов’язку, кому він потрібен? Дайте дитину поховати по-християнськи. Я мати, я маю право кликати, кого хочу, – знову заголосила жінка.

– Не можна. Заспокойтесь, – махнув рукою, відірвали Ганну від труни і понесли домовину. Заломила руки жінка.

– Не дозволю, це ж мій син, мій. Допоможіть, хто в Бога вірить.

Однак процесія вже рушила. Хтось узяв Ганну під руку й повів.

– Як це не можна, – все повторювала вона, схлипуючи, – як не можна відчиняти? Щоб мати на сина не поглянула?! – запитувала в людей, кидаючись від одного до іншого. Люди відводили погляд і намагались заспокоїти згорьовану матір. Раптом жінка зупинилась і спокійно промовила:

– Значить, там не мій син. Мій Сергій живий. Чуєте всі: він живий, живий. Господи, зглянься над ним.

***

Щодня ходила Ганна на кладовище провідати дітей. Годинами сиділа і розмовляла з ними. Схудла, змарніла. Сяде на краю могили і  розмовляє з ними так тихо, хіба лиш покійні чують. А якось не витримала і зіпхнула вбік червону тумбу з п’ятикутною зіркою. Вже потім за допомогою однополчан Сергія поставила пам’ятник над могилами сина і доньки.

На 40-й день після похорону наснилась Ганні покійна донька. Начебто прийшла Віра до неї та запитує:

– Мамо, а кого це біля мене поховали? Це хтось чужий – не наш Сергій!

Зранку схопилась Ганна ще затемна, розбудила чоловіка:

– Іване, чуєш, а що я казала? Ми не Сергія ховали. Живий наш син. Прийде, от побачиш. Тільки вірити треба і чекати.

Тепер щовечора виходила в сад, закурювала і розмовляла із Сергієм.

– Синочку, як ми тебе всі чекаємо. А  я ось у саду. Пам’ятаєш наш сад? А певне, що пам’ятаєш, ти ж допомагав садити вишні, яблуні, груші. Вже листопад, листочки пожовкли і падають помалу. А калина підросла, і китиці такі червоні-червоні. Приїдеш – побачиш, яка краса!

Ходила від дерева до дерева і все говорила й говорила. А потім зібралась та й поїхала до військкомату, знайшла адреси однополчан, відвідала всіх, наговорилась. Все більше вірила, що син живий. І чекала. Можливо, та віра, що Сергій живий і повернеться, давала їй снагу до життя. Підростали менші діти, тішилася їхніми успіхами, плекала й оберігала від всього лихого. І чекала, коли повернеться син.

Якось увечері Ганна переглядала газету і побачила статтю про хлопців, які потрапили в полон в Афганістані, і лише тепер стало відомо, що вони живі. На фотографії, на якій були зображені полонені, Ганна впізнала Сергія!

– Діти, Іване, – скрикнула на всю хату, – а йдіть-но сюди швидше. Дивіться, ось наш Сергій, бачите? Він незабаром повернеться додому, – тулила газету до серця і плакала.

Чоловік заспокоював, казав, що фото неякісне, що на ньому важко когось впізнати, та Ганна не слухала.

– Дивіться, ось третій праворуч, – казала і цілувала фотографію знову і знову.

Вранці швиденько зібралась і поїхала у військкомат. Там сказали, що все з’ясують і повідомлять, але потрібно зачекати. Спокійною повернулась додому, поралась по господарству і все позирала у вікно, вірила, що незабаром повернеться син. Уявляла собі цю зустріч, складала плани на майбутнє: як облаштують кімнату, що куплять з одягу. Минав час, а відповіді з військкомату все не було. Поїхала до міста ще раз, вимагала прізвища й адреси полонених, про яких писали в газеті.

– Ми не маємо таких даних, – розводили руками.  

Повернулась додому, проте ніяк не могла заспокоїтись, ходила з газетою від хати до хати. Показували всім фото:

– Дивіться, це ж мій Сергійко! – і тицяла в газету. – Ось він третій праворуч! Впізнаєте? – благально зазирала у вічі.

Люди відводили погляд і кивали. Жінки плакали. Ніхто так і не наважився заперечити матері, яка вірила, що її дитина жива…

***

Виросли діти, дочекалась Ганна онуків. Тішилась ними, допомагала дітям, чим могла, і щодня ходила на цвинтар, молилась за Віру і… чекала Сергія. Материнське серце ніяк не хотіло змиритись зі смертю сина і все боліло… Боліло… Поки не витримало.

Лежала Ганна на ліжку, метушились біля неї діти, груди стискало так, наче лежав на них велетенський камінь, не давав дихати і відбирав останні сили. Поглянула на двері, а там… там Сергій стоїть, усміхається, і світло навколо нього таке яскраве. Стоїть, до хати не заходить, а немов чекає на неї, кличе за собою.

Ганна аж на лікті звелась, де й сили взялись?

– Іду, синку, йду. Бачите, а ви не вірили, а я таки дочекалась…

Усміхнулась щасливо… І відлетіла до Бога стражденна материнська душа ….

Сільський цвинтар зустрічає шумом віт вікових дерев та мовчанням надгробних пам’ятників. Сюди часто приходять односельці помолитися за душі померлих. І ніколи не оминають могили з великим хрестом. Де біля доньки Віри і сина Сергія – мати Ганна.

Василина КОЗАК

 

“Придайні” люди

Із самого ранку у старому саду було чути, як хтось пиляє дерева. Цей монотонний звук пробудив зі сну стару Семениху, так поміж собою за іменем її чоловіка називали колись поважну, бо працювала на високих постах, жінку. Притьма підбігла вона до вікна, забувши навіть про паличку, яку неодмінно брала собі в допомогу, коли виходила між люди, щоб додати жалю до себе. А за вікном – ой, лишенько! –  її улюблену яблуньку, яка родила з року в рік і розрослася так, що чи не півгорода прикривала своїм рясним гіллям, пиляла Ірка, залізши по драбині аж на самий верх. І то так професійно це робила, ніби з тією пилкою народилася. Семениха заплющила очі: що ж та Ірця, камінь їй у печінку, робить? Не встигла приїхати з Італії, а вже за порядки взялася, їй що, мало того, що переселила стару маму в комірчину без вікон, то тепер і до саду дійшла? І як та 120-кілограмова “туша” вибралася по драбині? І чим їй так не догодила та бідолашна яблунька? А її ж п’ятдесят років тому посадив покійний чоловік Семен, коли ж ця сама безпутна Ірця народилася… А під крислатим гіллям так любили бавитися всі діти цього сімейства: і старша Оксанка, і наймолодший Василько. А Ірця… Ох, Ірцю, Ірцю, ти ж найбільше зі всіх любила солодкі, з білим наливом яблучка, а тепер рубаєш, пиляєш деревце… Воно ж живе, воно ж іще придайне. А ти… ти… на що придайна ти, моя доню… З чоловіком розлучилася, дитину в три рочки залишила на мене і гайнула у світи. Гроші то заробила, немає чого гріха таїти, та натомість серце стало лихим, неспівчутливим, жорстоким. Через ті заробітки навіть до батька на похорон не приїхала, ні братові, ні сестрі нічим не допомагала, тільки й про себе дбала. Доброго слова ніколи матері не сказала та із сусідами у вічній неприязні.

Гнів закипав у серці Семенихи, виривався на волю, а руки барабанили по вікну, благаючи зупинитися. Ірка ж пиляла й пиляла, не озираючись.

 Семениха вийшла на подвір’я, попрямувала до саду.

– Ірцю, дай спокій яблуньці! Злізай, ти що, роботи іншої на сьогодні не знайшла чи руки сверблять зло вчинити із самого ранку?

– Слухай, ти… – зневажливо кинула зверху з драбини Ірка, а далі з її уст полилося таке лихослів’я на рідну маму, що всі сусіди, які вийшли на той крик, позатуляли вуха.

Семениха зблідла. Ледве встояла на ногах. А Ірка продовжувала викрикувати на всю вулицю:

– Ти, мамунцю, заткнись. Твій час минув. Це колись ти була придайною до всіх і сама шукала тих придайних людей, які конверти носили і сумки з продуктами готували. За що цю хату вибудувала? За що Оксану і Василя навчала? За саму зарплату? Це лише мені нічого не дала, і я поїхала за кордон заробляти. А там не кожен виживе. А я вижила. Заробила своїй дитині на навчання і на квартиру. А де тепер твої улюбленці-діти? Одна миє ноги старому багатому вдівцеві та догоджає його дітям, бо ти так порадила. Аякже, заможний був, маєтки мав. Де тепер та Оксаня, коли востаннє приїжджала до тебе? Ага, мовчиш. Мовчи-мовчи… А Василь також тебе послухав і взяв за дружину ту потвору, дочку свого керівника, а тепер гуляє направо-наліво. Що доброго ти йому порадила? Так, кар’єру він зробив, а життя змарнував, совість утратив. Тепер і він придайних людей шукає. Бо будинок за містом мусить звести. Тільки я тебе не послухала. І, як життя показало, правильно зробила. А яблуню зрізаю, бо так хочу! І нема чого мені вказувати, ти вже своє віджила, однією ногою стоїш у могилі.

Ірця кричала, розмахуючи пилкою в різні боки. Лихі слова на ту, яка дала їй життя, так і лилися з її уст. Дарма, що вищу освіту колись здобула, що у світі побувала. Дарма…

– І Бога не боїться, – спересердя сплюнув, спостерігаючи цю вранішню картину, сусід, завів бус і поїхав подалі, щоб не бути свідком сімейних розбірок. А ще подумав: Божа кара не забариться. Як виявилося потім, він мав рацію. А далі сталося ось що…

 На старій драбині обірвався щабель, і Ірця, мов камінь, грюкнулася додолу, знепритомнівши. Дивлячись на це, сповзла на землю попід хату і стара Семениха, закотивши очі. Сусіди, які жили ліворуч, викликали “швидку”.

Семениху врятували. Ірцю забрали до обласної лікарні. Кажуть, що пошкодила хребет, невідомо, чи й ходитиме. Тепер вона більше мовчить, аніж розмовляє. До Ірці майже ніхто не навідується. З братом і сестрою не контактувала раніше, а тепер і вони не хочуть її доглядати. Щоправда, деколи приходить дочка, але вона як вітер. Свого часу мама для неї надбала багато чого, а тепер лежить, що з неї візьмеш?

Подейкують, що Оксана з Василем хочуть здати Ірцю в будинок для інвалідів, а заодно й маму. А хату продадуть. Бо непридайні вони стали. “Рідні люди, а Бога не бояться”, – кажуть сусіди. Та Семениху не дуже шкодують, бо як жила, те й заслужила.

Наталя БОЙЧУК

 

Тетянка

Колись, іще за радянських часів, у нашій країні були популярними соцзмагання. Особливо в навчальних закладах, де, крім успішності й дисципліни, враховували ще й занятість учнів чи то в гуртках, чи то в секціях, чи то в художній самодіяльності… І це було добре, адже енергії в молоді багато, як у джерела, тільки-но й скеровуй її в правильне русло. І я, на той час іще молодий педагог, у тому напрямку працювала – залучала своїх підопічних до участі у всіляких заходах.

Якось, коли я лише починала свою педагогічну діяльність, спало мені на думку взяти шефство над Дитячим будинком – аби вчились майбутні матусі співчуття та милосердя. Із директором ми вирішили, що дівчатка опікуватимуться групою трирічок – діточок, яких щойно перевели з Будинку маляти. Адже задля кращої їх адаптації до нового закладу зайва увага якраз стане малятам у нагоді.

Коли ми приїхали вперше, малюків щойно підняли з ліжок після денного сну і вони – всі такі милі та зворушливі – ще сонно кліпали оченятами. Однак, помітивши гостей, прокинулись остаточно і розглядали дівчат із неприхованим зацікавленням. Дівчата ж дивились на підшефних із таким відвертим розчуленням і ніжністю, що в мене аж у горлі перехопило. Певне, тому, що почуття моїх учнів збігалися з моїми: “Такі маленькі й безпомічні, а вже сирітки… Ну й що, що одягнені й нагодовані, та материнської ласки не знають…” І так захотілося всіх обійняти і приголубити…

Тож мої дівчата так і зробили: погладили малих по голівках, допомогли їм одягнутися, заправити ліжечка і вже в ігровій кімнаті вручили всім подарунки: дівчаткам – ляльок, а хлопчиськам – машинки. Малі на початку нітилися, та після наших презентів значно повеселішали і бавилися зі старшими подружками з неабияким задоволенням.

Ми відвідували наших підшефних щотижня: малювали, вітали зі святами і днями народження, допомагали виводити на прогулянки. І навіть на чолі з вихователями зводили якось до цирку. Кожна дитина йшла за руку зі старшою подружкою і, пишаючись цим, раз у раз підіймала на неї свої захоплені оченята. Незабаром кожен малюк уже мав “свою” дівчину. Кожен біг лише до своєї улюблениці: обіймав, верещав, тулився… Так, як домашні діти, зазирав у пакет, цікавлячись, що ж його Леся чи Люда принесла для нього.

Всі, крім однієї дівчинки. Вона ніколи ні до кого не бігла, не верещала і, звісно, до наших пакетів не заглядала. Стояла собі осторонь і без усіляких емоцій спостерігала. Звали маленьку Тетянкою. Своєю тендітністю вона нагадувала мені Дюймовочку: довгі світлі кучерики, великі сірі очі та ніжне бліде обличчя, на якому, на жаль, я жодного разу не бачила усмішки. Незважаючи на свою тендітність та витонченість, дівчинка здавалась (а може, й була такою) дуже гордою і… сумною.

– Вона завжди така? – запитала я вихователів. Вони стенули плечима:

– Певне, така в неї вдача; кліпає своїми пухнастими віями і мовчіть.

“Шкода, – подумала я, – адже дітки в такому віці зазвичай веселі…” І якось спробувала попестити Тетянку: посадила собі на коліна, обійняла і приголубила. Та вона сприйняла мої пестощі як кару: зіщулилась, нахилила голівку й, уникаючи моїх дотиків, сиділа набундючившись, немов робила мені страшну послугу, і мовчала.

Тетянку залишили в пологовому через те, що вона народилася дуже малою. Важила трохи більше за кілограм… Однак тепер дівчинка ні зростом, ні розвитком від інших своїх однолітків не відрізнялася. Хіба що вдачею. І як я не намагалась підібрати до неї ключик, Тетянка залишалась відлюдькуватою та мовчазною.

Якось улітку, коли мої дівчата роз’їхались на канікули, я пішла до Дитячого будинку сама. Дітлахи, як завжди, почали мене обіймати,  потяглись за солодкими паличками, та я помітила, що Тетянки немає.

– Захворіла? – запитала я вихователів.

– Ні, – усміхнулись вони у відповідь, – її якісь люди хочуть вдочерити, тож на вихідні додому забрали – познайомитись, дізнатися, чи підійдуть вони одне одному?..

– Справді?! – втішилась я, але подумки занепокоїлась: дівчинка ж незвичайна... Утім, якби хотілося!!!

Тож, коли прийшла наступного разу, відразу же поцікавилась:

– Ну, як там Тетянка? Тим людям сподобалася?

– А хто його знає… – відповіла вихователька. – Казали: візьмуть іще раз, щоб поступово звикати… – У мене всередині щось сіпонулося: “А раптом не звикнуть?..” Та вихователька зауважила: – Однак наша Тетянка після цих гостювань неабияк змінилася… Он, – кивнула вона підборіддям на дітей, які бавилися в пісочниці, – самі подивіться…

Я відшукала очима дівчинку: вона бавилася там не сама, як зазвичай, а разом із дітками, навіть весело до них щебетала… Очі дівчинки із сірих стали блакитними, личко – світлим, воно просто сяяло, а губки – завжди стиснуті й нерухомі – розпливалися в усмішці.

– О Боже! – вихопилось у мене. – Та наша Тетянка просто красуня!

Раптом наша Дюймовочка стрепенулася, тряхнула кучериками, підхопилася і, голосно закричавши, кудись побігла…

– Що це з нею? – здивувалася я.

– Що? – лукаво всміхнулася вихователька. – Батька побачила. Погляньте, – кивнула вона в напрямку центрального входу, – вони знову приїхали.

Я випередила поглядом Тетянку: до неї доріжкою йшов чоловік із простягнутими руками. Він зловив маленьку в обійми, підняв її високо і, покрутивши навколо себе, ніжно поцілував. Дівчинка від радості аж очі заплющила, обхопила чоловікову шию і притулилась до нього з такою любов’ю, що я мимоволі подумала: “Це ж скільки тепла і любові тліло в маленькому серці, щоб у певний момент зігріти ними того, кому вони так потрібні. І основне, що взаємно!” Та чоловік, підійшовши з Тетянкою на руках до нас, мої думки перервав:

– Ми приїхали, – сказав він, привітавшись, – аби доньку забрати. Тепер уже остаточно. Бо прикипіли душею до неї так, що чекати наступних побачень не в змозі. Тож, поки дружина в директриси, нехай Тетянка з дітками попрощається. – Він опустив маленьку, вийняв із пакета коробки цукерок і простягнув одну з них дівчинці:

– На, моя лялечко, почастуй своїх друзів, а я – вихователів. Дякую вам за донечку.

А за декілька хвилин машина з Тетянкою та її новими батьками вже від’їжджала від Дитячого будинку. Вона рухалася вздовж паркану вельми повільно, і дітки, які бавилися на майданчику, спостерігали, як їхня щаслива подружка махала з віконця їм рукою. Та ніхто не помахав їй у відповідь. Обхопивши решітку паркану, вони з невимовною заздрістю дивились на ту, якій щойно так пощастило. І, мабуть, усі сподівалися на таку ж долю…

Валентина ШЕВЧЕНКО

 

Сукня з чужого плеча

Руслана виросла в доволі заможній та впливовій сім’ї. Її батьки, відомі в місті підприємці, чекали на народження доньки довгі роки, тож, коли нарешті доля змилосердилася над ними і подружжя дізналося, що невдовзі в них з’явиться донька, їхньому щастю не було меж. Іще задовго до пологів батько Руслани, Микола Степанович, бігав крамницями та купував усе найдорожче та найкраще, щоб донька почувалася справжньою принцесою й не мала потреби ні в чому. Він днював і ночував біля пологового відділення, чекаючи на народження малечі. Надворі стояла холодна зима, і позначка термометра сягнула цифри тридцять, та що там погода, якщо його молитви про батьківство нарешті було почуто…

Коли малу Русланку привезли додому, Микола Степанович не відходив від неї ні на крок: сам заколисував, перевдягав, купав, іноді дружина навіть сварилася з ним – не можна ж отак фанатично ставитися до дітей.

– Олю, невже ти не розумієш: це ж справжній подарунок небес? Я досі не вірю, що став батьком…

Ольга лише повела плечима: хто-хто, а вона знала, як це важко – жити тільки надією, коли весь світ проти тебе. Вже коли жінка зневірилася і змирилася з тим, що колись зможе народити дитину, вирішила відпустити чоловіка, щоб він будував своє життя без неї, та Микола був безкомпромісним, навіть розлютився на неї: “Як ти можеш казати таке: ми ж одна сім’я, присягалися перед вівтарем бути разом і в радості, і в горі…”

Русланка росла тихою і слухняною дитиною – батьки не мали з нею особливих клопотів. Щоправда, мати часто скаржилась подругам, що донька надто замкнута в собі, любить годинами сидіти за книгами чи мріяти, майже не спілкується з ровесниками. Тож не дивно, що у школі дівчина майже не мала друзів – зрештою, вона й не надто переймалася цим, надаючи перевагу самотності – світу гармонії, в якому жили книжки, музика та її мрії. 

Школу Русланка закінчила із золотою медаллю, в університеті теж добре навчалася, і Микола Степанович уже мріяв побачити доньку керівником своєї фірми, адже він має передати справу в надійні руки. Щоправда, надто вже Русланка віддалена від справ мирських, надто наївна у своїх поглядах на життя. Та й інфантильна трохи. Але це пусте, цей недолік молодості можна легко виправити.

  На третьому курсі університету дівчина почала зустрічатися зі своїм одногрупником Петром. Зовні непоказний, однак старанний та впертий, він завоював її серце. Разом із Русланою вони часто просиджували в бібліотеці, гуляли парком чи їздили на студентські посиденьки, а після закінчення вишу вирішили побратися.

– Ні, ні і ще раз ні! – кричав Микола Степанович, дізнавшись про невдалий, на його погляд, вибір доньки. Він сподівався, що стосунки, що склалися в його Руслани та Петра, – мимовільне студентське захоплення, яке швидко мине, та все виявилося значно серйознішим. Не такого зятя він хотів бачити біля своєї одиначки, яка невдовзі успадкує все, що він із дружиною надбав за спільні роки життя. Розмова закінчилася гучним скандалом. Мати теж стала на бік батька, переконуючи Руслану в тому, що та зможе знайти собі гідного чоловіка, а Петро – найімовірніше, просто полює на заможну наречену. Слово за словом, день за днем, і дівчина, стомившись від щоденної війни з батьками, врешті-решт перестала боротися за своє кохання. Нічого не пояснивши, вона розірвала стосунки з Петром.

Минав час. Із легкої руки Миколи Степановича Руслана вийшла заміж за сина батькового компаньйона, очікувала дитину. Вона не кохала енергійного та дещо зарозумілого чоловіка. Мабуть, вирішальними стали його впертість і наполегливість у залицяннях, а ще періодичні розмови батьків про те, що Орест – чудовий вибір, адже біля такого чоловіка Руслана почуватиметься, як за кам’яною стіною, підштовхнули її взяти з ним шлюб. Коли в жінки народився син, Орест майже не бував удома, постійно був зайнятий справами фірми. Колись турботливий та красномовний, із закоханого чоловіка він дуже швидко перетворився на підприємливого молодика, який думав лише про спільний бізнес та ймовірні прибутки від нього. “Гроші”, “гроші”, “гроші” – щодня Руслані доводилось чути це остогидле ключове слово в їхніх стосунках. Звісно, вона не мала причин скаржитися на добробут сім’ї, та що не день життя молодої жінки дедалі більше нагадувало тихе болото, яке засмоктувало її, забирало душевні сили. Тільки тепер Руслана зрозуміла, що їх з Орестом насправді нічого не пов’язує, адже вони абсолютно чужі люди, яких поєднали лише побут та спільні гроші. Мабуть, це відчував і Орест, бо дедалі частіше зривався на дружині, не розуміючи її дивних, на його погляд, претензій та забаганок, довше затримувався на роботі.

Одного дня Руслана поверталась з крамниці додому. На мить її погляд вихопив із натовпу знайому постать: це був її колишній наречений Петро. Змужнілий, вродливий, упевнений у собі, він тримав за руку гарну жінку і про щось захоплено їй розповідав. Обоє сміялися, і той сміх двох закоханих людей гострим ножем протяв Русланине серце. Згадала їхні з Петром побачення, довгі розмови ні про що, мрії про спільне майбутнє. А вона все перекреслила, дозволила батькам зруйнувати їхнє щастя, поставила крапку в стосунках, навіть нічого не пояснивши хлопцеві. Тільки тепер, дивлячись на закохану пару, Руслана відчула себе маленькою дівчинкою, яка приміряла сукню з чужого плеча – тісну, незграбну та не до лиця, – з чиєїсь примхи знехтувавши власними почуттями. Вона могла б бути щасливою з Петром, із ним усе могло б скластися інакше. Тамуючи біль у грудях, жінка зникла в натовпі міста, повертаючись до чужого їй життя, яке було респектабельним, але в якому не було основного – звичайного людського щастя. Чия це була провина – її батьків, які мріяли знайти для доньки надійний тил, чоловіка, який так відчайдушно боровся за неї, а нині стосунки з ним стали формальністю, чи лише її, бо забракло сміливості та снаги боротися за власне майбутнє?

Ольга РОШ

 

БОГ БАЧИТЬ

Ой, хлопців було… Ой, хлопців мала…

З Галі дівчина вийшла вродлива, струнка, доля їй дала усмішку звабливу, карі очі, волосся кольору стиглого жолудя, сміх – дзвіночок, як тополі станочок. І мала вона чоловіків та красу ще донедавна.

Галина, усміхаючись задоволено сама до себе, ні про що не шкодує. Нагулялась, натанцювалась досхочу, і що кому до того? Злі язики? А нехай спершу на себе подивляться, тоді про іншого кажуть!

– Погуляла, ой, погуляла! – похитала ледь посивілою головою в зеленій хустині. Не грала роль пречистої та порядної, як дехто. І таємниці вміла тримати, нехай і для самої себе, від цих жаб, що квакають. От хоч би ту, найсокровеннішу, про яку ніхто ніколи не дізнається… Не тяп-ляп язиком, як інші, а тоді вивідують: «Хто сказав-переказав, я ж просила не говорити…».

– Не треба  було виповідати, то й не з’ясовувала б потім, – зверталася Галина ні до кого зі злим виразом на обличчі, таким, ніби вона не знати яка розумна, а довелося розмовляти з дурепою.

Так, Галина мала вроду, а розуму, як кажуть, катма.

Було, було… Як у тій народній пісні… Спочатку бігала під черешню чи під вишню, щоб собі когось для одруження знайти, та якось кожен залишав її, коли неначе до цього доходило. Потім і так подобалося, вже про заміжжя не думала.

Аж раптом, уже маючи тридцять п’ять, Галина завагітніла. Коли здогадалася, то занепокоїлась: «Навіщо воно мені? Плакатиме та скиглитиме, ночами вставати. До найближчої крамниці не піти: ні вдома залишити, ні зі собою брати оте пискля…». А п’янки-гулянки, а сміхи-вечірки? Та й кому претензії пред’явити, хто батько дитини, як останнім часом  декілька упадало за нею? Чорнявому шоферові, який забирав у людей та возив цукрові буряки здавати, підстаркуватому дядькові, що через три роки вийде на пенсію, чи рудому Миколі – троюрідному братові Галини (вона не гидувала ніким)? До кого прискіпатися, щоб таки одружився?

« Одружився… Якщо хочете знати, мені вже тепер не кортить ні заміж, ні народити пуцьвірінка, мені й так непогано», – опиралася Галина подумки комусь надокучливому, може, другому голосу.

Але як позбавитися живота? Що робити? Скуштувавши, на її погляд, солодкого, не хотіла гіркого.

Батьки соромилися такої доньки.

– Як ми в автобус зайдемо, як до церкви поткнемося? – побивалися то батько, то мати, наслухавшись від людей про свою безпутну Галину, особливо коли хтось із родини зі співчуттям щось казав їм, гадаючи: батьки вплинуть, і норовлива донька зміниться. Та Галині – море по коліна. Одне на думці в неї: спекатися небажаної вагітності, щоб не дійшло до пологів; теж її цікавило, хто батько неочікуваної дитини, та невдовзі їй стало байдуже.

Думала-гадала Галина та й купила в міській аптеці ліки, вживала їх, щоб «воно» вийшло. Минуло трохи часу, і «воно» справді вийшло, прости їй, Господи Всевишній, і Ти, Пресвята Богородице. Але Господа – Галина – без душі, без серця – не знала, не чула.

– В кого вона така вдалася? – бідкалися батьки, притискаючи до грудей натруджені руки. – Це ж ані з хати вийти на люди!

І те, що «вийшло», того ж вечора з холодним серцем Галина закопала біля великої купи гною в заздалегідь викопаній ямі, яку ще трохи поглибила, щоб не вирили собаки. Сподівалась: біля гною вони не дуже риють. Дбайлива!

Минала Галинина буйна молодість, померли батьки. Вона продовжувала свою «справу»; в селі не поважали жінку, ніхто не заходив до неї, не гостював у неї, за винятком подібних до Галини. Якщо хтось робив жінці зауваження на цю тему, вона лише реготала, як божевільна.

Гарний осінній день тішив кожне створіння – тільки живи, не гріши, радій і дякуй невтомному Творцеві. І Галина вилізла на світ Божий. Ці найпрекрасніші барви дерев, кущів… Здавалося, ще жодного року не бачили таких рідкісних відтінків, не було такої чудової золотої осені. Матінка-природа недовго змішувала фарби, і ця краса з’явилася  після дощів та холоду наприкінці жовтня враз і несподівано. На кущах калини жевріли і ягоди, і листя одночасно, вишнево-кольорово; голубила око синя блакить: небо й золоте листя берези біля брами. Повільно спадали на щільний зелений барвінок, що до самого снігу не тьмяніє, великі листки винограду – один за одним, один за одним – і оголювали важкі сині грона, щоб достигали на теплому сонечку.

– О, вже знову гребе, – пробурчала Галина, кинула патиком за когутищем, який викопав велику яму біля клумби.

Сперлася Галина на невисоку огорожу біля малого городця за подвір’ям і окинула поглядом накриті горіховим листям грядки посадженого часнику, натиканої цибульки на зелену та посіяного кропу; була задоволена своєю роботою: надворі випаде сніг, а в неї все зроблено. Хоч немолода, та має міцне здоров’я.

Тут і знайшла Галину всюдисуща Божа рука і суворо покарала її.

У перші секунди жінка не зрозуміла, що сталося; коли дійшло, рвучко повернулася, пронизливо закричала не своїм голосом:

- Йой, ґвалт, мене пес укусив! Людоньки, мене пес укусив! – верещала від болю, від страху, що може ще раз укусити.

Збіглися люди. Побачили великого жовтого пса, який уже поволі чвалав у напрямку тихого ліска, так, ніби не боявся людей.

– Та це ж лисиця! – здогадався сусід Іван аж тепер, бо мало хто з них у своєму житті бачив лисицю. – Лисиця! Обережно! Може бути хвора і тим небезпечніша…

Галину забрали до районної лікарні, але терміново перевели в інфекційну: лисиця виявилася скаженою.

Люди боялися ненависної Галини, навіть дивитися на її двір, білу хату. Пізніше дізналися. «Вона вже вдома, більше перебуває в хаті, відпочиває, сидить, лежить», – небагатослівно розповідала молода племінниця, вона оформляла над Галиною опікунство.

Одного разу дві жінки – Тетяна й Софія – зайшли до Галини, вирішили все-таки відвідати її, після того, як почули від фельдшера: «Галину підлікували, і вже немає ніякої небезпеки».

Це вже була не та гордовита й нахабна Галина, що раніше. Вона стала іншою: в жінки поменшало клепок у голові. Її обличчя то виражало великий подив, то ніби гасло і байдужіло до всього. Сімдесятидворічна худа Галина сиділа в м’якому кріслі, тримала поперед себе тремтливі руки так, ніби боялася, що з них упаде загорнуте в ковдрочку немовлятко. Вона розхитувалася з боку в бік, здавалось, хоче співати колискову, та не може через повний рот, бо щось розжовує.

– Тітко, а що ви так жуєте весь час? Чому ви жуєте безперервно? – з острахом запитала Софія, бо від вигляду хворої Галини ставало моторошно, хотілося чимшвидше втекти звідси.

– Я їм свою дитину, – відповіла так, мовби в неї справді в роті була їжа і їй було важко розмовляти.

– Яку дитину? – з великими мурахами й морозом на спині в один голос скрикнули ошелешені Тетяна та Софія.

– Власну дитину, – зчудовано відповіла Галина, наголошуючи на слові «власну».

– Хіба у вас була дитина?

– Аякже, – тепер уже монотонним, без відтінків голосом підтвердила Галина. – Ви не знали? Це був маленький хлопчик, синочок, – мені Боженька сказав.

– І де він?.. Хлопчик?

– Я його закопала. В листопаді, в суботу ввечері, надійно закопала. І Боженька сказав, що я не помру, поки його не з’їм. От і жую.

– Ще багато залишилось? – ледве живі, запитали жінки.

– Не знаю.

У неділю племінниця увімкнула телевізор. Єпископ саме промовляв до глядачів:

– Від ока Господнього не заховається ніхто на землі, ні під землею, ні на дні морському…

Віра САВЧЕНКО

 

ВІДЛЮДЬКИ

Марійка з бабцею живуть на околиці села. Село велике, багате. Колись тут жили справжні господарі. Тримали велику кількість худоби худоби, і поля мали теж чимало. Це тепер усе змінилося. Працюють люди біля землі менше і господарства тримати не хочуть. Багато виїхалоза кордон, інші мають свій бізнес. І зводяться в селі не хати, а справжні палаци, один кращий за інший…

 Лиш Марійчина з бабцею хатина, як кажуть, не вписується в цей краєвид. Старенька, полатана… І «виросла» вона ген-ген від людських хат, аж біля самої річки. Ніби давно вже задумано так було: панство до панства… І плотик біля хатинки благенький, здавалося б, аж вріс у землю, і хвірточка на скручений дріт зачиняється…

 Та не завжди так було. Колись і Марійчині батьки жили у статках. І будинок мали великий, і в домі всього вдосталь. Мама з татом працювали в місті. Господарствоздебільшого порали бабуня із дідусем…

 Іще до народження Марійки мама з татом мали двох синів. Біда в дім прийшла несподівано. Хлопці пішли на річку. Молодший, Славчик, почав тонути, і старший, Василько, кинувся його рятувати. Втопилися обоє. Нікого з дорослих поблизу тоді не було. А коли однолітки покликали на допомогу, було вже пізно. Василькові тоді було чотирнадцять, а Славчикові – тільки одинадцять. Мама, яка раптово і водночас втратила двох синочків, довго не могла оговтатисьвід того, що трапилось. То цілими днями мовчала, то плакала… А то сміялась без причини…

 Батько після того страшного пережиття почав випивати. Хтось із рідних порадив подружжю народити дитятко, бо ж, як-не-як, а життя триває і жити якось треба…

 Так за два роки після смерті братиків з’явилася на світ Марійка. Чомусь усі думали, що народження дитини позитивно вплине на батьків. Бо ж дітки – то радість. І час швидше загоїть рани…

 Спершу так воно ніби й було. Марійка росла веселим та кумедним дитям. Дивлячись на доньку, мати все частіше щиро усміхалася. Якесь тепло і спокій з’явились на її обличчі… Здавалося, жінка почала повертатися до життя…

 Та коли Марійці виповнилося п’ять рочків, у сім’ю прийшло нове горе: тато сів п’яний за кермо, потрапив в аварію і загинув. Марійка добре пам’ятає, як змінилася після цього мама. Вона майже зовсім не розмовляла, весь час лежала, а з хати виходила лише вночі й поверталася майже над ранок. Марійці тоді було дуже страшно, і вона розповіла все бабусі. Після цього якийсь час мама лежала в лікарні, а дівчинка жила з бабусею. А коли ненька повернулась, Марійка взагалі почала її боятися. Іноді вона чула розмови дорослих, але майже нічого з того не розуміла, тільки знала, що матірважко хвора. Майже весь час бабуся жила з ними. Іноді, коли недужа просила залишити її саму, старенька брала Марійку до себе ночувати. Але бабця тоді всю ніч не спала –все металась хатою, як зранений птах: і її, Марійку, саму не наважувалась зоставити (щоб не налякалась), і за доньку дуже вже хвилювалась (бачила, що не є вона здорова)…

 І страхи бабусі були немарними…

 Одногодня, повернувшись разом із бабусею додому, Марійчиної мами не застали. Бабця довго кликала її, ходила до сусідів, розпитувала, чи не бачили, бува, її доньку. І лише за дві години прибіг сільський голова і сказав, що Марійчина мама повісилась у колишньому колгоспному садку. Бабці стало зле, і її забрала «швидка», а Марійка… Вона тоді закінчила тільки другий клас і не дуже розуміла, як то – «мама повісилась», але відчувала, що трапилось щось непоправне…

 Раніше Марійка була веселою і кмітливою дівчинкою, а після маминої смерті дуже змінилася – стала замкнутою, якоюсь боязкою. Може, тому, що люди якось по-своєму сприйняли цю подію. У селі почали гомоніти, що рід їхній якийсь проклятий, сторонились їх. І у школі діти весь час ображали Марійку. Особливо було боляче, коли згадували, що мама наклала на себе руки. Не було в Марійки подруг, не було навіть таких, із ким могла б просто, як кажуть, словом перекинутись. Була лише бабуся. Але старенька по-своєму сприймала життя. Поховавши єдину доньку, двох онуків, зятя, а згодом і чоловіка, була сердитою, як кажуть, на всіх і на все. Не могла ніяк зрозуміти, за що ж їй така кара. Марійка сприймала все інакше. Вона була доброю, лагідною дівчинкою. І в тому, що трапилось у її сім’ї, нікого не звинувачувала… І на людей не мала злості. Така вже була її вдача… А бабцю свою Марійка любила понад усе. А кого ж їй іще любити?..

 За декілька років після смерті доньки дім, де жила її сім’я, бабця продала. Адже ні Марійка, ні сама вона там більш аніж декілька хвилин перебувати не могли. Люди казали, що в домі є якийсь нечистий. Хоча і хата велика, добротна, і двір доглянутий, але купувати не дуже хтось поспішав. Тільки за якийсь час знайшлися купці, але взяла бабця за той маєток, по суті, копійки…

 Та пустими й марними були тоді людські балачки. Нові господарі в будинку живуть у добрі та злагоді ось уже більше як двадцять років. А Марійка з бабусею живуть у старенькій бабусиній хатині. До них ніхто не приходить, і вони теж не ходять ні до кого. У селі люди називають Марійку та її бабусю відлюдьками. Хоча й нікому не вчинили зла, просто такі собі неговіркі, чи точніше замкнені. І зовсім не тому, що якісь нелюдяні. Просто життя зробило їх такими… А ще – люди…

 Але ж Марічка та її бабуся такі, як і всі, і, як кажуть, ніщо людське їм не чуже. Також мають свої бажання, свої мрії, мабуть, значно простіші, ніж у більшості з нас…

P.S. Озирнімось довкола: може, й поруч із нами живутьтакі люди – чи то самотні, чи старенькі, чи убогі… А може, такі, кого життя пригнуло важкою ношею, кого боляче вдарило втратами… Ці люди не шукають від вас користі – а можливо, й самі того не розуміючи, очікують лиш доброго слова…

 Не минаймо їхнього дому, коли ходитимемо з колядками на Різдво… Не минаймо й на Великдень чи в інше свято… Бо хоча й різні ми всі, але доброта й милосердя завжди запалять світло в серці багатого і бідного, голодного і ситого, доброго і злого…

Руслана ЦИЦЮРА

 

Зустріч

Явдоха стояла на подвір’ї, свердлячи поглядом трасу, якою мали приїхати син із невісткою та онуками. Квітчаста хустка, зав’язана «ріжками», засліплювала погляд під пекельними променями сонця, бежева сукня, оздоблена вишивкою, вигідно виділяла вигини її тіла. Не пенсіонерка, а справжня молодиця: на обличчі – рум’янець, брови темні, ніби намальовані – хто би здогадався, що Явдоха розміняла сьомий десяток?

Аж дивуються всі, дивлячись на вроду жінки. У селі Явдоха була справжньою модницею, хизувалася речами, які син частенько надсилав матері з-за кордону. Втім нелегка доля була в жінки, – все життя важко працювали разом із чоловіком Марком, щоби поставити на ноги дітей, дати їм гідне майбутнє. Особливою гордістю матері був старший син, який разом із дружиною тривалий час працював за кордоном, умів, за словами Явдохи, крутитися, намагався допомагати матері.

 Це була її наука – недарма жінка повторювала Іванові, коли був іще маленьким, аби збудував інше життя, – не таке, як вона у дитинстві, коли про вишуканий одяг і ситий обід годі було мріяти. Іван дослухався до її слів, був доволі практичним та діловим. Мріяв звести власний будинок, відкрити в селі кав’ярню чи майстерню з ремонту техніки. Тож і вирушив за кордон шукати кращої долі.

 А Явдоха повсякчас хвалилася селянам, що син надіслав із-за кордону сукню чи костюм, допомагає матеріально, і якби був живий Марко, він би пишався своїм сином. Донька Олена ж розчарувала матір, бо у вісімнадцять років вийшла заміж за «якогось злидаря», як часто називала зятя Явдоха, бо не міг дати її доньці гідного життя, мешкала в селі, з якого майже нікуди не виїжджала, хіба що в обласне містечко на базар, де продавала городину чи молоко. Вона щодня навідувалася до матері, допомагала разом із чоловіком, але… Явдоха й досі не могла змиритися з її вибором.

 І от нарешті повертається Іван – її радість і її надія. Явдоха вже змальовувала в уяві, який будинок зведе її син, як облаштує все на подвір’ї. Вона першою в селі опанувала комп’ютер і спілкувалася із сином через скайп, за що селяни жартома називали її професоркою, казала, що Іван відкриє в селі кав’ярню, а може, й цілий завод. Такого наговорила, що селяни аж роти пороззявляли. До його приїзду готувалася декілька днів, бо де ще може бути затишніше, як не в батьківському домі?

***

Нарешті приїхали. Невістка Ліля розповідала про те, як їхали і що не впізнали села та багатьох мешканців – так усе змінилося, про чоловікові заробітки, про те, що і де коштує. Явдоха ж дивилася, які випещені в неї пальчики, який вишуканий макіяж, і згадувала, які спрацьовані руки в її доньки Олени, що була на декілька років молодшою від синової дружини. А за декілька годин Іван із Лілею та дітьми сіли в розкішний автомобіль, а Явдоха довго стояла біля хвіртки, втираючи хустиною сльози, аж доки її не погукала сусідка Олена.

– Ну, що, Явдохо, коли Іван почне будувати будинок? Уже вирішив, у якій частині села візьме землю під будівництво? – поцікавилася сусідка, побачивши Явдоху на городі.

– Ет, і не питай… – мовила жінка, махнувши рукою. Довго мовчала, а потім не втрималася й розповіла, з гіркотою в голосі: – Посиділи декілька годин – навіть путньо погомоніти не встигли, бо Іван повсякчас балакав з кимось телефоном. Про що – не уявляю, бо не по-нашому. Діти так само розмовляють чужинською мовою, – ані вони мене, ані я їх не розуміли. От і маєш – зустріч. Ані словечка не знають українською. Розмови лише про гроші, гроші, гроші. Не серце, а камінь. Повертатися сюди Іван не планує, кликав мене зі собою…

– А ти що?..

– А що я? Хіба можна вирвати старе дерево з корінням і пересадити його в чужу землю? Я тут народилася, виросла. Було нелегко, але… Завжди давала собі раду, та й Марко допомагав. Навчала сина, намагалася напоумити, та найважливішого не навчила, бо не людина в ньому говорить, а якийсь лихвар. Такий він чужий, серденько, ніби й не мій син…

Явдоха ще довго скаржилася сусідці на Івана, а потім, зібравши всі гостинці, які привіз їй син, пішла в гості до доньки. Лише тепер зрозуміла, як несправедливо ставилася до неї і як за примарною мрією про краще життя не бачила того, що має значно більшу вагу.

Вікторія РАНОК

 

 

Велосипед

Я ненавидів Олексу Марчука. Ненавидів усією своєю хлоп’ячою душею. Щоразу, коли він проїжджав на своєму новенькому велосипеді повз наш двір, чванькувато задерши голову, ця ненависть вихлюпувалась із мене, як окріп із горбоносого чайника.

Олексій був задерикуватим і дуже міцним. Повсякчас демонстрував власну силу, кидаючи глузливі репліки, які швидко прилипали до кожного, хто не товаришував із цим кремезним руданем. А коли у хлопця з’явився новенький модний велосипед, яким він розтинав мальовничі простори нашого села, його зарозумілість почала переходити всі межі.

– Агов, чотириокий, досі копирсаєшся у своїх книжках? – Олексія повсякчас дратувало те, що я з дитинства ношу окуляри, тож він придумав для мене гідне, на його погляд, прізвисько, щоб у черговий раз допекти мені. Ми не раз з’ясовували стосунки, і в тих поєдинках, скажу відверто, я жодного разу не виходив переможцем, укотре повертаючись додому з численними синцями, бо сили в однокласника вистачило б на трьох. Отож я відчував до Олекси тиху ненависть, сподіваючись, що, врешті-решт, настане день, коли я з ним поквитаюся. Та сьогодні, бачачи, як цей рудоволосий опецькуватий чванько мчить на своєму велосипеді, я затявся, що в мене буде такий же велосипед, а може, й кращий, – і тоді нехай Олекса тримається, бо зароблю на двоколісного друга самотужки і такі віражі долатиму, які тому й не снилися. Ми ще позмагаємося з ним, дарма що тепер Олексій гне кирпу, вважаючи себе володарем світу.

Щиро кажучи, справа виявилася не з легких. На початку потрібно було придумати стратегію свого маленького бізнесу, але вже за декілька днів я мав чіткий план дій. Спершу я почав збирати всілякий залізний мотлох, аби здати все в пункт приймання металобрухту й отримати за нього чималі гроші. Добре, що батьки не заперечували, ба. навіть приємно здивувалися та зраділи, коли я звільнив подвір’я від усіляких непотрібних речей. Згодом, хоч як мені було важко, продав свою колекцію кишенькових ліхтариків, на які вже здавна полював мій сусіда (свого часу батьки подорожували різними містами, щоразу привозячи з них для мене такі цікаві подарунки). Але цього було мало, занадто мало для втілення в життя моєї шаленої мрії, тож одного ранку я, долаючи острах, ступив на подвір’я баби Лілі. Це була огрядна жінка з гучним голосом та колючим поглядом, якого боялися навіть дорослі, не кажучи вже про нас, хлопчаків.

– Маю до вас справу, – по-діловому засунувши руки в кишені картатих штанів, сказав я. А вже декілька днів після того, прибігши зі школи та похапцем пообідавши, допомагав бабі Ліді збирати яблука і груші в її саду, інколи навіть продавав їх на ринку, аж доки одного разу батьки не піймали мене на гарячому.

– То от де, шибенику, ти прогулюєш уроки. Вже не один учитель скаржився а тебе…

Баба Ліда лише розгублено розвела руками:

– Ваш син переконував мене, що тепер канікули…

Удома від батьків я отримав добрячого прочухана, але, врешті-решт, вони трохи заспокоїлись, і мама, співчутливо поглянувши на мене, запитала:

– Ромчику, в тебе якісь неприємності? Якщо так, розкажи нам, ми зможемо тобі допомогти.

Я заперечливо закивав головою:

– Усе гаразд, не хвилюйтесь. А уроки більше не прогулюватиму – обіцяю вам.

Після Різдвяних свят, коли ми з братом обійшли чи не всю родину з колядою, я вже мав потрібну суму, щоби придбати собі велосипед. Такий, про який я стільки часу мріяв. Такий, який був в Олекси Марчука, якого, як я вже розповідав раніше, не міг терпіти. Шкода, що надворі падав сніг та мела хуртовина, тож я відклав покупку на якийсь час, але нарешті настав той день, коли ми з Олексієм мчали на наших велосипедах сільською дорогою і вітер шумів у нас за спиною. Я майже відразу ж обігнав Олексія. Свого часу катався на велосипеді брата, зрештою, жага перемоги та ненависть до однокласника були такими великими, що я залишив горе-спортсмена позаду. Ми проїжджали повз сільський ставок (там дорога була особливо стрімкою), і я не відразу зауважив, що Олексій зійшов із дистанції. Як згодом виявилося, велосипед підвів того і він шубовснув зі своїм двоколісним другом у воду. Добре, що відбувся тільки легким переляком, однак свій транспорт, яким завжди хизувався, назавжди втратив. Хоча хлопці потім довго пірнали в озеро, намагаючись розшукати його, – все було марно.

Скажу відверто, я тріумфував, дивлячись, як ще нещодавно пихатий однокласник зазнав фіаско, як розгублено дивиться на всіх, здається, в його очах от-от з’являться сльози…

Наступного дня Олексій не прийшов до школи. Проходячи повз його двір, я мимоволі почув, як вітчим кричить на хлопця, лаючи того за загублений велосипед (однокласник не наважився розповісти, що втопив його в озері). Я бачив, як кремезна рука чоловіка зависла в повітрі, а потім зупинилась на обличчі Олексія, і мені раптом здалося, що той удар було адресовано мені, бо ж частково саме я був винуватий у втраті велосипеда.

– Якщо завтра ти не повернешся додому з велосипедом, я вб’ю тебе, уб’ю, чуєш, злидню?!

Олексій щось намагався пояснити вітчимові, але ота рука повсякчас здіймалась угору, і я більше не міг дивитися на це – щодуху побіг, намагаючись стерти з пам’яті все, що побачив нещодавно. Серце вистрибувало з грудей, а в горлі застряг колючий клубок – ураз грізний бог, яким був для мене Олексій, упав і перетворився на беззахисного хлопця, який, вочевидь, не раз потерпає від побоїв. Усю ніч я не міг спати, уявляючи, що буде з моїм недавнім кривдником, коли той розповість вітчимові всю правду, а наступного ранку ступив на Олексіїв двір разом зі своїм новеньким велосипедом. Хлопець похнюплено порався на подвір’ї, а його вітчим дивився на мене поглядом розлюченого вовка.

– Ось, випадково натрапив на цю знахідку. Здається, це Олексіїв велосипед, отож повертаю його власникові… – сказав я і швидко попростував до хвіртки. Однокласник наздогнав мене за декілька хвилин, він був блідим та розгубленим:

– Навіщо ти віддав цей велосипед? Я ж знаю, що він не мій: озеро надто глибоке, щоб витягнути його, та й мій двоколісний був із подряпинами, а цей зовсім новенький…

Якусь хвилину я помовчав, відтак промовив:

– Це лише шматок заліза – не хочу, щоб через нього ти мав неприємності. Користуйся, він мені ні до чого…

Минуло багато років. Ми з Олексієм – дорослі чоловіки, в кожного з яких є свої обов’язки та досягнення. Того дня, коли я віддав велосипед, доля подарувала мені найкращого друга, на якого можу покластися в будь-які хвилини свого життя. І це, як не парадоксально, Олексій. Ми дуже заприязнилися з ним після того випадку, хлопець виявився не таким уже й поганим. А за ті стусани, які колись отримував від нього, не ображаюся, бо саме Олексій навчив мене боротися та перемагати…

Ольга РОШ

 

БУВАЛЬЩИНА

КОРОЛЕВА
Гірким і невеселим було дитинство Євгенії. Та й юність не тішила. Батько одружився вдруге за два роки після смерті матері. Дівчинка плакала і благала не робити цього. Навіть не слухав. Привів у дім нову дружину – Марисю, котра навіть не робила ніяких спроб знайти спільну мову із пасербицею. Не минала й будь-якої нагоди чимось дошкулити, образити, штовхнути. Ледь не з першого дня показала свій крутий норов. Тож бідолашна дівчинка змушена була або терпіти знущання, або допізна засиджуватись у подружок. 
 Спершу надіялась на татову підтримку, на його захист. Та чоловік настільки розчинився у молодій вродливій дружині, що навіть не помічав доньки. Ніби й не було її зовсім…
 Образа пекла дитячу душу. Скільки сліз вона виплакала! Ледь не щодня бігала на цвинтар до неньчиної могилки, щоб хоч там вилити свій біль.
 Уже навіть односельці сварили Леоніда за байдужість до донечки. Мовляв, зовсім занедбав рідну дитину, та росте, мов трава при дорозі, любові не знає. Та з нього, мов із гуся вода. Марися ж піклується про Євгенію! Він прийде з роботи, а вдома й напечено, й наварено, дружина цілунком зустрічає, щебече, розповідає, як день минув чудово. І завше про доньку гарне слово скаже, похвалить. Не вірив він, що вона може з Жені знущатися. Така й мухи не образить…
 Так і росла бідолашна дівчинка – забута, у щоденних криках і штурханах, у суцільній ненависті мачухи…
*** 
 Юрко вже давно возив у це село хліб. Але вродливу юнку з величезними сумними очима побачив уперше. Вона стояла в черзі ставна, велична, немов королева.
 – Хто ця дівчина? – запитав тихенько у продавчині.
 – Ох, не питай! Бідолашна дитина! Батько в хату мачуху привів – і життя не стало… Цьогоріч школу закінчила. Добре вчилась. Срібну медаль отримала. А далі навчатись нікуди не пішла, бо мачуха заборонила. Хто ж за наймичку вдома буде?.. А дівчина вона добра, тиха. Гарна комусь доля випаде…
 Юнак розпитав, де вона живе, і вже того ж вечора приїхав на побачення. Євгенія аж маками зацвіла, коли побачила, хто стояв на порозі її дому. Юрко їй уже давно подобався. Як привозив хліб, то стояла віддалік і милувалась його мужньою поставою. Навіть сподіватись не могла, що помітить її. Завше ж був таким заклопотаним, зосередженим. Ніколи й не роззирнеться навколо… А тут раптом приїхав, ще й з квітами і цукерками…
Відтоді щодня бачились. Юрко зрозумів, що нікому не віддасть такий скарб, тож вирішив не зволікати. Запропонував побратися. Радо погодилась. Ледь не зомліла від щастя. І дарма, що мачуха аж кипіла від злості. Зате батько дав благословення на шлюб…
 – Як ти її стільки років терпіла? Ото вже твій батько дружину вибрав! – дивувався Юрій, хитаючи головою. – Очі лихі, мов у дідька.
 – А ти бачив його очі? – весело розсміялась Євгенія і тим звела неприємну розмову нанівець.
 Після одруження Юрко забрав молоду дружину до своїх батьків, що мешкали в сусідньому селі. Ті радо й привітно прийняли невістку, полюбили, мов рідну дитину. Та й як може комусь така дівчина не подобатись? І розумна, і вродлива, ще й лагідної та доброї вдачі. Почали будувати поряд із батьківським домом власне житло. І вже за декілька років святкували входини, а ще хрестини синочка-первістка. Стали радо обживати новий дім. У кожну дрібничку душу вкладали, щоб вражав затишком і комфортом.
 Як підріс синочок, то Юрій наполіг, аби дружина йшла вчитися.
 – Гріх здібності марнувати. Ти ж мріяла бути вчителькою. 
 – Та куди там! Уже шість років після школи. Яке навчання? – відмахнулась Євгенія.
 – Навіть чути нічого не хочу! Готуйся, подавай документи – і вперед. Ти не будеш сапати бурякові норми в колгоспі! 
 Дослухалась до чоловікових порад. І того ж року стала студенткою заочного відділення педінституту. А після другого курсу влаштувалась у школу вчителем молодших класів.
*** 
 Безхмарне й щасливе життя прожила Євгенія з Юрієм. Він її беріг, мов тонку кришталеву вазу, забороняв важко працювати, тішив подарунками, королевою називав. Це вже стало навіть її прізвиськом. Бо часто заздрісники кепкували, що чоловік підкаблучник, а вона вилізла на шию і ноги звісила. Не раз навіть в очі це самому Юрію говорили. Особливо чоловіки. А той лиш усміхався й відказував:
 – У вас, певно, дружини – наймички. А моя – королева!
 Стільки років минуло, а Євгенію й досі в селі так величають. Всевишній відміряв їй довге життя. На жаль, без Юрія… Уже десять літ удовою печалиться. Гірко від того. Біль груди тисне лещатами… Але щодня дякує Богові, що дарував їй таку гарну долю. Бо жила з коханим чоловіком немов у раю. За весь вік образливого слова ніколи одне одному не сказали.
 Діти й онуки не дають їй сумувати, часто навідуються гамірною юрбою. Молодіє Женя в одну мить. Навіть із молодшим онуком у бадмінтон охоче грає. Тішиться! Очі сяють. А вже як поїдуть дорогі гості, і знову самотність душу гризе, дістає старий альбом із пожовклими од часу світлинами, милується своїм коханим Юрієм, сльози тихенько витирає.
 – Твоя королева зовсім постаріла. Сумує тут без тебе. Коли вже побачимось? Хоч наснись, аби легше було…
 І знову прожиті роки миготять перед очима, немов пейзажі за вікном швидкісного потяга. Євгенія вихоплює із них найсвітліші моменти, сама до себе усміхається.
 – А пам'ятаєш, як ми йшли на весілля до Грицькової Марічки? Ти мені тоді купив сукню із чистого шовку. Де в той час її дістав – досі не знаю. Але заздрісних поглядів жінок, що пропікали наскрізь, досі не забула. Лідка Федосева навіть не втрималась і голосно, щоб усі почули, сказала: «Подивіться, людоньки, знову Юрко свою королеву на прогулянку вивів! Оце так честь нам усім! Хоч поклони бий чи руки цілуй такій паві!». Усі сміялись. І ми реготали. Я навіть не розсердилась. Навпаки – пишалась. Бо ніхто своїх дружин так не називав, як ти мене…
 Зітхнула. Витерла мокрі від сліз очі. Випросталась. Не годиться гнути спину королеві! Навіть під вагою років…
Ірина ЯСІНСЬКА
 

 

НАЙСОЛОДША У СВІТІ ЖІНКА

Василь і Люба побралися з великого кохання. Народили сина та доньку. Дім новий збудували, дерева посадили. Завзяті були в роботі. Жили дружньо. На них рівнялися односельці, ставили у приклад молоді й тихо заздрили. Хто біло, а хто й чорно.

У червні до Василя приїхав на літо молодший брат із сім’єю. Гостям господарі були раді. Люба вдень і вночі в кухні. Усе виготовляла свої коронні страви – балувала гостей смакотою. Василь шоферував, та вже якось, хоч і жнива, у вихідні знаходив час, аби з ріднею погостювати. І на риболовлю з нічлігом ходили, і на пікнік виїздили. Коли в домі гості, то в господині неабиякий клопіт. А в Люби ж іще дві корови, свиня з поросятами, табун гусей, індики, бройлери, а ще сад, город і консервація саме на порі. Виснажувалася. Але не випадало сподіватися на допомогу міської пані. Рима – так звали братову – все на Дніпрі купалася та на сонці засмагала з дітьми. У місті й Василів брат забув тонкощі сільського життя, тож і не намагався допомагати, щоб не виглядіти смішним.

Якось у серпні раптово зачастили дощі та грози. А в селі ж не встигло гримнути, як електрику вже і від’єднали. Вечеряли у світлі свічок. Василь був щасливий, як ніколи. Так і сяяв. Люба подумала: «Бач, як радіє, що через дощі зможе довше з братом побути». За столом Василь був галантним, усе підкладав Римі в тарілку, щоразу натикаючись на її руки. Після вечері свічники віддали дітям. В одній кімнаті дівчатка вкладалися спати, в іншій – хлопці. Поки Василь хлюпався у ванні, Люба помила посуд. Обцілувала на ніч дітей та племінників, а виходячи з кімнати, в темному коридорі зустріла свого чоловіка.

– Коли всі вляжуться, вийди в сінник, де вчора, – солодко прощебетав на вухо.

Кивнула. Згодом потягла з вішалки старе пальто і ступила з порога під дощ. Лило як із відра. Вода стояла стіною. Хмари облягли небо. Десь далеко клекотів грім. Геть змокла, поки добігла до призначеного місця. Нічна сорочка обліпила тіло. Подумки лаяла чоловіка.

Під дахом сінника стріпнула пальто, а Василь пригорнув Любу до себе так палко, так пристрасно шукав її вуста, що вона не встигла і слова мовити. Гаряча хвиля захлеснула її думки і слова. Відповідала на чоловікові цілунки, займалася від його пристрасті й горіла, мов свічка.

– Ти найсолодша жінка у світі. Коли ти поїдеш, я щоночі вмиратиму від думки, що з тобою Дмитро, – шепотів Василь. – Ти дала мені за наші три ночі більше, ніж Люба за двадцять років.

Отут Люба й усе зрозуміла. Це освідчення і пристрасть були адресовані не їй, а Римі, з якою в них уже були «їхні ночі». Тієї хвилини місяць продерся крізь хмари і освітив її обличчя.

– Це ти? – отетеріло дивився на дружину чоловік.

За частку секунди Люба обдумала всі варіанти можливого фіналу. Якщо вона покаже свій біль і зчинить сварку, з Василем доведеться розлучитися, а в них же діти-студенти. Їм треба батька. Ні, так учинити вона не має права, хоч у душі киплять обурення, ненависть і лють. Любі хотілося роздерти на шмаття це нікчемне створіння, що зветься її чоловіком. І це йому вона двадцять років дарувала себе щодня. На допомогу прийшов її природжений артистизм. Затиснувши свій біль міцно-міцно, вона затулила вустами Василевого рота. Цілувала жагуче від ненависті, палила його тіло вогнем своєї люті й відчувала, як він тане, топиться в тому полум’ї.

Коли безсило відкинувся на сіно, підвелася і жбурнула йому в обличчя свою мокру сорочку. У будинок ішла без нічого. Від місячного сяйва Василеві здавалася вилитою зі срібла.

Не могла заснути до ранку. Не плакала. Складала план жіночої помсти. Вранці замість ситного сніданку Римі запропонувала поставити чайник та пошукати щось їстівне в холодильнику.

– Скажу тобі відверто, – довірливо прошепотіла їй, – кохалися з Василем до самого світанку. Попораєтесь без мене. А я висплюсь, бо і сьогодні на всю ніч підемо в сінник. Казав, що я найсолодша жінка у світі.

Рима спантеличено похитала головою. А за вечерею, коли діти побігли на дискотеку, Люба сказала:

– Любі наші гості, вибачте мені, що не можу далі готувати. Нудить мене. Мабуть, дівчинка буде. Тепер, Римо, готуватимеш ти, а ти, коханий, поратимеш усе господарство.

Василь ховав очі і від Дмитра, і від Рими, і від Люби. Вставав удосвіта, порався, виконував усю хатню роботу. А Рима готувати не вміла і мучилася в кухні. За тиждень гості вже збиралися додому. Коли їхали, Василь навіть не прийшов провести їх та попрощатися з ними. Люба мотивувала це банальною фразою:

– Недарма кажуть, сивина в бороду, а біс у ребро.

Гості поїхали, діти – на навчання. А Люба з Василем удвох залишилися.

– Щось ти, Любочко, ні за що вдома не берешся. І від подружніх обов’язків відмовляєшся. Казала, що вагітна. Це що, невдалий жарт?

– Зраду твою виношую. Повна душа. А що господарство закинула, то хіба воно мені присуджене, чи тільки мені потрібне? Од дивись, Дмитрова Рима ні спекти, ні зварити, навіть картоплі по-людськи не вміє почистити, а тобі за три ночі дала більше, ніж я за все життя. Ото все, що я ці двадцять років робила, залишаю тепер на тебе. Віднині дбатиму тільки про себе. Мені ж лише сорок. І вродою, і розумом Бог не обділив, а гляди, і я стану для когось найсолодшою жінкою у світі.

Лана МАЙ

 

Мандрівка до моря

Хвилі вранішнього моря, що билися об кам’яне склепіння берега, розсипалися міріадами срібних зірок. Ранок запалював небо різнобарвними вогнями, що горіли на обрії – на зламі землі та неба, розливав фарби навкруги, забарвлюючи ними новий день.

Руслана виходить у прохолодний світанок, ступає безлюдним піщаним берегом. Здається, жила тут давно, а може, сотні, тисячі років – таке все знайоме й близьке, – і ці крихітні хатини, що, ніби гриби, виросли вздовж берега, й кам’яні узвишшя, печери та гроти, кущі ялівцю і троянд, і це дивовижне небо, що тоне у неспокійних хвилях моря.

Уперше Руслана побачила море школяркою. Приїхала сюди разом із братом та батьками й першого ж дня розчаровано спостерігала з вікна будинку, в якому оселилася їхня родина, як злива клекоче над берегом, здіймаючи вгору валуни хвиль. Лише маяк удалині блимав тьмяним оком, освітлюючи дорогу зухвалим мандрівцям. Власниця, в якої винаймали будинок – жінка літнього віку, розповідала, що минулоріч усеньке літо стояла спека й відпочивальників не рятували ані кондиціонери, ані холодні напої, ані морські хвилі, в яких туристи ховали свої розпашілі тіла.

Втім негода вирувала на морі недовго – вже наступного дня Руслана бовталася в теплих хвилях, наступаючи пальцями на мулке дно, збирала найбільш вигадливі камінці та, наче підводний мандрівник, шукала скарби моря, – якось, випірнувши біля берега, побачила тендітну дівчину, що сиділа на камені. Бліда шкіра, великі сині очі, волосся, яке розвіває вітер – юнка скидалася на русалку або ж іншу мешканку водного королівства. Саме вона подарувала вишуканий камінець кольору аквамарину, й часто, дивлячись на свою морську колекцію, яка вмістилася у невеличкій розцяцькованій скриньці, та згадуючи свою подорож до моря, Руслана вірила, що бачила тоді справжнісіньку русалку, бо надто дивовижною була та зустріч.

Відтоді минуло чимало років. Бешкетливий парубок, яким був її брат, перетворився у статечного дядечка, Руслана теж уже не те зухвале дівчатко, що ледве сягає головою столу. Втім, повертаючись спогадами в минуле, – в місця, які нам запам’яталися і які назавжди залишили слід у нашому житті, знову відкриваємо у собі світ, який зачаровує, вабить і дивує своєю таїною і довершеністю, який міниться міріадами зірок сонячного моря.

Ольга РОШ

 

СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ

Понеділок

День добігав до вечора, а в Тетяни ще роботи чимало. Така якась вона стала повільна. Думала, що ось вийде на пенсію, матиме багато часу і все переробить, усьому дасть лад, приведе до ідеального порядку свої квітники, сад. А воно… Не так сталось, як гадалось. Раніше і на роботу ходила, і все встигала, а тепер… Від ранку до ночі працює вдома, а того очікуваного порядку немає. Не гнеться спина, точніше боляче розгинається. Ще треба перекопати садок…

Дерева в білених панчохах – любо глянути. Набрунені гілочки так і струмують весняною радістю. У повітрі пахне димком. І хоч він облудно навіває осінні пахощі, небесна синь і сонечко не дозволяють йому вірити. А ще вітер… Цей весняний легіт зовсім не подібний до свого осіннього брата. Грайливий, легкий, однак холоднуватий. Розгулявся за вербний тиждень та ніяк не заспокоїться.

Вівторок

Тетяна копає. Дійшовши до розлогої яблуні – улюблениці всієї сім’ї, спирається на лопату й дивиться вдалину, десь за обрій, за все своє життя. Там бачить вона мале дівча років шести з розумними оченятами, яке йде за ручку з татом лугом над річкою в сяйві росяних перлів сонячного ранку. Веде її тато до свого роду. А тільки доходять до високого дому з різьбленим дахом, усе починається знову. Знову бачить, як тато веде її за рукустежиною серед рос, що виграють, ряхтять діамантово, нанизані на сонячні промені.

  • Що воно за знак? Уже два дні одне й те саме бачу, − пояснює Тетяна садкові як живій істоті свою тривогу.
  • Що ж ви хотіли? Жива, то й болить.

 Осилити душевний біль їй не до снаги. І чого він веде її до того дитячого світу, де грають роси, де гріє її руку татове тепло? Уже ж відболіла їй та втрата. Стільки було інших втрат. Здається, доля їй сім міхів їх назбирала. Коли втратила тата, то й не думала, що переживатиме це все життя. Боляче-боляче. А тато її собі десь жив і, мабуть, зовсім не згадував про дочку. Як колись вона хотіла, щоб він жив із ними, захищав їх, щоб копав із нею м’яч, щоби просто був. Як хотілося прийти до школи і сказати: “А ми з татом…”, розповідати всім про їхні справи, бесіди, ігри. Як вона заздрила Оксані, яка всі свої розповіді розпочинала саме із цієї фрази. Тетяна й Оксану ненавиділа через це. А потім вона хотіла, щоб її тато тоді, в дитинстві, не залишив їх, а просто помер. Маленькій Тетянці здавалося, що вона залюбки носила б жалобу і навіть не скидала б чорної хустини, хоча ніяких хусток не любила. Вона щодня ходила б до татової могили і розповідала б йому, мертвому, про свої дитячі справи і страхи. А які б вона квіти виростила на кладовищі.

– Господи, прости мені, грішній, оті дитячі думки, які тепер викликають у мене сором. Це ж треба було таке вигадати. Як же, мабуть, не вистачало мені того татка, якщо мені таке спадало на думку. − Звела очі до неба.

Сад безлистий брунькує до неба.

Середа

Вранішнє сонечко пригрівало Тетяні зболену спину, а вона в той час владарювала у своїм садовім царстві. Сад усе життя був її найвірнішим другом. Як тільки повтикала в землю тоненькі саджанці, так і огорнула його любов’ю. І аж дотепер. Ота крислата яблуня – то її найкраща подруга. Пам’ятає, як колись, іще як була молодою жінкою, залишивши дитячий візок на стежці, перейшла квітники й обіймала яблуню, мов сестру. На що її Тиміш покрутив біля скроні, мовляв, дурнувата. Де йому було знати, що отій яблун, яку посадив батько, вона довіряла своє сокровенне. Обійнявши дерево, Тетяна шепотіла, як заклинання: “Нехай погано живеться там, далеко, йому – її татові. Хай він повернеться до них із мамою, щоби втішитись внуком, захистити її від свавільного Тимка. Хай порадить”.

“Яка ж навіжена я була! – снує думка в Тетяниній голові. – А то ж гріх такого бажати. Що це спало мені на думку? Прости, Господи, ті грішні молоді думки, на образі настояні”, – каялась. Перед Великоднем очищала не лише сад від старого листу, а й душу від давніх захаращень, жалощів, образ на батька. Бо більше нікому за все життя вона не бажала поганого.

– Тітко Тетяно! Вам телеграма, – вигукувала листоноша з-за паркану.

Здригнулася, і холодок охопив душу.

– Що ж це сталося? Де? В кого? Чому ж мобільник мовчав?

Вона, гублячись у здогадка, підтюпцем бігла на голос і чомусь не бачила куди, натикалась на кущі. Телеграма була з районного центру. Така несумісна з Тетяниними думками, з весною.

“Помер батько. Приїжджай хоронити. Адреса”.

Поштарка пояснювала, що затрималась звістка, бо її було адресовано на дівоче прізвище. Та Тетяна не дослухалась до її слів і поволеньки пішла в садок, не бачачи стежки, і знову відчувала свою руку, огорнену теплом батьківської долоні.

Четвер

Тетяні здавалось, що автобус лише гарчить і все трясеться на місці. Очі були сухими, але пекли від невидимих сліз. Скільки разів вона думала про зустріч із батьком. А тепер ось з’ясувалось, що вона не відбудеться. Врешті приїхала. Вона навіть не здогадувалась, що тато жив недалеко. За якихось шістдесят кілометрів, і він ніколи навіть не поцікавився нею. З такими думками Тетяна дісталася вказаної адреси. Ворота зачинені, двері замкнені. Очевидно, поховали вже. А тут і бабця якась навпроти. Тетяна до неї:

– Чи не скажете, де живе Опанас Задорожній?

– Уже, дочко, не живе. Спочив два дні тому. Сільська рада вранці похоронила. Дочки чекали, а вона не приїхала.

– А де цвинтар?

– Ходімо зі мною, я саме туди йду. Маю могилки причепурити до Великодня. А ви ж хто будете? – чемненько запитала старенька.

– А я ота дочка, яка не приїхала. А ви знали мого… батька? – Тетяна якось ніби спотикалась у словах.

– Знала, дитино. Він оце років п’ять, як переїхав до нас. Жив далеко десь, на Півночі. Травмував спину. Ви ж, я так розумію, не спілкувались.

– Він залишив нас із мамою, коли мені було сім років. Ніколи більше не бачила його і не знала, де він.

– Приїхав Опанас сюди з дружиною. Дуже молода і гарна. Купили будинок. Вона пожила тут із ним недовго, поки не трапився молодий і здоровий. То вона й утекла. Ваш батько бідував дуже. Важкої роботи не міг виконувати, а взуття лагодив гарно. Пенсію отримував чималу. Наймав тут одну жінку, щоб варила йому, прала, прибирала. Вона й до лікарні його відвезла. Їй він і розповів, що дочка в нього колись була в селі. Ім’я сказав. Ото вам та жінка й телеграму надіслала.

На цвинтарі тиша і спокій. У ряду свіжа могила без єдиного віночка. Тетяні так заболіло серце, що вона аж похитнулась. Торкнулась руками хреста:

– Здрастуйте, тату! От яка в нас зустріч сумовита! На чужих гарних жінок поміняли ви своє щастя. А мами вже давно немає. Восени буде п’ятнадцять років. До смерті вас кохала, хоч і не казала про це. Але всі про це знали. Вона вибачила вам, тату, зраду. І я прощаю. Спочивайте з Богом, – і зачепила на хрест рушник.

П’ятниця

Від ранку Тетяна копала в садку квітки.

“Хіба таке можливо, щоб могила порожня на Великдень була і на проводи?”

Знову тряслась в автобусі. Висаджувала, поливала ті квіти, примовляючи: “Ростіть, звеселяйте це останнє пристанище татового тіла”.

Повертаючись, дрімала і знову відчувала на своїй руці татову теплу руку.

Субота

Пекла паски за маминим рецептом, а думала про батька. Чому ж він не шукав її, коли був у скруті? Не забув же про її існування. Бо сказав і ім’я, і адресу перед смертю. Гордий був. А може, совість не дозволила. Покинув же і ніколи ні словом, і ділом, ні копійкою не допоміг. То й сам соромився допомоги просити. А вона вже не мала на нього образи. То колись, у дитинстві…

– Вибач, батьку, мені. Я тобі прощаю. Хай і Господь милосердний пробачить тобі та мені. Мабуть, так нам із тобою на роду написано, якщо Бог допустив такі твої вчинки.

Виймала паски, духмяні, високі. Білила їх, цяцькувала.

– Оце мамі на поминальну хустку, а це татові на поминальний рушник. А це Тимошеві.

А в душі в Тетяни було світло, ясно і легко. Мабуть, вона таки отримала Господнє великоднє прощення. Її більше не душила образа на батька за її дитяче горе, за незахищену юність, за нерозраджене невдале одруження. Більше не плекала в душі свого болю. Відпустила. Бо недарма ж сказано в молитві: “…як і ми прощаємо винуватцям нашим”. 

Лана МАЙ

 

ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

На Великодні святки мама завжди їхала до своєї родини на гостину. Звісно ж, тягла за собою і Дмитрика. А йому в селі хоч вовком вий, бо був він, як влучно каже бабуся, “до мозку кісток городянин”.

У Страсну п’ятницю нічого не робили – не можна ні садити, ні гребти. А що найбільше дратувало хлопця, то це те, що цього дня треба трохи голодувати і взагалі постити до Великодня. Знічев’я він вийшов із двору й побрів до берега.

 Рукотворне Черкаське море безшелесно лежало у своїй штучній заглибині. Оповите мрякою, що висіла в повітрі, сіре й непривітне, воно чекало сонця та тепла, щоб ожити й почати переливатись живим сріблом хвиль. На піску дрімали перекинуті баркаси. Зрідка чайка застигала над водою і зі сумним криком летіла далі в пошуку поживи.

Пустинний берег не приваблював Дмитрика, і він хотів уже повертатись, аж раптом побачив попереду десь із-поміж баркасів тоненький димок. “Нічогенька погода, як для шашликів”, – думав хлопець, прямуючи до вогнища.

Біля вогнища, що вже догорало, сидів молодий чоловік. На днищі перекинутого човна стояла відкоркована пляшка, лежали якісь копченості на серветці й чимала гірка цукерок. Незнайомець був пристойно одягнений і абсолютно нічим не скидався на п’яницю-самітника. Неподалік стояла його дорога автівка, як очевидний доказ цього. Заглиблений у щось своє, дуже болісне, він не відразу помітив Дмитрика. Піднявши голову, аж сполохався.

– Ходи, хлопче, сюди, – махнув рукою, запрошуючи до вогню. – Не бійся. Ти, бачу, не місцевий.

– Я міський, – зверхньо промовив.

– Не місцевий уже і я. А шкода. Бери ось цукерки, пригощайся. Скажи тільки (можеш подумки): “Царство небесне Анатолієві та Сергієві”. Друзів я своїх поминаю.

– А чого ж тут, а не на цвинтарі?

– Та був я там. Не можу… Я не бачив їх у домовині, не уявляю мертвими. А тут вони востаннє були живими. Вода забрала. – Чоловік говорив щиро і дуже болісно. Навіть Дмитрика, такого “непробивного”, зачепили за душу його слова.

– Одному не було й тридцяти, а другому ледь за тридцять. Ще б жити і жити, – трохи помовчавши, зітхнув чоловік. – Вони були добрими людьми, справжніми друзями. Обидва рибалки…

– А що ж із ними трапилося? – намагався збагнути хлопець.

– Важко сказати. Їх було троє. Уночі вирішили половити рибу сітками, бо риба – це ще й гроші, не тільки смакота. Толик і Сергій вийшли в море, а третій категорично відмовився. Ні, мовляв, не попливу, тут чекатиму. Хлопці ж не вперше рибалять. Тут, у цьому селі, всі чоловіки рибалки. До того ж у них був навігатор. Раптово здійнявся вітер, заштормило. Негода набирала сили…

– Хіба на цій калюжі буває шторм? – Дмитрик ошелешено дивився на оповідача.

– О-о-о! Та я бачу, що ти зовсім не знаєш краю, де живеш, і нічого не відаєш про людей, серед яких часто буваєш і з якими, мабуть, проводиш літо. Наше водосховище таке саме, як і природне море. Суть одна – стихія води, – мовив, як справжній знавець.

– А далі ж що?

– Вони потрясли сітки й почали повертатися штормом назад. Юра, сидячи на березі, вдивлявся в темінь, слухав шум вітру. Чекав. Із води до нього раптово донісся крик. Було зрозуміло, що хтось просить допомоги. Кинувся на гору, зірвав опломбований замок, схопив мотор. А це кілограмів п’ятдесят. Прибіг сюди, на це місце, зіштовхнув човна, хотів допомогти. Годину плавав, але ніде вже нікого не було. Хвилі теліпали його човном. Ледь сам не загинув. Отак і ранок зустрів на березі. Шторм стих. Хлопців шукали всі, хто міг. Сергія знайшли аж через дві доби. Хвилями до берега прибило, щоб було над чим плакати матері та дружині. Похоронили… А Толика… Його знайшли аж через два місяці десь у Червоній Слободі. Це на другому березі Дніпра. Мати впізнала тіло за зубами: риба і чайки сильно об’їли його.

А ти кажеш: “Калюжа”. Мені всю ніч снився Толик. Він мені був близьким. Страсна п’ятниця. Видно, його нікому більше поминати. То я й залишив усі справи. Приїхав до нього…

Ти ще мало живеш на світі й не знаєш ціни справжньої дружби, не втрачав дорогих людей. А життя – це не лише здобутки, а й утрати.

Дмитрик глянув на дно баркаса й лише тепер побачив дві налиті пластикові склянки, накриті хлібом, і розпочату пачку дорогих цигарок.

– А це ж як? – хлопчина вказав рукою.

– Тут часто бувають рибалки. Скурять. Толик багато курив. Я радий, що зустрів тебе і ми поговорили про моїх друзів, такий словесний пам’ятник їм вибудували.

– А де ж той третій? – цікавився Дмитрик.

– Тут живе. Ти не думай, він не боягуз. А не пішов із ними тоді в море, видно, в нього ангел-охоронець є. То й втримав його на суші. А може, місію свою ще не виконав. Що ми знаємо про людське життя? Нічого…

– Ну от, будьмо знайомі: я – Олексій.

– Дмитрик, можна Дімон, – простяг руку той.

– Дякую тобі за те, що розділив мій біль і смуток. Про море не кажи скептично. Навіть таке, штучне, воно сильніше за людину. Море має свої закони. Дуже суворі. Й, порушивши хоча б один із них, ризикуєш бути покараним… Ти до кого приїхав?

– До баби Ганни, – кивнув на її будинок.

– Діда твого я знав. Теж рибалкою був. Ну що ж, прощавай. Люби і море, і людей, – усміхнувся Олексій і швидко пішов до автівки. За мить посигналив Дмитрикові й поїхав.

Сівши на баркас, хлопець довго дивився вдалечінь. Мряка розсіялась, і визирнуло сонце. І справді, як це він раніше не помічав, яке воно велетенське та сильне, це море. І які незвичайні люди живуть тут, у селі. Здатні ризикувати власним життям, щоби врятувати інших. Уміють дружити по-справжньому, здатні проїхати хтозна-скільки кілометрів, щоб пом’янути друга на березі, де він востаннє ще два роки тому вирушив рибалити. Хлопець порівняв село з містом, яке так любив до цієї розмови. Місто суттєво програвало. Йшов додому, ніби переродився, сповнений поваги до всіх селян і вже не такий “городянин до мозку кісток”.

Світлана КУЗНЄЦОВА

 

 

ОДА МАТЕРІ

Маленькі промінчики-рученята тягнуться до свого найтеплішого сонця:

– Мамо!

Вона схиляється, підхоплює їх на руки, і вже малеча почувається захищеною, найщасливішою у всесвіті. І світ виграє для них обох яскравими барвами.

А мине років двадцять-тридцять – й інша (така звична!) картина відкривається світові.

– Сину!.. Дочечко!..

А у відповідь – тиша. Німа і беззвучна. Змаліла мати… Віддалилася. Не тільки тоді, коли кілометри між найріднішими, а навіть і тоді, коли між ними лише стіна будинку, коли спільні двері та стіл. Усе спільне, а мати чужа, зайва… Що з нами сталось? Коли?

ЗАЙВА МАТИ

Ніна з Петром познайомились і закохались водночас. Із того дня йшли життям рівно, дружно аж до Петрової смерті. Працювали на будівництві. На роботу – разом, додому – удвох. Спочатку в гуртожитку жили з дітьми, а потім і квартири дочекались. Усім відомо, які в районних центрах багатоповерхівки здають. Половину роботи на майбутніх господарів перекладають. Осилили. Всі дірки позатикали, заклеїли. І переїхали. Обживали довго. Де ж тих грошей набрати? Діти підростали – треба меблі, килими, посуд… Були і позички, і кредити.

Ніна господиня така, що кращої й не буває. Усе в неї зі смаком підібрано. Зайде, бувало, хтось – не натішиться: як гарно, доречно все. А якими щасливими почувались Ніна й Петро! Аж помолодшали в новій квартирі. Усе разом, усе удвох. У вихідні разом із дітьми їдуть десь велосипедами відпочивати чи до Петрових батьків стареньких із поміччю. Гарно і дружно завжди між ними. Гармонія душ.

Доньку вивчили і заміж віддали. Молоді залишилися жити в селі в хаті Петрових батьків. Раділи доччиному щастю. Їздили вихідними до онука. Тішились та допомагали, скільки могли. А то якось уранці крик і сльози почули сусіди. Прибігли здивовані, а Петра вже немає. Помер уві сні. Господи, як же страждала Ніна, як горювала! Ніби відчувала біду її душа. Сусіди розраджували, підтримували. Тепер господарем відчув себе 16-річний Сашко – одразу подорослішав. Якби Ніна тоді не вгамувала його прагнення у всьому замінити батька, то гарним господарем став би. Справжнім чоловіком. А так… шкодувала мати сина. Впряглась сама в сімейний віз і тягла його життєвою дорогою по бездоріжжю реформ і державних криз, що б’ють пересічних громадян щодень із новою силою. Хвалити Бога, дали собі раду. Одружився Сашко. Нінина невістка – звичайна дівчина. Про неї вона знала лише те, що та довго на жодній роботі не затримувалась, бо гостренька на язик була. “А, − думала, – всі молоді не терплячі,  хочуть усього й одразу. Якось воно буде”.

І далі везла свого воза, заробляла, за все платила. І як на пенсію вийшла, всю її віддавала на сім’ю. Років за десять у сина було вже троє дітей. Під осінь почали сусіди помічати, що Ніна все то на лавчині щодня сидить, то перед домом прогулюється. З’явилися пересуди:

– Не схоже це на неї. Вона ж ніколи і хвилини не гуляла.

– А тепер, може, хоче відпочити…

Допомогла все зрозуміти бабуся з третього під’їзду:

– Не сушіть собі голови, дівчата. З моєю дочкою працювала Нінина невістка. Ото, як ми собі всі індивідуальне опалення проводили, Нінині діти на матері зекономили. У двох кімнатах провели тепло, а в Ніниній і батареї відрізали. Холодно в неї. Ото вона й зігрівається. І їсти вона собі готує на електроплиті в себе в кімнатці. Там у неї на стільці й відро з водою стоїть. Не дають їй користуватись ні кухнею, ні ванною. Біда в неї. Вони ж із Петром багато років прожили, а не розписані були. Квартиру Петро синові заповів, а як помер, то Ніна за паперами до неї зовсім не причетна. Невістка її все й рознюхала. Та й знущається з неї. А Сашко ж, як із мотузки батіг, нічого не вирішує. Казала дочка, що на роботі ця Нінина невістка ще й брехню розпускає. Запила, мовляв, свекруха.

Приголомшені жінки одразу вирішили провідати Ніну. Одній невістка мовила:

– П’яна спить.

За п’ять хвилин інша таки вдерлась до квартири і застала Ніну у своїй кімнаті. Благеньке покривало, подушка, плед. Тумбочка, стільчик. На тумбочці – електроплитка. На стільці – відро з водою. Ото й усі пожитки.

– Не знаю, як воно буде, − із сумом мовила Ніна. – Не чекала я від дітей такого. І внуків бавила, і допомагала. А тепер виходить, що воно все не моє.

Щовечора перед п’ятиповерхівкою і в дощ, і в хуртовину прогулювалась старенька жінка – непотрібна, зайва мати. Ось і тепер зривались сніжинки, дошкульний вітер кидав їх в обличчя, а Ніна не відчувала отих їдких дрижаків. Душа горіла. Як їй жити далі? Куди подітись? Якщо не потрібна синові, то навіщо вона зятеві?

Вітер приніс хуртовину. На районний центр упала ніч. Холодна і гірка. Десь у ній брела спрацьована нікому не потрібна мати. Вона не має права на власне житло. А в її сина забракло сумління та сили, щоби просто шкодувати і любити свою рідну неньку.

На ранок сніг перейшов у дощ. Осінньо-зимовий, непривітний. Мешканці будинку під бойлерною, де зазвичай збирають сміття, побачили матрац, а біля нього картонний ящик, із якого визирали якийсь пакет, Нінина кофтина і її тернова хустка. Жінки скупчилися біля під’їзду, дивились на викинуті речі й гірко журились. Вітер шарпав тернову хустку, напинав її, і здавалось, що вона кличе до себе. Боліло всім, а тут і Сашко – з під’їзду:

– Добридень!

У відповідь – тиша.

– Чому ж мовчите?

– Бо тобі зайва мати, − відповіла за всіх бабуся із третього під’їзду.

 

НАША РІДНЕНЬКА, ДОРОГА БАБУСЯ!

Мотря Гармашка була дуже гарною в юності. А яка чудова вийшла з неї молодиця! Висока, ставна. Очі карі, бездонні, наповнені сміхом. Над ними – брови чорні. Круглолиця, рум’яна, з пухкими медовими вустами. Овдовівши, поміняла свій заразливий сміх, що врунився в очах, на смуток. Це додавало їй такої принадності, що чоловіки під час зустрічі геть божеволіли. Блукали їхні безсоромні очі вдовиною високою шиєю, пазухою… Обіймали поглядом тонкий стан. Зачепити боялися. Мабуть, знали, що присоромлять… Отак і несла вдова свою пишну вроду, нікому не доступну. Плекала єдину донечку Софію. Навіть думку про нове заміжжя відкинула, бо “хто батька замінить”. Після смерті коханого чоловіка ніхто більше не бачив її радісною чи усміхненою. Смуток удівства ліг їй на чоло і на вуста. А чорні буйні коси мов додавали жалоби.

Мотря з ранку до ночі гарувала в колгоспі, ночами та досвітками пильнувала своє господарство. Софія виросла розпещена, незугарна до важкої селянської роботи. Вдова не зважала на поради сусідів принукувати одиначку до діла. Собі поставила мету – зробити все, щоб не жила дочка в селі. Зимовими вечорами Мотря гаптувала людям та шила. Збирала копійку до копійку. Складала. Наближала мету.

 Закінчила Софія навчання у школі, поїхала до міста. Спочатку вчилася, потім і працювати почала. Познайомилась із якимось городянином, і випалила матері, як обухом по голові вдарила: “Виходжу заміж”. Справила вдова весілля не гірше, ніж в інших, і придане багате дала. Молоді жили в місті й не поспішали матері допомагати. А вона, мати, все дітям, усе онучкові. І гроші дає, і свиней годує. Як ріжуть, було, свиню, зять машиною приїде сам. Мотря найме колія. У селах воно як повелось? Колій сам собі сала ріже шмат і м’яса – ото і є розрахунок за працю. Міський зять того не визнає. Усе: і кишки, і кров − у машину і додому. Тещі й на борщ не залишить. Із колієм Мотря грішми розраховується. Соромиться та перепрошує. І так щороку: перед Різдвом та Великоднем.

У селі люди все бачать і знають. Ото й пішли чутки, ніби Гармашка себе сама й занапастила. І не з’їла, і не виспалась.Усе про дочку дбала. А та й носа не показує в село. Здоров’я в Мотрі не те вже. Допомоги треба. Жінки шкодували її, самотню, згадували, якою красунею була, яким гарним чоловікам-господарям відмовила. А тепер і допомогти нікому…

– Ти думаєш, доглядатиме її? Ось побачите. Сама винна, бо розпестила, то й має, − репетувала бездітна Трояниха. – У крайньому випадку я і досипала, і їла, що краще, і носила найдорожче. А вмиратимемо в будинку для людей похилого віку обидві. Побачите, побачите!

Невдовзі після тієї розмови в село приїхала-таки Софія.

– Переїжджай до нас. Малий до школи пішов. Ці няньки тепер такі, що годі й казати: лише щоби гроші отримувати, а роботи ніякої. Тільки й стережися, щоб чоловіка в ліжко не затягла. У нас житимеш, а хату на весну продамо, − приказувала матері дочка.

Чи то такою страшною була для Мотрі самотність, чи така вже велика материнська любов жила в її серці − ніхто не знав, але вона погодилась.

– Забирає мене Сонька. Приглядайте за хатою. Навесні продадуть, − казала Гармашка сусідам. Сумним було те прощання. Обіймалася з усіма, плакала, ніби навіки прощалась.

Дочка заднє сидіння застелила новим простирадлом і наказала матері кімнатні тапки взути, щоб машини не забруднила. Поїхали. Тільки курява здійнялась.

– Мабуть, снились Мотрі кислиці, та вона не знала чому. Ох і скуштує радощів родинного вогнища, – коментувала та ж таки Трояниха.

Мотря всю дорогу і світу не бачила за сльозами. Привезли, кинули її до квартири. Дев’ятий поверх. Ні зійти, ні злізти. Як у тюрмі. Тільки ув’язнила її дочка не за злочин, а за материнство. Спала Мотря в коридорі на розкладачці. Удосвіта прокидалася і приймала її в комору, щоб не заважати і вигляду не псувати. За дня не мала де голову прихилити, як би не почувалась. У коморі були всі її речі: одяг, взуття, документи. Ох і випила-вихилила вона життя в дочки. Сонька запаніла в місті. Що б мати не робила, усе не так. Не те сказала, не там поставила, не там сіла, не там стала… Не так, та й годі. А мати терпить і мовчить. Тихцем уночі поплаче та й далі виконує всю роботу. Й онука доглядає, і зі школи його зустрічає, і домашнє завдання з ним вчить. Стала вона і кухарка, і прибиральниця, і всім нянька. І ще багато чого, і все в однім флаконі із назвою “Мати”. Терпить…

А то наблизився якось день народження в Соньки. Думали вони із чоловіком, як і де його святкувати. Думали, а Сонька вирішила:

– Багато хто не бачив нашого ремонту і дизайну. Вдома святкуватимемо.

Два дні мати не відходила від плити. І смажила, і варила. І такого всього наготувала! Треба сказати, що Мотря була вмілою кухаркою. Столи накрили. Ноги в матері гудуть, втомилася. А тут і перші гості у двері дзвонять. Сонька – до матері:

– Мамо, ви, поки гості будуть, у ванні посидьте, бо у вас і одяг не модний, і манери сільські. Відчинила ванну та й посунула матір. До того ж замкнула двері. Рада Мотря, що є хоч де сісти.

Свято тривало до третьої ночі. Всі порозходились, про Мотрю згадали не одразу. Обсудили із чоловіком, як усе минуло, в кого який вигляд, роздивилися подарунки.

– Это все надо убрать. А то и стены запахом яств пропитаются. Надо сказать, что твоя мать обалденно готовит. Усе ж слопали гости дорогие. Зови, пусть убирает, − виніс вердикт зять.

– Виходьте та поприбирайте, бо я вже з ніг валюся, − гукнула Сонька вже в піжамі та й відчинила ванну.

Прибирала. Носила миски, збирала рештки, а на душі пекло: “Сільська, значить. Не модна. А ти ж де виросла, отака розумна та міська?” Мила посуд, доливаючи до води сліз. До ранку впоралась. Кухня сяяла. Гора тарілок. Купа ложок, виделок, ножів.

У кришталі перший промінь переломився рожево. Тихенько, щоб не розбудити господарів, Гармашка дістала з комори свої речі. Спакувалася. На тарілки поклала записку: “Загостювалась. Дякую за теплий прийом”. У неї більше не було сил, щоб хоч хвилину залишатись у цій квартирі. Поцілувала сонного внука і ступила за поріг. Ранковий морозець бринів єдиним словом “додому”. Зазирнула в гаманець. Дякувати Богові, там іще були якісь гроші. Насилу дісталась до того вокзалу.

Зимовими днями вулиці в селі порожні. Від автобусної зупинки бігла, мов злодійка. “Господи, хоч би нікого не зустріти”. До обійстя прибігла швидко.

– Здрастуй, моя ріднесенька хатонько! Як же мені було без тебе гірко. Тепер уже ніколи нікуди до кінця свого віку з тебе не піду. Вибач мені, нерозумній, − ніжно гладила одвірок.

Затопила… Холодно, бо півзими не топлено, але як легко та весело на душі. А тут і Трояниха на поріг:

− Повернулась? А що ж так швидко?

− Засумувала за домом. Не вмію я в місті жити. Сільська… − правди не сказала, бо соромно було за свою дитину.

Років через два Гармашка взяла до себе молоду сім’ю, щоб подружжя її доглядало за успадкування майна. Жила із чужими дітьми, як із найріднішими. Діток їм бавила, господарство доглядала. І ті люди її берегли, шкодували і поважали. А діти як любили! Чужі онуки вважали своєю бабусею. Де, було, зайде мова між однолітками, то малеча так і каже: “Наша рідненька дорога бабуся”.

Лана МАЙ

 

Н е   д о ч е к а в с я

– Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти, і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни лікують. Я тут не витримаю.

– Ви, тату, як мала дитина. Тепло вам, чисто, їсти маєте що, ще щось із дому привезу, ліки куплю.

– Я не хочу їсти, Васильку, я вже рік не був удома, – старий Петро намагається зазирнути синові в очі. – Я сам залишився в палаті, всіх забрали додому.

– Ну добре, добре, до свят іще чотири дні, якось буде.

Василь відвернувся до вікна, а втішений Петро почав ходити палатою, розповідаючи синові, що йому вже набагато краще.

Залишившись наодинці, припав поглядом до вікна. Весна… Плакучі верби, які хтось посадив на лікарняному подвір’ї, розпустилися і зазеленіли. Всюди так тихо.

– Усе-таки не всіх забирають рідні на світа, залишаються важкохворі й ті, в кого нікого немає.

Самотність знову почала огортати Петра і несамовито стискати у грудях.

– Як то витримати ще чотири дні? Коли приїду додому, зразу піду на цвинтар до Марії. О Маріє, серце моє розривається від згадки, що тебе немає.

Легенькі хмаринки пливуть і пливуть синім небом, то скупчуються, то бліднуть, і раптово вони губляться в безмежжі.

Білі покривала на лікарняних ліжках, запах ліків і тиша, що несамовито гнітить, обезкровлюють душу, що рветься на рідне подвір’я, де з’явився первоцвіт.

– Боже, Боже! Поверни мене додому, там шумить сосна коло хвіртки і від смутку за мною сивіє Маріїна могила, поверни мене на день-два, а тоді роби зі мною, що хочеш, – шепоче Петро, задихаючись від кашлю.

***

– Віруню, я привезу тата на свята додому, – Василь благально зазирнув у дружинині очі, спробувавши обійняти її за плечі. Віра нервово повела плечем і вивільнилась з обіймів.

– Ти добре знаєш, що твій тато хворий на туберкульоз і може заразити всю родину.

– Але ж лікар казав, що він давно не виділяє туберкульозних паличок. Тож не становить небезпеки для людей, що його оточують.

– Ти віриш тим лікарям? Я взагалі вже нікому і нічому не вірю. Ті лікарі тепер нічого не розуміють. Хіба лікар вболіває за нас? Більше хворих – більше грошей. Чи ти хочеш нас приректи на вічну недугу та загибель?

Віра замовкла і до вечора не відізвалася до Василя жодним словом, а вночі довго плакала, жалібно промовляючи, що Василь її не любить. Він пригортав дружину до грудей, цілував мокре від сліз обличчя, просив пробачення і вкотре повторював, що нічого з батьком не станеться, якщо перебуде свята в лікарні.

***

У суботу Петро не відходив од вікна. З болем дивився на сонце, що пересувалось небом, і на листочки, що зав’язувались у бруньках, на зелені паростки трави, які тягнулися до світла, і на гарних молодих лелек, що кружляли високо-високо.

– До вечора ще далеко, ти приїдеш, синку, по мене, приїдеш, Васильку. Десь у церкві Плащаницю прибрали. Марія з п’ятниці на суботу завжди всю ніч сиділа біля Плащаниці.

– За що тебе, Ісусе, розіп’яли? – промовив Петро голосно.

– За наші гріхи, за наші, а не за Твої, бо Ти був безгрішний. Безгрішний, а помер у такий страшний спосіб, щоб нас, грішних, урятувати. Які нелюдські муки Ти терпів. Прости мені, що розхлюпуюся із жалю, і не залишай мене одного, не залишай мене. Я чув, як лікар казав синові, що дозволяє взяти мене на кілька днів додому, що я вже незаразний.

Сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні промені на молоді крони. Принесли вечерю – молочну кашу, чай і шматочок хліба.

– А вас чому додому не забрали? – немолода жінка, яка принесла їжу, співчутливо подивилася на хворого. Не відповів, бо жаль стиснув спазмом горло. Коли вона через деякий час зайшла забрати посуд, то побачила: він до їжі не доторкнувся. Важко зітхнувши, понесла все до кухні.

Петро на мить відчув присутність Маріїного духу в палаті. Це відчуття було таке сильне, що він мало не знепритомнів. У грудях запекло, світ якось дивно хитнувся, а погляд не міг покинути плакучої верби, що так журливо опустила свої прекрасні розквітлі віти.

Притулився гарячою щокою до холодної подушки і так пролежав до ранку, не заплющивши очей.

Місяць зазирав у велике вікно, то ховаючись за хмарами, то виринаючи з-за них, кидав свій холодний відблиск на бліде, змучене хворобою обличчя та на сухі блискучі очі, в яких залягла невимовна туга.

***

Раненько на Великдень Василь із Вірою та восьмирічним Ромчиком пішли до церкви. Після служби Божої хотів їхати до лікарні, але приїхала в гості Вірина рідня. До вечора сиділи всі за багатим святковим столом, вітаючи одне одного з Воскресінням, співали “Христос Воскрес”, а також веселих українських гаївок. Василь відчув у грудях такий невимовний смуток, що не витримав і вийшов надвір. У церкві дзвонили на честь свята, а смуток переростав у страшний душевний біль, що ятрив серце. Згадав, як колись, саме на Великдень, десятирічним хлопчиком лежав після операції на апендицит у реанімаційному відділенні. До нього нікого з рідних не впускали, то тато весь день простояв під вікном. Він усміхався до Василька крізь сльози, ліпив із пластиліну тваринок і показував йому. Лікар відганяв тата від вікна, він відходив, знову повертався і стояв доти, доки Василько не заснув. Прокинувшись наступного дня на світанку, хлопчик знову побачив тата, який зазирав у вікно. Дотепер не знає, де ночував тоді батько…

Відпровадивши гостей, сумно сидів іще близько години, а потім ліг спати. Та заснути не міг. Віра горнулася до нього, цілувала й гаряче шепотіла, що кохає його. Вранці, готуючи для батька сумку з їжею, поклала туди найсмачнішу ковбасу, найдорожчі цукерки і кілька найкращих мандаринок.

Відчував себе таким спустошеним, що майже не чув її слів. У лікарні був вражений тишею, що залягла в коридорах. Не став дочікуватися ліфта, побіг сходами на сьомий поверх. Батькове ліжко було порожнє, лише пружини чорніли різким контрастом до білизни застелених ліжок. Ледь переставляючи важкі ноги, підійшов до чергової медичної сестри. Не чекаючи запитання, вона тихо промовила, що ніхто такого не очікував. Широкий інфаркт розірвав батькове серце саме на Великдень.

  • Робили все можливе, але, на превеликий жаль… – і замовкла…

Ольга ЯВОРСЬКА

 

Молитва заробітчанки

Юля прокинулася, коли сусідка смаковито сьорбнула каву. З надією поглянула на годинник. “За годину будемо вдома!” – прокоментувала та.

 Юля перевела погляд на ілюмінатор. Десь там, унизу, пропливали кудлаті, наче з вершкового крему, хмаринки. Жінка згадала, як у дитинстві уявляла, що саме на такій хмарковій перинці вкладається спати Господь… “Отче Наш, що єси на небесах…” – тихо затремтіло на устах. Мабуть, тому, що всім нам здається, що тут, у небі, Бог нас чує краще, Юля вирішила подумки порозмовляти з Ним так щиро, як тоді, в дитинстві:

“І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… Господи! Як же важко прощати тим, хто ніколи навіть і не подумає просити вибачення. Але я пробачила. Пробачила стареньким Лізі та Пауло, які не знущалися з мене, ні, але за кожної нагоди не забували натякнути, що я їм їхній хліб, п’ю їхню воду, живу в їхній країні. Словом, я – Ніхто, а звуть мене Ніяк. Добре, що хоч гроші платили вчасно, тож працювала в них довгих чотири роки. А втім, й ображатися на них нема за що. Бо як же інакше назвати людину, яка із червоним дипломом з економіки миє чужі туалети? Я справді Ніщо, бо навіть своїй країні не потрібна. Її я теж пробачила. Щоправда, перших півроку, як приїхала до Неаполя, щоночі проклинала свою “дорогу” Батьківщину за те, що батько після закриття заводу не зміг ніде влаштуватися на роботу, бо, коли тобі виповнюється 45 років, тебе вже нікуди не беруть. Що маму в лікарні перевели на неповне медсестринське навантаження, а її заробітної плати вистачало на оплату комунальних послуг і сякий-такий продовольчий кошик. Щоночі кричала від болю, адже там, удома, залишилася однорічна донечка, а я за порадою подруги поїхала, бо іншого виходу не бачила. А потім, коли почала зустрічати десятки своїх земляків та землячок і товаришувати з ними, наче зрозуміла, що це сама Україна стоїть перед Європою на колінах. І змогла пробачити.

Чоловікові своєму, тепер уже “колишньому”, пробачила. Ну нічого не вдієш! Не міг він із вищою економічною освітою працювати ані водієм, ані продавцем, а робота у фінансовому відділі районної адміністрації не давала йому морального задоволення. Попрацював півтора місяця і написав заяву на звільнення. А те, що нашій сім’ї гроші були потрібні, то це від того, що я, як казала свекруха, не вмію заощаджувати. А на чому ж я мала економити? На дитячому харчуванні чи, може, самій не їсти? Я й так економила, де тільки могла. Все одно свекруха в кожному моєму кроці шукала привід для докорів.

Пам’ятаю той вечір, коли повідомила Євгенові про те, що, напевно, поїду до Італії, бо тут перспектив із роботою жодних, сподівалась, що він скаже рятівне: “Нікуди ти не поїдеш. Я – чоловік, я сам забезпечу свою родину”, а він… розсміявся, кинув єхидно: “Заробітчанка”, – і, діставши пиво із холодильника, пішов спілкуватися з телевізором. А наступного дня до помешкання влетіла розчервоніла свекруха і з порога повідомила, що знає про ці всі “заробляння” і її єдиному синові така дружина не потрібна. Якщо, мовляв, хоче їхати, то лише після розлучення.

А він мовчав, бо ж мама краще знає. А через кілька днів зібрав речі й пішов… до мами, мабуть. Бо вже перед самим від’їздом отримала документи на розлучення: видно, добре хтось попрацював, що їй не треба було й до суду йти, а так… лиш підпис поставити.

Пробачила свекрусі, що сина через місяць одружила з якоюсь заможненькою кралею, а мене, як мама пише, не втомлюється брудом поливати й досі. Пробачила, Господи, чесно-чесно!”

У пам’яті пробігали рядки з маминих листів, у яких вона писала, як росте її Віточка, які книжечки любить, із ким товаришує. Юля читала кожен щоночі й заливалася слізьми.

Її Вітуся, як італійці кажуть, “Життя”, була сенсом усього  перебування тут. Дні рахувала, секунди, але це ж чотири роки!

Унизу замиготіли вогні аеропорту. Сусідка усміхнулась: “Ну ось уже удома!” Юлі захотілося втиснутись у крісло літака: злякалася, наче перед іспитом. Коли відлітала, її доня лишень перші кроки зробила, а тепер садочок закінчує. Як вона її зустріне?

Й ось він, зал очікування. З літака, що курсував за рейсом “Бреша-Львів”, виходить чимало людей. Чути сміх, поцілунки, радісні привітання. Юля ніяково шукає серед натовпу своїх. Раптом  біля стіни вона вгледіла чорні, як перестиглі черешні, оченята. Дівчатко тримало в одній руці червоні тюльпани, а іншою тягло за рукав бабусю: “Ну де моя мама?”

Юля  не підійшла, а підлетіла до неї, впала на коліна і почала цілувати, заливаючи сльозами доньчину голівку, щічки та новеньку сукеночку. “Віточко, донечко, пробач за те, що мене так довго не було, пробач…” – шепотіла крізь плач. А дівчатко, вкривши маму тюльпанами, гладило її русяві коси:

“Мамо, ти ж приїхала! Ти ж тепер будеш мамою! Не плач!”

Людмила ГЛУХОВА

                             

Як я шукала своє кохання

У житті, як на довгій ниві, всіляке буває: то радість зустріне променевою усмішкою, то смуток повіє холодом, а ще буває, що життя тягнеться різнобарвною веселкою. І забуваються всі негаразди, і журба ховається в темні закутки. Тоді життя прекрасне, світ сприймаєш реально, очі світяться любов’ю і спокоєм.

А коли зберуться четверо-п’ятеро жінок у лікарняній палаті, не заснеш до ранку: все в розмовах про сімейне життя. Сховаються десь хвороби і слухають мудрі жіночі слова материнства, відданості та любові. Хай йому грець, життя прекрасне й веселкове!

 Одна із жінок у палаті сказала:

– Та все-таки найкраще говорити про кохання. Про те кохання, що творить життя. А що нам, жінкам, потрібно? Щоб нас любили і поважали.

Тут у розмову втрутилася Поліна:

– А ще на руках носили, приносили оберемки квітів, дорогі подарунки, возили нас на курорти, одягали, наче королев, щоб… – і не доказала, бо її перебила сусідка:

– Сміх і гріх у ваших вустах. Звичайно, ми, жінки, вимогливі, але одне найважливіше (вона піднесла вказівний палець) – бути коханою навік, без курортів, сонячних пляжів, дорогих парфумів. Просто жити, як Господь велів, і будеш щасливою.

– Не знаю, як ви, – промовила милозвучно жінка. – Я ціную тоді, коли мене цінують. Я люблю, коли мене люблять. Не хочу, щоб мене кидали під ноги, а потім використовували, наче якусь річ. Я не валіза без ручки. Я – жінка! Коли коханий це розумітиме, я буду ніжна й лагідна, як лань. Ось так!

Тут озвалася Катерина, кажучи, що, проживши багато років із чоловіком, переконалася, що тепер кохає його більше, ніж до шлюбу. Жінки затихли усміхаючись, вони не сперечалися з Катериною, бо серед них вона була найстаршою. Хтось кинув:  

– Увага, слухаймо Катрю, адже вона має подружній досвід зрілої дружини!

Веселим сміхом залилося жіноцтво, та довелося слухати.

Катерина народилася в селі, в мальовничій місцевості Львівщини. Тоді звали її Катрусею. Була гарною дівчиною, ставною. Йшла гордо, несучи на плечах дві важкі русі коси. Очі блакитні, як синь неба. Хлопці просто крутилися біля дівчини метеликами, та ніхто не насмілювався проводжати її додому.

Катруся бачила не раз, як пильно дивиться на неї Петро, але її серце не мліло від його погляду. Відводила свій погляд і сама чимчикувала до свого двору. Вона не могла здогадатися, їй навіть на думку не спадало, що майже два роки Петро тихцем проводив її додому. Він не зважав на те, що лив дощ як із відра, що вітер здіймав снігову заметіль. Просто йшов непомітно і милувався нею. А потім повертався до своєї оселі, коли згасало світло в її вікнах. Про це розповів їй пізніше. Та про те, що Петро впадає за донькою, знала мати Катрусі.

– Правду кажучи, я боялася темряви, – розповідала Катерина. – У селі немає ліхтарів, як у Львові, не світять і не миготять реклами. Я чула не раз, як щось чвакає позаду мене й важко сопе. Не озиралася назад, уже на ґанку переводила подих. Ледве не забула сказати, що мій дім стоїть далеко від села – так збудували батьки. А ще село розділяє річка, треба перейти кладку, а від ходьби вона так хиталася, що аж зірки рухалися. Вони відбивалися в чистій воді, коли літні вечори-ночі були місячні.

Одного разу Петро не розрахував своїх сил, упав у воду з кладки. Так шубовснуло, що я навіть не пам’ятаю, як опинилася вдома на ґанку. Серце стукотіло від страху, але цікавість узяла гору. Повернулася до кладки, а Петро борсається вже біля берега, ще й лається: “Нічого, Катре, все одно будеш моєю, хай йому грець! Шкода нового костюма і лакових туфель…”

А мене такий сміх узяв, – продовжувала Катерина, – регочу голосно, бо з Петра стікала вода, ще й щось заплуталося в кучерях. І знаєте, що я зробила? Крутнулась гонористо, гримнула хвірткою, загасила світло.

На хвилину жінка стихла, а хотіла сказати, що він був вартий того, щоб вона допомогла йому привести себе до ладу, бо жив на протилежному боці річки, в іншому кутку села. Та не зробила цього – твердила, що не подобається їй, не кохає його – і все!

– Та він не покинув мене, продовжував і далі ходити за мною. Одного разу трапилось таке. Коли я перейшла ту кладку, у воротях стояла моя мати, яка грізно сказала: “Стій, дівко, ще не всі перейшли кладку. Ходи, ходи, Петре, годі в сутінках ховатись”.

Петро підійшов, а я мовчала. Мати продовжувала: “Ходімо в оселю…”

А потім як розійшлася: “То скажіть, любі діти, доки я не досипатиму, за вас хвилюватися, а вдень у мене роботи багато, а ви в хованки бавитеся. Так що, Петре, не мовчи, маєш сьогодні шанс! Бо як утратиш, марна твоя праця, що ходив у темряві два роки. Ото вас залишаю, порозумійтеся”. Грюкнула дверима, ми залишились наодинці.

А варто сказати, що я ніколи не сперечалася з мамою. Ні-ні, я не боялася матері, так було заведено в нашій сім’ї. А тоді ми з Петром просиділи до ранку, більше мовчали, ніж говорили, я у всьому звинувачувала Петра.

За обідом мати сказала мені: “Дівча, скинь свій гонор. Такого хлопця, як голку в сіні, треба шукати, повір моєму материнському чуттю”. Після таких нотацій із клубу чи від подружок ми поверталися разом із Петром. Щоправда, мовчали, а коли йшли близько одне біля одного, він брав мене за руку, а я виривалася й бігла до будинку, щоб мати не бачила моєї поведінки. Та кажуть, що час усе змінює. І це правда. Сама не знаю, як погодилась на заміжжя. Відгуляли весілля – гучне й радісне! І дякувати Богові! Народила йому дітей – Петро ходив півнем, а мене просто на руках носив!

Тут засміялися жінки в палаті, кажучи, чи часом не носив її на руках через кладку?

– Смійтеся, смійтеся, але скажу відверто: дурна була молодою. У подружньому житті найважливіше – кохання чоловіка. А ми, жінки, сумирні, приживемося. Так і сталося зі мною. Дякувати Богові, що матуся навчила, якого чоловіка обирати.

Серед жінок прокотився сміх, а Катерина продовжувала:

– Не кохала, а тепер кохаю, адже боюся його втратити. Якось треба було пасти череду корів. Я пішла до своєї праці, Петро з кумом Василем пасли череду корів. А корів було близько ста! Мій Петро, скажу, до горілки слабенький, а кум Василь – мастак. Ото хильнули обоє і забули, що пасуть череду. Петра зморило одразу ж, а кум Василь оговтався тоді, коли корови самі пішли в село. Стемніло, корови перейшли річку і в село – по своїх домівках. Тут і розпочалось!

 

“Катре, – прибігла сусідка, – де моя корова?” А за нею ще кілька жінок. Я за палицю – і ми побігли в поле. Дорогою плентався кум Василь. Від нього я нічого не довідалась. Шукали, шукали тих корів, ліхтарики світили – так ні з чим і повернулися в село. Втім, корівки самі зайшли у стійла – мабуть, паслися у садках.

Ідучи додому, думала, що віддам належне Петру за череду, аж язик свербів дошкулити йому за те, що послухав кума тієї оковитої спробувати. Та катма! Петра вдома не було! Аж присіла на поріг від страху. Де ж він, що з ним трапилося? Надворі – темна ніч. Не знаю, що сталося зі мною. Я побігла на пасовище. Світила ліхтарем, шукала, та марно. Біля серця щось нило, сльози текли з відчаю. Звинувачувала себе, що не закликала людей на допомогу. Враз подумала, якщо корови пішли у брід, то, напевне, й Петро гайнув через кладку. Я ще більше захвилювалася. Річка в тому місці глибока. Побігла щосили до кладки. Світло впало на схилену постать біля кладки. Це був Петро. Він спав. Розбудила, цілувала, раз у раз промовляючи: “Дурню, навіщо ти пив ту оковиту?”

“Ні, я не дурень, – сказав Петро й міцно обійняв Катерину.

Обоє були брудні, мокрі і спітнілі. Вдома милися, перевдягались, чепурилися. Сидячи біля чоловіка, який спав, стиха говорила: “Як добре, що все так закінчилося. Не знаю, як би пережила втрату. Річка бурхлива, ліс близько…”

Повірте, не кохала, а тепер кохаю і боюся втратити своє кохання…

Жінки затихли, а потім, голосно сміючись, пригадували свої сімейні пригоди.

– Смійтеся на здоров’я, – сказала Катерина, – та пам’ятайте, що кохання треба завоювати, і в таких випадках також… А сміхотерапія лише поліпшує здоров’я. Але лягаймо нарешті спати, бо вже світає…

Народжувався новий день – день життя вічної любові…

Василина КОЗАК

 

Завтра не настане ніколи
Мені можна закинути, що, мовляв, неповно висвітлила цей день життя різних людей. Згодна. Адже не так легко описати трагедію, незворотність подій одного дня, який усіх розкидав по різні боки буття.
…А день був просто чудовим: теплий, вересневий, сонячний. Юля поспішала зі сніданком, адже мама повернеться з нічної зміни, а їй сьогодні на роботу. Батько – колишній військовий, пенсіонер, йому поспішати нікуди не треба, ремонтує телевізори вдома, тож хай відпочиває, йому це корисно, он уже зранку поскаржився на біль у серці. Приготувала улюблені батькові сирники, заварила м’ятний час і подала татусеві просто в ліжко:
– Вставати забороняю, снідай у ліжку, шановний наш командире! – пожартувала Юля і поцілувала батька в щоку. – Полежи, татку, хоча б поки мама не повернеться з роботи, ну, будь ласочка, прошу тебе.
– Слухаю і підкоряюся! – підхопив гумористичний тон розмови батько. – Ану сядь на хвилинку. Дай-но подивлюсь, як ти сьогодні “загримувалась” на роботу. Ну от, це ж занадто, стільки косметики! Вона тільки псує твою вроду, ти ж красуня в мене, така ж, як і твоя мама. І коси, коси – просто хвилі Чорного моря!
– Ну, годі вже мене хвалити. Я тобі ще чаю з м’ятою дам, щоби для твого серця було добре, щоб воно було сильне і ти витанцьовував на моєму весіллі!
– Воно вже не болить, доню, от ти посиділа, пощебетала біля мене, і як не було нічого! Ну, хіба трохи тисне, наче душить, і чомусь тривожно… Та не зважай. Ось увечері…
– А ввечері, – перебила його Юля, – а ввечері, таточку, ми прийдемо з Артемом, дещо обговорити треба, через тиждень – весілля. І ще завтра повертається його мати, так що я нарешті побачу свою весільну сукню. Це ж треба, в мене буде сукня з московського весільного салону! 
Юля хоч і поспішала, але не могла стриматись, щоб не розповісти все батькові, з яким звикла і ділитись всім, і радитись. Була ще дуже юна і могла б не квапитися із заміжжям. Та переконала батьків, познайомивши з обранцем. Артем був старшим, закінчив Харківський університет, саме почав працювати. Юлька ж планувала навчатися заочно, що вже і зробила, успішно склавши іспити. На роботу влаштувалась майже одразу. Батьки бачили доньку щасливою, а її очі, які випромінювали неймовірне сяйво, остаточно переконали їх сказати закоханим: “Так”.
Виходячи зі спальні батьків, уже у дверях, Юля на мить затрималась, помахала батькові рукою і раптом згадала, що після роботи затримається: вони йдуть на концерт. Так що, може, й не вдасться сьогодні побалакати, але завтра – неодмінно. Будуть “як штик” на вечерю і про все поговорять, всі подробиці узгодять. Знаючи, як батько любить її пишне волосся, Юля крутнулась, щоб воно розсипалося по плечах, і вибігла з квартири.
День як день. Робота. Зустрічі. Обідня перерва. Подруги повідомили, так, між іншим, що на концерті її чекає сюрприз. Про щось там Артем уже домовився зі своїм товаришем Сашком, який виступатиме у клубі зі своїми хлопцями: він і соліст, і гітарист. Тож Юлька не могла дочекатись концерту й того особливого моменту, коли буде сюрприз для неї. А час і так летів! Летів шалено, неначе хотів догодити чорноокій тендітній закоханій, яка з нетерпінням чекала зустрічі із щастям. Артем із Сашком забрали її з роботи, товариш поспішав, щоб до початку концерту ще прорепетирувати, а закохані затримались на мить і поцілувались. Сашко пожартував:
– Дивіться, не перецілуйтеся, бо ще ж усе життя попереду, набридне надалі! Розтягуйте задоволення!
– Не журись, нашого кохання вистачать іще мінімум на сто років! – заспокоїв товариша Артем. – Іще і дітям, і онукам передамо і навчимо їх, як треба кохати!
– Тільки так! – зашарілась Юля і заховала своє почервоніле обличчя на грудях коханого. Бо якось соромно отак відкрито радіти і мріяти про майбутніх дітей.
– Ну, якщо так, то я ж тільки “за”, – підсумував Сашко. – І заздалегідь прошу дати мені змогу бути хрещеним батьком вашого первістка! Все! На коней! Запізнююсь.
До клубу доїхали швидко, юрба молоді зустріла машину криками, вигуками радості, оплесками, адже за кермом був їхній улюблений співак – Олександр. Його талант виконавця як власних пісень, так і пісень професійних композиторів упевнено і заслужено завоював любов слухацької аудиторії не лише цього селища. Особливо подобалися пісні, які написав Сашко в Афганістані та й після повернення звідти. Їх слухали, затамувавши подих… А на сьогоднішньому концерті, як і обіцяв, Сашко виконав пісню для Юлі, музичне освідчення його друга Артема. Після оплесків пожартував, що, мовляв, думали вперше виконати пісню на весіллі, але навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?! 
Після концерту – дискотека, танці до знемоги, бо коли ж іще так натанцюєшся! Вже біля опівночі Сашко завів свого “Жигуля” і пообіцяв відвести всіх до домівок спати.
– Зауважте, шановні, – пафосно звернувся до закоханих, – окремо спати. Поки­ що, – і, лукаво підморгнувши Юлі, повернув машину в напрямку залізничного переїзду. До селища Артема. Його відвезуть першим, бо нареченому найдальше. Потім повернуться знову сюди, вийде Юля, вона ж просто їде з ними, щоб довше побути з коханим і щоб Сашко не повертався самотою. А тоді вже Сашко поїде до себе додому. Погодились усі: ще б пак, якийсь час іще будуть разом і у продовження чудового вечора обговорюватимуть концерт, успіх Сашкового виступу, вигуки фанаток. Говоритимуть про все одразу і ні про що конкретно, море емоцій і щастя бути разом. Закохані, їхній товариш… Нічна дорога.
– А коли ти почав писати такі гарні пісні? – звернулась Юля до Сашка, бо давно хотіла про це дізнатись.
– Ну коли? Коли? – Сашко наче й сам здивувався запитанню. – Здебільшого – в Афгані. Та говорити про це зараз не хочу. Не зараз. Пізніше. Колись.
– Після весілля більше розкажеш. Гаразд? – допитувалася Юля.
– Може, тоді краще вже після хрестин, – намагався віджартуватися Сашко.
Раптом Юля скрикнула:
– Хлопці, ой, лихо, що ж це таке?..
Та Артем із Сашком і самі нічого не могли зрозуміти. Назустріч їм із шаленою швидкістю неслась “освітлена гора”. Це був КрАЗ. Величезна машина, самі колеса якої були вищі за “Жигулі”. Світло фар засліпило всіх: і Сашка за кермом, і Юлю з Артемом, що притислись одне до одного на задньому сидінні. Не зрозуміло, чому водій КрАЗу не зменшував швидкості перед залізничним переїздом, не реагував на сигнали інших машин, які просто розсипались урізнобіч.
…Сашко до останнього намагався уникнути зіткнення з машиною, яка мчала серединою дороги, повертаючи то праворуч,  то ліворуч… Не вистачило кількох хвилин чи, може, й секунд…
На величезній швидкості КрАЗ зім’яв “Жигулі” і, не зупинившись і не повернувши, хоча дорога попереду робила закрут, продовжував летіти вперед, аж поки не врізався в дерево і нарешті не спинився. Люди вистрибували з автівок і поспішали, хто до “Жигулів”, хто до КрАЗу, думаючи, що із шофером лихо, раз він так мчав, що сам навіть не зміг зупинитися. Може, із серцем щось? 
Скрегочучи гальмами, зупинилась міліцейська машина. Даївці проїздили цією дорогою й опинились на місці події майже одразу.
Біля розтрощених “Жигулів” – шум, гамір, лайка, хтось знепритомнів. Люди не могли ні опанувати себе, ні стриматися, бо те, що вони побачили, було важко витримати. Ще хтось підбігав, на ходу волаючи: “Рятуйте їх швидко!” – але замовкав на півслові, бо… що можна було зробити?!! 
Тим часом відчинили дверцята кабіни КрАЗу, в ніздрі вдарив запах перегару. Хтось упізнав горе-водія:
– Та це ж та зараза, яка часто п’яною за кермо сідає! Цей водій же не раз вихвалявся, що вип’є, скільки захоче, і все одно їхатиме, як ас. От гад!
Коли п’яного, як чіп, водія насилу виволокли з кабіни, він витріщив очі й невдоволено запитав:  
– Що таке? Це що, хіба гараж?!
Чоловіки поволокли його до розтрощених “Жигулів”, біля яких асфальтом розпливалась кров.
Той щось бурмотів, мовляв, їхав нормально, чого його смикають, ну, випив, так, зовсім трішки… але… він вправний водій, і йому це не шкодить. Раптом він спіткнувся, вирвався з рук і, впавши навколішки, обличчям в обличчя зіткнувся з головою Юлі, яку відрізало та викинуло з машини на асфальт…
Даївці ледве врятували водія КрАЗу від самосуду…

… Юлині батьки не спали. Ніч була зоряна. Вони розмовляли про приїзд свахи з Москви, вона жила давно сама, овдовіла ще, як Артем був малим. Зустрінуть самі, їм ближче, до того ж у них своя машина. Після весілля перепишуть машину на зятя. Хай їздять тепер молоді – і до них, і до його матері. Розмовляли про те, якого доброго хлопця виховала сваха, він їм уже став як син. Тямущий. Згадували своє знайомство, народження доньки.
…Дзвінок у двері батько відчув, а тоді вже почув. Дивина. Хто б це? У Юлі свої ключі є. Пішла до дверей дружина. Зайшли чоловіки, серед них впав у вічі один – працівник ДАІ. Батько слухав  і не вірив жодному слову: яка аварія? Про що вони? Сашко – чудовий водій, в Афгані БТР водив, проскакував під вогнем! Зараз, ось зараз повернеться їхня Юля, пощебече, як завжди, і ляже спати! Завтра ж на роботу…
І жінці не треба кричати, бо це помилка. Все з’ясується. І лише коли даївець сказав іншому – не йому, не батькові, – що вперше бачив такої сили удар, що аж голова дівчини з розкішним волоссям, як зрізана, відлетіла на асфальт, батько знепритомнів…
На ранок матір Артема зустріли друзі нареченого. Змушені були просто на пероні повідомити про аварію. Жінка не хотіла і кроку ступити без пояснень, чому не зустрічає її син. Почувши страшну новину, впустила сумку з покупками, вона розкрилась – і на асфальт випав одяг для наречених. А фата, сніжно-біла, невагома, піднялася над пероном і злетіла в повітрі. Ніхто не кинувся її ловити, всі стояли і не могли зрушити з місця. 
Похорон був третього дня. На одному із цвинтарів Харківщини ховали Юлю, маленьку, тендітну наречену, та її батька, який так і не передав свою єдину доньку перед вінцем коханому і пережити її не зміг… Не витримало серце…
В іншому селищі ховали Артема – біля його батька. Поховали й талановитого співака Олександра, виконавця авторських пісень, батька двох діточок. Він пройшов Афган, щоб загинути вдома, на рідній землі, від руки легковажного п’яного шофера.
Десь за півроку мати поквапилася поставити пам’ятники на могилах найдорожчих їй людей: донечки Юлі й чоловіка. І сама ще до роковин із дня трагічної загибелі Юлі та смерті чоловіка до них долучилась. І хто б не бував на цьому цвинтарі, не може пройти повз, щоб не зупинитись біля цих трьох могил – там поховано молодих іще батьків, які не дожили й до п’ятдесятиріччя, і їхню юну доньку, вісімнадцятирічну наречену Юлю, яка загинула за кілька днів до власного весілля…
Загубленим життям уже байдуже до запізнілого прозріння і каяття водія-вбивці, суду над ним… Його щирих обіцянок більше ніколи не те щоб не пити, а й не нюхати!  

Давні греки були мудрими людьми. Свого часу Перикл говорив, що позбавити державу молоді – це те ж саме, що залишити рік без весни… “Не вбивайте нас, не вбивайте в році весну!” – це просить вона, тендітна красуня Юля, і мовчазний, надійний Артем, які просто хотіли жити, кохати, народжувати дітей, прожити своє літо, насолодитись осінню і разом зустріти зиму свого життя… все, що могло бути в їхньому спільному житті завтра і післязавтра, і потім, потім…
Чи могли вони уявити, що через егоїстичну примху самовпевненого водія – “п’ю, бо хочу!” – їхнє завтра не настане ніколи.
Галина ГУМЕНЮК

 


Зірка, спіймана в долоні 
…Оксана сама ставила запитання й сама ж на них відповідала. За її словами виходило, що Олег – стовідсотковий негідник. І що, маючи таке ганебне минуле, він не має права мріяти про майбутнє з Оксаною. А яке минуле? Три рочки, карооке янголятко – його копія…
– Ти можеш зрозуміти, що та історія не має нічого спільного з нашою? – запитав він і повернув ключ запалювання. Олег загадав: якщо вона зараз відповість хоча б “наразі ні, але я спробую”, то він повезе її до себе. Дорогою вони заїдуть купити вина, фруктів і сиру, влаштують романтичну вечерю… І все знову увійде в колію. А якщо скаже “ні, не хочу нічого розуміти”, доведеться її висадити там, де вона скаже.
– А ти? Ти можеш зрозуміти, що я не в змозі цього збагнути? – випалила Оксана. Потім голосно зітхнула, наче виринула з-під води по ковток свіжого повітря, і… почалося. Олег думав, що дорослі не вміють плакати так, як діти. Тоненько завиваючи, схлипуючи, стискала в кулачку кінчик шалика…
Олег не знав, що робити. Тому що плакала кохана жінка  точнісінько так, як це робить його донька Оленка. Тільки Оленка плакала завжди через некуплену чергову іграшку, а Оксана – через те, що є Оленка…
– Зі мною ти був такий обережний, як загін саперів. Про спільних дітей навіть не йшлося… А з якоюсь Маруською – гоп! – і народили дитину… І це при тому, що мене ти начебто кохаєш, а Маруську ніколи не кохав, – захлиналася сльозами Оксана.
– Світлана, – глухо сказав Олег. 
– Що “Світлана”? – не зрозуміла Оксана.
– Її звати не Маруська, а Світлана.
Наступної секунди гримнули дверцята автівки, й Олег подумав, що Оксану він запам’ятає зі спини. У бежевому плащику, вона бігла під весняним дощем без парасольки… Ні, звичайно, є чимало інших приємних спогадів, але цей буде останнім. Як кажуть за кадром у фільмах, “це була остання їхня зустріч…”
…А що Світлана? Він знав Світлану давно: колись подобалася, певний час навіть дуже. Не стерво, не істеричка, не злюка. Не можна сказати, що вона як Мати Тереза – спокійна, як танк, і добра, як чарівна фея. Просто в неї не було якостей, які можна назвати негативними… І тому молоді люди якось непомітно стали близькими. Все ж таки 28-річний вік навіює думки про парне співіснування, про близьку людину…
Вони разом ходили в гості, влітку їздили на море. Мабуть, їх можна було назвати парою. Вона ніколи не запитувала, чи Олег її кохає. І сама не розповідала про свої почуття до нього. Вони мовчки визнавали, що їм зручно разом. Планів щодо подальшого життя не будували. Але Олег був вдячний їй хоча б за те, що жінка заповнювала його час, який він раніше витрачав на пиво, відвідування спортивного клубу й на інші нікому не потрібні розваги.
– Шість тижнів, – якось дуже спокійно сказала Світлана. – Я думаю залишити дитину. Мені минуло 28. Та й ти прекрасний тато.
Олег зрадів. І нехай Оксана сердиться і не розуміє, але тоді справді зрадів, що в нього буде дитина. Яка дурниця – кохаєш чи не кохаєш… Урешті-решт, людина стала тобі близькою й не боїться народити від тебе. Світлана ніколи не поцікавилася, чи, бува, в Олеговій родині не було калік, пияків, шизофреників. Просто повірила… І завдяки їй Олег зрозумів, що його життя на цьому світі не таке вже й беззмістовне. Бо в нього тепер буде хтось – маленька людина, на яку він зможе дивитися ошалілими від щастя очима, яка називатиме його татком…
– Ти хочеш, щоб ми одружилися? – запитав у Світлани.
– Навіщо? – щиро здивувалася вона. – Не думаю, що нам треба щось змінювати в житті. Ти приходитимеш, коли захочеш, допомагатимеш. У твоїй порядності я не сумніваюся…
Олег був їй безмежно вдячний. Він не відчував тривожної ніжності, дивлячись на живіт Світлани, в нього не з’являлося бажання притулити до нього вухо і слухати, як його дитина гупає ніженьками. Єдине, про що мріяв, – це про сина. 
Народилася Оленка. Мабуть, усе було б по-іншому, можливо, Олег би все ж таки наполягав на шлюбі, якби це був хлопчик. Він навчив би сина рибалити, розпалювати вогнище за допомогою кількох сірників… У призначений термін Олег отримав на руки 3 кілограми 700 грамів, маленьку кирпату карооку красуню. Залишитися на ніч Світлана дозволила лише в той день, коли їх виписали з пологового будинку, бо з’ясувалося, що немає потреби в батьківських колискових пісеньках посеред ночі: Оленка дуже добре спала. Крім того, з’їхалася вся дорога родина – Світланині батьки, тітки з дядьками… Олег двічі на тиждень гуляв з Оленкою, допомагав грошима, возив до лікарів.
“Ніколи тобі не повірю, що ти не маєш почуття до мами своєї доньки!” – ображено кинула Оксана під час сварки… Як міг пояснити Олег своїй коханій ревнивиці, блондинці інопланетній, що іноді саме так трапляється в житті. Тримаєш на руках свою дитину і просто млієш від щастя. А от дивишся на маму своєї дитини – і нічого такого не відчуваєш. Ну, народила. Молодчина. Поважає і поважатиме. До речі, після того, як сказали, що буде дитина, Олег зі Світланою більше не були близькими. І він не наполягав. А потім зустрів Оксану.
Як тільки побачив її вперше, зрозумів: тут будуть серйозні стосунки. Хоча вона зовсім не належить до жінок, які йому подобаються. Блондинка спортивної статури, з короткою стрижкою – повна протилежність довгокосим брюнеткам, від яких Олегові перехоплювало подих. 
Чи то річ у тому, що Оксані лише 20 років, чи й правду кажуть: серцю не накажеш, але Олегові за ці три тижні мало не вискочило то серце. Три тижні шаленства. Починаючи від п’ятого вечора побачень, коли він запросив Оксану до себе і… словом, додому вона заїжджала  лише по одяг. Як було добре їм удвох! В Оксани – канікули в інституті, батьки – люди мудрі – все зрозуміли, Олег у відпустці й безнадійно закоханий. Єдине, чого дуже боявся, – різниці у віці. І  наразі не поспішав розповідати про доньку.  
Олег телефонував Світлані, щось казав про важливу роботу, заїжджав провідати Оленку, коли Оксана ходила в гості до подруг. А потім його чекали прості життєві радощі. Зовсім по-іншому, ніж зі Світланою. Там Олег не говорив про почуття, просто не мав бажання. А тут не міг не говорити. Майбутнього без Оксани він собі не уявляв.
Того дня стало холодніше, літо закінчувалося. Оксана лежала на дивані в Олеговому светрі та в махрових шкарпетках, він робив їй “антицелюлітний” масаж, а насправді загравав до коханої. І раптом вона, ніби між іншим, запитала:
– А до мене ти мав якісь серйозні стосунки з іншими жінками?
У цей момент Олег зрозумів, що саме зараз настав час про все розповісти. От тільки дібрати правильних слів йому не вдалося. 
– Та як тобі сказати… Нічого серйозного не було. Але в мене є дитина, дівчинка, їй три рочки, називається Оленка.
Він не знав, що жінки вміють за секунду натягнути коротенький светр до п’ят. І, не відштовхуючись, стрибнути в інший куток кімнати. Одразу ж настав вечір… А за ним – вересень.
Їхня перша зустріч із того пам’ятного дня. Оксана весь тиждень не брала слухавки, а сьогодні погодилася поговорити на нейтральній території. По дахові автівки тарабанив дощ, тихесенько співало радіо.
– Оксано, я не розумію, в чому річ? Ну, маю я доньку – і що тепер?! – Олег ледве стримувався, щоб не зірватися на крик.
– І не треба тобі розуміти! – вигукнула Оксана. – Всі твої слова про те, що ти нікого в житті не кохав так, як мене, – суцільна брехня!
– Я ніколи тобі не брехав! Може, коли ти подорослішаєш, зрозумієш, що іноді таке трапляється. Не знав я, що колись зустріну тебе! Не знав! І що тепер? Не зустрічатися із жінками? Це життя, зрозумій. Мені здалося, що ти доросла людина і поважатимеш моє минуле.
– Ніколи в житті не повірю, що ти не маєш почуттів до її мами!
Олег втомився. Він знову пояснював, що не всім випадає щастя зустріти справжнє кохання, не кожному вдається піймати зірку в долоні. Але ж ті люди не помирають від горя. Вони живуть так, як інші. Також поєднують із кимось свою долю, народжують дітей. І, якщо їм пощастить знайти свою половинку, дуже добре. Найважливіше, щоб та друга половинка розуміла, як це нерозумно відмовлятися від щастя. А особливо безглуздо – карати людину лише за те, що вона має дитину.
Так, він кохає Оксану, він мріє, щоб вони були разом і щоб у них народилися діти. Але ж уже є Оленка, і вона його дитина. І цього пункту не можна викреслити із життя…
– Ти можеш зрозуміти, що та історія не має нічого спільного з нашою? – запитав Олег і повернув ключ запалювання…
А потім Оксана побігла у вересневий дощ. Без парасолі та без надій…

Олег вів Оленку з дитячого садка. Сьогодні п’ятниця, на вихідні донька мала залишитися в нього. Оленка розповідала, що тепер у садочку є тваринки – папужки та морські свинки. Іра поводилася добре, тому вихователька їй дозволила погодувати папужок. А Оленці не дозволила, бо вона не з’їла котлети на обід.  
Олег сміявся, стискав Оленчину ручку, переносив її через осінні ковбані й поправляв дощовичок. А потім звів очі й… мало не вмер. Перед його під’їздом стояла Оксана – бліда, худа, зате найкрасивіша жінка у світі…
Оленка тягнула його за руку, але Олег не міг ступити й кроку. Тоді Оксана сама пішла назустріч, ледь торкнувшись його щоки, прошепотіла:
– Тільки нехай вона не називає мене “тітка Оксана”. Краще просто Оксана…
 ГАЛИНА ЯРЕМА

 

Хто любить, той вибачає

Батьків не обманиш! Ти їм сотню разів повторюй, що все нормально, а вони все одно розуміють, що все навіть і близько не так. Отак і тепер дивилася свекруха на сумну невістку і подумки відгадувала причину чергової сварки. “І чого їм не живеться спокійно? – розмірковувала собі, – з любові ж побралися!” І вирішила за вечерею “зарадити” справі.

– А пам’ятаєш, Ромчику, як ти вперше привіз Олю до нас знайомитися? Їй тоді вареники із черешнями найбільше засмакували.

– От вона тебе за ті черешні й полюбила! – підморгнув до сина батько.

 Всі дружно розсміялися. Роман глянув на дружину, але вона відвела погляд. Точнісінько так, як тоді, в перші дні їхнього знайомства. Кілька днів він приходив до неї в гуртожиток, і поки подружки щебетали, пропонуючи чай і домашнє печиво, Оля демонстративно писала конспекти. Може, й привабила вона його своєю неприступністю. Але коли то було, он уже й Сашко їхній ходить до п’ятого класу!

А Оля думала зовсім про інше. Якось вона прокинулася близько дванадцятої через непереборну спрагу. Згадавши, що забула привітати подругу з днем народження, почала набирати текст повідомлення на мобільному. А от відправити його їй ніяк не вдавалося, і перевірка рахунка виявилася невтішною: нуль на рахунку. Жінка нишком потяглася за чоловіковим телефоном, за мить привітання було відіслане, але “сліди” Оля вирішила приховати, тому захотіла видалити звіт про доставлення. Її увагу привернула SMS-ка з невідомого номера в чоловіковому телефоні. Зміст її був такий: “Але не сьогодні? Цілую. До завтра”. Оля перечитала ще раз. Кого “цілую”? Романа? Що “не сьогодні”? Може, номером помилились? Щось підштовхнуло Олю натиснути “вихідні дзвінки”. Е, ні, її чоловік частенько телефонує на цей номер! Але ж який молодець її Ромчик – не записав її ні Миколою з роботи, ні Масьою! Він просто вивчив цей номер телефону! На душі стало так млосно, що Оля ледь не знепритомніла. Розбудити його, розпитати про все? Мовчати? Як діяти? Відповіді не могла знайти, проте Оля усвідомила одне: сльозами тут не зарадиш, а може, час підкаже, тому й мовчала. А тут іще й у свекрухи день народження…

На село неквапливо опускалася ніч. Виспівували дзвінкі серенади цвіркуни, повітря наповнювалося терпким ароматом свіжоскошеного сіна. Оля вийшла на ґанок і вдихнула прохолоду. Раптом відчула, як чиїсь руки накинули на її плечі стареньку шаль.

– Змерзнеш, Олю! Не спиться тобі?

Це був Роман. Оля мовчки зійшла зі східців і нагнула до себе щедру черешневу гілку.

– А пам’ятаєш, – промовив чоловік замріяно, – як ти любила нічні прогулянки садом?

– А ти пам’ятаєш, – із сумом сказала дружина, – як ми з тобою, затамувавши подих, чекали зорепаду, щоб загадати наше спільне бажання? Як ти не підпускав до мене жодного залицяльника? Як обіцяв перед Богом кохати лише мене? – Оля запнулася, бо саме хотіла додати: “А тепер ти маєш її”.

Романові здалося, що Оля заплакала, і тому він лагідно торкнувся її руки. Від того стало ще болючіше. Жінка висмикнула руку, щоб зірвати доспілий черешневий кетяг. Місяць ласкаво переливався на її волоссі, і здавалось, що вона героїня якоїсь чарівної казки. Роман ніжно повернув до себе дружину, зазирнув в очі:

– Олю, я все пам’ятаю і люблю лише тебе, як раніше, ні, навіть сильніше, ніж тоді!

Олі хотілося кинути в обличчя все наболіле, але його погляд здався насправді щирим. Роман дивився на неї так, наче не було між ними дванадцяти років, прожитих у гірко-солодких спогадах, не було сварок, не було тієї… іншої.

І не сказала вона нічого, а піддалась його гарячим поцілункам, як у ті пристрасні ночі їхньої юності.

З початком робочого тижня все знову пішло усталеним колом. Однак Роман дуже змінився: з роботи приходив вчасно, телефонував дружині, щоби спитати, як справи. Оля почала забувати про ту SMS-ку.

Через місяць жінка записалася до гінеколога, бо передчуття їй підказували одне – вона вагітна. У чисто вимитому лікарняному коридорі, як на диво, не було людно. Лікар затримувався на операції, тому довелося сісти на зручний диванчик. Дівчина, яка теж чекала, мабуть, утомилася мовчати, а може, хотіла виговоритися, бо першою почала розмову.

 Вікторія, так себе назвала, приїхала підкорювати місто, скрізь натикалася на якійсь перешкоди. А потім зустріла його – чуйного, доброго, найкращого у світі! От тільки принц виявився одруженим, але ж добрих дружин чоловіки не зраджують. Вікторія складала плани на майбутнє, як раптом він вирішив зберегти сім’ю. Це нормально? А вона? А почуття?

Олі шкода було дівчину, але потрібних слів ніяк не могла підібрати. На щастя, прийшов лікар, і Вікторія погодилась пропустити Олю. Невдовзі вона вийшла з кабінету щасливою: в них буде дитина, треба повідомити Романа, тож почала шукати телефон. За кілька хвилин із кабінету вийшла засмучена Вікторія:

– Не вагітна, навіть так не зможу його повернути. А знаєте, я вам дам свою візитку. Ви – жінка заміжня, маєте гарно виглядати!

І, вручивши візитку, зникла в коридорі. Оля глянула на подарунок. “Вікторія – майстер манікюру. Тел.: 097…17”. Не повірила… Та ні, точно. Це був номер тієї, з повідомлення якої почалось Олине нещастя, а втім, щастя, так, щастя. Бо хто любить, той вибачає.

Людмила ГЛУХОВА

Сирота, яка має живих батьків

Був літній ранок. Роси ще напували сонну траву, що пахла сонцем, вітром і заквітлою материнкою. А сонячні зайчики витанцьовували свій химерний танок на скошених травах. Недалеко дзюрчав струмок, у якому відбивалася синь неба. Стежиною ледь чутно ступала молода жінка.

Вона наближалася до хати, в якій жила її бабуся. У цьому старому будиночку минули її дитинство, юність. І все – поруч із бабусею. Молода жінка ледь всміхнулася від думок. Вона раділа літньому дню і дякувала Богові за те, що застала живою бабусю, бо важка хвороба прикувала її до ліжка. Тихо відчинила двері, увійшла до кімнати. Біля хворої нікого не було. “Пішла, не дочекалася мене. Як вона може залишати матір саму?” – подумала Ірина.

Привіталась із хворою і ніжно пригорнулася до старенької. Та злегка гладила голову онуки. А з її зболілих очей котилися сльози. Ірина витирала бабусині сльози, говорила, що все буде добре, і ще більше тулилася до рідної людини. Зараз їй дуже хотілося бути зовсім маленькою і пригорнутись до бабусі, як у дитинстві, відчути тепло і ласку її рук. Адже для Ірини бабуся – це все: і мама, і тато. Вона добра порадниця й подруга.

На очі Іри навернулися сльози. “О Боже, не забирай від мене бабусі. Бо як я житиму без неї, без її поради і допомоги? Так, у мене є сім’я, ще доволі незріла сім’я, яка без порад та доброго слова не дасть собі ради. Не забирай її, Боже. Вона віддала мені своє здоров’я, недосипала ночей, учила виводити перші літери, сумувала разом зі мною і тішилася, коли мені було радісно. Вона – це мої успіхи в навчанні, порадниця у виборі коханого. У моєму серці залишилися її глибокі роздуми про життя, а найважливіше, що саме бабуся навчила мене любити Бога, промовляти щоденно “Отче наш”, просити допомоги в ангела-охоронця. Тому благаю, Господи, не покидай мене через неї! Як далі житиму, творитиму свою долю?”

Застогнала хвора. Попросила води. Іра прокинулась від думок. Подала склянку води, ліки, а потім розтирала зболені ноги, все тіло. В голові роїлись думки, їй здавалося, що станеться диво, бабуся одужає, усміхнеться і пригорне її своїми худими руками. “Боже, відверни від неї хворобу, цей біль, адже вона так натерпілася за своє життя. Тепер, коли я сама стала матір’ю, я багато зрозуміла. Бабуся добра, щира, турботлива. Біля неї я була наче за кам’яною стіною. Вона вирішувала мої проблеми, допомагала виховувати моїх дівчаток. Не кожна мати може дати своїй дитині стільки, скільки дала мені бабуся. Вона найрідніша мати, хоча й рідна мати поруч. Дала життя, але не була близькою та доброю, як бабуся. Тепер зрозуміла слова: “Не та мати, яка народила, а та, яка виховала”.

– Бабусю, випий теплого молока з медом. Ось, розтули вуста. Молоко свіже, і мед цьогорічний, – казала Іра.

А бабуся сьорбнула раз чи два і відвернула голову. В хаті тихо та спекотно. Відчинила кватирку. Обмила обважніле тіло хворої, ледве вдягнула свіжу сорочку, змінила постіль. Іще змила підлогу, принесла з криниці свіжої води. А коли занесла до кімнати свіжі квіти, обличчя бабусі повеселіло. Вона усміхнулася так ніжно, як колись у дитинстві. Ірина сіла край ліжка. У свої руки взяла руку бабусі, притулилась до неї, говорила:

– Бабусю, а хочеш, я залишуся з тобою? Наговоримося, натішимося одна одною. Я завтра до праці не піду.

Бабуся усміхнулась:  

– Тебе вдома чекають, чоловік, діти, поспішай до них…

Сутеніло. Прийшла Міла – рідна мати Ірини. 

– Прошу тебе, не залишай її саму, доки я знову не прийду… – попросила молода жінка. Поцілувала тремтячу бабусину руку й вийшла в нічну темінь. Голову обсіли тривожні думки. Як вона без бабусі? Хто розрадить, підтримає? Чоловікові вже набридло: проблеми, проблеми, проблеми, хоча він любить її, дітей. Та нічого не вдіє Іра, що в неї така доля?

Як би не перегортала сторінку свого життя – назад чи вперед, – завжди з бабусею. Бабусею-мамою – так називала її в дитинстві, горнулась до неї, засинала на її руках. Перший  Іринин спогад – вона сидить на підлозі й заходиться плачем, молода ефектна жінка рвучко ходить кімнатою.

– Ти хоча б доньку на руки взяла. Бач, як заходиться плачем! Та менше сварилась зі своїм чоловіком, бо геть дитину залякаєш…  – каже бабуся і бере маленьку Іринку на руки. – Не плач, маленька, я нікому не дозволю тебе скривдити.

 

Міла росла хитрою, усміхалась лагідно, коли в хаті був дідусь: мабуть, боялась його гніву. Батько бачив, що донька не щира, але дуже любив її, хоча багато крові випила в них їхня кровинка. Вона любила гучні товариства, веселощі, модний одяг. А де веселощі, там тютюн й алкоголь. Додому, навіть коли вже була заміжня, поверталася пізно. На зауваження, що так дружини не роблять, сміялась і зчиняла скандали. Ранками, коли бабусі треба було допомагати, Міла ніжилася в ліжку або вдавала хвору. Одного разу п’ятирічна Іра побачила заплакану бабусю.

– Рідна моя сиротиночко, маючи живих батьків, мусиш отак терпіти. Мати повіялась хтозна-куди, а батько повернувся до своїх родичів. Що нам із тобою робити?..

Та враз перестала плакати і твердо сказала:

– Ні, ти не сирота, в тебе є я і дідусь. Якось буде, Господь скерує на краще…

І так услід за бабусею з дня у день ступали малі ноженята Іринки. А коли підросла, допомагала бабусі, а та раділа, що має таку товаришку. Тулячи до себе, говорила, що виросте доброю й розумною дитиною. Міла з’явилася на подвір’ї, коли Іринка пішла до школи. Ірина добре пам’ятає, як вона тоді злякалась, що мати забере її із собою.

Бабуся звинувачувала себе в тому, що донька виросла такою егоїсткою. А тому намагалась, щоб Іринка ні в чому не відчувала себе обділеною. Вела домашнє господарство, бігла на роботу, виховувала онуку, водила до школи, виконувала з нею домашнє завдання. На лихо, почав пиячити дід. Мала Іра, бачачи тугу та розпач бабусі, витирала старенькій сльози, цілувала її, а бабуся усміхалась і казала:

– Ти моя маленька розрадниця, моя розумниця! І що б я робила без тебе…

Не раз Ірина чула від сусідів, що вона добра й терпляча, дає всьому лад. А на батьківських зборах хвалили бабусю за гарне виховання Іринки.

Іра навчалася добре. У зимові вечори бабуся в’язала чи готувала вечерю, а Іра виконувала домашнє завдання. Мати приходила рідко, якось приїхала дорогим авто з новим чоловіком. Іра боялась поворухнутись у куточку дивана, не хотіла, щоб Міла навіть торкалась її. Скоса дивилася на маминого чоловіка. Та на дівчинку ніхто не звертав уваги. Пізніше, коли Іринка заснула, бабуся віднесла її до ліжка. Й, обійнявши рученятами стареньку, просила:

– Бабусю, не віддавай мене… Я тебе так люблю, більше нікого…

– Спи, моя дитино, моя лебідко, я з тобою”, – мовила бабуся, поцілувавши Іру.

Час минав. У Міли було своє життя. Вона рідко навідувалась до своїх батьків, а якщо й приходила, звичайно, з новими претензіями та скандалами. Їй і надалі подобалися веселі компанії, а теперішній чоловік усіляко підтримував її в цьому. Навіть тоді, коли захворів батько, Міла не почала частіше навідуватися додому. А Іра бачила, що бабусі важко, допомагала доглядати хворого. Та коли дідусь помер, бабуся стала для Іри ще ріднішою. А бабуся не відмовляла побавити Ірининих дівчаток. Так і жили, допомагаючи одна одній. А тут і хвороба поклала до ліжка бабусю. Іра думала, що трішки підлікує бабусю й усе буде гаразд. Та недуга не відступала. Старенька хворіла, але й надалі думала про долю Ірини. Вона сказала тихо:

– Сядь, Іро. Ти – мати двох дітей. І ти повинна знати, хто твій батько. Життя складне, та, може, він тепер визнає тебе. Раніше я вважала його доброю людиною.

Отак, згадуючи минуле, Іра дійшла додому. Назустріч вибігло до жінки двійко дівчат.

– Мамусю, ми сумували за тобою, – щебетали діти.

Пригорнула цілуючи дітей, але думками була біля матері-бабусі. А ранок приніс нові турботи. Попросила сусідку приглянути за дітьми, а сама – знову до бабусі.

Відчинила двері, в кімнаті Міли не було. В ліжку спокійно лежала бабуся-мама. Молода жінка зойкнула, як поранена чайка, зрозуміла, що бабуся мертва. У відчаї кричала, що Міла залишила матір саму, а та, можливо, просила порятунку. Все було наче жахливий сон.

Довго не могла змиритися з тим, що її бабуся-мама померла. Не стало доброї та розумної порадниці. Молода жінка дуже змінилася. Замкнулась у собі, залишившись сам на сам зі своїм горем. Тепер визнає: хто знає, як би пережила все, якби не чоловік та її любі донечки. Украй виснажена, потрапила до лікарні. Життя було безрадісним, сама не розуміла, що з нею коїться. Туга довго тримала у своїх лабетах. Бог змилосердився над долею жінки й повернув її до життя. А потім згадала Ірина розмову бабусі про рідного батька. Розуміла, що бабуся не бажала Ірині зла, хотіла, щоб та хоча б тепер відчула тепло батьківських рук. Бабуся розуміла, що від рідної матері Ірина не дочекається материнської турботи, хоча Міла дуже часто нагадувала Ірині, що вона її рідна мати, тож та повинна вибачити їй помилки.

Повернувшись із лікарні, Іра з дітьми одразу поїхала на могили дідуся і бабусі. А в неділю Ірина рано розбудила дівчат.

– Ходімо до дідуся, – поклала гостинці в сумку, і вони вирушили в дорогу. Вже в маршрутці щемливо думала про те, як пояснить батькові свій приїзд. Ось і зупинка. Запитала, де живе чоловік на прізвище Гриньків. Спровадили. На подвір’ї поралась біля птиці жінка. Сказала, що чоловік у хаті. Ірина боязко постукала у двері, відчинила: на дивані сидів чоловік, дивився телевізор. Привіталась, незнайомець стишив звук телевізора, поглянув на молоду жінку з дітьми.

– А ми до вас, – ледве вимовила Іра. – Я приїхала до вас, щоб познайомити з онуками. Я ваша донька…

Іринин голос тремтів, ноги були наче ватяні, вона хотіла сісти й випити холодної води. Чоловік якось байдуже сказав:

– То що тобі потрібно від мене?

Горло стиснув клубок жалю й образи.

– Мені нічого не потрібно від вас, просто хотіла познайомитись нарешті з рідним батьком…

Не визнав, не розуміла чому. Поклала гостинець на згадку і з обважнілими ногами вийшли із хати. Не пам’ятає, як дісталася додому. Сльози котилися – не витирала. Хіба ж вона винна, що Міла не кохає його, знехтувала його любов’ю? Невже діти відповідають за батьківські вчинки? Тулила до себе своїх дівчаток…

Удома чоловік одразу ж зрозумів, що поїздка не вдалася. Пригорнув до себе дружину та дітей:

– Ми з тобою. Все владнається, повір…

Ранок приніс гостю – завітала Міла. Говорила, що чоловік захворів, отож хоче привезти його до батьківської хати. Тут йому буде краще. Та, бач, не може туди йти, бо мати зробила дурницю – не дочці, а онуці передала у спадок помешкання.

– Хто ти для неї? Лишень онука. Я її дочка! Чуєш? Ти лише онука.

 Серце Ірини обливалося кров’ю. Стояла мовчки, слухала її вигуки і погрози, згодом сказала:

– Не смій ображати мою матір. Так, не дивись на мене – саме вона моя матір. А ти жила, як зозуля. Де ти була, коли хворіли бабуся й дідусь, коли мені була потрібна материнська підтримка? Веселилася, насолоджувалась життям. А тепер хочеш влаштувати тут дім розваг і веселощів? Не дозволю! Не чорни спогадів про мою маму!

Не сподівалася Міла такої відповіді. Пішла не озираючись. На серці було важко і млосно. Впала на стіл, важко заридала. Плачучи, просила допомоги, поради в бабусі, що має робити. Та в хаті було тихо, лишень годинник на стіні карбував відлік часу.

Минуло вже друге літо, як Іра живе без бабусі-мами. Стала врівноваженішою, картає себе за те, що повелася з Мілою суворо. Сьогодні із чоловіком ходили до бабусиного обійстя, бо треба навести порядок. Ірині здавалось, що ось зараз вийде бабуся, лагідно всміхнеться і скаже:

– Моя кровиночко, моя розраднице…

Аж на очі навернулися сльози. Провітрила кімнати. Час повертатися додому. Йшла і думала, що таки згадує матір Мілу. Мабуть, треба змиритися з тим, що є. “Час лікує рани, – каже мій чоловік. Мабуть, він має рацію”, – думала Іра.

Валентина КОЗАК

 

 

  Сирота, яка має живих батьків

Був літній ранок. Роси ще напували сонну траву, що пахла сонцем, вітром і заквітлою материнкою. А сонячні зайчики витанцьовували свій химерний танок на скошених травах. Недалеко дзюрчав струмок, у якому відбивалася синь неба. Стежиною ледь чутно ступала молода жінка.

Вона наближалася до хати, в якій жила її бабуся. У цьому старому будиночку минули її дитинство, юність. І все – поруч із бабусею. Молода жінка ледь всміхнулася від думок. Вона раділа літньому дню і дякувала Богові за те, що застала живою бабусю, бо важка хвороба прикувала її до ліжка. Тихо відчинила двері, увійшла до кімнати. Біля хворої нікого не було. “Пішла, не дочекалася мене. Як вона може залишати матір саму?” – подумала Ірина.

Привіталась із хворою і ніжно пригорнулася до старенької. Та злегка гладила голову онуки. А з її зболілих очей котилися сльози. Ірина витирала бабусині сльози, говорила, що все буде добре, і ще більше тулилася до рідної людини. Зараз їй дуже хотілося бути зовсім маленькою і пригорнутись до бабусі, як у дитинстві, відчути тепло і ласку її рук. Адже для Ірини бабуся – це все: і мама, і тато. Вона добра порадниця й подруга.

На очі Іри навернулися сльози. “О Боже, не забирай від мене бабусі. Бо як я житиму без неї, без її поради і допомоги? Так, у мене є сім’я, ще доволі незріла сім’я, яка без порад та доброго слова не дасть собі ради. Не забирай її, Боже. Вона віддала мені своє здоров’я, недосипала ночей, учила виводити перші літери, сумувала разом зі мною і тішилася, коли мені було радісно. Вона – це мої успіхи в навчанні, порадниця у виборі коханого. У моєму серці залишилися її глибокі роздуми про життя, а найважливіше, що саме бабуся навчила мене любити Бога, промовляти щоденно “Отче наш”, просити допомоги в ангела-охоронця. Тому благаю, Господи, не покидай мене через неї! Як далі житиму, творитиму свою долю?”

Застогнала хвора. Попросила води. Іра прокинулась від думок. Подала склянку води, ліки, а потім розтирала зболені ноги, все тіло. В голові роїлись думки, їй здавалося, що станеться диво, бабуся одужає, усміхнеться і пригорне її своїми худими руками. “Боже, відверни від неї хворобу, цей біль, адже вона так натерпілася за своє життя. Тепер, коли я сама стала матір’ю, я багато зрозуміла. Бабуся добра, щира, турботлива. Біля неї я була наче за кам’яною стіною. Вона вирішувала мої проблеми, допомагала виховувати моїх дівчаток. Не кожна мати може дати своїй дитині стільки, скільки дала мені бабуся. Вона найрідніша мати, хоча й рідна мати поруч. Дала життя, але не була близькою та доброю, як бабуся. Тепер зрозуміла слова: “Не та мати, яка народила, а та, яка виховала”.

– Бабусю, випий теплого молока з медом. Ось, розтули вуста. Молоко свіже, і мед цьогорічний, – казала Іра.

А бабуся сьорбнула раз чи два і відвернула голову. В хаті тихо та спекотно. Відчинила кватирку. Обмила обважніле тіло хворої, ледве вдягнула свіжу сорочку, змінила постіль. Іще змила підлогу, принесла з криниці свіжої води. А коли занесла до кімнати свіжі квіти, обличчя бабусі повеселіло. Вона усміхнулася так ніжно, як колись у дитинстві. Ірина сіла край ліжка. У свої руки взяла руку бабусі, притулилась до неї, говорила:

– Бабусю, а хочеш, я залишуся з тобою? Наговоримося, натішимося одна одною. Я завтра до праці не піду.

Бабуся усміхнулась:  

– Тебе вдома чекають, чоловік, діти, поспішай до них…

Сутеніло. Прийшла Міла – рідна мати Ірини. 

– Прошу тебе, не залишай її саму, доки я знову не прийду… – попросила молода жінка. Поцілувала тремтячу бабусину руку й вийшла в нічну темінь. Голову обсіли тривожні думки. Як вона без бабусі? Хто розрадить, підтримає? Чоловікові вже набридло: проблеми, проблеми, проблеми, хоча він любить її, дітей. Та нічого не вдіє Іра, що в неї така доля?

Як би не перегортала сторінку свого життя – назад чи вперед, – завжди з бабусею. Бабусею-мамою – так називала її в дитинстві, горнулась до неї, засинала на її руках. Перший  Іринин спогад – вона сидить на підлозі й заходиться плачем, молода ефектна жінка рвучко ходить кімнатою.

– Ти хоча б доньку на руки взяла. Бач, як заходиться плачем! Та менше сварилась зі своїм чоловіком, бо геть дитину залякаєш…  – каже бабуся і бере маленьку Іринку на руки. – Не плач, маленька, я нікому не дозволю тебе скривдити.

 

Міла росла хитрою, усміхалась лагідно, коли в хаті був дідусь: мабуть, боялась його гніву. Батько бачив, що донька не щира, але дуже любив її, хоча багато крові випила в них їхня кровинка. Вона любила гучні товариства, веселощі, модний одяг. А де веселощі, там тютюн й алкоголь. Додому, навіть коли вже була заміжня, поверталася пізно. На зауваження, що так дружини не роблять, сміялась і зчиняла скандали. Ранками, коли бабусі треба було допомагати, Міла ніжилася в ліжку або вдавала хвору. Одного разу п’ятирічна Іра побачила заплакану бабусю.

– Рідна моя сиротиночко, маючи живих батьків, мусиш отак терпіти. Мати повіялась хтозна-куди, а батько повернувся до своїх родичів. Що нам із тобою робити?..

Та враз перестала плакати і твердо сказала:

– Ні, ти не сирота, в тебе є я і дідусь. Якось буде, Господь скерує на краще…

І так услід за бабусею з дня у день ступали малі ноженята Іринки. А коли підросла, допомагала бабусі, а та раділа, що має таку товаришку. Тулячи до себе, говорила, що виросте доброю й розумною дитиною. Міла з’явилася на подвір’ї, коли Іринка пішла до школи. Ірина добре пам’ятає, як вона тоді злякалась, що мати забере її із собою.

Бабуся звинувачувала себе в тому, що донька виросла такою егоїсткою. А тому намагалась, щоб Іринка ні в чому не відчувала себе обділеною. Вела домашнє господарство, бігла на роботу, виховувала онуку, водила до школи, виконувала з нею домашнє завдання. На лихо, почав пиячити дід. Мала Іра, бачачи тугу та розпач бабусі, витирала старенькій сльози, цілувала її, а бабуся усміхалась і казала:

– Ти моя маленька розрадниця, моя розумниця! І що б я робила без тебе…

Не раз Ірина чула від сусідів, що вона добра й терпляча, дає всьому лад. А на батьківських зборах хвалили бабусю за гарне виховання Іринки.

Іра навчалася добре. У зимові вечори бабуся в’язала чи готувала вечерю, а Іра виконувала домашнє завдання. Мати приходила рідко, якось приїхала дорогим авто з новим чоловіком. Іра боялась поворухнутись у куточку дивана, не хотіла, щоб Міла навіть торкалась її. Скоса дивилася на маминого чоловіка. Та на дівчинку ніхто не звертав уваги. Пізніше, коли Іринка заснула, бабуся віднесла її до ліжка. Й, обійнявши рученятами стареньку, просила:

– Бабусю, не віддавай мене… Я тебе так люблю, більше нікого…

– Спи, моя дитино, моя лебідко, я з тобою”, – мовила бабуся, поцілувавши Іру.

Час минав. У Міли було своє життя. Вона рідко навідувалась до своїх батьків, а якщо й приходила, звичайно, з новими претензіями та скандалами. Їй і надалі подобалися веселі компанії, а теперішній чоловік усіляко підтримував її в цьому. Навіть тоді, коли захворів батько, Міла не почала частіше навідуватися додому. А Іра бачила, що бабусі важко, допомагала доглядати хворого. Та коли дідусь помер, бабуся стала для Іри ще ріднішою. А бабуся не відмовляла побавити Ірининих дівчаток. Так і жили, допомагаючи одна одній. А тут і хвороба поклала до ліжка бабусю. Іра думала, що трішки підлікує бабусю й усе буде гаразд. Та недуга не відступала. Старенька хворіла, але й надалі думала про долю Ірини. Вона сказала тихо:

– Сядь, Іро. Ти – мати двох дітей. І ти повинна знати, хто твій батько. Життя складне, та, може, він тепер визнає тебе. Раніше я вважала його доброю людиною.

Отак, згадуючи минуле, Іра дійшла додому. Назустріч вибігло до жінки двійко дівчат.

– Мамусю, ми сумували за тобою, – щебетали діти.

Пригорнула цілуючи дітей, але думками була біля матері-бабусі. А ранок приніс нові турботи. Попросила сусідку приглянути за дітьми, а сама – знову до бабусі.

Відчинила двері, в кімнаті Міли не було. В ліжку спокійно лежала бабуся-мама. Молода жінка зойкнула, як поранена чайка, зрозуміла, що бабуся мертва. У відчаї кричала, що Міла залишила матір саму, а та, можливо, просила порятунку. Все було наче жахливий сон.

Довго не могла змиритися з тим, що її бабуся-мама померла. Не стало доброї та розумної порадниці. Молода жінка дуже змінилася. Замкнулась у собі, залишившись сам на сам зі своїм горем. Тепер визнає: хто знає, як би пережила все, якби не чоловік та її любі донечки. Украй виснажена, потрапила до лікарні. Життя було безрадісним, сама не розуміла, що з нею коїться. Туга довго тримала у своїх лабетах. Бог змилосердився над долею жінки й повернув її до життя. А потім згадала Ірина розмову бабусі про рідного батька. Розуміла, що бабуся не бажала Ірині зла, хотіла, щоб та хоча б тепер відчула тепло батьківських рук. Бабуся розуміла, що від рідної матері Ірина не дочекається материнської турботи, хоча Міла дуже часто нагадувала Ірині, що вона її рідна мати, тож та повинна вибачити їй помилки.

Повернувшись із лікарні, Іра з дітьми одразу поїхала на могили дідуся і бабусі. А в неділю Ірина рано розбудила дівчат.

– Ходімо до дідуся, – поклала гостинці в сумку, і вони вирушили в дорогу. Вже в маршрутці щемливо думала про те, як пояснить батькові свій приїзд. Ось і зупинка. Запитала, де живе чоловік на прізвище Гриньків. Спровадили. На подвір’ї поралась біля птиці жінка. Сказала, що чоловік у хаті. Ірина боязко постукала у двері, відчинила: на дивані сидів чоловік, дивився телевізор. Привіталась, незнайомець стишив звук телевізора, поглянув на молоду жінку з дітьми.

– А ми до вас, – ледве вимовила Іра. – Я приїхала до вас, щоб познайомити з онуками. Я ваша донька…

Іринин голос тремтів, ноги були наче ватяні, вона хотіла сісти й випити холодної води. Чоловік якось байдуже сказав:

– То що тобі потрібно від мене?

Горло стиснув клубок жалю й образи.

– Мені нічого не потрібно від вас, просто хотіла познайомитись нарешті з рідним батьком…

Не визнав, не розуміла чому. Поклала гостинець на згадку і з обважнілими ногами вийшли із хати. Не пам’ятає, як дісталася додому. Сльози котилися – не витирала. Хіба ж вона винна, що Міла не кохає його, знехтувала його любов’ю? Невже діти відповідають за батьківські вчинки? Тулила до себе своїх дівчаток…

Удома чоловік одразу ж зрозумів, що поїздка не вдалася. Пригорнув до себе дружину та дітей:

– Ми з тобою. Все владнається, повір…

Ранок приніс гостю – завітала Міла. Говорила, що чоловік захворів, отож хоче привезти його до батьківської хати. Тут йому буде краще. Та, бач, не може туди йти, бо мати зробила дурницю – не дочці, а онуці передала у спадок помешкання.

– Хто ти для неї? Лишень онука. Я її дочка! Чуєш? Ти лише онука.

 Серце Ірини обливалося кров’ю. Стояла мовчки, слухала її вигуки і погрози, згодом сказала:

– Не смій ображати мою матір. Так, не дивись на мене – саме вона моя матір. А ти жила, як зозуля. Де ти була, коли хворіли бабуся й дідусь, коли мені була потрібна материнська підтримка? Веселилася, насолоджувалась життям. А тепер хочеш влаштувати тут дім розваг і веселощів? Не дозволю! Не чорни спогадів про мою маму!

Не сподівалася Міла такої відповіді. Пішла не озираючись. На серці було важко і млосно. Впала на стіл, важко заридала. Плачучи, просила допомоги, поради в бабусі, що має робити. Та в хаті було тихо, лишень годинник на стіні карбував відлік часу.

Минуло вже друге літо, як Іра живе без бабусі-мами. Стала врівноваженішою, картає себе за те, що повелася з Мілою суворо. Сьогодні із чоловіком ходили до бабусиного обійстя, бо треба навести порядок. Ірині здавалось, що ось зараз вийде бабуся, лагідно всміхнеться і скаже:

– Моя кровиночко, моя розраднице…

Аж на очі навернулися сльози. Провітрила кімнати. Час повертатися додому. Йшла і думала, що таки згадує матір Мілу. Мабуть, треба змиритися з тим, що є. “Час лікує рани, – каже мій чоловік. Мабуть, він має рацію”, – думала Іра.

Валентина КОЗАК

 

ПЕЛЮСТКОВЕ КОХАННЯ
Марфа Ротаниха жила тільки з сином з молодих років. У селі вже й не пам’ятали її чоловіка. Сама та й сама все життя. А прізвисько Ротаниха причепилось так, що, коли хто називав прізвище, то вже й не знали, про кого йдеться. Ротанихою назвали, бо ротата була. Чи на зборах виступає було, чи щось обстоює, то дуже промовисто. А як уже якась проблема на роботі, в контору тільки Марфу посилають: вона свого не попустить і за всіх доб’ється, викричить правди. Начальство її не любило і побоювалось.
Марфа на те не зважала. Роботи не цуралась ніякої. Собі вигоди ніколи не просила, а за людей горою стояла. Багато років поспіль була ланковою. Син її, Іван, з маленького сам завжди порядкував дома і господарство лад давав ще й вчився добре. Мріяв стати дипломатом.
По сусідству з Марфою жили Пузенки. Чоловік – господар гарний: чого вдень не заробить, вночі достане. Пузенчиха на роботу не бігала – дім гляділа за добрим чоловіком. Була в них донька Тоня, років на два менша за Івана. Гарна та пишна. Сказано, одна у батьків. Не зважаючи на матеріальну прірву між сусідами, діти любилися. Тоня до наук не дуже бралася, їй все аби співи та танці. Щодня б у клуб бігла. А Іван усе за книжками. По селу пливло: що та Марфа ночами робить? Коли не глянь, у неї світиться. І в очі питали.
Мишей ловлю, − жартувала Марфа. – Світла не гашу, щоб краще ловилося. 
То ти кота заведи у рипучих чоботях, − відказував хтось і збивався регіт та жарти.
Хоч і жартували, доймаючи Марфу, усі знали, що то її Іван світить, бо готується вступати. Закінчивши школу, хлопчина не добрав одного балу. Та думки про вступ не залишив. А на осінь уже і у військо призвали. Проводила його Тоня, гірко ридаючи. Обіцяла чекати вірно і листи писати щодня.
І справді, писала, і по танцях не бігала, і чекала цілий рік. А там і у відпустку прийшов. То вже Тоня од ранку до ночі все у Ротанихи. Та відпуск скоро пробіг. Іван повернувся в частину, а Тоня з татом вступати поїхали. Восени вже була студенткою сільськогосподарського інституту. Івана на службу в Німеччину перекинули. Закохані листувалися і в тих листах щоденних було стільки обопільної ніжності, любові, цноти, віри, надії. А скільки окрилених мрій злітало з паперу!
Ротаниха вже стала не така проворна. І господарство без синових рук підупало, і здоров’я здавало. Якось увечері Пузенко переступив у хату до Марфи. Трохи пом’явся, а далі і каже:
Діти наші любляться. І я по листах бачу, що одружаться. То давайте, свахо, будемо уже тепер родатися. Як ви не проти, то я пригорожу ваше дворище до свого. Он як у вас паркани попадали. І розберу між подвір’ями тин, бо старій не зручно до криниці обходить.
Нехай і так. Я його з собою не заберу. Та й води гріх людям не дати. Робіть як знаєте. А свататись завчасу не варто.
Час ішов. Пузенко пригородив Марфине дворище, опорядив садибу, прийнявши Ротанишині ворота. 
Ходили тепер на спільну хвіртку. Марфу Пузенко кругом називав свахою. А вона, яка галаката, не була, мов прив’яла після приєднання. Почувалася ніби на ласкавому хлібі у Пузенків. Іван якось написав матері, що має намір одружитись із Тонею. Та спочатку вступить на навчання, бо вже подорослішав і багато чого зрозумів, багато чого побачив. Тоні ж посилав листи, наповнені коханням, жагою зустрічі. Ніби між іншим прохопився. Що купив їй весільні білі туфлі. Кращі ніж оті казкові кришталеві у Попелюшки. 
Тоня щотижня на вихідні їздила додому, щоразу забігала до Марфи. Ротаниха раділа дівчині, радилась, що Іванові краще купити, що модне тепер, бо в армії син виріс і змужнів. А то чогось перестала заходити. Додому їздила раз у місяць, а може, й рідше. Марфа не питала «що?» та «чого?», бо все життя була переконана, що коли люди хочуть сказати, то скажуть, а ні − той ні.
Якось уже під осінь Пузенко ступив до них через поріг. Схвильований і потайний:
Чи не могли б ви, Марфо. Господарства доглянути. Нам до родичів треба на весілля з’їздити.
Та чого там, звісно догляну, − відказала зачудована. 
«Де це вони родичів назбирали. Обоє були сільські і нікого не мали. А ще Марфу здивувало, що її вже давненько Пузенко свахою не називав. То тим своїм «свахо!» плював увсебіч, а це заціпило чогось. Може, між дітьми що не так. Може, Тоня образилась, що Івана просили лишитись на півроку, поки йому заміну підготують. Іванові то що? Аби до літа додому добратись, щоб вступні іспити скласти. Дівоча думка по-іншому скаже.» − роздумувала мати. 
Вернулись сусіди аж через тиждень. Важко навантажена машина вкотилась у двір уже затемна. Марфа вийшла розказати Пузенчисі, що до вже носив важкі ящики – який у підвал, який у гараж.
Дома Ротаниха подумала, що, мабуть, таки не пам’ятає когось із їхнього роду, бо стільки гостинців од чужих не навезли б. На тому  й спинилась. 
А насправді було все інакше. Навчаючись у інституті, тоня нагляділа гарного  хлопця заможних батьків. Зав’язались між ними якісь стосунки. Дівчина, звісно ж розказала матері, радилась як їй бути з Іваном.  І взагалі, що їй робити на такому роздоріжжі. Пузенчиха, проживши за своїм чоловіком, як у Бога за пазухою, і дочці такого життя бажала.
Іван Іваном. Гарний і розумний. Може й буде дипломатом, але коли те ще буде. Це й же твій Олег тепер все має. А батьки які багаті, йому на двадцять літ машину подарували! А уяви: як ти їм онука народиш… Якими ж тебе тоді дарунками засиплють. Головне, чуєш, щоб хлопчик! – аж заходилась радістю порадниця. 
Тоня здалась одразу. Материні доводи намалювали їй радісну щасливу картину її майбутнього, в якому не було Івана. Він одразу подаленів, побляк на фоні Олегового багатства і став невидимий. Гнітила думка. Як же все пояснити йому. Вирішила. Що найкраще нічого не пояснювати. Отож як завагітніла, одразу і весілля таємно справили. В ресторані.  З селян ніхто на нім не був і не знав про те. Пузенчиха все на перед спланувала: 
Поки Іван повернеться, Тоня житиме вже у свекрів. Там і первістка народить. Що їй тоді? У неї сім’я. Переживе. А Ротаниха хай спасибі скаже, що загородили її. Іван у селі не буде – дипломати у інших країнах живуть. То дворище нам зостанеться, − просторікувала Пузенчиха.
Отож як лишали Марфу на господарстві, то весілля дочці справляли. А ті ящики та коробки що привезли, подарунки від сватів. Сват був великим районним начальником, мав чималий бізнес на дружину оформлений і землі багато гектарів.
Згодом тоня перейшла на індивідуальне навчання і переїхала до свекрів в очікуванні пологів. Триповерховий будинок Олегових батьків був дуже розкішним. У розпорядженні молодих – увесь третій поверх. Батьки жили на другому, а внизу їдальня, кухня, вітальня. Були і наймички: покоївка, кухарка і економка. Тоні було незвичне все те. Не вміла вона триматись на відстані від прислуги. Сама не знала смаку в розвагах, властивих багачам. Не вміла користуватись вишуканими столовими приборами, не знала, яким з численних ножів, що різать.  
Село та й годі, − якось сказала свекруха і назавжди не злюбила Тоні. Навіть ангельське личко невістки і пишне хвилясте волосся, що спадало нижче колін, не гріло їй душі. – Селючка…
Тоня почувалася незатишно. Саме тому і впросила чоловіка відвезти її на якийсь час до батьків.
Як тільки прийде пора народжувати, я тобі зателефоную. А тато мене одразу привезе у пологовий. Скільки ж тут їхати. Та й з лікарем уже домовлено. 
Олег погодився: «Хай побуде у батьків. Заспокоїться. Скине напругу, що сковує її через оту манірність його матері.» Приїхали вночі, як Тоня і хотіла. Дуже зраділа домові. Та неспокій ворохобився в душі: як же вона буде з Ротанихою в одному подвір’ї, що їй казатиме . уже як лягала спати, зайшла мати:
Не знаю, що і казати. Іван Ротанишин уже вернувся. Як ти з ним говоритимеш?
Ніяк. Хай не знає, що я вдома. Я вже вирішила: нікуди вдень не виходитиму. Спатиму. Гулятиму вночі. Головне, щоб ти не розбовкала нікому. 
На тому й зупинились. Не відомо, що заставило Пузенчиху на таке згодитись. Була ж розсудливою в житті. Час біг швидко. Якось Іван спитав Пузенчиху, що у Тоні з телефоном, бо весь час не досяжна і вона, навіть не сподіваючись на таке красномовство, видала:
Відправили десь у глушину на практику, що й зв’язку немає.
А куди саме? Я з’їжджу.
Куди ти поїдеш? Я не знаю, де вона.
Ну нехай.
За кілька днів Іван поїхав в інститут і про все довідався: Тоня на індивідуальному через вагітність. Івана мов крижаною водою злили. «Як так може бути? Вона ж і словом не обмовилась про щось таке. Кожен лист закінчувала: «чекаю, цілую, люблю. Що за дурня? » − думав Іван. Він таки поїхав за даною йому адресою. Щоб глянути їй у вічі. Трясся в автобусі і не вірив, що таке може бути. Тішила думка, що все те якась помилка.
Коли подзвонив у дзвінок біля воріт і йому відчинила покоївка, чітко відчув: ці хороми з вітражами не можуть бути домом його коханої. Та покоївка підтвердила, що Тоня Пузенко живе тут. Тільки прізвище у неї тепер інше. І зараз вона десь у батьків. Приголомшений Іван повернувся додому у замішанні.  Невже у Тоні є тезка? Пішов одразу до Пузенків, поніс свою повну болю душу. Та Пузенчиха відразу розвіяла його сумніви:
А ти там у армії не збожеволів, Іване? Що ти верзеш? Де тут та Тоня? Як це вагітна? Піди проспись!
Йому полегшало. Він повірив у збіг прізвищ, помилку у деканаті. Ночами вчився, удень працював у колгоспі й чекав на звістку від Тоні. В його житті не стало ясності, чіткості реалій. Щоднини розмита порожнеча опановувала душею більше і більше. Якось одного дня уже вимкнув світло, аби лягати спати, а погляд сам упав у вікно. Парубкові здалось, що він божеволіє. Біля криниці у місячному сяйві за склом Тоня доставала воду. У розхристаній шубі… Пухова хустка збилась на потилиці. Важка коса через плече… У Івана запаморочилось в голові. Коли оговтався, тоня вже витягла відро на цямрини. Нахилилась і пила, смакуючи крижаницею.  Іван вибіг на двір, схопив Тоню в обійми і кружляв з нею по першому снігові. Коли поставив на землю, усе зрозумів. 
Чому брехала? Для чого? Як ти могла так? Хіба ж я ворог. Відпускаю… Будь щаслива…
Іван відступив до стіни і, як сліпий, руками наперед себе шукав двері. Не вмикаючи світла, повкидав у валізу деякі свої речі, комусь зателефонував, а потім уже сів біля матері на ліжку.
Мамо, я терміново повинен вернутись на службу. Мене Андрій підвезе. Якраз встигну на перший автобус. Носіть телефон з собою. Дзвонитиму щодня. У мене ж крім вас нікого немає.
Перелякана Марфа з просоння нічого не могла второпать. Металась по хаті. Біля воріт уже сигналила автівка. Коли Іван дійшов до хвіртки, почув, Тоня гукнула його. Не оглянувся. Не озвався.
Як чужий… − з болем видихнула Тоня. 
У ту мить він став таким дорогим для неї, що на дрібні картинки розбилось і вмить рухнуло її сімейне щастя у багатому домі. Нарешті прийшла ясність: вона кохає тільки Івана і тільки з ним може бути щасливою, але не буде. Іван же ж гордий, як його мати. Він ніколи не простить їй зраду. 
Так сумно розпочинався день… новий день, у якому не з нею вже був Іван. Не зворушено сиділа на ліжку і пошепки кликала «Іванку, Іванку, Іва…» Пузенчиха на поріг, а Тоня відразу їй в лице свій біль: 
Ну що, ти щаслива? Щаслива? Тобі треба було багатих сватів? Маєш тепер. Чом же ти не наставила мене на істинний путь, чом не підказала? Га?
Та я ж… Хотіла щастя тобі, дитино…
Тоня перебила. Ридала, Зривалась на крик:
Я Івана, тільки Івана кохаю. Тільки з ним можу бути щасливою. А без нього нічого не треба. Я не хочу цієї дитини. Не хочу жити без нього, − ридала до знемогу і заснула в сльозах.
Батьки тихо ходили по хаті, щоб не розбудить, вночі Тоня прокинулась, скупалась, одягла свій найкращий одяг, накинула шубку і вийшла в садок. Обійшла подвір’я. постояла на порозі Ротанишиної хати. Поглядом через грань сльози прощалася із рідними стежками. Дістала з криниці води, поставила відро на цямрини, напилась.
Прости мене, Іване. І ти, Господи, прости, − та й опустила свою голову у повне відро води.
Прокинувшись, Пузенчиха кинулась у доччину кімнату. Ліжко застелене… Вона надвір. Стоїть біля криниці у ранкових сутінках. Гукнула… Мовчить. Підійшла до неї, а вода у відрі навколо голови уже льодком братись почала. Кричала, кляла багатство сватів, свою жадність. 
Як хоронили, до труни приступила Ротаниха:
Прощай, дочко. Це все твоє – поклала в ногах листи, що Іван зберігав усі роки, акуратно складені і зв’язані рожевою стрічечкою. А ще поставила білі, якісь прозорі, мов кришталеві, черевички. – Це до весілля Іван тобі купив. І фата ось, - накрила нею лице покійної.
На похорони Тоні приїхав тільки її чоловік з батьком. Свекруха не зволила. Недаремно кажуть,  невістка – чужа кістка. Ридала на все село Пузенчиха, звинувачуючи у всій цій трагедії тільки себе. Пузенко лиш руками розводив: як, мов, воно до цього дійшло? Гірко і щиро плакала Ротаниха і за Тонею, і за сином, бо розуміла, який він біль переносить. 
Івана не було. Мабуть, не встиг, а на ранок, коли традиційно прийшли на могилку, усі зрозуміли, що він на цвинтарі був. Весь горбик мерзлої землі над тілом бував засипаний рожевими пелюстками. Біля хреста лежав букет червоних ще в бутонах троянд. Над табличкою з іменем на цвяшку, що чомусь виступав, висіли весільні обручки.  Більша і менша. Ротаниха дивилась на все те і осягала думкою, материнським серцем ту біду, що настигла її сина – прирік себе на самотність. Вона знала: був однолюбом у житті як і вона. 
Пройшло багать років. Іван став дипломатом, але, коли приїздив до матері, − а їздив двічі на рік –у спілкуванні з односельцями був простий і щирий. Так і залишився Іваном Марфи Ротанихи. Сивина вкрила його голову, та попри розум і вроду, залишався неодруженим. Коли Марфи не стало, їздив у село на Великдень, одвідував могили матері й Тоні, завжди залишав бутони червоних троянд та рожеві пелюстки. Молодий весняний вітер піднімав те рожеве маєво вгору, укладаючи у вишукані орнаменти та формули юного кохання. У селі довгий час вірили, на кого вітер кине ту рожеву пелюстку, тому судилась вірна і ніжна щаслива любов.
Лана МАЙ

 

Вона любила соняшники

“Вона любила соняшники. А ще мене. І вітер, що дме з моря і хлюпає в обличчя ніжною прохолодою. Любила окраєць місяця, що мрійливо завис на гіллі дерев. Із кумедними ямками на щоках, із густим ластовинням і з вірою в дива, вона була схожа на справжню мрію із моїх снів. Здається, я теж кохав її, принаймні так мені здавалося. Вона приносила в моє життя подих морського вітру, якого мені дуже бракувало, спогад про літо і про сонце… І час, який більше ніколи не повернути…”

 

Таємниця знайденого щоденника

Жінка відклала зошит, втупила у вікно погляд, у якому поєдналося все: розчарування, подив, сум, образа, жаль… Наче хтось ненароком розсипав у кухні пекучі спеції та цукрову пудру, і тепер оту суміш ані викинути, ані скуштувати, хіба отак дивитися на неї розгублено, як вона дивиться на сторінки пожовклого від часу щоденника і намагається знайти відповідь у неба, що сіє за вікном краплями холодного дощу… Чи у своїх спогадах.

Вона прожила з покійним чоловіком двадцять п’ять років. Увесь цей час вони ділили радощі та тривоги, розчарування і втіху, принаймні так їй здавалося. Вона вірила, що були єдиним цілим, тим поєднанням інь та янь, яке має залишити на цій землі свій слід. Свій промінчик сонця. А тепер, знайшовши ненароком на горищі його щоденник, де на десятках сторінок рясніють слова кохання до іншої жінки, вона не може привести до ладу сполохані думки. І не знає, як їй далі жити: кохати чи ненавидіти того, кого, здавалося, знала краще від самої себе.

Вирішила ненавидіти. Її. Бо увірвалася в їхню сім’ю непроханою гостею, зруйнувала ту єдність душ і тіл, яка була для неї священною. “Здається, я теж кохав її…” – написав чоловік декілька місяців тому. Але не йшов до неї, не прохав Аллу про розлучення, жодним словом чи жестом не виказав того, що вона не єдина, не звичайна формальність у паспорті. Нещодавно вони святкували 25-річчя свого одруження, він виглядав щасливим, розповідав друзям про їхнє знайомство, кумедні випадки з подружнього життя. Невже прикидався, невже грав звичну роль турботливого чоловіка? Мабуть, тепер уже ніхто не зможе відповісти на це запитання.

 

Спогади про мрію

Спочатку їй було важко засинати. Вона повсякчас дивилася на повновидий місяць у вікні, прислухалася до кроків на сходовому майданчику – здавалося, ще мить – і увійде він, її коханий, її життя. Здається, після знайомства з ним у ній прокинувся справжній магнетизм: вона відчувала його присутність шкірою, нюхом, могла виокремити в натовпі з-поміж тисячі інших осіб. То було якесь хворобливе кохання, вона забула про дім, роботу, друзів, постійно перебувала у своєму вимірі, де був присутній лише він. Її знайомі кажуть, що то все вік, максималізм, мовляв, і таке інше. Мине ще трохи часу – й перестане дивитися на світ через рожеві окуляри, сприйматиме життя з іншого ракурсу. Смішні, хіба можна забути ЙОГО, перестати бачити в ньому свою мрію? Адже після загибелі її батьків він – найрідніша для неї людина. Мабуть, він і сам цього не прагнув, просто так склалися обставини, доля звела їх, щоб випробувати на міцність, виокремити фальшиве від справжнього. Здається, вони – дві половинки одного цілого, якби не одне “але” – в нього є дружина. Він не розповідає про неї, не обговорює, як йому з нею – погано чи добре, він взагалі не впускає її в цю нішу свого життя. Так прикро, що вона ж звикла ділитися з ним найпотаємнішим, вона ж довіряє йому кожною клітиною свого серця.

Сьогодні він сказав, що їм більше не варто зустрічатися. Що все має свої логічні початок і закінчення. І він не спроможний дати їй те, чого вона від нього очікує. Вона промовчала, втупивши погляд у підлогу. Залишивши її, він не знав, що насправді їх поєднано назавжди…

 

Він

Того ранку накрапав холодний осінній дощ. На кладовищі було тихо й безлюдно, лише гайвороння перестрибувало з гілки на гілку, намагаючись знайти хоч якийсь прихисток від негоди. Вона йшла повільною ходою, думала про те, що невдовзі випаде сніг і їй буде важко сюди приходити. Хоча, можливо, річ не у снігових заметах і не в невтішних змінах погоди. Просто досі не може змиритися з думкою про те, що його немає.

 Її погляд раптом натрапив на схилену постать дівчини в кутку цвинтаря. Темна хустина, соняхи в руках і безодня смутку у великих синіх очах. Це було так незвично в цьому царстві сірості й тиші. Серце стиснулося і полетіло кудись униз: це була Вона. І вона чекала від нього дитину…

Їм із чоловіком не судилося мати нащадків. Так склалася доля, хоча вони завжди мріяли… І от тепер, коли бачить ту розлучницю, здається, що мала б її ненавидіти, викричати в обличчя весь біль, який довелося пережити, всю образу зрадженої жінки, та не може. В отих очах, повних смутку, відбивається те, що в її власних: розгубленість, кохання, біль утрати, і ці почуття перекреслюють усе.

– Лише сьогодні я дізналася, що його немає, – розгублено-винувато мовила вона. – Я відчувала, що з ним щось трапилось, особливо після того, як у моє вікно залетів голуб, але не хотіла в це вірити. Мені хотілося думати, що з ним усе гаразд…

– Птаха, що б’ється у вікно, – завжди погана ознака… Це сталося раптово, він не відчув болю…

Дощ періщив по їхній зіщулених постатях, холод пронизував до кісток.

– Це добре… Адже він завжди був таким життєлюбом…

Жінка в темній хустині, із соняхами в руках задумалася, потім поставила квіти на могилу чоловіка. Вони стояли мовчки, кожна думаючи про щось своє. Накрапав дощ, падали на землю останні пожовклі листки. А соняхи палахкотіли яскравим світлом і ніби говорили про те, що життя триває.

– Він так мріяв про літо. І про море… І про подорож на катамаранах, – сказала молодша.

– Він прагнув затишку і спокою, любив посидіти на канапі… – заперечила старша.

Обоє на мить замовкли, але те мовчання таїло в собі значно більше слів, аніж вони могли б промовити.

– Вам треба більше про себе піклуватися, – сказала старша жінка молодшій. – У вашому стані… – вона сумно оглянула тоненький потертий плащик, стару хустину, бліде від утоми обличчя. – Я медик і знаю, про що говорю…

– Гаразд, – тихо промовила дівчина, яка любила соняхи.

Вони поверталися з кладовища, прихилившись одна до одної, – старша й молода жінка. Вітер-пустун здивовано спостерігав, як вони розмовляють, як іноді усміх розпогоджує їхні обличчя. І лише сонячні квіти мовчали, тремтячи пелюстками від холодного вітру та дощу. Їм було байдуже, адже двоє цілковито різних жінок знайшли в цьому світі одна одну, щоб заповнити порожнечу від утрати чоловіка, якого вони обидві кохали…

В. К.

 

КУДИ ХОДЯТЬ І ЖІНКА, І КІШКА?

У Тетянки зникла кицька.

Про це вона повідомила мені хрипким напівшепотом, сповненим справжнього розпачу, на який не мав права більше ніхто у світі. Навіть я, дарма, що Тетянка розбудила мене о третій годині ночі, та ще й саме на тому місці мого сну, де Василь Бондарчук, красивий, у темному костюмі та з букетом квітів у руках, опустившись на одне коліно, просив мене стати його дружиною…

– Ой, ти просто як дівчинка дурненька, школярка, – вередливо пхикнула вона, нетерпляче вислухавши мої сонні скарги. – Який там іще Бондарчук? Іще б Леонардо ді Капріо приплела… У твої двадцять п’ять! І взагалі, в мене тут справжнє горе, а ти…

І Тетянка пафосно, з надривом схлипнула. Тільки вона так уміла – вона, та ще радянські драматичні акторки чорно-білого кіно.

– То що, мені зранку приїхати до тебе?

– Ну-у-у… – повільно протягла Тетянка. – Якщо, звісно, тобі не важко…

Я голосно позіхнула і пообіцяла:

– Буду із самісінького ранку, підемо шукати твою Мазю.

 

…Тетянка виглядала зовсім прибитою горем. Ні, вона не валялася на дивані, неодягнена і нечесана, не заливалася сльозами, не ховала обличчя в долонях – значно гірше. Вона сиділа за кухонним столом і робила канапки. З майонезом та ковбасою. І хапливо їх поїдала.

Де в неї взялися майонез і ковбаса, не зрозуміло, бо тут зазвичай і хліба ніколи не було. Дієти, заняття спортом, здоровий спосіб життя…

Я підбадьорливо усміхнулася і якомога голосніше промовила:

– Ну, де ж твоя куртка?

– Яка куртка? – не припиняючи жувати, бовкнула Тетянка.

– У якій ти підеш зі мною на вулицю, – терпляче пояснила я. – Чи ти, може, маєш намір обнишпорювати всі навколишні кущі, підвали і сміттєві баки в оцьому мережаному халатикові? Боюсь, перехожі нас не зрозуміють.

– Навіщо нам на вулицю? – рука зі шматком хліба ткнулася у вікно. – У нас дванадцятий поверх. А квартира була зачиненою. Як вона могла туди потрапити?

– А якщо з балкона впала… – життєрадісно почала було я, а потім захлинулася власними словами і продовжила вже іншим, винуватим, тоном: – Ну, і роз-розбилася?

– Ні, – категорично відповіла подружка. – Її б тоді хтось знайшов. А я в тітки Зіни, двірнички нашої, першої спитала. Не бачила вона.

– Ну, тоді… не знаю, – я й собі сіла до столу і простягла руку до неправдоподібно-рожевого шматка ковбаси. Та все ж в останню мить спам’яталася і відсмикнула руку. Куди! А піврічний абонемент у фітнес-клуб? А ота дизайнерська сукня, шалено дорога, яка неодмінно лусне на моїй фігурці, якщо я наберу хоча б півкілограма зайвої ваги? І через що, через оцю Мазьку, яка порвала мої улюблені колготки?!

– Ну, не в повітрі ж вона розчинилася! – доволі логічно припустила я. – То у квартирі точно немає?

Вона глянула на мене так, нібито я оце щойно прийшла до салону хутряних виробів, який у нас у центрі розташований, із двадцятьма гривнями в кулаці.

– Немає її тут, – і повільно вказала в напрямку кімнати.

Я озирнулася.

Диван був відсунутий від стіни і навіть для певності перекинутий (із Тетянчиними довгими нігтями!) на бік; шафа стояла тепер посеред квартири, і під її худорлявими ніжками кількома кольоровими купками вивищувався весь Тетянчин гардероб; дві велетенські пальми у старих відрах, навпаки, злякано притулилися одна до одної в найвіддаленішому кутку; і на додачу до всього, на розлогій люстрі висів Мазьчин повідець. Як петля самовбивці.

– Ти… чого ж це… оце? – видавила зі себе я, втупившись у ту шкіряну петельку.

– Та думала, може, вона помітить і вирішить, що ми гуляти йдемо, – сумно промовила Тетянка, яка, хоч і пригнічена, все ж не була схильна до таких суїцидних асоціацій, як я. – Вона ж, знаєш, як любить гуляти? Хоч у дощ, хоч у сніг!

– А це ж ідея! – я вискочила на балкон і швидко оглянула сусідні квартири, особливо ті, що праворуч і ліворуч. Від їхніх балконів до нашого пролягає тонкий цегляний карниз. І в обох помешканнях відчинені кватирки.

– Хто живе отут і тут?

– Та бабці, мабуть, – стенула плечима вона. – Ніколи ні музики звідти не чути, ні криків, ні сварок голосних.

– Тоді вдягай щось пристойніше, – вирішила я. – Підемо соціологічне опитування проводити. На тему їхнього ставлення до залітних кицьок.

– Ти маєш на увазі – загульних? – нарешті усміхнулася Тетянка.

– Ну, загульних. Це якщо в якоїсь із них є кіт, що, до речі, цілком пояснює таку довгу відсутність твоєї улюблениці.

Тетянка зібралася швидко, хвилин за п’ять.

Зазвичай щоденний обряд вибору сукні, створення зачіски, накладання макіяжу, різкої критики самої себе, змивання макіяжу і накладання його знову займає в неї приблизно сорок хвилин. Мабуть, Мазька їй не просто дорога, а надзвичайно і невимовно дорога. Ну, не знаю, на мою думку, це просто неввічливий клубок линялої шерсті, який мені доводиться доглядати в ті дні, коли Тетянка легковажно тицяє до моїх рук клітку-переноску зі словами: “Та я ж лише на чотири дні”.

Втім, кицька була майже точною копією своєї несерйозної господині.

 

…У першій квартирі справді жила старенька бабця – невеличка, сива й акуратна.

– Котик? Ні, дівчатка, не було, – похитала заперечливо вона головою й усміхнулася. – Я б про це знала. У мене, розумієте, алергія. Чхати починаю, як тільки ці чудесні пухнасті створіння опиняються хоча б за кілька метрів до мене.

А от у другій квартирі нікого не було.

Я втретє натиснула на кнопочку дзвінка, потім учетверте – ні, нікого!

Тетянка не витримала, рішуче відсунула мене і загатила у двері долонею.

– Ти чого?

– Вона там! – упевнено промовила вона. – Чуєш? Ходить…

– Хто? – не зрозуміла я. Усе ж приклала до дверей вухо і кілька секунд послухала тишу. – Господиня?

– Та Мазька ж моя! – Тетянка й собі приклала голову до немитого дерматину і навіть перестала дихати.

Я пирхнула:

– Ніколи не думала, що котячі кроки настільки важкі. Я он на підборах паркетом ходжу, а на східцях не чути.

Тетянка мовчки полякала двері своїм сердитим поглядом (ті, звісно ж, на провокацію не піддалися і навіть не подумали відчинятися), а потім розвернулася і пішла до своєї квартири.

– Правильно, увечері прийдемо, коли сусіди додому повернуться, – підтримала її я і раптом почула, як зі скрипом відчиняються балконні двері.

Подружка моя вже стояла на своєму балконі, який давно просив про ремонт, і діловито обмацувала його тонкі перильця. Її кольорові капці валялися посеред кімнати.

– Ти чого? – аж присіла від несподіванки я. – Ти… ТУДИ?

Вони кивнула головою, і… мамонько!!! Підняла одну ногу і поставила її на перила, притримуючись обома руками за стіну будинку.

– Тут широко, – прошепотіла вона, не озираючись на мене. Мабуть, боялася, що в голові запаморочиться.

– Божевільна! – і собі зашепотіла, мабуть, навіть просичала я. – Воно ж того не варте!!!

Тетянка міцно замружилася і тільки заперечно похитала головою. І ступила ліворуч. А потім зробила ще один крок. І ще…

 

А от сусідський балкон був заскленим. Хоча вікно нібито відчинене… Тетянка простягла руку.

Я вже розтулила було рота, щоб попередити її, що на східцях хтось дзвенькає ключами, як Тетянка раптом голосно закричала і похитнулася. Вікно, через яке подружка мала намір пролізти до квартири (цікаво, а назад як вона планувала повернутися, та ще й із кішкою на руках?), довго не хотіло відчинятися навстіж і послухалося лише тоді, коли Тетянка щосили шарпнула його на себе. Але віддача виявилася настільки сильною, що її відкинуло назад, і вона ледь утрималася на ногах.

– Рятуйте! – заволала я, побіліла від страху, забувши про те, що нікого більше поблизу немає.

– А-а-а!!! – підспівувала мені, балансуючи на тонкому карнизі, ще більше налякана подружка, яка вмить зблідла, ніби не провела всього літа на місцевому пляжі.

Я заметалася квартирою, квапливо вирішуючи, як мені вчинити. Схопилася було за телефон, але потім відкинула його – куди телефонувати? В міліцію, до пожежної служби? Просити, щоб гелікоптер прислали, зняли мою горе-жінку-кішку? А може, їй просто поясок кинути? Чи самій туди…

НІ!

Думай, думай!

А потім Тетянчин крик дійшов до свого піку і затих.

Ні, не полетів униз, не обірвався, як буває, коли зривають горло. Я вибігла на балкон.

За склом сусідського балкона я побачила картинку – їй-Богу, як на обкладинках любовних романчиків! Ставний молодий чоловік із широкими плечима та із чорним, як вороняче крило, волоссям тримав у обіймах молоду, струнку, вродливу… Тетянку.

– Котика? – хрипко промовляв він, втупившись у неї дивним, немов загіпнотизованим поглядом. – Та був якийсь котик, заліз у кватирку вчора ввечері. Он він, до речі, сидить біля холодильника! Я йому рибних консервів накидав.

– Це не котик, а кішечка, – промуркотіла Тетянка, не зводячи очей із мужнього обличчя свого сусіда та несподіваного рятівника.

От тобі й на! А казала, що бабця живе…

Я вирішила було образитися на неї за те, що вже зовсім про мене забула – а я ж, між іншим, так хвилювалася! А потім на мої очі потрапив шматок канапки, що заклично лежав на кухонному столі, і я доволі розсудливо вирішила: стрес – це насамперед спалювання калорій. Тому тепер тоне-есенький плястерок ковбаски на шматочку свіжого білого хлібця не зашкодить…

Тож спокійно відвернулася від романтичної картинки і попрямувала до кухні.

Вікторія ДОБРОВА

 

Дружина з примусу

На плиті тихенько доварюється бурмочучи борщ, смажаться золотавими скоринками млинці, з екрана телевізора демонструють своє кохання герої чергового серіалу… Гармонію мого суботнього дня порушує раптовим сплеском емоцій донечка:

 – Мамо, щось я не розумію, – кладе переді мною посібник з української літератури за 10-й клас. – Який твір не вивчаємо, скрізь дівчина виходить заміж за того, хто батькам сподобався. Хіба можна жити з нелюбом?

– Думаєш, – усміхаюся Оленці, – неможливо закохатися з примусу?

Оленка здивовано кліпає оченятами. Я сідаю біля неї на стілець:

– Розповім тобі одну історію, а ти спробуєш сама дійти висновків.

Коли Іра приїхала додому на свої останні літні канули з навчання в технікумі, подружки відразу повідомили їй новину: в них у селі відбуває інтернатуру молодий лікар Руслан – гарний, розумний, до того ж син керівника їхнього фермерського господарства. Тож тепер дівчата, познаходивши в себе десятки “болячок”, починають свій день із візиту до фельдшерського пункту. Іра усміхнулася, дослухавши до кінця, але їхні слова не зачепили ані міліметра її душі. Вона чомусь не квапилася зав’язувати серйозні стосунки, товаришувала з багатьма, але не більше.

Літо того року видалося надзвичайно спекотливим, і це насторожувало дівчину, адже її батько працював водієм у фермерському господарстві, а в таку спеку до біди недалеко. Того дня Іринка не на жарт злякалася, побачивши біля ФАПу татову машину, тож миттю влетіла у двері кабінету. Там лікар міряв батькові тиск, а його керівник сидів поруч і розповідав черговий жарт.

– Тату, що з тобою? – Ірина знеможено притислася до стіни.

– Іро, все добре. Це звичайна щоденна процедура, – заспокоїв доньку тато.

– Яка турботлива доня в тебе, Івановичу, – підморгнув до батька керівник. – Таку б дружину мати! Чуєш, лікарю?

Молодий лікар, знявши стетоскоп, спершу підвів очі на свого батька:

– Не змушуй дівчину червоніти.

Але потім, глянувши на зблідлу Ірину, стривожено запитав:

– Дівчино, з вами все гаразд?

– То вона тебе злякалася, ти ж он який серйозний! – прокоментував Михайло Григорович, і обоє з Іринчиним батьком розсміялися.

– Ваш батько абсолютно здоровий, – Руслан заспокоїв Ірину тихим сумом сірих очей.

– От і добре. Поїхали! – скомандував батько, і Іра першою вийшла з кабінету.

Відтоді Михайло Григорович, як тільки зустрічав Ірину, відразу називав “невісткою”. Дівчина вважала це за жарти, однак мимохіть почала помічати, що в їхньому житті багато з’явилося  з “доброї руки” Михайла Григоровича: допоміг і сіно привезти, і веранду добудувати, щотижня батькові щось смачне передавав. А ще то сам попросить Ірину допомогти щось його дружині по господарству, бо ж здоров’я підводить, то скаже синові щось переказати чи віднести. Іра слухалася, бо ж татів керівник як-не-як.

Свято Івана Купала гуляли всім селом. Руслан тихо підійшов до Іри і сказав:

– Іринко, якщо я з тобою не потанцюю, батько не дасть мені спокою весь вечір.

Дівчина усміхнулася і подала руку. Того ж таки вечора, розшукуючи батька, вона випадково почула розмову Михайла Григоровича з татом: “Гарна пара буде, Івановичу. Одружимо їх, із квартирою допоможу, Руслана влаштую на роботу в район, а закінчить навчання Іринка – теж їй роботу знайду хорошу”. Далі слухати вона не стала. Прибігла додому, розплакавшись, розповіла все мамі. А вранці відразу ж запитала батька:

– Тату, про що це ви розмовляли з Григоровичем? Я все чула.

– А ти не підслуховуй, – спокійно прокоментував тато. –Настане час – дізнаєшся.

– Толю! – сплеснула руками мама. – Таки правда?

– Правда. А що, хіба кращий варіант існує?

– Я не хочу заміж! І за Руслана не піду! Що хочете, робіть, – відвернулася Ірина.

– Звичайно, що батьки тобі не можуть вказувати, як учинити? – перекривив доньку тато. – А за кого підеш? Може, за отих сільських парубків, у яких від пива в голові булькає? А, мабуть, принц заморський приїде по тебе! Та ти ж будеш як у Бога за пазухою. Дружина лікаря, квартира в місті, роботу знайдуть… Люди мріють про таке.

– Я з дому втечу! – розплакалася Іра.

– Втікай, утікай! Що тобі до того, що він нам допомагає в усьому… Обіцяв мені… Але що тобі! Хай із нас люди сміються! – і тато, вхопившись за серце, несподівано сів.

– Анатолію, не хвилюйся, – схилилася над чоловіком дружина. – Ой, Іро, Іро, тато ж тобі добра бажає!

Як тільки батькові полегшало і він поїхав на роботу, дівчина кинулася до ФАПу. “Руслан же теж нічого не знає, – думала, –  разом ми їх переконаємо”. Минула невеличку чергу в коридорі й випалила йому все з порога.

– Іринко, батько мені все розповів, та й не лише мені: вже, напевно, всі знають. Якщо чесно, я йому навіть вдячний. Ти мені дуже подобаєшся, і я обіцяю зробити тебе щасливою.

– Ти… ти… – тільки й вимовила Ірина і, вибігаючи з кабінету, гримнула дверима так, що бабусі в коридорі аж попідскакували від несподіванки.

Вдома за неї “взялася” мама: доводила, розповідала і, мабуть, таки домоглася свого, бо Ірина, важко зітхнувши, мовила: “Робіть, що хочете”.

І ось він – день, про який мріє кожна дівчина.

– Іринко, я тебе дуже прошу. Не ганьби мене перед людьми, хоч усміхнись, – прошепотів Руслан, стискаючи руку нареченої у весільному вальсі.

– Ти сам себе зганьбив! – відрізала Ірина, так і не усміхнувшись до самого вечора.

Десь після півночі захмелілі гості спровадили молодих спати. Іра, наче перелякане кошеня, забилася на канапі в кутку.

– Та не бійся, я до тебе навіть не доторкнусь, можеш спокійно спати, – промовив Руслан, знімаючи сорочку. – Слово даю.

Але Іра так і проспала, не знімаючи зі себе одягу, на канапі всю ніч. А потім іще одну, і ще одну… Руслан не казав ні слова.

Згодом, як і обіцяв свекор, вони переїхали до нової квартири. Руслан почав працювати в районній поліклініці, а Іринка закінчувала навчання.

Якось Іра святкувала щось із подругами і, повернувшись додому, відчула легке недомагання. Автоматично взяла з полички баночку із знеболювальними і випила відразу кілька пігулок. Коли нагодився Руслан, вона ще змогла відчинити йому двері, але відразу знепритомніла. Опам’яталася вже в лікарні. Відчувши, що хтось тримає її за руку, повернулася. Руслан уперше за час їхнього сімейного життя, скориставшись тим, що дружина нікуди не втече, поцілував її.

– Іриночко, якщо ти не хочеш жити зі мною, я тебе не триматиму, тільки не треба труїтися таблетками.

Через день її виписали з лікарні. Руслан усе робив сам, не давав дружині і кроку ступити без підтримки. Одного вечора Іра вийшла на балкон, і від свіжого вечірнього повітря в неї запаморочилося в голові. Вона похитнулася назад, і Руслан встиг спіймати її у свої обійми. Іра несміливо глянула в його повні суму сірі бездонні очі. Їй уперше захотілося, щоб чоловік її не відпускав. Тієї ночі вона солодко заснула поруч із Русланом. Згодом, на своє здивування, Ірина зовсім перестала думати про розлучення, а через деякий час утішила чоловіка звісткою: вона вагітна.

Відтоді стекло багато води, в них підросла донечка, синочок до школи пішов. Але Ірина щаслива, бо ж насправді закохалася у свого чоловіка.

– Мамо, – підхоплюється Оленка, – можна я цю історію Тані розповім! Супер!

І не дочекавшись моєї відповіді, квапливо набирає номер телефону. Я усміхаюся: історія! Вона так і не здогадалася, що, змінивши імена, я розповіла їй історію одруження її батьків.  

 

ДОЧЧИНА ВЕНДЕТА
Одразу після війни дороги закинули юного Григорія у Ленінград. Місто полонило його розвідними мостами, білими ночами. Там зустрів своє кохання – білявку Зіну. Назавжди й залишився на березі Ниви. Працювали на заводі, отримали квартиру, народилася донька Наталя. Вродлива білявенька, як сонечко ясне. Та не світило те сонечко Зіні. Дім – повна чаша, працьовитий розумний чоловік – усе переситило її. Випивала. Як помер брат, забрав Григорій до себе матір – стару сільську вчительку. Хату її в селі продали і купили однокімнатну квартиру, поруч зі своєю. Стало Григорієві легше. Мати і попере, і їсти наварить, і доньку-школярку догляне. А Зіна все своєї. 
Та якось ніби оговталась, взялась за розум. Саме тоді і вирішили другу дитинку народить. Вродилась дівчинка Оленка. Нічим не нагадувала Наталі. Якась потайна, хитра і жорстока. Григорій на роботі, Зіна уже не на заводі. Зате при чарці. Оленка у баби виросла і в школу пішла. Як відчула старенька,  що свою чашу допиває вже до дна, заповіла свою однокімнатну Оленці (як же, з пелюшок вигляділа!) і поїхала вмирати на Україну до дочки. 
Збіг час. Вийшла Наталя заміж за військового та й поїхала за чоловіком на Далекий Схід. А там і Олена не забарилася. Григорій  втретє став дідом і сам няньчив оленину доньку, бо вона ще вчилась у медичному. Зіна була щаслива: Григорію ніколи було її контролювати. Ото вона прийде з роботи, принесе «чикушичку», хряпне і спить… Оленчине життя не склалося – розбіглись з чоловіком. Залишилася у своїй однокімнатній. Дівчинка підростала. Олена працювала у бригаді швидкої допомоги. На роботі познайомилась із молодим лікарем. Став він часто бувати у її квартирі. Григорій сам розривався між роботою, дачею і домом. Садив город, обробляв ягідники, сад. Сам полов, збирав, заготовляв, консервував. Зіна… пила. Олена ходила на чергування, а звільнившись, цілими днями спала. Помочі не було. Ні Олена зі своїм залицяльником, на Зіна на дачу не їздили. Чекали вдома всього готового.
Якось втомившись і душею, і тілом, Григорій повернувся з дачі навантажений сумками для себе й для дочки. Заніс Олені овочі і почув розмову, що приголомшила і розчавила його. Притулився до одвірка у вітальні і слухав:
Я понавыдергивал, как ты и говорила, лучшие луковицы и чесночку вот нарвал. Совсем молоденький. Огурцы собрал все, даже маленькие. Черешни некогда было рвать: нарезал веток вот, - шумно оповіщав майбутній зять. 
Так ось хто так по-варварськи познущався над його молодими черешеньками і грядками. Ось хто нетружений переколотив його городину. Образа закипіла включ: 
Ах ти негідник, ледач ходяча,  − Григорій не тямив себе. Схопивши за груди винуватця, виштовхнув з квартири і спустив по сходах. Слідом за ним відправив його корсетку і ключі від авто. На Лєнку дивився очима повними болю. Нічого не сказав, кинув привезене для неї і пішов додому. Того ж дня повернувся на дачу і жив там тиждень, добираючись до роботи. Ні дружина, ні дочка не зателефонували. А для чого? Їсти ж є що. А коли з’явився дома, дочка світила в очі так, ніби й нічого не сталось. Він бачив, що  залицяльник у Олени зник і не з’являвся. Через це дочка вовком дивилась на батька. Зіну за пиятику звільнили з роботи. Чоловік відвіз її на дачу, бо там не було у неї горілчаних подруг. Змусив город полоть і їжу готувати. Жили тепер на дачі, а квартира замкнена була.
Через ціложиттєві недоліки у харчуванні Григорій мав виразку шлунку. Готував практично сам раз у день, а частіше сухом’ятка. Робив важко і постійно нервував. Саме тому щовесни і щоосені мав клопіт через загострення хвороби. 
Того дня він приїхав наглянути за квартирою, полити квіти. Почувався вкрай погано. Забігла Лєнка і як лікар зауважила батьків стан:
Давай вколю тобі щось. Скільки будеш мучитися?
Він і згодився. Не підозрював, навіть не міг допустити думки, щоб дочка… Довірився. Лікарка ж! 
Олена вколола щось із психотропних і викликала швидку. Коли карета прибула, дочка намалювала жахливу картину, в якій її батько виглядав психічнохворою людиною. Дуже буйною і небезпечною. Як лікарю не повірити? Отак і опинився  Григорій у «психушці». Отримав купу усяких заспокійливих і спав добу за добою. Прочумається і одразу вимагає головного лікаря. За природою ж своєю був гарячковий, емоційний. От йому й знову заспокійливе – і знову спить. А виразка у цей час свою роботу робила. Адже чотири дні зовсім не їв. Тільки спав. Лише коли втратив свідомість, з’ясували що у нього почалася внутрішня кровотеча. Операція тривала чотири години. І ніби все було добре зроблено, але організм занадто фізично виснажений та додалась велика втрата крові. 
Олена ж часу не  гаяла. Тільки один раз відвідала лікарню (не батька), аби взяти  довідку, що Григорій психічнохворий неадекватний  Зіні ж купила «чикушичку» і та поставила підпис де слід. Батькову квартиру на себе оформила. І жити в неї перейшла. Свою ж продала.
Більше двох тижнів лежало Григорієве тіло у морзі. Дочці ніколи було. Зіна на похороні не була. Рідним в Україну не сповістили. Сестрі Наталі Олена написала лише через місяць. А ще кажуть, що дочка – це більше, ніж син, як не пожаліє, то хоч скривиться…
Лана МАЙ

 

 

                                                                                           

Радіо онлайн від «РАДІО ЖИТТЯ» - це популярна музика українських та іноземних виконавців.
«РАДІО ЖИТТЯ» без перерв на рекламу і порожньої балаканини ді-джеїв.
0:00
0:00
ТОП-10 каналів
листопад 2017
  • 13%
    1+1
  • 9%
    СТБ
  • 8%
    Новий канал
  • 6%
    ІНТЕР
  • 6%
    112 Україна
  • 4%
    ICTV
  • 4%
    Індиго TV
  • 4%
    М1
  • 4%
    ZIK
  • 3%
    Перший канал. Європа
Історії з життя, Укрпошта
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Помилка:

Комментар:

Ім`я відправника:

Мейл:

Текст повідомлення: